Дми­тро ПОЖОДЖУК: «Мо­лю­ся над ко­жним «хре­сти­ком»

17 трав­ня від­зна­ча­ти­ме­мо Все­сві­тній день ви­ши­ван­ки

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ми­хай­ло МАСЛІЙ

17 трав­ня від­зна­ча­ти­ме­мо Все­сві­тній день

ви­ши­ван­ки

Дми­тро Ону­фрі­йо­вич — пи­сьмен­ник, жур­на­ліст, гро­мад­сько- по­лі­ти­чний ді­яч, етно­граф, фоль­кло­рист, пи­сан­кар, ви­ши­валь­ник та етно­лог. Йо­го твор­чість ви­кли­кає по­зи­тив­ні емо­ції, ство­рює есте­ти­чну на­со­ло­ду і до­брі дум­ки. Ми­тець про­па­гує сво­ї­ми тво­ра­ми Укра­ї­ну у сві­ті! Пожоджук від­ро­див пи­сан­кар­ство у на­шій кра­ї­ні пі­сля йо­го за­не­па­ду в пе­рі­од роз­гу­лу ате­ї­зму. Са­ме з йо­го іні­ці­а­ти­ви 1992 ро­ку бу­ло про­ве­де­но I Все­укра­їн­ський кон­грес пи­сан­ка­рів, а в Ки­є­ві — I Мі­жна­ро­дний з’ їзд пи­сан­ка­рів, на який з’їха­ли­ся укра­їн­ські пи­сан­ка­рі та до­слі­дни­ки пи­сан­кар­ства з Ка­на­ди, США, Фран­ції, Ні­меч­чи­ни, Поль­щі, Ве­ли­ко­бри­та­нії... «День» по­спіл­ку­вав­ся зі зна­ним гу­цуль­ським май­стром із ви­ши­ва­н­ня та пи­сан­кар­ства.

«НА­ШІ УЗОРИ НА ВИШИВАНКАХ, ПИСАНКАХ, КЕРАМІЦІ МА­ЮТЬ СВОЮ НА­ЦІО­НАЛЬ­НУ СИМВОЛІКУ»

— Дмит ре, ти встиг прой ти чи ма ло ви про бу вань і го нінь, адже за своє хо­бі за ра­дян­ських ча­сів вва­жав­ся бур­жу­а­зним на­ціо­на­лі­стом, а ни­ні зно­ву бо­ре­шся за рі­дне, за ге­не­ти­чний код у не­за­ле­жній дер­жа­ві.

— Якщо по ди ви ти ся ба га то сві­то­вих му­зе­їв, то гі­дне мі­сце в них від ве де но ук ра їнсь ким пи - сан кам і на шій ви шив ці, ад же це наш вне­сок у сві­то­ву куль­ту­ру, в тих ре­ме­слах ми бу­ли і має мо за ли ши ти ся осно во по лож - ни­ка­ми. Що­прав­да, на­пов­ню­ва- ли­ся екс­по­на­ти ро­бо­та­ми на­ших зем­ля­ків із ді­а­спо­ри, адже ко­му­ні­сти укра­їн­ців до цьо­го ні­ко­ли не до­пу­ска­ли.

Істо­рія пи­са­нок ся­гає в да­ле­ке ми­ну­ле укра­їн­сько­го на­ро­ду і пов’яза­на ще з язи­чни­цьким ри­ту­а­лом во­зве­ли­чен ня одві­чно­го за­ко­ну ве­сня­но­го від­ро­дже­н­ня зем­лі. На­ші зна­ме­ни­ті пи­сан­ки бе­руть свій по­ча­ток від пра­дав­ніх ві­ру­вань на­ро­ду. А якою гор­ді­стю є най­біль­ший у сві­ті пам’ятник у ви­гля­ді пи­сан­ки, який вста­нов­ле­но у Ве­ґре­ві­лі, ве­ли­ку ча­сти­ну на­се­ле­н­ня яко­го ста­нов­лять ка­над­ські укра­їн­ці. Війсь - ко­ве мі­ні­стер­ство 1974 ро­ку да­ло ко­шти на най­кра­щий мир­ний пам’ятник на честь сто­річ­чя Ко­ро­лів­ської ка­над­ської кін­ної по­лі­ції. Кон­курс ви­гра­ли укра­їн­ці, най­кра­щим ви­зна­ли 10-ме­тро­ве ве­ли­ко­днє яй­це, що сим­во­лі­зує мир і без­пе­ку, яку пред­став­ни­ки кін­ної по­лі­ції змо­гли за­без­пе­чи­ти пер­шим по­се­лен­цям цьо­го ре­гіо­ну та їхнім на­щад­кам. Та й не за­бу­вай­мо, що ти­ми піо­не­ра­ми емі­гра­ції бу­ли при­кар­па­тці Іван Пи­ли­пів і Ва­силь Єли­няк, ви­хід­ці із се­ла Не­би­лів — ни­ні Ро­жня­тів­сько­го ра­йо­ну.

Зна­єш, як обра­зли­во бу­ло чу­ти, ко­ли на ді­а­спор­них фе­сти­ва­лях за ра­дян­ських ча­сів укра­їн­цям до рі ка ли, що, крім яй ця в Ка­на­ді, ні­чо­го не ма­ють: ні дер­жа ви, ні прав ди вої іс то рії... На що на ші від по ві да ли: « Ні чо го страш но го, ко ли при ле тить та пта ха, яка зне сла те яй це, вам усім бу­де су­ту­жно...»

— Але чо му на сво їй рід ній зем лі на леж но не по ці но ва но на род ні зви чаї, тра ди ції на та - ко­му рів­ні, як це ро­блять сві­то­ві на­ро­ди?

— Зро­стає по­ко­лі­н­ня без еле­мен тар них іс то рич них знань. Че­рез те й ма­є­мо всі бі­ди — і вій­ну на Дон ба сі, і Крим не наш... Ди­тя на­ро­джу­є­ться і ро­сте сві­до­мим та на­ціо­наль­но ба­га­тим ли­ше в ро ди нах на ці о наль них фа - на ти ків — так ви гля дає, що у сво го ро ду ди ва ків. Не за бу вай - мо, що на­ро­дна пі­сня, ви­шив­ка, пи сан кар ст во бу ли й за ли шать - ся на ці о наль ною іде­єю кра ї ни. Ми до­сі жи­ве­мо без сво­єї іде­о­ло­гії, не зна є мо на віть, на чо му сто­ї­мо і яку Укра­ї­ну бу­ду­є­мо.

Не за­бу­ду, як 1992 ро­ку впер­ше в Ки­є­ві про­во­див Мі­жна­ро­дний з’ їзд пи сан ка рів. Скіль ки бу ло проб лем, як сприй ма ло ся во ро же, ніх то на дер жав но му рів ні не до по ма гав, ба біль ше, на­віть шко­див! А ще до то­го по­щас ти ло в Іва но- Фран ківсь ку про­ве­сти пер­ший Сві­то­вий кон­грес пи­сан­ка­рів, ку­ди з’їха­ла­ся ді­а­спо­ра з усьо­го сві­ту і за­яви­ла на увесь го­лос, яке ба­га­то­ві­ко­ве не ви мов не ба гат ст во ма є мо. Якщо взя­ти дав­ні пи­сан­ки і ви­ши­ван­ки та узори Кур­щи­ни, Во­ро­неж­чи­ни й по­рів­ня­ти їх з рі­дни ми із По діл ля, Лем ків щи ни чи Гу­цуль­щи­ни, то це одне й те ж! Де ра­ні­ше жи­ли і тво­ри­ли укра їн ці. А взя ти Мос ков щи ну, там по­ді­бно­го й близь­ко не бу­ло. На­ші узори на вишиванках, писанках, кераміці ма­ють свою на­ці о наль ну сим во лі ку, яку мож - на про­чи­та­ти істо­ри­чно.

— Що не ка­жи, але укра­їн­ська на­ціо­наль­на ви­шив­ка, пи­сан­ка, їх ні най кра щі ві ко ві тра ди - ції не ли ше збе рег ли ся, а й по - ши рю ють ся за вдя ки та ким фа - на там спра ви, як ти, Дмит ре! Тим па че, що де хто вва жає ці ре­ме­сла су­то жі­но­чи­ми.

— У нас, у Кос ма чі, мав ко - лись па ра фію Во ло ди мир Ро ма­нюк, май­бу­тній па­трі­арх, який і до­сі спо­чи­ває у Бо­зі під сті­на­ми Свя тої Со фії... Так- от: він у то - ді­шні ко­му­ні­сти­чні ча­си за­кли­кав па­ра­фі­ян не со­ро­ми­ти­ся зви­ча їв, тра ди цій, одя га ти ся у ви - ши ван ки, про дов жу ва ти зви чаї

пи­сан­кар­ства. А це вва­жа­ло­ся та­ким, що су­пе­ре­чи­ло ра­дян­ській іде­о­ло­гії, во­ро­жим. Так і я че­рез своє улю­бле­не за­ня­т­тя зав­жди для ни­хбув бур­жу­а­зним на­ціо­на­лі­стом.

— Та дер­жа­ва бу­ла грі­хов­ною, чу­жою, а те­пе­рі­шня не­за­ле­жна Укра­ї­на спри­ймає твоє впо­до­ба­н­ня як на­ле­жне?

— На жаль, то­го, на що так че­ка­ли і спо­ді­ва­ли­ся, за що ги­ну­ли най­кра­щі си­ни й до­чки, ще да­ле­ко не ви­дно. Ли­ше справ­жні па­трі­о­ти ма­ють ке­ру­ва­ти дер­жа­вою. І куль­ту­рою! Ті, хто жи­ве Укра­ї­ною, мо­вою, пі­снею, ви­ши­ван­кою... Ме­ні стає стра­шно, ко­ли ба­чу те­пе­рі­шню « елі­ту » в най­біль­ші свя­та. У які ви­ши­ван­ки во­ни вдя­га­ю­ться ра­зом з дру­жи­на­ми, ді­тьми, ро­ди­ною? За­зви­чай це де­ше­ві ки­тай­ські, ма­шин­ні, без­ду­шні ро­бо­ти без на­ціо­наль­но­го ду­ху та укра­їн­ської енер­ге­ти­ки! Хоч на­ша вла­да ку­па­є­ться в міль­йо­на­хта мі­льяр­дах, але шко­дує гро­шей на­віть на ви­ши­ван­ки.

Я не го­ню­ся за кіль­кі­стю, не пра­гну бу­ти ре­корд­сме­ном. Ви­шив май­же 200 ви­ши­ва­нок, не­хай ви­шию, як дасть Го­сподь, ще стіль­ки ж. Але я мо­лю­ся над ко­жним «хре­сти­ком», спів­аю на­ро­дні пі­сні, про­шу Бо­га, що­би все ме­ні вда­ло­ся, щоб лю­ди­ні во­на при­па­ла до ду­ші, щоб обе­рі­га­ла від усьо­го зло­го. Доби­раю ці­ка­ву і що­ра­зу ін­шу ко­льо­ро­ву га­му, до­даю до неї ори­гі­наль­ни­х­зна­ків ор­на­мен­ту, вва­жаю на ко­лір очей май­бу­тньо­го вла­сни­ка, йо­го ста­ту­ру, ба на­віть ха­ра­ктер. Ко­ли це оми­на­ти ува­гою, то ви­ши­ван­ка ні­як не бу­де при­но­си­ти ко­ристь, а, нав­па­ки, шко­ду! Тре­ба зва­жа­ти на всі ню­ан­си, все тре­ба ро­би­ти з ве­ли­кою лю­бов’ю, з ба­жа­н­ням при­но­си­ти до­бро. Та­ка ви­ши­ван­ка, як у нас ка­жуть, на­віть від ли­ха та куль мо­же за­хи­сти­ти.

«МЕНЕ НЕГЛАСНО

ВИ­ЗНА­ЛИ

«ІНАКОМИСЛЯЧИМ»

І НІДЕ НЕ ПРИЙМАЛИ

НА РО­БО­ТУ ЗА ФАХОМ»

— Чи вда­ло­ся то­бі в та­ко­му не­зви­чно­му для чо­ло­ві­ка ми­сте­цько­му впо­до­бан­ні щось по­чер­пну­ти з основ­но­го фа­ху, адже ти за­кін­чив фа­куль­тет жур­на­лі­сти­ки Львів­сько­го уні­вер­си­те­ту?

— Так, ні­чо­го ви­пад­ко­во­го в жит­ті не­має. Жур­на­лі­сти­ка да­ла ме­ні ду­же ба­га­то. Я на­вчив­ся все стру­кту­ру­ва­ти, не мав стра­ху, що ро­би­ти з ве­ли­че­зним ма­си­вом зі­бра­но­го. Все уза­галь­ню­вав і по­чав пи­са­ти книж­ки, ді­ли­ти­ся най­со­кро­вен­ні­шим, роз­по­від­а­ти ін­шим те, чо­го на­вчив­ся і до чо­го ді­йшов сам. Пі­сля уні­вер­си­те­ту по­тра­пив у бу­ко­вин­ську Но­во­се­ли­цю, в ра­йон­ну га­зе­ту «Ле­нін­ським шля­хом» (які на­зви тіль­ки не ви­ду­му­ва­ли, аби до­го­ди­ти ре­жи­мо­ві, аби ви­слу­жи­ти­ся!). По­тра­пив у спів­о­чий край ро­ди­ни Со­фії Ро­та­ру та Лі­лії Сан­ду­ле­си, там же твор­чо зро­став і Ми­ко­ла Мо­зго­вий. Укра­їн­ським в окру­зі бу­ло єди­не се­ло, ре­шта — мол­дав­ські. На­клад ви­да­н­ня був дво­мов­ний. Ме­ні все бу­ло чу­же, ко­ли по­си­ла­ли в кол­го­спи, то на збо­рах про по­га­не го­во­ри­ли мол­дав­ською, про до­бре — ро­сій­ською. Ре дак тор ка бу ла за взя тою ко­му­ніс­ткою. Не ви­три­мав там на віть мі ся ця, пе ре вів ся у « Ра - дян­ські Кар­па­ти» — ра­йон­ку глу хо го і най більш від да ле но го Пу тиль сь ко го рай о ну. І там не - дов­го про­був — по­тра­пив у Кі­цмань, у « Ра дянсь ке се ло » , там мав бо­дай якусь від­ду­ши­ну на бла­го­да­тній ба­тьків­щи­ні Дми­тра Гна­тю­ка, Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, ро­ди­ни Ми­хай­ла Іва­сю­ка та їхньо го си на Во ло ди ми ра. У се - лах ко­жно­го ра­йо­ну за­пи­су­вав на род ні піс ні, зби рав ле ген ди, ме­ні про­сті лю­ди да­ва­ли ку­со­чки ви­ши­ва­нок, які скла­дав в окре­мі аль бо ми. Їх маю й до сі. Се ла на Бу­ко­ви­ні ін­тер­на­ціо­наль­ні, тож яке ба­гат­ство і яку без­цін­ну істо­рію та які уні­каль­ні узори да­ла ме­ні мо­жли­вість зі­бра­ти жур­на­ліс ти ка. Хоч це нас то ро же но спри­йма­ли і на мене на­сту­ка­ли. За вка зів ка ми рай он них від ді - лень КДБ мене негласно ви­зна­ли «інакомислячим» і ніде не приймали на ро­бо­ту за фахом. Та­ким чи­ном, мене ще біль­ше прив’яза­ли до ви­ши­ва­н­ня.

— Ці ка вим фак том у тво їй біо гра фії є два тер мі ни ро бо ти на по­са­ді се­ли­щно­го го­ло­ви Ко­сма­ча. Чи не шко­ду­єш?

— Ме­ні дві­чі до­ві­ри­ли, дві­чі мене про­си­ли. Хо­ча адмі­ні­стра­тив на ро бо та для твор чої лю ди - ни — змар но ва ний час. Зро бив чи­ма­ло, до­клав­ся до своє­рі­дно­го пі ару Кос ма ча на увесь світ. Віль но го ча су май же не мав, за ті два тер мі ни, на жаль, ні чо го не ви шив. Ось за цим шко дую най­біль­ше.

— Хоч ти вже не се­ли­щний го­ло­ва, але віль­но­го ча­су й на­да­лі не ма­єш, адже чи не що­ден­но при­йма­єш го­стей із усьо­го сві­ту.

— Го­сті — та­кож ча­сти­на мо­го жи­т­тя. Все що знаю, роз­по­від­аю, роз­кри­ваю всі на­бу­ті зна­н­ня, не маю жо­дних се­кре­тів. Ні­ко­ли не за­бу­ду сво­го одно­сель­ча­ни­на, до яко­го ча­сто на­ві­ду­вав­ся, він учив мене жи­т­тя. Не раз ка­зав ста­рень­ко­му: «Якось не­зру­чно, ви стіль­ки на мене ви­тра­ча­є­те сво­го ча­су...» На що той з усмі­шкою від­по­від­ав: «То ду­же до­бре, ко­ли при­хо­дять лю­ди. Най­гір­ше, ко­ли пе­ре­ста­нуть за­хо­ди­ти...»

При­їжджа­ли до мене япон­ці, ки­тай­ці, ін­ді­ан­ці... Ко­го тіль­ки не бу ло. На віть не що дав но був чер­нець із Пе­ру. Ми по­рів­ню­ва­ли на­ші куль­ту­ри, зна­йшли чи­ма ло спіль но го. Один з япон ців здру­жив­ся зі мною, він на­стіль­ки прой няв ся ук ра їн ст вом, що на­вчив­ся спів­а­ти на бан­ду­рі на­ші ду ми та піс ні, одру жив ся з на шою львівсь кою дів чи ною Олею, хо­дить в укра­їн­ських на­ро­дних стро­ях.

Ті зраз­ки ви­ши­вок, які я по­наз би ру вав, ду же за ці ка ви ли ки тай ців. Во ни да ва ли ме ні ве - ли­че­зні гро­ші, що­би їм про­да­ти. Во­ни хо­ті­ли те все ви­ко­ри­ста­ти для ма шин ної ро бо ти. Звіс но, для ме не по діб не — ве ли кий гріх, та кі ви шив ки мер т ві, тож від­мо­вив їм.

Ні­ко­ли не за­бу­ду, як на мою ви­став­ку в Ка­не­ві при­йшли бол - гарсь кі по лі цейсь кі і при зна ли за узо­ра­ми бол­гар­ську со­ро­чку. Що та ке ге ни — своє, рід не, впі­зна­є­ться одра­зу!

А які при­єм­ні спо­га­ди за­ли­ши­ла сві­то­ва фо­то­май­стри­ня Та­ня Д’Авінь­йон, яка го­стю­ва­ла у мене на Ве­лик­день. Фі­ксу­ва­ла тра­ди­ції, на­ші зви­чаї, не про­пу­ска­ла жо­дної де­та­лі. Бо­же, як во­на фі­лі­гран­но й та­ла­но­ви­то вміє це ро­би­ти! Ко­жен кадр — ви­шу­ка­ний ше­девр! А ще їй так у нас спо­до­ба­ло­ся, що не­вдов­зі при­їха­ла на ко­сма­цьке ве­сі­л­ля... кінь­ми. Де не ли­ше мо­ло­дя­та, а й го­сті — вер­хи на ко­нях! Гор­дий, що до­лу­чив­ся і до­по­міг Та­ні за­фі­ксу­ва­ти уні­каль­ні ка­дри, які від­хо­дять, але які ще жи­вуть і про­дов­жу­ють жи­т­тя в мо­є­му рі­дно­му Ко­сма­чі.

Ро ки ле тять. Бо лить ме ні за рі­дне. По зо­ло­ту хо­ди­мо, ма­є­мо те, що нас під­но­сить і во­зве­ли­чує як на цію, як са мо бут ній на род. Ще не ці­ну­є­мо. Є на те при­чи­ни. Про­те ні­хто нам не ви­нен, тре­ба по чи на ти з нас са мих: із ко лис - ки, са доч ків ди тя чих, ран ніх шкіль­них кла­сів, із ро­ди­ни. Але, як пи­сав ве­ли­кий Іван Фран­ко: «Прий­де ще час!» І я в це ві­рю.

ФОТО З АРХІВУ ДМИ­ТРА ПОЖОДЖУКА

Тю­рем­ні ви­шив­ки Ган­ни Про­цкі­вЛі­вень,1949 р.

ФОТО ЄВГЕНА ТИМЧЕНКА

«Ба­га­те при­да­не»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.