«УКРА­Ї­НА по­вер­ну­ла свої су­ве­рен­ні пра­ва»

Сер­гій Ше­лу­хін — істо­рик, прав­ник, ди­пло­мат

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Те­тя­на ОСТАШКО, кан­ди­дат істо­ри­чних на­ук

По­ча­ток. За­кін­че­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му

ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія та Я»

Се­ред не­чи­слен­но­го ко­ла укра­їн­ських ді­я­чів пе­рі­о­ду Укра­їн­ських на­ціо­наль­но-ви­зволь­них зма­гань, які змо­гли під­не­сти­ся над вузь­ко­пар­тій­ни­ми ін­те­ре­са­ми й актив­но вклю­чи­ли­ся у дер­жа­во­твор­чий про­цес, слід на­зва­ти ім’я ві­до­мо­го вче­но­го-прав­ни­ка та істо­ри­ка Сер­гія Па­вло­ви­ча Ше­лу­хі­на. Він був пал­ким при­хиль­ни­ком ідеї укра­їн­ської дер­жав­но­сті в істо­рії й по­лі­ти­ці, яка для ньо­го бу­ла ті­сно пов’яза­на з за­са­да­ми пра­ва й мо­ра­лі. В Укра­їн­ській Цен­траль­ній Ра­ді він очо­лю­вав по­за­пар­тій­ну фра­кцію са­мо­стій­ни­ків, по­слі­дов­но до­три­му­ю­чись кон­це­пції ціл­ко­ви­тої за­кон­но­сті прав Укра­ї­ни на тво­ре­н­ня вла­сної дер­жа­ви. Він актив­но пра­цю­вав над істо­ри­чно-пра­во­вим об­ґрун­ту­ва­н­ням укра­їн­ської не­за­ле­жно­сті та кон­со­лі­да­ції укра­їн­сько­го гро­ма­дян­ства на осно­ві на­ціо­наль­но-істо­ри­чних тра­ди­цій са­мо­стій­ни­цтва. По­лі­ти­чні та на­у­ко­ві по­гля­ди С. Ше­лу­хі­на в цьо­му пи­тан­ні різ­ко кон­тра­сту­ва­ли з до­мі­ну­ю­чою в укра­їн­ських по­лі­ти­чних ко­лах кон­це­пці­єю ав­то­но­міст­сько-фе­де­ра­ліст­сько­го май­бу­тньо­го Укра­ї­ни.

■ Сер­гій Па­вло­вич Ше­лу­хін на­ро­див­ся 6 жов­тня 1864 р. у с. День­ги Зо­ло­то­ні­сько­го по­ві­ту Пол­тав­ської гу­бер­нії у по­мі­щи­цькій сім’ї. За­кін­чив Лу­бен­ську кла­си­чну гім­на­зію (1883), юри­ди­чний фа­куль­тет Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту (1888). У 1888 — 1893 рр. пра­цю­вав на рі­зних по­са­дах у Єли­са­вет­град­сько­му окру­жно­му су­ді, з 1893 р. — слід­чим із осо­бли­во ва­жли­вих справ, по­че­сним ми­ро­вим суд­дею Кам’янець-По­діль­ської окру­ги, у 1897 — 1902 рр. — то­ва­ри­шем про­ку­ро­ра Ки­ши­нів­сько­го окру­жно­го су­ду, із 1902 р. — чле­ном Оде­сько­го окру­жно­го су­ду. На­ле­жав до Оде­сько­го юри­ди­чно­го то­ва­ри­ства. Одно­ча­сно з юри­ди­чною пра­кти­кою ви­кла­дав те­о­рію пра­ва, дер­жав­не пра­во, ро­сій­ське ци­віль­не пра­во у кла­си­чних гім­на­зі­ях, за­ймав­ся на­у­ко­во-до­слі­дни­цькою пра­цею.

■ Ще з 1880-х ро­ків по­чав бра­ти участь в укра­їн­сько­му гро­мад­сько­му жит­ті, дру­ку­вав­ся спо­ча­тку в «Зо­рі», по­тім в «Укра­їн­ській ха­ті», «Лі­те­ра­тур­но-на­у­ко­во­му ві­сни­ку», «Украин­ской жи­зни», «Сві­тлі» та ін. На Все­ро­сій­сько­му археологічному з’їзді у Чер­ні­го­ві ви­го­ло­сив до­по­відь про ста­ро­дав­ність і дер­жав­но-пра­во­ве зна­че­н­ня на­зви «Укра­ї­на». Ши­ро­ко­го роз­го­ло­су, зокре­ма й за кор­до­ном, на­бу­ла йо­го пра­ця «Ні­ме­цька ко­ло­ні­за­ція на Укра­ї­ні», ви­да­на укра­їн­ською (1913) та ро­сій­ською (1914) мо­ва­ми. Йо­го було обра­но дій­сним чле­ном Оде­сько­го ар­хе­о­ло­гі­чно­го то­ва­ри­ства.

■ Спро­би укра­їн­сько­го вче­но­го вті­ли­ти в жи­т­тя вла­сні пра­во­ві по­гля­ди при­зве­ли до чи­ма­лих не­при­єм­но­стей, зокре­ма до трьох жан­дарм­ських по­лі­ти­чних об­шу­ків (остан­ній 1909 р.). «На­го­ро­дже­ний за су­до­ву слу­жбу ор­де­на­ми і чи­ном дій­сно­го стат­сько­го со­ві­тни­ка, — пи­сав С. Ше­лу­хін у сво­їй ав­то­біо­гра­фії, — я че­рез мою любов до рі­дно­го краю не міг на Укра­ї­ні ста­ти на­віть чле­ном су­до­вої па­ла­ти, в якій не раз си­дів».

■ С. Ше­лу­хін ві­до­мий та­кож як один із лідерів укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го ру­ху на Оде­щи­ні. Він був се­ред за­снов­ни­ків Оде­сько­го то­ва­ри­ства «Про­сві­та», очо­лю­вав Оде­ську укра­їн­ську гро­ма­ду, був ді­яль­ним чле­ном мі­сце­во­го осе­ред­ку То­ва­ри­ства укра­їн­ських по­сту­пов­ців. Одра­зу пі­сля ре­во­лю­ції йо­му було за­про­по­но­ва­но по­са­ду в се­лян­сько­му де­пар­та­мен­ті Се­на­ту в Пе­тро­гра­ді. Про­те, за­ли­ша­ю­чись вір­ним укра­їн­ській на­ціо­наль­ній спра­ві, С. Ше­лу­хін від­хи­лив цю про­по­зи­цію. Вже у пер­ших чи­слах бе­ре­зня 1917 р. в Оде­сі він іні­ці­ю­вав ство­ре­н­ня Укра­їн­сько­го ре­во­лю­цій­но­го ке­рів­ни­чо­го ко­мі­те­ту, який об’єд­нав пред­став­ни­ків усіх укра­їн­ських пар­тій і ор­га­ні­за­цій, і одра­зу ж очо­лив цю ін­сти­ту­цію.

■ У се­ре­ди­ні кві­тня 1917 р. в Оде­сі від­бу­ло­ся укра­їн­ське ві­че, го­лов­ни­ми про­мо­то­ра­ми яко­го бу­ли С. Ше­лу­хін, В. Че­хів­ський, В. Го­лу­бо­вич. На зі­бран­ні, всу­пе­реч на­пад­кам з бо­ку пред­став­ни­ків ро­сій­сько­го по­лі­ти­ку­му, оде­ська гро­ма­да ухва­ли­ла ре­зо­лю­цію, за­про­по­но­ва­ну Сер­гі­єм Па­вло­ви­чем. У ній зокре­ма було за­про­по­но­ва­но «до­ма­га­ти­ся 1) те­ри­то­рі­аль­ної ав­то­но­мії Укра­ї­ни в межах етно­гра­фі­чної біль­шо­сті на­се­ле­н­ня укра­їн­сько­го з ціл­ко­ви­тим за­без­пе­че­н­ням прав ін­ших на­цій; 2) вва­жа­ю­чи Хер­сон­щи­ну кра­єм пе­ре­д­ко­ві­чно укра­їн­ським, — вклю­че­н­ня її в ме­жі май­бу­тньої ав­то­ном­ної Укра­ї­ни; 3) щоб Тим­ча­со­ве пра­ви­тель­ство, не від­тя­га­ю­чи до уста­нов- чих збо­рів, про­го­ло­си­ло де­кла­ра­цію при­зна­н­ня те­ри­то­рі­аль­ної ав­то­ном­ної Укра­ї­ни, іме­ну­ва­н­ня для Укра­ї­ни окре­мо­го мі­ні­стра, який ма­є­ться для Фін­лян­дії».

■ Не­вдов­зі, всу­пе­реч га­слам фе­де­ра­лі­зму й ав­то­но­мії, які па­ну­ва­ли в Ки­є­ві, Укра­їн­ський ре­во­лю­цій­ний ке­рів­ни­чий ко­мі­тет в Оде­сі роз­по­чав актив­ну са­мо­стій­ни­цьку про­па­ган­ду і зу­мів під­по­ряд­ку­ва­ти сво­є­му по­лі­ти­чно­му впли­ву чи­ма­ло вій­сько­вих ча­стин, пі­зні­ше укра­ї­ні­зо­ва­них. С. Ше­лу­хін був та­кож одним із фун­да­то­рів Оде­ської вій­сько­вої укра­їн­ської ра­ди, до якої уві­йшли пред­став­ни­ки окре­мих вій­сько­вих ча­стин ар­мії і фло­ту. 26 кві­тня 1917 р. в Оде­сі від­бу­ли­ся уста­нов­чі збо­ри ор­га­ні­за­ції, на яких во­на бу­ла юри­ди­чно оформ­ле­на, за­твер­дже­но ста­тут, ке­рів­ни­цтво, пра­пор та офі­цій­ну на­зву ра­ди — «Оде­ський укра­їн­ський вій­сько­вий кіш». Го­ло­вою ра­ди було обра­но вій­сько­во­го лі­ка­ря, при­я­те­ля й одно­дум­ця С. Ше­лу­хі­на — чле­на Укра­їн­ської на­ро­дної пар­тії, зго­дом Укра­їн­ської пар­тії со­ці­а­лі­стів-са­мо­стій­ни­ків Іва­на Лу­цен­ка. Ор­га­ні­за­ція ма­ла ви­ра­зно са­мо­стій­ни­цький ха­ра­ктер.

■ Як ві­до­мо, у пер­ших чи­слах бе­ре­зня 1917 р. в Ки­є­ві за­хо­да­ми То­ва­ри­ства укра­їн­ських по­сту­пов­ців ство­рю­є­ться Укра­їн­ська Цен­траль­на Ра­да. С. Ше­лу­хін як один із ді­яль­них чле­нів оде­ської гро­ма­ди ТУП при­був до Ки­є­ва на з’їзд то­ва­ри­ства, що від­був­ся 12 — 13 бе­ре­зня 1917 р. На­пе­ре­до­дні ці­єї по­дії він був при­су­тнім на дру­го­му за­сі­дан­ні но­во­ство­ре­ної Цен­траль­ної Ра­ди (10 бе­ре­зня 1917 р.). С. Ше­лу­хін при­ві­тав зі­бра­н­ня від Оде­сько­го ре­во­лю­цій­но­го ке­рів­ни­чо­го ко­мі­те­ту і до­по­вів про йо­го ді­яль­ність. Він та­кож ого­ло­сив на за­сі­дан­ні текст те­ле­гра­ми, на­ді­сла­ної ко­мі­те­том до Дер­жав­ної ду­ми на ім’я Ро­дзян­ка. Те­ле­гра­ма мі­сти­ла ви­мо­ги що­до ви­зво­ле­н­ня з ув’язне­н­ня ми­тро­по­ли­та Ан­дрея Ше­пти­цько­го і га­ли­чан-за­ру­чни­ків. На цьо­му за­сі­дан­ні Цен­траль­ної Ра- ди С. Ше­лу­хін ви­го­ло­сив і на­ціо­наль­но­по­лі­ти­чну про­гра­му Оде­сько­го ре­во­лю­цій­но­го ке­рів­ни­чо­го ко­мі­те­ту — «до­ма­га­н­ня де­мо­кра­ти­чної ре­спу­блі­ки для Укра­ї­ни, себ­то на­віть Ге­тьман­щи­ни, і ціл­ко­ви­тої са­мо­стій­но­сті, ко­ли се мо­жли­во».

■ 6 — 8 кві­тня 1917 р. на Укра­їн­сько­му на­ціо­наль­но­му кон­гре­сі у Ки­є­ві С. Ше­лу­хі­на було обра­но чле­ном Укра­їн­ської Цен­траль­ної Ра­ди від Хер­сон­ської гу­бер­нії. За цих об­ста­вин він за­ли­шив Оде­су і пе­ре­їхав до Ки­є­ва, де по­єд­ну­вав пра­цю в Цен­траль­ній Ра­ді та ЦК Укра­їн­ської ра­ди­каль­но-де­мо­кра­ти­чної пар­тії (від черв­ня 1917р. — Укра­їн­ської пар­тії со­ці­а­лі­стів-фе­де­ра­лі­стів (УПСФ)). При­на­ле­жність до УПСФ, яка об­сто­ю­ва­ла ево­лю­цій­ний шлях со­ці­аль­но-еко­но­мі­чних пе­ре­тво­рень в Укра­ї­ні та ви­сту­па­ла за ав­то­но­мію Укра­ї­ни у скла­ді май­бу­тньої Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції, не за­ва­ди­ла С. Ше­лу­хі­ну за­про­по­ну­ва­ти укра­їн­сько­му по­лі­ти­чно­му про­во­ду вла­сну кон­це­пцію істо­ри­ко­пра­во­вих під­став ство­ре­н­ня Укра­їн­ської не­за­ле­жної дер­жа­ви.

■ На за­сі­да­н­нях Цен­траль­ної Ра­ди з уст С. Ше­лу­хі­на впер­ше про­зву­ча­ли істо­ри­ко-пра­во­ві умо­ти­ву­ва­н­ня дер­жав­ної су­ве­рен­но­сті укра­їн­сько­го на­ро­ду, по­чи­на­ю­чи з мо­мен­ту зре­че­н­ня ца­ря, а са­ме — з 28 лю­то­го 1917 ро­ку. Да­тою від­нов­ле­н­ня не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни С. Ше­лу­хін вва­жав да­ту зре­че­н­ня Ми­ко­ли ІІ пре­сто­лу і ав­то­ма­ти­чно­го ска­су­ва­н­ня при­ся­ги під­дан­ства ца­ре­ві, зро­бле­ної Б. Хмель­ни­цьким, і «по­вер­не­н­ня нам прав, ви­зна­че­них Пе­ре­я­слав­ською кон­сти­ту­ці­єю 1654 ро­ку, з роз­ши­ре­н­ням її впли­ву на ці­лу те­ри­то­рію укра­їн­сько­го на­ро­ду в Ро­сії». Як де­що зго­дом пи­сав сам С. Ше­лу­хін, не­ро­зу­мі­н­ня цьо­го лі­де­ра­ми Укра­їн­ської Цен­траль­ної Ра­ди, які по­при все до­три­му­ва­ли­ся фе­де­ра­лі­сти­чної кон­це­пції, «вза­га­лі ро­би­ло існу­ва­н­ня Укра­їн­ської дер­жа­ви й са­мо­стій­но­сті без­ґрун­тов­ним з прав­но­го бо­ку і спір­ним».

■ Він на­сам­пе­ред вда­є­ться до істо­ри­ко-пра­во­вої оцін­ки Пе­ре­я­слав­ської уго­ди і на­ма­га­є­ться до­ве­сти без­під­став­ність фе­де­ра­ліст­сько-ав­то­но­міст­ської кон­це­пції, спо­від­у­ва­ної про­во­дом Цен­траль­ної Ра­ди. В ро­бо­ті «Пе­ре­я­слав­ський до­го­вір Укра­ї­ни з мо­сков­ським ца­рем Оле­ксі­єм 1654 р. і ни­ні­шні по­дії» він ро­бить та­кий ви­сно­вок: «Укра­ї­ну мо­сков­ський на­род не за­во­ю­вав, а са­ма во­на по сво­їй во­лі при­лу­чи­ла­ся до Мо­ско­вії, чи на умо­вах унії, чи умо­вах ва­са­лі­те­ту,.. шля­хом єд­на­н­ня че­рез ца­ря... і увіль­нив­шись ре­во­лю­ці­єю од ца­ря і не був­ши в під­дан­стві у ве­ли­ко­ро­сів, Укра­ї­на те­пер по­вер­ну­ла со­бі всі по­пе­ре­дні свої су­ве­рен­ні пра­ва, які бу­ли над нею у ца­ря, і ста­ла, як бу­ла до акту 1654 р., су­ве­рен­ною де­мо­кра­ти­чною ре­спу­блі­кою. Політичний зв’язок, вста­нов­ле­ний між Ро­сі­єю і Укра­ї­ною че­рез пер­со­ну Оле­ксія Ро­ма­но­ва, з йо­го абди­ка­ці­єю ро­зір­ва­но і Укра­ї­на фа­кти­чно по­вер­ну­ла свій су­ве­ре­ні­тет».

■ Да­ле­ко пі­зні­ше, вже у Пра­зі, ана­лі­зу­ю­чи при­чи­ни по­раз­ки укра­їн­ських на­ціо­наль­но-ви­зволь­них зма­гань, С. Ше­лу­хін за­ки­дав укра­їн­сько­му про­во­ду пра­во­вий не­про­фе­сіо­на­лізм і зви­ну­ва­чу­вав го­ло­ву Цен­траль­ної Ра­ди М.Гру­шев­сько­го в то­му, що той «у дер­жав­но-пра­во­вих пи­та­н­нях об­хо­див­ся без прав­ни­ків». С. Ше­лу­хі­ну не раз до­во­ди­ло­ся всту­па­ти у су­пе­ре­чки з лі­де­ра­ми Цен­траль­ної Ра­ди, на­го­ло­шу­ю­чи при цьо­му на від­су­тно­сті у них «юри­ди­чно­го ду­ма­н­ня». Ви­зна­ю­чи не­об­хі­дність чітких юри­ди­чних під­став для будь-яких кро­ків у дер­жа­во­твор­чо­му про­це­сі, С. Ше­лу­хін на­ма­гав­ся впли­ну­ти на про­від то­го­ча­сно­го укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го ру­ху, який не мав про­гра­ми по­лі­ти­чних пе­ре­тво­рень і не ба­жав ско­ри­ста­ти­ся існу­ю­чою мо­жли­ві­стю для ре­а­лі­за­ції за­кон­но­го пра­ва укра­їн­сько­го на­ро­ду на тво­ре­н­ня вла­сної дер­жа­ви. Йо­го стат­ті та ана­лі­ти­чні ма­те­рі­а­ли, в яких він мит­тє­во ре­а­гу­вав на по­лі­ти­чні по­дії в Укра­ї­ні й на­ма­гав­ся одра­зу да­ти пра­во­ву ха­ра­кте­ри­сти­ку тим чи ін­шим до­ку­мен­там, прийня­тим Укра­їн­ською Цен­траль­ною Ра­дою, да­ють під­ста­ви ствер­джу­ва­ти, що він ні на мить не схи­лив­ся у бік фе­де­ра­ції з Ро­сі­єю. На одно­му із за­сі­дань М. Гру­шев­ський дві­чі зу­пи­нив С. Ше­лу­хі­на, ко­ли той у сво­їй про­мо­ві да­вав юри­ди­чне об­ґрун­ту­ва­н­ня про­го­ло­ше­н­ня су­ве­ре­ні­те­ту. Пі­сля ІІ Уні­вер­са­лу са­мо­стій­ни­кам, зга­ду­вав він, на­віть при­гро­зи­ли: «Ми рі­шу­че ста­ви­мо­ся про­ти за­мі­рів са­мо­віль­но­го здій­сне­н­ня ав­то­но­мії Укра­ї­ни до Все­ро­сій­сько­го Учре­ди­тель­но­го зі­бра­н­ня».

Сер­гій Ше­лу­хін — ви­зна­чний істо­рик і прав­ник, який був пе­ре­ко­на­ний в аб­со­лю­тно за­кон­но­му пра­ві на­шої на­ції на не­за­ле­жну дер­жа­ву, та ви­да­на ним в емі­гра­ції у Пра­зі кни­га «Укра­ї­на»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.