«Лі­нія роз­ме­жу­ва­н­ня» те­ри­то­рій і доль

Спе­ці­аль­ний ре­пор­таж: ко­ре­спон­ден­ти «Дня» по­вер­ну­ли­ся з при­фрон­то­вої зо­ни

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­лен­тин ТОРБА, фо­то Ми­ко­ли ТИЧЕНКА, «День»

Спіль­ні ко­ри­сні зу­си­л­ля для не­об­хі­дної спра­ви зав­жди да­ють ку­му­ля­тив­нийе­фект. При­кла­дом та­кої си­нер­гії є спів­пра­ця га­зе­ти « День » і во­лон­тер­ки Ан­ни Дом­бров­ської, яка май­же з са­мо­го по­ча­тку вій­ни до­по­ма­гає вій­сько­вим і ци­віль­ним у при­фрон­то­вій­зо­ні. Її зна­ють та че­ка­ють мі­сце­ві, во­на на­ра­жа­ла­ся на не­без­пе­ку під час об­стрі­лів та пра­цює нон-стоп без ви­хі­дних, об’їжджа­ю­чи «чер­во­ну зо­ну» з до­по­мо­гою. Цьо­го ра­зу « День » ви­ру­шив ра­зом із нею при­фрон­то­ви­ми се­ла­ми, які за чо­ти­ри ро­ки вій­ни на­тер­пі­лись усьо­го — і оку­па­цію, і об­стрі­ли, і го­лод.

ТОЧКИ ДОТИКУ

Зем­ля га­га­їв — са­ме так на­зи­ва­ли пер­ших ме­шкан­ців ни­ні­шньої Ав­ді­їв­ки і при­ле­глих те­ри­то­рій. За ле­ген­дою сло­во «га­гай» ви­ни­кло від від­по­від­но­го зву­ку. Ко­ли пер­шим по­се­лен­цям да­ва­ли зем­лю, то во­ни ма­ли про­біг­ти по нійіз кри­ком «га-га!». Скіль­ки сил ви­ста­ча­ло про­біг­ти, рів­но стіль­ки лю­ди­ні на­да­ва­ли зем­лі. Ни­ні на­ціо­наль­ний­склад цих те­ри­то­рій­рі­зно­ма­ні­тний . Окрім укра­їн­ців і ро­сі­ян, тут своє ко­рі­н­ня пу­сти­ли єв­реї, нім­ці, гре­ки. Істо­ри­чні кру­ті по­во­ро­ти, на жаль, не­ща­дно ни­щи­ли їх ці­ли­ми се­ли­ща­ми. Ви­се­ля­ли, роз­стрі­лю­ва­ли, аси­мі­лю­ва­ли.

Схід Укра­ї­ни став бо­лю­чою ра­ною на ті­лі дер­жа­ви. Тут про­яв­ля­ю­ться на­ші слаб­ко­сті і на­ша си­ла. Тут оче­ви­дні кон­тра­сти і по­єд­на­н­ня на­чеб­то не­су­мі­сних ре­чей. І са­ме в цьо­му по­єд­нан­ні ви­кри­ва­є­ться прав­да, хайяк її на­ма­гав­ся спо­тво­ри­ти агре­сор. У цьо­му се­ре­до­ви­щі по­стій­ної не­без­пе­ки, яка ін­ко­ли за­ка­му­фльо­ва­на під «ре­жим ти­ші», мо­жна по­чу­ти го­ло­си істи­ни. Для цьо­го тре­ба ува­жно при­слу­ха­тись до роз­по­від­ейі ре­а­кцій­мі­сце­вих ме­шкан­ців.

«Це вже не 2014-йрік», — ка­жуть сол­да­ти йу їхній­по­ве­дін­ці від­чу­ва­є­ться пев­на роз­сла­бле­ність. Во­на, без­умов­но, вда­ва­на, адже во­рог по­руч, але змен­ше­н­ня кіль­ко­сті «при­льо­тів» да­є­ться взна­ки. Всі лю­блять мир і спо­кій. Осо­бли­во ті, хто за­хи­ща­ють йо­го сво­їм жи­т­тям. При­глу­ше­ні ви­бу­хи чу­ти рід­ко і до­но­ся­ться во­ни зда­ле­ка. «Трі­ско­тні» ав­то­ма­тних та ку­ле­ме­тних черг май­же не­має. Про­те в цій«ти­ші» як раз го­стро від­чу­ва­є­ться осо­бли­ва три­во­га. Це три­во­га глу­хо­го ку­та.

Бе­зви­хід — са­ме так мо­жна оха­ра­кте­ри­зу­ва­ти жи­т­тя при­фрон­то­вих те­ри­то­рій. Лю­ди, які тут за­ли­ши­лись, зде­біль­шо­го про­сто не ма­ють ін­шо­го ви­хо­ду. В них не­має «за­па­сних ае­ро­дро­мів». Від то­го дра­ма їхньої до­лі від­чу­тна.

У «чер­во­ній­зо­ні», де від­стань до ро­сій­ських оку­пан­тів ін­ко­ли ви­мі­рю­є­ться кіль­ко­ма со­тня­ми ме­трів, час пли­ве ду­же по­віль­но. Ві­дрі­зни­ти вчо- ра­шній­день від сьо­го­дні­шньо­го важ­ко. Ро­бо­ти не­має, а не­без­пе­ка по­ряд. У ба­га­тьох зруй­но­ва­ні по­ме­шка­н­ня. При­їзд во­лон­тер­ської гу­ма­ні­тар­ки ожив­лює се­ре­до­ви­ще по­хму­рих сел. Лю­ди ви­ши­ку­ю­ться в чер­ги, щоб отри­ма­ти не­об­хі­дні про­ду­кти і пре­су. До «Дня» тут зви­кли. Ан­на Дом­бров­ська ре­гу­ляр­но до­став­ляє сю­ди сві­жі но­ме­ри на­шо­го ви­да­н­ня. Се­ред мі­сце­вих на­віть ви­ни­ка­ють дис­ку­сії пі­сля чи­та­н­ня га­зе­ти. Баб­ця в се­ли­щі Ве­се­ле роз­по­від­ає нам про те, як її обу­рює по­ве­дін­ка Угор­щи­ни і во­дить паль­цем на­тру­дже­ної ру­ки по шпаль­тах. Во­на ча­стує нас ви­но­гра­дом і чи­тає свої вір­ші. Жа­лі­є­ться, що п’ять ро­ків поспіль но­сить ті са­мі гу­мо­ві чо­бо­ти. В оку­по­ва­нійЯси­ну­ва­тій у неї є не­по­шко­дже­на квар­ти­ра. Пи­та­є­мо: чо­му не по­вер­не­тесь ту­ди? Во­на зі сльо­за­ми від­по­від­ає: «Я хо­чу по­вер­ну­ти­ся до се­бе до­до­му. Але ко­ли там бу­де Укра­ї­на».

У цьо­му ві­дір­ва­но­му сві­ті не ви­ста­чає ви­со­ти, яку во­ни Одна зі шкіл у при­фрон­то­вій зо­ні се­ли­ща Вер­хньо­то­ре­цьке. На­вчаль­ні за­кла­ди від­ре­мон­то­ва­ні та осна­ще­ні, але вій­на зав­жди по­ряд зна­хо­дять на шпаль­тах «Дня». Так і ви­хо­дить, що в одній­ру­ці во­ни не­суть отри­ма­ний­тіль­ки­но хліб, а в дру­гій­га­зе­ту — то­чку дотику з ма­те­ри­ком.

Ко­ли го­во­ри­мо про лю­дей по­хи­ло­го ві­ку, то під­сві­до­мо за­кра­да­є­ться дум­ка — во­ни вже по­жи­ли, а як бу­ти юна­кам та ма­ле­чі? « День » об’ їздив ба­га­то шкіл у цій­зо­ні. Вій­сько­ві пе­рі­о­ди­чно про­во­дять се­ред шко­ля­рів уро­ки з без­пе­ки, що є вкрай­акту­аль­ним в умо­вах за­мі­но­ва­них те­ри­то­рій. Вар­то за­ува­жи­ти, що всі шко­ли тут від­ре­мон­то­ва­ні та до­гля­ну­ті. І це по­при те, що де­я­кі з них за­зна­ли пря­мих по­тра­плянь во­ро­жих мін. На жаль, пер­спе­кти­ви для ді­тейу цій­зо­ні при­мар­ні. Най­ближ­че мі­сто, де мо­жна бу­де зна­йти ро­бо­ту — це Ав­ді­їв­ка, яка, зві­сно, не змо­же за­без­пе­чи­ти ро­бо­чи­ми мі­сця­ми всіх. Та­ка си­ту­а­ція є вкрай­не­без­пе­чною для май­бу­тньо­го всьо­го ре­гіо­ну. Вій­на бу­кваль­но за­мо­ро­зи­ла йо­го в ча­сі.

БУ­ТИ ГРОМАДЯНИНОМ — ЦЕ ЗА­СІБ ВИЖИВАННЯ

Бі­ля лі­нії роз­ме­жу­ва­н­ня осо­бли­во від­чу­тна дра­ма кон­тра­стів і во­дно­час їх осо­бли­ве по­єд­на­н­ня. Вій­сько­ві та во­лон­те­ри спів­і­сну­ють із ци­віль­ни­ми. Баб­ця Оле­на з Во­дя­но­го так і ка­же: « В бу­дья­ких скру­тних си­ту­а­ці­ях ми бі­жи­мо на блок­пост, адже зна­є­мо, що там нам до­по­мо­жуть » . Не­по­да­лік від неї ма­га­зин, де мо­жна ку­пи­ти не­об­хі­дні то­ва­ри і без­опла­тно отри­ма­ти га­зе­ту «День». На са­мих блок­по­стах на­віть со­ба­ки з кі­шка­ми жи­вуть ра­зом, на­че в осо­бли­во­му сві­ті, де бі­да і три­во­га йдуть по­руч, але все ж та­ки по­за їхньо­го обме­же­но­го шла­ко­бло­чни­ми це­гли­на­ми се­ре­до­ви­ща. Са­мі блок­по­сти ін­ко­ли на­га­ду­ють не­ве­ли­кі мі­сте­чка, де є пов­ний­цикл жит­тє­за­без­пе­че­н­ня.

Тут ко­жен знає своє мі­сце і роль. Тут ні­ко­ли не за­ли­ши­шся го­ло­дним і ні­ко­ли не змер­знеш. А це на­два­жли­вий­по­ка­зник, який­вар­то по­рів­ня­ти зі зга­да­ним злим 2014- м ро­ком, ко­ли, за сло­ва­ми одно­го з вій­сько­вих, до­во­ди­лось у по­лі п’ ять днів пе­ре­бу­ва­ти під об­стрі­ла­ми без во­ди. « Як ви­жи­ли? » , — спи­тав я йо­го. Де­мон­стру­ю­чи свій­бро­не­жи­лет, у яко­му за­ли­ши­лись дві вм’ яти­ни від куль, « Ан­гел » ка­же: « Че­ка­ли до­щу, ви­чав­лю­ва­ли во­ло­гу з со­ня­шни­ків». «Ан­гел» во­ює і сьо­го­дні, не­зва­жа­ю­чи на сер­йо­зну кон­ту­зію і важ­ке по­ра­не­н­ня. Він — укра­їн­ський­бол­га­рин. Ве­се­лий, у йо­го очах пуль­сує жи­т­тя. На цій­вій ні вза­га­лі на­ціо­наль­ність має дру­го­ря­дне зна­че­н­ня. Во­на не за­ва­жає бу­ти справ­жнім громадянином із усві­дом­ле­н­ням сво­їх прав і обов’яз­ків, а не па­фо­сним па­трі­о­том. З ав­то­ма­том у ру­ках та ку­ля­ми в бро­не­жи­ле­ті за­гар­то­ву­є­ться ро­зу­мі­н­ня то­го, що бу­ти громадянином — це не на­ві­я­на про­па­ган­дист­ська уста­нов­ка, а за­сіб виживання. Укра­їн­сько­мов­ні і ро­сій­сько­мов­ні вій­сько­ві на хви­лі зга­да­них кон­тра­стів ні­ве­лю­ють бо­яз­ке став­ле­н­ня до укра­їн­сько­го сол­да­та, яке бу­ло « вжив­ле­не » ро­сій­ською про­па­ган­дою. Та й де­я­кі вій­сько­ві сво­го ча­су да­ли при­від до не­га­тив­но­го став­ле­н­ня до них. Вій­на роз­кри­ває всі гра­ні люд­ської су­тно­сті як не­га­тив­ної, так і по­зи­тив­ної. Та зре­штою не ми роз­по­чи­на­ли цю вій­ну.

«ДО» І «ПІ­СЛЯ»

Па­трі­о­ти і про­ро­сій­ськи на­ла­што­ва­ні мі­сце­ві, вій­сько­ві і мир­ні ме­шкан­ці — в «чер­во­ній­зо­ні» всі во­ни зна­хо­дять точки дотику, які ря­ту­ють їх. У цій­спіль­ній­бі­ді лю­ди на­вчи­ли­ся спи­ра­ти­ся одне на одно­го, шу­ка­ти по­ро­зу­мі­н­ня.

Зруй­но­ва­ні осо­бня­ки і по­ні­ве­че­ні скром­ні ха­тки сто­ять по­ряд. Се­ли­ще Пі­ски, яке до вій­ни на­лі­чу­ва­ло 3,5 ти­ся­чі ме­шкан­ців те­пер пу­сте. В ньо­му ме­шка­ють 10 лю­дей. Одна з них ба­ба Со­ня. З нею ми по­зна­йо­ми­лись у пер­ший день при­їзду. Слі­па на одне око з си­ном ін­ва­лі­дом, во­на дає ни­щів­ну оцін­ку як на­шим кер­ма­ни­чам, так і сві­то­вим. Її мо­жна зро­зу­мі­ти. Ха­ту ба­би Со­ні зруй­но­ва­но. Жи­ве во­на в ха­ті си­на. За її спи­ною на зем­лі ре­ше­то во­ріт, що по­сі­че­ні оскол­ка­ми мі­ни. Баб­ця пе­ре­жи­ла опе­ра­цію на та­зу, але її єди­не око сві­ти­ться ба­жа­н­ням жи­ти. « Якщо ми по­ли­ши­мо ці ха­ти, то наш край­за­ги­не», — ка­же во­на.

Осін­нє сон­це до­дає те­плих фарб до за­галь­ної атмо­сфе­ри без­на­дій­но­сті, але по­стій­но від­чу­ва­є­ться ту­га. Адже все мо­гло бу­ти іна­кше. Ме­шка­нець Пі­сок Іван ре­гу­ляр­но їздить на ве­ло­си­пе­ді в су­сі­днє се­ло обро­бля­ти го­род. На блок­по­стах і ма­га­зи­нах він бе­ре га­зе­ту «День». Іван пе­ре­ко- на­ний, що не мо­жна бу­ло ро­би­ти пер­ший­по­стріл. Хто зро­бив пер­ший­по­стріл? На це пи­та­н­ня Іван від­по­від­ає аб­стра­ктно. Ро­бить ви­сно­вок: це був про­фе­сіо­нал, яко­му за­пла­ти­ли, адже по­трі­бна бу­ла « пер­ша кров » та при­га­дав Гір­кі­на в Слов’ян­ську. По­ли­ши­ти Пі­ски він не мо­же, адже йо­го мо­жуть про­сто не пу­сти­ти до вла­сно­го по­ме­шка­н­ня. Роз­по­від­ає, як влі­тку 2014-го з Пі­сок лю­ди ма­со­во ви­ру­ши­ли на ку­рор­ти пе­ре­че­ка­ти бі­ду. По­вер­ну­тись на­зад во­ни вже не мо­гли — Пі­ски пе­ре­тво­ри­лись на зо­ну актив­них бо­йо­вих дій. Якщо гля­ну­ти на ву­ли­ці цьо­го се­ли­ща, то важ­ко зна­йти ку­то­чок ку­ди не за­зир­ну­ла вій­на. Руб­ці від мін та сна­ря­дів по­мі­тні всю­ди. Іван ствер­джує, що до Пі­сок ба­га­то хто ба­жає по­вер­ну­ти­ся на­віть на зга­ри­ще, але не мо­жна... Вій­на ще ди­хає тут сви­стом мін, хоч уже йне так ча­сто.

То­го са­мо­го дня ми зу­стрі­ли­ся в Ав­ді­їв­ці з тре­не­ром з дзю­до Єв­ге­ном По­по­вим. Він що­дня тре­нує ді­тей. Один із них Ва­ня, яко­го з на­ро­дже­н­ня лі­ка­рі при­ре­кли не­ви­лі­ков­ним ді­а­гно­зом. Єв­ген По­пов за­пев­няє — не мо­жна при­рі­ка­ти лю­дей­штам­пом «ка­лі­ка». Це не ви­рок, це ви­клик. Адже йсам він без обох ніг і пе­ре­су­ва­є­ться на віз­ку. У са­мо­го Єв­ге­на Ар­ка­ді­йо­ви­ча бу­ло зни­ще­но пря­мим по­тра­пля­н­ням мі­ни дві квар­ти­ри — в До­не­цьку та Ав­ді­їв­ці. Але ви­яви­лось, що втрата по­ме­шкань для ньо­го ста­ла ще одним сти­му­лом до по­до­ла­н­ня пе­ре­шкод. І ось зран­ку Єв­ген По­пов пе­ред на­ми стає на оби­дві но­ги і по­чи­нає... тан­цю­ва­ти. Так, він тан­цює на про­те­зах, по­ка­зує учням при­йо­ми дзю­до і го­во­рить: « Ме­ні де­хто ска­зав, що моє мі­сце під цер­квою про­си­ти ми­ло­сти­ню. Во­ни цьо­го не до­че­ка­ю­ться. Со­ром­но бу­ти слаб­ким».

Для Єв­ге­на По­по­ва чу­жі ді­ти ста­ли сен­сом жи­т­тя. Він зі­зна­є­ться, що в пер­ші мі­ся­ці пі­сля жа­хли­вої ава­рії, яка роз­ді­ли­ла йо­го жи­т­тя на «до» і «пі­сля», не хо­тів жи­ти. Від­ча­йо­то­чу­вав йо­го, ата­ку­вав з рі­зних бо­ків. Спортс­мен ви­явив­ся при­ку­тим до па­ри ко­ліс. Але зне­ві­ри­ти­ся він про­сто не зу­мів. Ма­буть, є та­кі лю­ди, які при­ре­че­ні жи­ти всу­пе­реч най­жа­хли­ві­шим ви­кли­кам. На «до» і «пі­сля» жи­т­тя роз­по­ді­ли­лось на цій­зем­лі в усіх, так са­ме як і жи­т­тя всі­єї кра­ї­ни. До вій­ни укра­їн­ці, ма­буть, не­до­ста­тньо ці­ну­ва­ли свій­дім, свою дер­жав­ність. Во­ни по­ча­ли за­бу­ва­ти про свою си­лу, про свою істо­ри­чну спад­щи­ну, про свою іден­ти­чність, тим са­мим від­крив­ши во­ро­гу две­рі до оку­па­ції на­сам­пе­ред сві­до­мо­сті. Пі­сля вій­ни ми всу­пе­реч усьо­му зумі­ли зна­йти в со­бі си­ли, зумі­ли об’єд­на­тись. Але, на жаль, для цьо­го нам до­ве­ло­ся по­тра­пи­ти в « чер­во­ну зо­ну » но­ві­тньої істо­рії.

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Га­зе­та «День» і во­лон­тер Ан­на Дом­бров­ська спіль­ни­ми зу­си­л­ля­ми не­суть схо­ду Укра­ї­ни дер­жав­ни­цьку по­зи­цію, від­кри­ва­ють на­шу істо­рію та ви­сві­тлю­ють акту­аль­ні аспе­кти жи­т­тя кра­ї­ни. Чи не час Мі­ні­стер­ству з оку­по­ва­них те­ри­то­рій під­три­ма­ти цю іні­ці­а­ти­ву?

«Ан­гел» — укра­їн­ський бол­га­рин, який за­знав тяж­ких по­ра­нень, але про­дов­жує во­ю­ва­ти за Укра­ї­ну. Де­мон­струє свій бро­не­жи­лет, що вря­ту­вав йо­му жи­т­тя

ФО­ТО АН­НИ ДОМ­БРОВ­СЬКОЇ

«Ре­спу­блі­ка міст». Блок­пост, який від­кри­ває шлях до До­не­цько­го ае­ро­пор­ту

Май­стер спор­ту Єв­ген По­пов з Ав­ді­їв­ки пра­цює зі сво­їм учнем Іва­ном. За рік хло­пчик із по­ру­ше­н­ням ко­ор­ди­на­ції ру­хів ро­бить не­ймо­вір­ні успі­хи в тре­ну­ва­н­нях

Ба­ба Со­ня. Одна з ме­шка­нок за­ли­ше­но­го се­ли­ща Пі­ски, що за­зна­ло актив­них уда­рів з бо­ку бо­йо­ви­ків у 2014—2015-х ро­ках

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.