П’ян­кі­ше за... ві­скі

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Фе­сти­валь­ний Един­бург по­ді­бно до ге­кса­грам в ки­тай­ській «Кни­зі змін» ко­ри­стує дво­ї­чну си­сте­му ко­ду­ва­н­ня те­а­траль­но­го про­це­су

Від са­мо­го по­ча­тку два фе­сти­ва­лі — International і Fringe — як нуль і оди­ни­ця, з яких скла­да­ли­ся дво­ї­чні за­пи­си-ко­ди, фі­ксу­ють роз­ви­ток сце­ні­чно­го ми­сте­цтва в усій йо­го жан­ро­вій пов­но­ті. Що­прав­да, ви­зна­чи­ти­ся, що по­зна­ча­ти ну­лем, а що оди­ни­цею — тра­ди­ції чи по­шук, уні­каль­не або які­сно-ти­ра­жне, де­стру­ктив­не або інер­цій­не в те­а­трі, а мо­же й вза­га­лі у ми­сте­цтві ви­рі­ши­ти не­мо­жли­во.

Мі­жна­ро­дний Един­бурзь­кий фе­сти­валь цьо­го ро­ку в те­а­траль­ній ча­сти­ні про­гра­ми акцен­ту­вав п’ять ін­но­ва­цій­них ви­став. Пе­вен, що ви­ста­ва Пі­те­ра Бру­ка, яку ме­ні не по­та­ла­ни­ло по­ба­чи­ти, не зо­се­ре­дже­на на те­хні­чних но­ва­ція, а як зав­жди де­мон­струє сві­жість актор­ських при­йо­мів та ре­жи­сер­ських тра­кту­вань.

■ Про те, що ви­на­хо­ди в те­хні­чно­му за­без­пе­чен­ні те­а­тру п’янять, але не га­ран­ту­ють емо­цій­но­го за­хва­ту я за­ду­мав­ся дя­ку­ю­чи сем­плін­гу до­ро­го­го шо­тланд­сько­го ві­скі на пло­щад­ці пе­ред вхо­до­му цен­траль­ний офіс Мі­жна­ро­дно­го фе­сти­ва­лю. На ви­ста­вах при­йшло ро­зу­мі­н­ня, що во­ни мо­жуть п’яни­ти біль­ше ніж ві­скі.

На­ціо­наль­ний дра­ма­ти­чний те­атр Шо­тлан­дії ви­ста­вою «Се­ре­ди­на лі­та» за­про­сив на спо­мин по ве­сі­л­лю 25-рі­чної дав­ни­ни со­лод­ку­ва­тий чи гір­кий зра­зу і не ви­рі­шиш, як ча­сто і з ві­скі бу­ває. Го­лов­не — пі­сля­смак. Дов­же­ле­зний свя­тко­во на­кри­тий стіл стає кор­до­номм іж юві­ля­ра­ми. Чо­ло­вік зга­дав­ши не­згра­бність пер­шо­го тан­цю мо­ло­дих ра­зом із дов­же­ле­зною ска­тер­ти­ною ски­дає на під­ло­гу по­суд, бо­ка­ли, пля­шки. Дру­жи­на на­спі­вує ме­ло­дію пер­шо­го тан­цю мо­ло­дят і роз­во­зить шість сто­лів, з яких скла­дав­ся один ве­ли­кий, по ку­тках сце­ни. В спо­га­дах про пер­шу шлю­бну ніч мо­ло­ді ду­бле­ри лі­тньої па­ри ко­ха­ю­ться на сто­лі, п’яні­ють від ща­стя близь­ко­сті. Зви­чай­но аро­мат лю­бов­но­го на­пою з ро­ка­ми сла­бі­шав. Те, що спри­йма­ло­ся ко­лись хво­ро­бли­во мо­ло­дою па­рою, до­свід­че­ній зда­є­ться ни­ні смі­шним. Як змі­ню­ва­ла­ся то­наль­ність су­ти­чок за­фі­ксу­ва­ло­ся у фо­то­гра­фі­ях. Їх, як ві­я­ла роз­да­ють гля­да­чам, в якийсь мо­мент про­сять три­ма­ти пе­ред облич­чям як ма­ску, про­по­ну­ю­чи ста­ти на чийсь бік.

■ Чу­до­вий при­смак ство­рю­ють му­зи­чні спо­га­ди. Акто­ри спів­а­ють по-до­ма­шньо­му ста­рі пі­сні і в якийсь мо­мент гля­да­чі рі­зних ві­ко­вих ка­те­го­рій ста­ють ти­хо під­спі­ву­ю­чим­хо­ром. Пі­сля­смак жи­т­тя. Яким би він не був, ба­гат­ство йо­го нот і ко­льо­рів ствер­джує цін­ність да­ру жи­т­тя.

У ви­ста­ві «Пе­ре­чи­ту­ю­чи» зву­чить ба­га­то ста­ро­вин­них са­ти­ри­чних текс­тів про цер­кву, ко­ро­лів, які су­про­во­джу­ю­ться де­мон­стра­ці­єю гра­вюр з іро­ні­чни­ми та са­ти­ри­чни­ми кар­ти­на­ми по­бу­ту і до­ка­ри­ка­тур­ни­ми порт­ре­та­ми. Акто­ри текс­ти чи­та­ють та по­сту­по­во че­рез пла­сти­ку, ма­не­ри вхо­дять в обра­зи ви­смі­ю­ва­них ни­ми ге­ро­їв. Це дає за­хи­сну ди­стан­цію у дис­ку­сії про те­пе­рі­шню вла­ду і цер­кву, в яку плав­но пе­ре­хо­дить спе­ктакль.

■ На ви­ста­ві те­а­тру «Шамп Еліс­се» з Па­ри­жу «Се­віль­ський ци­руль­ник» за Д.Рос­сі­ні, як ко­лись дав­но в те­а­трах пер­шою ре­а­кці­єю гля­да­чів пі­сля під­ня­т­тя за­ві­си ста­ли Ох і Ах під бур­хли­ві опле­ски.

Зда­ва­лось тіль­ки-но роз­гор­ну­тий із тру­бо­чки ар­куш з но­тним­ста­ном зайняв усю сце­ну Един­бурзь­ко­го фе­сти­валь­но­го цен­тру. Пов­не від­чу­т­тя фа­кту­ри лег­ко­го па­пе­ру, обі­гру­ва­н­ня йо­го акто­ра­ми як тіль­ки мо­жли­во аж до по­верх­ні для ка­та­н­ня на скейт-бор­дах, ви­кли­ка­ли справ­жнє за­хо­пле­н­ня.

■ Жанр ко­мі­чної опе­ри смі­ли­во до­во­див­ся мі­зан­сце­на­ми, ко­стю­ма­ми, хміль­ною ма­не­рою актор­ської гри. Та­ко­го смі­ху в опе­рі я ще ні­ко­ли не чув. Цей жанр за­раз в ста­ні актив­ної мо­дер­ні­за­ції. Де­які по­ста­нов­ки на­во­дять на дум­ку про по­зи­тив­ність інер­ції. На відміну від фі­зи­ки інер­ція в ми­сте­цтві має рі­зні зна­ки.

Ари­сто­тель ко­лись на­пи­сав, що в му­хи ві­сім ніг. Два ти­ся­чо­лі­т­тя у це ві­ри­ли до­ки хтось не пе­ре­ра­ху­вав і ви­яви­ло­ся, що їх шість.

■ Хто ска­зав, що опе­ра має бу­ти ста­ти­чною, не­ві­до­мо. Ко­ли я ка­зав сво­їй ба­бу­сі, що ди­вив­ся опе­ру, во­на з при­крі­стю ме­не ви­прав­ля­ла: опе­ру не див­ля­ться, а слу­ха­ють. Та це не про піо­не­рів мо­дер­ної опе­ри Дже­ре­мі Ро­ре­ра та Ло­ра­на Пе­лі. Па­ризь­ка опе­ра спор­тив­ни­ми те­но­ра­ми і ху­день­ки­ми со­пра­но, сво­бо­дою мі­зан­сце­ну­ва­н­ня і пла­сти­кою ар­ти­стів, су­ча­сною обра­зні­стю де­ко­ра­цій про­го­ло­шу­ють уні­вер­саль­ність жан­ру.

А го­ло­са­ми Ге­лі­у­ма Ан­дрі­у­са (Фі­га­ро), Мі­шель Ан­то­лі­ні (Аль­ма­ві­ва), Пі­те­ра Кал­ма­на (Бар­то­ло) справ­ді мо­жна за­ча­ру­ва­ти­ся.

■ Чи­сто те­хні­чний ви­на­хід — по­ша­ро­ве сві­тло з ве­ли­че­зною кіль­кі­стю то­че­чних про­же­кто­рів ви­ко­ри­став Ф. Сайр у ви­ста­ві «Hocus Pocus» за мо­ти­ва­ми одно­ймен­но­го фан­та­сти­чно­го філь­му жа­хів.

Спо­ча­тку в ра­мі ве­ли­че­зно­го те­ле­ві­зо­ра з’яв­ля­ли­ся ча­сти­ни тіл, по­тім фі­гу­ри двох акто­рів, які ство­рю­ва­ли мо­то­ро­шний по­ча­ток про­сто­го сю­же­ту. Опа­ну­вав­ши і вдо­ско­на­лив­ши свої фі­зи­чні мо­жли­во­сті во­ни ста­ють Іка­ра­ми. До­лі­та­ють до сон­ця та один па­дає в оке­ан. Йо­го про­ков­тує ве­ли­че­зна ри­ба, але за мить до за­ги­бе­лі з’яв­ля­є­ться вір­ний друг.

■ Очі­ку­ва­не спа­сі­н­ня ві­та­є­ться гу­чни­ми опле­ска­ми і за­хо­пле­ни­ми кри­ка­ми ді­тла­хів, які отри­ма­ли по­мі­тно біль­ше за­до­во­ле­н­ня ніж до­ро­слі. На­справ­ді те­хні­чний трюк роз­га­ду­є­ться до­во­лі швид­ко, а про­ста істо­рія не від­во­лі­кає від на­со­ло­ди ви­на­хі­дли­ві­стю йо­го ви­ко­ри­ста­н­ня. Пе­вен ду­же швид­ко йо­го ко­ри­сто­ва­ти­муть у ви­ста­вах Fringe-фе­сти­ва­лю, які ра­до за­по­зи­чу­ють зна­йде­не, і екс­плу­а­ту­ють йо­го, аж до­ки во­но пе­ре­стає ди­ву­ва­ти.

На пла­не­ті, по­верх­ня якої по­трі­ска­лась, ле­жить ва­лун, а мо­же ве­ли­че­зне яй­це. Над нею ви­сить ку­ля, але не сві­ти­ло. Ви­со­хле де­ре­во як ске­лет ро­слин­ної при­ро­ди тя­гне­ться гіл­ка­ми вго­ру, але не ду­же, щоб не за­гу­би­ти ра­дість при­слу­жи­ти­ся ві­ша­ком.

■ «В очі­ку­ван­ні Го­до» С.Бек­ке­та — одна із зна­ко­вих п’єс ХХ сто­лі­т­тя. Про­по­но­ва­ний ав­то­ром­не­скін­чен­ний ка­лей­до­скоп ін­тер­пре­та­цій скре­го­че від не­зво­ру­шно­сті ро­зу­му. Ві­до­ма ре­жи­сер Гар­рі Хи­ю­нес (Garry Hynes) ви­рі­шує ви­ста­ву в жан­рі ні­мо­го кі­но — упо­віль­не­ні ру­хи, кра­сно­мов­ні по­гля­ди, не­спі­шне усві­дом­ле­н­ня по­чу­то­го і по­ба­че­но­го — ма­те­рі­а­лі­зу­ють про­цес очі­ку­ва­н­ня. Ра­зомз чо­тир­ма ве­ли­ки­ми ір­ланд­ськи­ми ар­ти­ста­ми Га­рет Лом­бард (Ла­кі), Арон Мо­на­фан (Естра­гон), Ро­рі Но­лан (Поз­зо), Мар­ті Рі (Во­ло­ди­мир) во­на ство­ри­ла, за ви­зна­н­ням­фа­хів­ців, най­більш на­бли­же­не до ори­гі­на­лу про­чи­та­н­ня. З ним« Го­лу­ей — дру­їд» — один з най­ці­ка­ві­ших те­а­траль­них ан­сам­блів сві­ту був ба­жа­ним го­стем­ве­ли­кої кіль­ко­сті те­а­траль­них фе­сти­ва­лів і три­має пра­во зна­чу­щої пер­шо­сті у ви­знан­ні су­ча­сно­го ір­ланд­сько­го те­а­тру.

Про­гра­ма Мі­жна­ро­дно­го един­бурзь­ко­го те­а­траль­но­го фе­сти­ва­лю що­ро­ку зо­се­ре­дже­на на зда­тно­сті те­а­тру ди­ву­ва­ти. У ві­скі та­ка зда­тність теж є. Один з най­до­рож­чих, якимм ене при­го­сти­ли, мав м’яко ка­жу­чи, різ­кий за­пах і все одно не ви­явив­ся п’ян­кі­шим­за мій улю­бле­ний Те­атр.

ФОТО НА­ДА­НО МІЖНАРОДНИМ ЕДИНБУРЗЬКИМ ФЕСТИВАЛЕМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.