Тест гор­но­стая

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Сто­я­чи бі­ля ві­до­мої кар­ти­ни «Па­ні з гор­но­ста­єм», слу­ха­ю­чи че­рез на­ву­шни­ки істо­рію її ство­ре­н­ня, чо­мусь ду­ма­ла зов­сім не про неї, па­ні-кар­ти­ну, а про ма­лень­ко­го гор­но­стая. По су­ті, ба­чи­ла зві­ра ли­ше на кар­ти­нах та в кі­но­філь­мах, і тіль­ки в йо­го ін­шо­му жит­ті, у ви­гля­ді вель­мо­жних па­лан­ти­нів, ман­тій, боа, гор­же­ток... Від­чу­ваю, зно­ву на­здо­гнав ефект рі­чко­вої во­ди, ко­ли, ми­лу­ю­чись чи­мось, за­хо­плю­ю­чись яким-не­будь сю­же­том нового дня, ду­ма­єш про щось своє, і, не про­пу­ска­ю­чи не­по­мі­тних дрі­бниць (звід­си і ви­ни­кло до­ма­шній ви­слів «ефект рі­чко­вої во­ди»), по­дум­ки те­сту­єш свої плани. Так вже ста­ло­ся — одна на ви­став­ці все­сві­тньо ви­зна­но­го ма­ри­ні­ста. Зви­чай­но, йо­го мо­ре — аб­со­лю­тне, во­но та­ке одне і про це, ма­буть, вже все ска­за­но, але ме­не вра­зи­ла то­ді йо­го рі­чко­ва во­да, яка на по­ло­тнах так тре­пе­тно ожи­ва­ла, уда­ю­чи то ти­ху не­до­тор­ка­ність, то буй­ну за­дир­ку­ва­тість. Хо­ті­ло­ся ска­за­ти ми­ну­лої епо­хи, але хі­ба у во­ди бу­ває вік... Кра­са в то­му, що в йо­го вір­ту­о­зно ви­пи­са­ну во­ду можна вхо­ди­ти без­кі­не­чно. З то­го ча­су та­єм­но і від­да­но лю­блю рі­чко­ву во­ду май­стра, і на­віть ра­да, що ти­ся­чі лю­дей за­хо­плю­ю­ться йо­го мо­рем, не по­мі­ча­ю­чи рі­чки. Не хо­чу, аби хтось та­кож лю­бив йо­го ти­хі і ла­ска­ві рі­чко­ві пе­ре­ли­ви, не хо­чу рев­ну­ва­ти.

■ Ко­ли гід, роз­по­від­а­ю­чи про «Па­ні з гор­но­ста­єм», тро­хи від­во­лі­кшись від дат і лю­бов­них хи­тро­спле­тінь, що ма­ють від­но­ше­н­ня до на­пи­са­н­ня кар­ти­ни, ра­птом при­га­дав, що кра­си­вий гор­но­стай — звір не про­стий, а із за­го­стре­ним ро­зу­мі­н­ням че­сті мун­ди­ра, в на­шо­му ви­пад­ку — сво­єї ху­тря­ної шуб­ки. Про­фе­сіо­на­ли, що спо­сте­рі­га­ють за жи­т­тям цьо­го пу­хна­сти­ка, при­го­лом­ше­ні йо­го охай­ні­стю. Ма­ля швид­ше по­тра­пить під ку­лю ми­слив­ця, ніж до­зво­лить за­бру­дни­ти своє ху­тро. Тут-та­ки ви­пли­ла, без до­зво­лу, якась зов­сім не­до­ре­чна дум­ка — йо­му, гор­но­ста­є­ві, з та­кою ги­дли­ві­стю ні­як не при­жи­ти­ся в під­ку­поль­но­му то­ва­ри­стві не­до­тор­кан­них — там су­ціль­ні пля­ми на мун­ди­рах і, схо­же, вла­сни­ки но­сять їх як ор­де­ни. То­го дня по­бу­ва­ла і на віл­лі прин­це­си Кар­лот­ти бі­ля озе­ра Ко­мо, тре­тьо­го за ве­ли­чи­ною озе­ра Іта­лії. Віл­ла-му­зей мі­сти­ться в аб­со­лю­тно роз­кі­шно­му пар­ку, вла­сне, в ру­ко­твор­но­му раю, де ло­гі­чно за­ча­ро­ва­но ра­ді­ти ми­ті, то­му що це від­бу­ва­є­ться са­ме з то­бою. Та все ж пе­ре­си­ли­ло цей роз­кі­шний спо­кій зов­сім ін­ше. То­го дня до пар­ку і му­зею при­йшли во­лон­те­ри зі сво­ї­ми пі­до­пі­чни­ми, лю­дьми по­хи­ло­го ві­ку, що пе­ре­бу­ва­ють у ту­ма­ні ста­ре­чо­го не­до­ум­ства, ба­га­то хто на­си­лу пе­ре­су­вав­ся, але всі бу­ли чи­стень­ко одя­гне­ні, ба­га­то хто з них, схо­же, щось фо­то­гра­фу­вав на мо­біль­ні те­ле­фо­ни. Одна во­лон­тер­ка зі­зна­ла­ся ме­ні, що кадр во­ни, зві­сно, по­бу­ду­ва­ти не мо­жуть, але ми, во­лон­те­ри, по­тім чи­сти­мо їх кар­тин­ки і встав­ля­є­мо чу­до­ві зо­бра­же­н­ня кві­тів, пта­хів, озер. Їм при­єм­но, що і в них так кла­сно ви­йшло. Ко­ли ж гру­па зі­бра­ла­ся до­до­му, їх усіх під­ве­ли до са­до­во­го лі­фта і по чер­зі спу­сти­ли вниз. Якщо вра­ху­ва­ти, що сад на ви­со­кій го­рі, то без лі­фта лю­ди по­хи­ло­го ві­ку не змо­гли б на­со­ло­ди­ти­ся кра­сою. Ще одна ва­жли­ва не дрі­бни­чка — дов­ко­ла без­ліч фон­тан­чи­ків з чи­сті­сінь­кою пи­тною во­дою (у цій по­до­ро­жі на во­ду не ви­тра­ти­ла жо­дно­го цен­та). І ці по­дро­би­ці, де­та­лі, від­рі­зня­ють нас силь­ні­ше, ніж курс на­ціо­наль­ної ва­лю­ти від­но­сно єв­ро, і та­ку прір­ву з одно­го стриб­ка не по­до­ла­ти.

■ В кар­тин­ній га­ле­реї, зви­чай­но, було чим за­хо­плю­ва­тись, але ви­ді­ли­ла для се­бе одно­го Ро­мео. Са­ме та­ким, осо­бли­во тре­пе­тним, справ­жнім у сво­є­му все­вла­дно­му ко­хан­ні, та­ким, ме­ні зда­є­ться, і уяв­ля­ла зав­жди йо­го. Джу­льєт­та теж сто­я­ла на кар­ти­ні по­руч, але во­на ме­не роз­ча­ру­ва­ла — пу­хкень­ка мо­ло­ди­ця, зов­сім не дів­чин­ка, хо­ча, як ми зна­є­мо, їй ли­ше 13 ро­ків. До ре­чі, тут же ді­зна­ла­ся те, про що ні­ко­ли і не за­ми­слю­ва­ла­ся, що ма­те­рі Джу­льєт­ти було 28 ро­ків. Жах, яка ста­рість на ті часи.

■ Дов­ко­ла му­зей­ни­ми за­ла­ми зви­чно бі­га­ли ки­тай­ці, ні­би всі пе­ре­ко­чу­ва­ли з ву­лиць до му­зею, але, ні — ви­гля­нув­ши з чу­до­во­го па­но­рам­но­го бал­ко­на, пе­ре­ко­на­ла­ся — там їх та­кож більш ніж до­ста­тньо. На ву­ли­ці, що­прав­да, ки­та­ян­ки всі під па­ра­соль­ка­ми або укри­ті кур­тка­ми, як ка­пю­шо­на­ми. Ду­же бо­я­ться за­сма­гну­ти, чо­гось не всти­гну­ти, щось не ку­пи­ти, не ску­пи­ти пар­ті­я­ми, не по­бу­ва­ти. От і бі­га­ють га­ла­сли­вою юр­бою, то роз­би­ва­ю­чись на зграй­ки, то зли­ва­ю­чись зно­ву в га­мір­ний на­товп. Сво­єю ме­ту­шнею во­ни ча­сом зби­ва­ють ме­ло­дію очі­ку­ва­н­ня, яка не­о­дмін­но зріє в ко­жно­му ман­дрів­ни­ко­ві, який іде на­зу­стріч, мо­жли­во, не­зві­да­но­му, не­ба­че­но­му.

■ Іта­лій­ці ж, схо­же, зов­сім не звер­та­ють ува­ги на рі­зно­го­ло­сий на­товп іно­зем­ців, їм ні­хто не пе­ре­шко­дить по­си­ді­ти у ву­ли­чній кав’яр­ні з фі­лі­жан­кою ка­ви і чи­мось для під­три­ма­н­ня на­строю в ке­ли­ху. У кав’яр­ні во­ни за­зви­чай не са­мі, якщо без дру­зів і рі­дних, то з со­ба­ка­ми. Ча­сто при­су­тні всі. При­чо­му мо­же бу­ти один пес під сто­ли­ком — схо­вав­ся від спе­ки, дру­гий на ко­лі­нах. Все п’ється і з’їда­є­ться у хо­ро­шо­му на­строї, в та­ко­му ж гу­мо­рі пе­ре­бу­ва­ють і тва­ри­ни. Їх тут ду­же лю­блять, во­ни зов­сім не до­мо­сі­ди — при пер­шій на­го­ді пря­мі­сінь­ко до кав’яр­ні — при­че­пу­ре­ні, у ви­шу­ка­них оший­ни­ках, з аку­ра­тно за­че­са­ною шер­стю і ща­сли­ви­ми очи­ма.

■ Ві­две­зу ще один, зов­сім ма­лень­кий, швид­ко­плин­ний спо­гад з іта­ло­мов­но­го швей­цар­сько­го Лу­га­но. Про­гу­лю­ю­чись уздовж на­бе­ре­жної, по­ба­чи­ла, що хло­пчи­на пи­ло­со­сить май­дан­чик кав’яр­ні, го­ту­ю­чи йо­го до нового ран­ку, і щоб йо­му не за­ва­жа­ти, вло­вив­ши па­у­зу в ру­сі, ви­рі­ши­ла про­ско­чи­ти з ін­шо­го бо­ку, де ві­дра­зу по­чи­на­є­ться про­їжджа ча­сти­на. Хло­пчи­на ме­ні не до­зво­лив і з кри­ком: «Синь­йо­ра, синь­йо­ра! — за­про­сив прой­ти че­рез зал кав’яр­ні, а не ри­зи­ку­ва­ти. Як при­єм­но, офі­ці­ант сво­єю вві­чли­ві­стю ми­мо­во­лі про­йшов тест гор­но­ста­єв­ський на гі­дну ре­пу­та­цію. Ви­рі­ши­ла не по­спі­ша­ти, а за­мо­ви­ти ча­шку ка­ви і на­со­ло­ди­ти­ся нею не­ква­пли­во, в ти­ші, на чи­стій те­ра­сі, уви­тій кві­та­ми.

■ От­же, гор­но­стаю, пра­цюй і да­лі. Я ска­за­ла так — гор­но­стай, гор­но­стай, ко­го б лю­биш — оби­рай! І не за­бу­вай сво­їх — я про те­бе вже на­пи­са­ла.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.