Укра­їн­ські «не­ско­ре­ні» – про дже­ре­ло си­ли

Укра­їн­ські «не­ско­ре­ні» — про справ­жню під­трим­ку та лю­бов до жи­т­тя

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Єв­ге­ній ТЕРЕЩЕНКО, фото зі сто­рі­нок вій­сько­вих у Facebook

● Ма­ксим СХАБ’ЮК — мо­лод­ший лей­те­нант Дер­жав­ної при­кор­дон­ної слу­жби Укра­ї­ни.

Ще з ди­тин­ства йо­му по­до­ба­ла­ся вій­сько­ва слу­жба, з якою пла­ну­вав пов’яза­ти жи­т­тя. Нав­ча­ю­чись на вій­сько­во- ма­те­ма­ти­чно­му про­фі­лі, він уже то­чно знав, що хо­че одя­гну­ти фор­му. З 2009 ро­ку уклав кон­тракт із при­кор­дон­ною слу­жбою. 2014-го, ще до по­ча­тку бо­йо­вих дій, хло­пець по­їхав на за­хист дер­жав­них ру­бе­жів у при­кор­дон­не з Та­ган­ро­гом се­ли­ще Хо­ло­дне. На вій­ні Ма­ксим за­знав по­ра­нень ше­ле­пи та лі­ктьо­во­го су­гло­ба.

«1 ве­ре­сня 2014 ро­ку ми по­тра­пи­ли під об­стрі­ли. Нас бу­ло ли­ше 5 осіб про­ти де­кіль­кох де­ся­тків. Але ми втри­ма­ли по­зи­ції бі­ля се­ли­ща Са­хан­ка. На жаль, ми втра­ти­ли одно­го по­бра­ти­ма. То­ді я і отри­мав по­ра­не­н­ня. Ку­ля з БТР влу­чи­ла ме­ні в ру­ку, а ще­ле­пу ушко­ди­ла гра­на­та, що ро­зір­ва­ла­ся бі­ля неї. Ві­днов­лю­ю­чи своє жи­т­тя, я хо­чу вла­сним при­кла­дом ра­зом зі сво­ї­ми по­бра­ти­ма­ми до­ве­сти, що на­віть пі­сля тяж­ко­го по­ра­не­н­ня ти про­дов­жу­єш жи­ти, про­дов­жу­єш по­ка­зу­ва­ти, що ти ди­ти­на сво­єї ба­тьків­щи­ни, що ти є не­ско­ре­ною лю­ди­ною. По­ра­не­н­ня не мо­жуть зла­ма­ти твій дух», — пе­ре­ко­на­ний Ма­ксим.

● Сер­гій ШИМЧАК — ко­ли­шній сер­жант ЗСУ, снай­пер.

2014 ро­ку пі­шов у до­бро­воль­чий ба­таль­йон, який зго­дом став ча­сти­ною ЗСУ. До 2015 ро­ку він брав участь у бо­йо­вих ді­ях, і по 12 го­дин ле­жав із снай­пер­ською гвин­тів­кою на по­зи­ці­ях. Пі­сля то­го, як йо­го май­же пов­ні­стю па­ра­лі­зу­ва­ло, «ми­сте­цтво снай­пе­ра», а са­ме ви­трим­ка і тер­пля­чість, до­по­мо­гли йо­му зно­ву вста­ти.

«Пі­сля мо­го остан­ньо­го два­над­ця­ти­го­дин­но­го бо­йо­во­го ви­хо­ду я за­ува­жив, що в ме­не по­ча­ли ні­мі­ти паль­ці на лі­вій ру­ці, на­сту­пно­го дня — на пра­вій. Зго­дом я вза­га­лі пе­ре­став хо­ди­ти. Це бу­ла ду­же рід­кі­сна хво­ро­ба — син­дром Гі­є­на — Бар­ре. Був ева­ку­йо­ва­ний во­лон­те­ра­ми, і як­би не во­ни — ме­не мо­гли б не вря­ту­ва­ли. Я хо­чу по­ка­за­ти ін­шим вій­сько­вим, що трав­ми та ін­ва­лі­дність — це не ме­жа, яку не­мо­жли­во пе­ре­йти. Лі­ка­рі ме­ні ска­за­ли, що я не вста- ну, але я від­по­вів: «Вста­ну». І зро­бив це. Хо­ча бу­ло важ­ко. Мій ре­а­бі­лі­то­лог, дів­чи­на на ім’я Окса­на Бі­лін­ська, ма­лень­ка, на зріст ли­ше метр ші­ст­де­сят, на сво­їх пле­чах тя­га­ла ме­не, дев’яно­сто­кі­ло­гра­мо­во­го дядь­ка», — зга­дує Сер­гій.

Ко­ли він упер­ше встав на но­ги, то ска­зав, що тепер бу­де вста­ва­ти з ві­зо­чка яко­мо­га ча­сті­ше. За ві­сім мі­ся­ців Сер­гій знов хо­див та взяв участь у «Іграх Не­ско­ре­них» у зма­га­н­нях зі стріль­би з лу­ка. З ці­єї ди­сци­плі­ни він отри­мав срі­бну ме­даль, а та­кож зо­ло­ту за ве­ло­спорт.

● Ана­то­лій ГРИГОРАШ — ве­те­ран ЗСУ.

Пі­сля за­кін­че­н­ня одно­го з тер­но­піль­ських учи­лищ йо­го за­бра­ли в ар­мію на стро­ко­ву слу­жбу. Під час опе­ра­цій із за­чис­тки по­лі­го­на « Ши­ро­кий Лан » він на­ткнув­ся на роз­тяж­ку — став­ся ви­бух. Ана­то­лій втра­тив ча­сти­ну пра­вої ру­ки.

« Пі­сля то­го я пе­ре­бу­вав у ре­а­бі­лі­та­цій­них цен­трах. При­їхав­ши одно­го ра­зу до Ми­ко­ла­є­ва, ви­пад­ко­во зу­стрів зна­йо­мо­го — за­слу­же­но­го тре­не­ра Укра­ї­ни, який за­про­по­ну­вав ме­ні по­ча­ти за­йма­ти­ся спор­том. Він до­по­мі­гме­ні всту­пи­ти в уні­вер­си­тет, я змі­нив мі­сце про­жи­ва­н­ня та по­чав тре­ну­ва­ти­ся в ньо­го. Цьо­го ро­ку я ді­знав­ся про Ігри і пі­шов на них. Тут я від­чув справ­жню під­трим­ку, яка мо­ти­вує до но­во­го. В та­кі мо­мен­ти, зу­стрів­ши сум­ну лю­ди­ну на ву­ли­ці, ти хо­чеш пі­ді­йти та ска­за­ти їй: « Хло­пче, не все так по­га­но, по­ди­вись на ме­не: ам­пу­то­ва­на ру­ка, ін­ва­лі­дність пер­шої гру­пи, але все бу­де до­бре. По­трі­бно про­сто по­лю­би­ти жи­т­тя».

До ре­чі, одра­зу пі­сля роз­мо­ви з « Днем » Ана­то­лій ви­ко­нав свій пе­ре­мо­жний за­біг. Він ви­бо­ров три ме­да­лі: дві зо­ло­тих за бі­гна 100 та 400 м, і брон­зо­ву — за ве­ло­спорт.

● Во­ло­ди­мир ВОРОПАЙ — ве­те­ран ЗСУ.

Ко­ли по­ча­лась вій­на, Во­ло­ди­мир пі­шов до військ­ко­ма­ту. До цьо­го йо­го під­штов­хну­ла за­ги­бель ро­ди­ча під час во­лон­тер­ської мі­сії. Вій­на та по­ра­не­н­ня зро­би­ли Во­ло­ди­ми­ра лю­ди­ною, яка по­лю­би­ла жи­т­тя та не бо­ї­ться смер­ті.

«На ви­ко­нан­ні зав­да­н­ня по­тра­пи­ли в за­сід­ку. Ми змо­гли ви­йти з неї не­у­шко­дже­ни­ми, але, ко­ли пі­шли за під­мо­гою, на­ткну­лись на мін­не по­ле, на яко­му я пі­ді­рвав­ся. Мій то­ва­риш тя­гнув ме­не 40 кі­ло­ме­трів на со­бі до на­шої то­чки зу­стрі­чі. Там ме­не від­ве­зли на блок­пост, а пі­сля то­го в лі­кар­ню. Ме­не дов­го ря­ту­ва­ли, і це ди­во, що я жи­вий, бо втра­тив то­ді ба­га­то кро­ві. Ще б трид­цять хви­лин без до­по­мо­ги — і я б вмер. Пі­сля цьо­го я по­чав ста­ви­ти­ся до жи­т­тя лег­ше», — по­ді­лив­ся ве­те­ран.

Спо­ча­тку Во­ло­ди­мир брав участь у «Іграх Ге­ро­їв». А по­тім дру­зі роз­по­ві­ли йо­му про ці зма­га­н­ня, в яких він бе­ре участь уже дру­гий рік по­спіль. Цьо­го ра­зу Во­ло­ди­мир отри­мав брон­зо­ву ме­даль за штов­ха­н­ня ядра.

Склад на­ціо­наль­ної збір­ної бу­де ого­ло­ше­но 1 черв­ня. Ре­зуль­та­ти «Ігор Не­ско­ре­них » у Ки­є­ві ма­ти­муть ве­ли­кий вплив на її фор­му­ва­н­ня. В ці­ло­му, «не­ско­ре­ні» зма­га­лись за 60 ме­да­лей у ві­сьмох ди­сци­плі­нах: лег­ка атле­ти­ка ( біг, стриб­ки в дов­жи­ну, штов­ха­н­ня ядра), ве­ло­спорт на шо­се, ве­слу­ва­н­ня на тре­на­же­рах, стріль­ба з лу­ка, па­вер­лі­фтинг і пла­ва­н­ня.

ФОТО В’ЯЧЕСЛАВА СОЙКІНА

Сер­гій Шимчак

Во­ло­ди­мир Воропай

Ма­ксим Схаб’юк

Ана­то­лій Григораш

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.