«Ми ство­ри­ли свою фан­та­сти­чну вер­сію Япо­нії»

В укра­їн­ський про­кат ви­йшов фільм-во­ло­дар «Срі­бно­го ве­дме­дя» Бер­лі­на­ле за най­кра­щу ре­жи­су­ру — «Острів со­бак»

Den (Ukrainian) - - Культура -

Упов­но­ме­тра­жній ані­ма­ції аме­ри­кан­ця Ве­са АНДЕРСОНА «Острів со­бак» по­ка­за­на Япо­нія не­да­ле­ко­го май­бу­тньо­го. Мер ви­га­да­но­го мі­ста Ме­га­са­кі одер­жи­мий не­на­ви­стю до со­бак, яких він під при­во­дом епі­де­мії «со­ба­чої чу­ми» (ним же й спро­во­ко­ва­ної) ви­си­лає на острів, пе­ре­тво­ре­ний на ве­ли­че­зне сміт­тє­зва­ли­ще. В цю сум­ну ре­зер­ва­цію, ви­крав­ши лі­так, де­сан­ту­є­ться 12-рі­чний пле­мін­ник ме­ра, він шу­кає сво­го пса і спри­чи­няє тим са­мим ре­во­лю­цію.

Хо­ро­ші ге­рої — під­лі­тки, вче­ні й со­ба­ки, по­га­ні — пред­став­ни­ки вла­ди й ма­фі­о­зі, ко­трі в та­кий убив­чий спо­сіб об­сто­ю­ють ін­те­ре­си ко­тів. До­бро, зві­сно, пе­ре­мо­же. Лю­ди роз­мов­ля­ють япон­ською (ін­ко­ли без пе­ре­кла­ду, але ви­ра­зно) й ан­глій­ською, со­ба­ки — тіль­ки ан­глій­ською, при­чо­му до­во­лі лі­те­ра­тур­ною. Пі­дня­то те­ми еко­ло­гії й ко­ру­пції, а та­кож уря­до­вої змо­ви, є й ін­ші «до­ро­слі» мо­мен­ти, про­те за змі­стом — це не­хи­тра каз­ка для се­ре­дньо­го шкіль­но­го ві­ку. Справ­жню повагу ви­кли­кає ко­ло­саль­на пра­ця, вкла­де­на в ля­льок і в де­ко­ра­ції, під­ку­па­ють ста­ран­но ви­ко­на­ні де­та­лі — аж до бло­щиць, що бі­га­ють по со­ба­чій шер­сті. Ба­га­то в чо­му гля­да­цький успіх філь­му ство­ре­ний руками ляль­ка­рів і де­ко­ра­то­рів (се­ред яких бу­ла і на­ша зем­ля­чка, дні­прян­ка Іло­на Вов­чик — див. ін­терв’ю з нею в «Дні» від 23.06.16), а та­кож зір­ко­вою ко­ман­дою озву­че­н­ня, в якій зокре­ма — Білл Мюр­рей, Тіль­да Су­ін­тон, Едвард Нор­тон, Скар­летт Йо­ханс­сон, Брайан Крен­стон.

Чи є «Острів со­бак» зраз­ком ав­тор­сько­го кі­но, вар­тим на­го­род на­стіль­ки сер­йо­зно­го фе­сти­ва­лю, — пи­та­н­ня дис­ку­сій­не. Але, без­умов­но, в істо­рію ляль­ко­вої ані­ма­ції він увій­де.

Одра­зу пі­сля сві­то­вої прем’єри в Бер­лі­ні Вес Ан­дер­сон зу­стрів­ся з пре­сою. — Як ви при­ду­ма­ли цю істо­рію? — Ма­буть, усе по­ча­ло­ся з То­ма Стоп­пар­да (про­від­ний бри­тан­ський дра­ма­тург і сце­на­рист. — Д.Д.). Я по­зна­йо­мив­ся з Май­ком Ні­кол­сом (кла­сик аме­ри­кан­сько­го кі­но, 1931 — 2014. — Д.Д.), а він якось про­ци­ту­вав твер­дже­н­ня Стоп­пар­да, що той по­чи­нає пи­са­ти дра­му, ко­ли має не одну, а дві рі­зні ідеї дра­ми й пе­ре­мі­шує їх. Во­ни сти­ка­ю­ться, і то­ді він отри­мує ма­те­рі­ал для ро­бо­ти. Це те, що я схиль­ний ро­би­ти. Ма­буть, це не зву­чить до­бре для по­да­чі ін­ве­сто­ру, але ідея бу­ла зро­би­ти фільм про зграю со­бак, які жи­вуть на смі­тни­ку. Але ми та­кож хо­ті­ли щось зро­би­ти про Япо­нію, щось, що сто­су­є­ться на­шої лю­бо­ві до япон­сько­го кі­но, осо­бли­во до Ку­ро­са­ви. Та­ким чи­ном, ця істо­рія мо­гла від­бу­ти­ся де зав­го­дно, але ожи­ви­ло її для нас те, що це — сво­го ро­ду фан­та­сти­чна вер­сія Япо­нії.

— Як вам вда­ло­ся зі­бра­ти та­ку чу­до­ву гру­пу озву­чу­ва­н­ня?

— Біль­шість акто­рів тут — лю­ди, з яки­ми я пра­цю­вав ра­ні­ше, або лю­бив їх про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків. Осо­бли­вість ані­ма­ції в то­му, що у вас не ви­йде від­мо­ви­ти­ся від уча­сті в про­е­кті. Адже ми мо­же­мо це зро­би­ти у ва­шо­му до­мі, в бу­дья­ку го­ди­ну, в будь-який день. Не­має ви­прав­да­н­ня для від­мо­ви. І це до­по­ма­гає в ро­бо­ті.

— А які про­бле­ми ви­ни­ка­ли в цій ро­бо­ті?

— Зде­біль­шо­го — ве­се­лі. Ве­ли­кий ви­клик — чи мо­же­мо зро­би­ти хо­ро­шу істо­рію у від­по­від­но­сті до на­ших уяв­лень про те, як це пра­цює. В ані­ма­ції є осо­бли­вість, якої не­має в ін­ших фор­мах — на­при­клад, ко­ли пі­сля 2,5 ро­ку ро­бо­ти ви­яв­ля­є­ться, що ляль­ка не по­смі­ха­є­ться. Не­мо­жли­вість по­смі­шки мо­же ста­ти сер­йо­зним ускла­дне­н­ням, якщо це ва­жли­во для філь­му. Та­ких дрі­бниць ду­же ба­га­то. Але зав­жди є об­хі­дний шлях.

— Усі ва­ші філь­ми — про по­шук но­вої ро­ди­ни, іно­ді на­віть за ме­жа­ми вла­сно­го ви­ду, як у «Остро­ві со­бак». А ще це ваш най­більш політичний фільм, у ньо­му є під­текст Єв­ро­пи 1930-х. Ме­ні зда­є­ться, що тут ви го­во­ри­те про ро­ди­ну, про спіль­но­ту і тим са­мим пе­ре­да­є­те силь­ний політичний аспект.

— Так, із цьо­го на­справ­ді по­ча­ло­ся. Ми ска­за­ли: «Нам тре­ба ви­на­йти по­лі­ти­ку цьо­го мі­ста». Ми зна­ли, що у нас є мер, ми зна­ли, що щось від­бу­ва­є­ться в по­лі­ти­чно­му пла­ні... Це фен­те­зій­ний твір про по­лі­ти­ку у ви­га­да­но­му мі­сці в Япо­нії. Ми пра­цю­ва­ли три­ва­лий час, і світ по­чав змі­ню­ва­ти фільм. Тож, мо­жли­во, бу­ли мо­мен­ти, ко­ли ми отри­му­ва­ли на­тхне­н­ня з ре­аль­но­го жи­т­тя, яке зна­хо­ди­ло свій шлях до філь­му. Але це істо­рія, яка мо­гла, в прин­ци­пі, ста­ти­ся де зав­го­дно, в будь-який час.

— Не мо­гли б ви ска­за­ти кіль­ка слів про ваш зв’язок з япон­ською ані­ма­ці­єю, осо­бли­во з Ха­яо Мі­я­дза­кі (жи­вий кла­сик япон­ської і сві­то­вої ані­ма­ції. — Д.Д.)?

—Я дій­сно за­ці­ка­вив­ся япон­ською ані­ма­ці­єю, ко­ли ро­бив по­пе­ре­дній ані­ма­цій­ний фільм — «Фан­та­сти­чний мі­стер Фокс». А з «Остро­вом со­бак» нас на­ди­ха­ли два ре­жи­се­ри: Ку­ро­са­ва і Мі­я­дза­кі. У нас на­віть є Ма­рі На­цу­кі, яка гра­ла у «Ві­дне­се­них при­ви­да­ми» (ані­ма­ція Мі­я­дза­кі, на­го­ро­дже­на «Зо­ло­тим ве­дме­дем» Бер­лі­на в 2002 р. і «Оска­ром» у 2003-му. — Д.Д.), і во­на озву­чи­ла чу­до­вий го­лос для нас у «Остро­ві». От­же, це де­та­лі та мов­ча­н­ня Мі­я­дза­кі, він по­ка­зує при­ро­ду і мо­мен­ти та­ко­го ри­тму, які не при­су­тні на­стіль­ки силь­но, на­при­клад, в аме­ри­кан­ській ані­ма­цій­ній тра­ди­ції. Ко­ли я пра­цю­вав з Але­ксан­дром Де­спла над му­зи­кою до філь­му, ми зна­йшли ба­га­то місць, де нам дій­сно до- во­ди­ло­ся від­сту­па­ти від то­го, що ми ро­би­ли му­зи­чно, то­му що фільм мав бу­ти ти­хим, і я ду­маю, що це від­бу­ло­ся під впли­вом Мі­я­дза­кі.

— Якщо при­пу­сти­ти, що кі­но є дзер­ка­лом сво­го ча­су, то чо­му ви обра­ли со­бак для ство­ре­н­ня цьо­го дзер­ка­ла?

— Я ду­маю, ми по­чи­на­ли не з дзер­ка­ла. Ми по­чи­на­ли з со­бак. Що со­ба­ки хо­чуть зро­би­ти? Зва­жа­ю­чи на мій до­свід — пи­шу­чи сце­на­рій, ти не обов’яз­ко­во три­ма­єш в го­ло­ві йо­го весь. Ти ні­би зби­ра­єш йо­го по ча­стин­ках, шу­ка­ю­чи, яким фільм мо­же бу­ти. А ефект дзер­каль­но­сті з’яв­ля­є­ться, ко­ли вже все зі­бра­но до­ку­пи.

— У ва­ших ро­бо­тах ви до­сі ви­ко­ри­сто­ву­є­те фі­гур­ки, в той час як решта ре­жи­се­рів екс­плу­а­ту­ють спе­це­фе­кти. Чо­му ви до­сі спи­ра­є­те­ся на ру­чну ро­бо­ту?

— Ми ж ро­би­ли ляль­ко­вий фільм, а для цьо­го по­трі­бні ляль­ки, а не ци­фро­ві технології. Ляль­ки — ду­же дав­ня те­хні­ка. Ко­ли пра­цю­єш са­ме так, можна за­ді­я­ти ста­ро­дав­ні ме­то­ди. Ми на­ма­га­є­мо­ся ро­би­ти усе мо­жли­ве за до­по­мо­гою ка­ме­ри. Пев­ні ре­чі ви­ма­га­ють ци­фро­вих те­хно­ло­гій, але зав­жди є еле­мен­ти, що по­тре­бу­ють ру­чної ро­бо­ти. Іно­ді ми ство­рю­є­мо щось, що має бу­ти над­то мас­шта­бним по­рів­ня­но з ляль­ка­ми, але зна­хо­ди­мо спо­сіб, щоб за­ли­ши­ти­ся в межах на­ших ре­сур­сів і все ж зро­би­ти це. З дру­го­го бо­ку, у «Го­те­лі «Ґранд Бу­да­пешт» чи в «Ко­ро­лів­стві пов­но­го Мі­ся­ця» ме­ні ду­же по­до­ба­ю­ться фі­гур­ки, я вба­чаю в них своє­рі­дну ча­рів­ність... Якщо я хо­чу вве­сти у фільм фі­гур­ку, то спо­ча­тку пра­цюю над нею, але по­тім у ка­дрі по­ви­нен пе­ре­ко­на­ти всіх, що це не фі­гур­ка, однак обма­ну­ти всіх не­мо­жли­во, це одра­зу ви­дно. Але це те, що я асо­ці­юю з істо­рі­єю кі­но, і ме­ні по­до­ба­є­ться ба­чи­ти це на екра­ні, як у філь­мах Гі­чко­ка, у тра­ди­цій­но­му кі­но, яке я лю­блю.

— Ко­ли ви зні­ма­ли «Острів», чи ду­ма­ли про япон­ську ав­ди­то­рію? І чи спра­цює цей фільм у япон­ській про­ка­тній вер­сії, ко­ли лю­ди і со­ба­ки ра­птом за­го­во­рять одні­єю мо­вою?

— Хо­ро­ше за­пи­та­н­ня, і скла­дне, то­му що зна­чна ча­сти­на філь­му — це пе­ре­клад. Япон­ські акто­ри, які го­во­рять япон­ською, за­ли­ша­ться япон­ськи­ми в ко­жній кра­ї­ні, а от ан­гло­мов­ний склад... Біль­шість із них пе­ре­о­зву­чу­ю­ться у Фран­ції, Іта­лії ін­ши­ми акто­ра­ми, тоб­то рі­зні акто­ри «гра­ють» їх у рі­зних кра­ї­нах. Я зав­жди ро­зу­мів, що ми ро­би­мо на­шу вла­сну ви­гад­ку, і на­ші сце­на­ри­сти не япон­ські, але до нас на ран­ній ста­дії про­це­су при­єд­нав­ся Ку­ні­ті Но­му­ра. Ми хо­ті­ли до­да­ти пев­ні ав­тен­ти­чні ре­чі про Япо­нію, і він не про­сто до­по­ма­гав нам з істо­рі­єю, а й пе­ре­кла­дав. Ми спер­шу ду­ма­ли, що в Япо­нії бу­де ли­ше вер­сія із суб­ти­тра­ми. Зго­дом я зна­йшов спо­сіб ви­рі­ше­н­ня про­бле­ми пе­ре­кла­ду, і то­му він став япон­ським філь­мом — все­я­пон­ським, на­справ­ді. Але цим опі­ку­є­ться дистриб’ютор в Япо­нії. Тож я від­по­вів на за­пи­та­н­ня, ма­буть, за­над­то впев­не­но.

— Чи ма­є­те ви улю­бле­ні філь­ми про со­бак?

— Пер­ший — це «Чум­ні пси» (ані­ма­цій­на дра­ма, ре­жи­сер — Мар­тін Ро­зен, 1982. — Д.Д.), про який я май­же не хо­чу го­во­ри­ти, то­му що це ду­же, ду­же по­хму­рий фільм. На­ша істо­рія не ве­се­ла, але на­ба­га­то ве­се­лі­ша, ніж там. У ме­не є ма­лень­ка донь­ка, і я на­ма­га­ю­ся, щоб во­на не ди­ви­ла­ся на екра­ни, але по­ки що во­на про­во­дить пе­ред ними своє жи­т­тя. Во­на ба­чи­ла, що я си­джу за комп’юте­ром по ші­стнад­цять го­дин на день упро­довж остан­ніх двох ро­ків, і во­на знає всі де­та­лі «Остро­ва со­бак» кра­ще за будь-ко­го. Ми тро­хи ди­ви­ли­ся з нею «101 дал­ма­ти­нець», він до­сить ці­ка­вий, ме­ні по­до­ба­є­ться. Ду­маю, це один із мо­їх най­улю­бле­ні­ших муль­тсе­рі­а­лів Ді­снея.

— А у вас са­мо­го є чи був со­ба­ка?

— Со­ба­ка, яко­го озву­чує Брайан Крен­стон, зве­ться Вождь, так зва­ли і на­шо­го со­ба­ку — ла­бра­до­ра­ре­три­ве­ра, він на­ле­жав мо­є­му стар­шо­му бра­то­ві. Одно­го з со­бак на­ших дру­зів теж звуть Вождь, то­му ми про­сто вкра­ли це ім’я. Кра­сти іме­на чу­жих со­бак — по­га­но, але во­ни бу­ли ці­ка­вою сім’єю, то­му ми му­си­ли це зро­би­ти. За­раз у нас не­має со­ба­ки, але ма­є­мо кар­ли­ко­во­го ко­зла.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.