Маршрут із пе­ре­шко­да­ми

У Він­ни­ці сту­ден­ти До­нНУ про­те­сту­ва­ли мі­сто на ар­хі­те­ктур­ну та транс­порт­ну до­сту­пність для лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця, фо­то ав­то­ра

Во­ни одя­гну­ли на очі пов’яз­ки, за­ткну­ли ву­ха бе­ру­ша­ми, сі­ли на ін­ва­лі­дні віз­ки і в су­про­во­ді слу­ха­чів із Цен­тру ре­а­бі­лі­та­ції для осіб з ін­ва­лі­дні­стю «По­ді­л­ля» по­до­ла­ли 2,5 кі­ло­ме­тра. В ко­жної гру­пи було своє зав­да­н­ня. Ті, хто пе­ре­су­вав­ся на віз­ках, ма­ли ді­ста­ти­ся від лі­кар­ні іме­ні Ющен­ка до цен­тру мі­ста та зро­би­ти по­ку­пки в ма­га­зи­ні. Ті, хто ні­би­то не чу­ють, за­пи­та­ти до­ро­гу до цен­тру і ку­пи­ти в апте­ці пла­стир. «Не­зря­чі» — обра­ти від­по­від­ний транс­порт, яким можна було б до­їха­ти до Єв­ро­пей­ської пло­щі. Ка­лю­жі, ка­мін­чи­ки, ями та бор­дю­ри — це пер­ші пе­ре­шко­ди, з яки­ми зі­ткну­ли­ся екс­пе­ри­мен­та­то­ри. Що­хви­ли­ни їм до­во­ди­ло­ся до­ла­ти бар’єри, біль­шість із яких бу­ли пси­хо­ло­гі­чно­го ха­ра­кте­ру.

«Ко­жна ям­ка на тро­ту­а­рі від­дає бо­лю­чи­ми по­штов­ха­ми в спи­ну. Но­ги ні­мі­ють, а ру­ки бо­лять, бо пе­ре­дні ко­лі­ща­тка по­стій­но за­стря­га­ють і до­во­ди­ться під­ні­ма­ти ві­зок на за­дні. Лю­дям, які зі мною, до­во­ди­ться по­стій­но до­по­ма­га­ти ме­ні, че­рез це не­зру­чно. Че­рез дві ка­лю­жі тро­хи під­мо­чив но­ги. Тоб­то цих 300 — 400 ме­трів за від­чу­т­тя­ми бу­ли та­кі, ні­би я про­біг на­пів­ма­ра­фон», — ді­ли­ться пер­ши­ми вра­же­н­ня­ми сту­дент Ві­та­лійКУЗИК . Він ще не знає, що ді­ста­ти­ся до зу­пин­ки гро­мад­сько­го транс­пор­ту — це най­лег­ший етап. Най­важ­чий — по­че­ка­ти з пів­го­ди­ни, по­ки при­їде транс­порт із низь­кою під­ло­гою (він у Він­ни­ці є, але кур­сує не ча­сто), по­про­си­ти сто­рон­ньої до­по­мо­ги, щоб за­їха­ти в ав­то­бус, і упро­довж усі­єї по­їзд­ки від­чу­ва­ти на со­бі спів­чу­тли­ві по­гля­ди па­са­жи­рів.

«Та­кий мо­ло­дий, а вже на віз­ку», — ка­же пен­сіо­нер­ка На­та­ля Жу­чин­ська. «Та ні, то ми со­ці­аль­ний екс­пе­ри­мент про­во­ди­мо, хло­пець здо­ро­вий», — по­ясню­ють їй сту­ден­ти. «Ко­жно­го дня я їжджу цим мар­шру­том і спо­сте­рі­гаю, як шо­фер до­по­ма­гає зай­ти чи ви­йти лю­дям з ін­ва­лі­дні­стю, — про­дов­жує па­ні На­та­ля. — Ра­ні­ше їх не було ви­дно, на­пев­но, хо­ва­ли­ся чи бо­я­ли­ся ви­хо­ди­ти в лю­ди. Те­пер во­ни мо­жуть по­до­ро­жу­ва­ти на рів­ні з усі­ма, пра­цю­ва­ти, на­вча­ти­ся в шко­лах. Для цьо­го ство­рю­ють усі умо­ви. Го­лов­не їм не бо­я­ти­ся і ви­йти зі сво­єї «му­шлі».

Бо­я­ли­ся су­ціль­ної тем­ря­ви, але про­дов­жу­ва­ли свою участь у екс­пе­ри­мен­ті сту­ден­ти, які гра­ли роль не­зря­чих. Во­ни на­штов­ху­ва­ли­ся на пе­ре­хо­жих, не по­па­да­ли на си­ді­н­ня в транс­пор­ті, слу­ха­ли не­га­тив­ні за­ува­же­н­ня від лю­дей, які вва­жа­ли, що в та­кий спо­сіб молоді лю­ди роз­ва­жа­ю­ться. Сло­вом, як за­ува­жив уча­сник екс­пе­ри­мен­ту Ан­дрій: «До­бре, що це було не на­справ­ді, бо без су­про­во­джу­ю­чо­го я не ви­жив би».

Тим ча­сом сту­ден­ти, які бу­ли ні­би­то не­чу­ю­чі, по­при без­пе­чність у пе­ре­су­ван­ні, зу­стрі­ли­ся з люд­ською бай­ду­жі­стю. Ані па­са­жир, ані кон­ду­ктор не по­ясни­ли їм, як ді­ста­ти­ся до цен­тру, а от гру­бо обла­я­ти всти­гну­ли: «Що ти руками ма­ха­єш?! По­ка­зуй по­свід­че­н­ня!», — лу­на­ло в бік екс­пе­ри­мен­та­то­рів. Та, по­при по­бо­ю­ва­н­ня ко­ор­ди­на­то­рів і рі­зні ре­а­кції пе­ре­хо­жих, під час екс­пе­ри­мен­ту жо­ден зі сту­ден­тів не по­стра­ждав. Усі уча­сни­ки по­до­ла­ли маршрут із пун­кту А у пункт В, зу­стрів­шись на Єв­ро­пей­ській пло­щі Він­ни­ці.

НЕ ПРО­СТО УСВІ­ДО­МИ­ТИ, А ВІД­ЧУ­ВА­ТИ

Екс­пе­ри­мент «Ра­зом! Без обме­жень!» від­був­ся успі­шно. Йо­го іні­ці­ю­ва­ла ви­кла­да­чка До­не­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Ва­си­ля Сту­са Ін­на ЄРМАКОВА. Ка­же, що спо­ну­ка­ли її до та­ко­го екс­пе­ри­мен­ту са­мі сту­ден­ти, які хо­чуть ви­сві­тлю­ва­ти со­ці­аль­ні те­ми, пи­са­ти про до­сту­пність, пра­це­вла­шту­ва­н­ня лю­дей із ін­ва­лі­дні­стю, ре­а­бі­лі­та­цію, але не ма­ють до­сві­ду та не до­ста­тньо зна­йо­мі з ці­єю те­ма­ти­кою, не від­чу­ва­ють її.

«Сту­ден­ти не ро­зумі­ли, як лю­ди­на на віз­ку мо­же зня­ти гро­ші з бан­ко­ма­та, як не­зря­ча дів­чи­на доби­рає со­бі одяг, не­чу­ю­чий за­пи­тує шлях. Не зна­ли, чи є в мі­сті до­сту­пний транс­порт, як обла­што­ва­ні пан­ду­си, вхо­ди і ви­хо­ди, — роз­по­від­ає Ін­на Єрмакова. — Все це на­штов­хну­ло на дум­ку ор­га­ні­зу­ва­ти по­до­рож, у якій су­про­від здій­сню­ва­ти­муть лю­ди з ін­ва­лі­дні­стю, а сту­ден­ти ма­ти­муть мо­жли­вість зро­зу­мі­ти, з чим ко­жно­го дня вимушені сти­ка­ти­ся ті, хто має про­бле­ми зі здо­ров’ям, на­скіль­ки Він­ни­ця до­сту­пна для не­зря­чих, не­чу­ю­чих та лю­дей на віз­ках. Тоб­то не про­сто усві­до­ми­ти, а від­чу­ти.

Ро­зу­мі­ю­чи пси­хо­трав­ма­ти­чність цьо­го екс­пе­ри­мен­ту, ми пів­то­ра мі­ся­ця го­ту­ва­ли­ся. Сту­ден­ти пра­цю­ва­ли з пси­хо­ло­га­ми і на­ла­го­джу­ва­ли кон­такт зі сво­ї­ми су­про­во­джу­ю­чи­ми. Во­ни са­мі оби­ра­ли свою роль у екс­пе­ри­мен­ті — ся­дуть у ві­зок чи до­ла­ти­муть маршрут у тем­ря­ві. Одні свій ви­бір ро­би­ли че­рез те, що в їхній ро­ди­ні є лю­ди з ін­ва­лі­дні­стю, ін­ші — щоб по­до­ла­ти свої стра­хи. Та­ка ма­лень­ка, на пер­ший по­гляд, ме­та зму­си­ла їх до­кла­сти ве­ли­ких зу­силь і по­да­ва­ти чи­ма­ло тру­дно­щів. До­свід, як ка­жуть, на ро­ки».

НЕ ВІДВЕРТАЙТЕСЯ І НЕ ПРОХОДЬТЕ ПОВЗ

«Си­дя­чи в ін­ва­лі­дно­му крі­слі, ти на ко­жну схо­дин­ку ди­ви­шся іна­кше», — ка­же Мар’яна ПРОЦАЙЛО. Во­на вже 13 ро­ків пе­ре­су­ва­є­ться на віз­ку і під час екс­пе­ри­мен­ту су­про­во­джу­ва­ла від­по­від­ну гру­пу сту­ден­тів. Але най­важ­че, як за­ува­жує дів­чи­на, по­до­ла­ти пси­хо­ло­гі­чні бар’єри: зі­бра­ти­ся з си­ла­ми, ви­йти на лю­ди й усві­до­ми­ти, що жи­т­тя не за­кін­чи­ло­ся, а про­дов­жу­є­ться.

«По­мі­тно було, як нер­ву­ва­ли хло­пці, які обра­ли ві­зок і як не­впев­не­но по­чу­ва­ли­ся дів­ча­та, які ви­рі­ши­ли ста­ти не­зря­чи­ми. Во­ни від­чу­ва­ли дис­ком­форт і не фі­зи­чний, а пси­хо­ло­гі­чний. Але жо­ден із них не при­пи­нив сво­єю уча­сті в

екс­пе­ри­мен­ті, хоч як важ­ко було. А це до­во­дить, що для них ва­жли­во було зро­зу­мі­ти, як ми жи­ве­мо що­дня, — по­яснює Мар’яна. — Лю­ди ма­ють вза­є­мо­ді­я­ти, щоб спів­існу­ва­ти було ком­фор­тно усім. Якщо ви ба­чи­те, що лю­ди­на з ін­ва­лі­дні­стю хо­че ді­ста­ти якийсь то­вар у ма­га­зи­ні, то за­пи­тай­те її і до­по­мо­жіть, а не відвертайтеся і не проходьте повз. Лю­ди з ін­ва­лі­дні­стю — пов­но­цін­ні чле­ни су­спіль­ства. Я ска­за­ла б, не­ви­ко­ри­ста­ний ре­зерв, який мо­же при­но­си­ти ко­ристь. Я, на­при­клад, пра­цюю ка­си­ром. Що­дня від­пра­цьо­вую свою змі­ну на рів­ні з усі­ма, а бу­ває, що й по­над­нор­мо­во».

НЕ МИ­ЛО­СТИ­НЮ, А ГІ­ДНУ РО­БО­ТУ

За да­ни­ми Мі­ні­стер­ства со­ці­аль­ної по­лі­ти­ки, на­при­кін­ці 1980-х ро­ків в Укра­ї­ні за­галь­на кіль­кість осіб із ін­ва­лі­дні­стю ста­но­ви­ла 3% від усьо­го на­се­ле­н­ня, а на сьо­го­дні це вже май­же 6%, або 2,6 міль­йо­на лю­дей. Че­рез во­єн­ні дії на схо­ді кіль­кість укра­їн­ців з ін­ва­лі­дні­стю зростає. Але се­ред лю­дей, які втра­ча­ють своє здо­ров’я, ба­га­то ді­яль­них осо­би­сто­стей. Во­ни го­то­ві про­дов­жу­ва­ти пра­цю­ва­ти і ма­ють актив­ну жит­тє­ву по­зи

цію, за­ува­жує ди­ре­ктор Цен­тру ре­а­бі­лі­та­ції «По­ді­л­ля» Ро­ман ШТОГРИН.

«Біль­шість лю­дей, які отри­му­ють ін­ва­лі­дність, за­кри­ва­ю­ться у со­бі, во­ни бо­я­ться ви­йти в мі­сто. Най­важ­че не­зря­чим, бо при всіх пе­ре­ва­гах, які має Він­ни­ця, мі­сто для них май­же не при­сто­со­ва­не. Ді­ста­ти­ся зу­пин­ки чи про­їха­ти в транс­пор­ті — це не­по­силь­не зав­да­н­ня, — ко­мен­тує Ро­ман. — На­то­мість у мі­стах Єв­ро­пи ми ча­сто ба­чи­мо лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю на ву­ли­цях і пло­щах, які віль­но пе­ре­су­ва­ю­ться і не від­чу­ва­ють дис­ком­фор­ту. Про­сто в них ство­ре­ні умо­ви для са­мо­ре­а­лі­за­ції, до­зві­л­ля, пра­це­вла­шту­ва­н­ня, а в нас усе це на за­род­ко­во­му ета­пі. Ко­ли ми по­ча­ли до­слі­джу­ва­ли цю про­бле­му, то з’ясу­ва­ли, що фа­кти­чно всю офі­сну ро­бо­ту мо­жуть ви­ко­ну­ва­ти лю­ди, які пе­ре­су­ва­ю­ться на віз­ках. А з обов’язками ка­си­рів чу­до­во справ­ля­ю­ться не­чу­ю­чі, в них не­має не­ста­чі в ка­сі, бо во­ни ні на що не від­во­лі­ка­ю­ться. Тоб­то ко­жна лю­ди­на з ін­ва­лі­дні­стю за­слу­го­вує на гі­дну ро­бо­ту, а не ми­ло­сти­ню. На­віть лю­ди зі скла­дною фор­мою ін­ва­лі­дно­сті мо­жуть зна­йти ро­бо­ту. Го­лов­не до­не­сти їм, що їхнє жи­т­тя — в їхніх ру­ках».

Сту­ден­ти До­не­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Ва­си­ля Сту­са, які взя­ли участь у екс­пе­ри­мен­ті, пра­цю­ють у гло­баль­но­му про­е­кті « Но­ві мо­жли­во­сті пра­це­вла­шту­ва­н­ня для лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю » (про який «День» пи­сав у № 63 за 11 кві­тня 2018 ро­ку https://day.kyiv.ua/uk/article/ den-ukrayiny/shans-na-uspih). Їхнє зав­да­н­ня по­ля­гає в то­му, щоб опи­су­ва­ти істо­рії лю­дей — не­чу­ю­чих, не­зря­чих та з по­ру­ше­н­ня­ми опор­но-ру­хо­во­го апа­ра­ту, які бу­дуть пра­це­вла­што­ва­ні в межах про­е­кту. На сьо­го­дні вже 15 слу­ха­чів Цен­тру «По­ді­л­ля» зна­йшли ро­бо­ту. Пе­ре­ва­жна ча­сти­на з них пра­цю­ють ка­си­ра­ми, опе­ра­то­ра­ми кол-цен­трів, а в одно­му зі спор­тив­них за­кла­дів то­таль­но не­зря­чий Ана­то­лій Про­ци­шин на­дає по­слу­ги ма­са­жи­ста. Про ньо­го чи­тай­те в одно­му з на­сту­пних но­ме­рів га­зе­ти «День».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.