«На вій­ні ча­су й мі­сця для гри не ли­ша­є­ться»

У про­кат ви­йшла фрон­то­ва дра­ма «По­зив­ний «Бан­де­рас» ре­жи­се­ра За­зи БУАДЗЕ

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

За осно­ву сце­на­рію но­вої кар­ти­ни укра­їн­сько-гру­зин­сько­го ре­жи­се­ра За­зи БУАДЗЕ

«По­зив­ний «Бан­де­рас», на­пи­са­но­го Сер­гі­єм Дзю­бою та Ар­те­мі­єм Кір­са­но­вим, взя­ті що­ден­ни­ки нац­гвар­дій­ця Сер­гія Ба­шко­ва з по­зив­ним «Ін­ді­а­нець» та спо­га­ди во­ї­нів АТО.

По­дії від­бу­ва­ю­ться в око­ли­цях се­ла Ве­се­ле на До­неч­чи­ні. Го­лов­ний ге­рой, уро­дже­нець Ве­се­ло­го — роз­ві­дник, ка­пі­тан Ан­тон Са­єн­ко (Олег Шуль­га), яко­го одно­пол­ча­ни на­зи­ва­ють про­сто за по­зив­ним «Бан­де­рас» — уже двад­цять ро­ків не був удо­ма. Але по­ча­ла­ся вій­на, яка зму­си­ла Ан­то­на по­вер­ну­ти­ся на цю те­ри­то­рію. Тим ча­сом бі­ля се­ла і в са­мо­му Ве­се­ло­му по­чи­на­є­ться низ­ка кри­ва­вих про­во­ка­цій і ди­вер­сій, у яких ги­нуть і мир­ні ме­шкан­ці, й українські сол­да­ти. Що най­гір­ше, про­сто в укра­їн­сько­му під­роз­ді­лі, се­ред сво­їх, діє до­свід­че­ний ро­сій­ський ди­вер­сант на прі­зви­сько Хо­док, зда­тний на­ко­ї­ти ба­га­то ли­ха. «Бан­де­рас» має ви­кри­ти йо­го за будь-яку ці­ну.

Ро­лі в філь­мі ви­ко­на­ли та­кож Юлія Че­пур­ко, Ан­тон Ан­дрю­щен­ко, Олег Во­ло­щен­ко, Сер­гій Ле­фор, Ми­ко­ла Змі­єв­ський, Во­ло­ди­мир Ро­ман­ко, Олег Оне­щак.

За­за Буадзе на­ро­див­ся 4 сер­пня 1962 у Ку­та­ї­сі. Нав­чав­ся в Тбі­лі­сі та Бер­лі­ні. Має гру­зин­ське гро­ма­дян­ство, але з 2008 по­стій­но жи­ве та пра­цює в Укра­ї­ні. Во­ло­діє гру­зин­ською, фар­сі, ан­глій­ською, укра­їн­ською, ро­сій­ською мо­ва­ми. В йо­го філь­мо­гра­фії є низ­ка те­ле­се­рі­а­лів, до­ку­мен­таль­них та ігро­вих кар­тин. В Укра­ї­ні став ві­до­мим зав­дя­ки істо­ри­чно­му бо­йо­ви­ку «Чер­во­ний» (2017).

На за­пи­та­н­ня «Дня» За­за від­по­вів не­за­ба­ром пі­сля прем’ єри «Бан­де­ра­са».

— Чим за­ці­ка­ви­ла вас ця істо­рія?

— Про вій­ну я дав­но хо­тів щось зро­би­ти, то­му що моя вій­на по­ча­ла­ся 27 ро­ків то­му. Вже са­ма істо­рія то­го, як я опи­нив­ся на вій­ні, всі ці ро­ки жила зі мною. Я не міг зва­жи­ти­ся, чи вар­то ме­ні вті­ли­ти її на екра­ні чи ні.

— Ви бра­ли участь у вій­сько­во­му кон­флі­кті?

— Річ у тім, що ко­ли по­ча­ла­ся вій­на в Аб­ха­зії, мо­є­му си­но­ві не бу­ло ще й ро­ку, а мій мо­лод­ший брат уже встиг одру­жи­ти­ся. І він за­я­вив, що хтось із на­шої сім’ї по­ви­нен обов’яз­ко­во во­ю­ва­ти. То­ді на­віть ар­мії як та­кої ще не бу­ло — ли­ше опол­че­н­ня. Я ви­рі­шив іти як стар­ший. Дов­го спе­ре­ча­ли­ся. На­ре­шті ба­тько, який усе це мов­чки слу­хав, ска­зав: «Да­вай­те зі­гра­є­мо в ор­лян­ку». Зі­гра­ли. Ви­па­ло бра­то­ві. То­ді якраз був ор­га­ні­зо­ва­ний за­гін осо­бли­во­го при­зна­че­н­ня, де слу­жив ко­ман­ди­ром мій то­ва­риш. Я їх по­зна­йо­мив, так брат і став бій­цем цьо­го під­роз­ді­лу, по­їхав во­ю­ва­ти. За де­який час ме­ні за­те­ле­фо­ну­ва­ли, ска­за­ли, що гру­па роз­ві­дни­ків, зокре­ма й мій брат, без­слі­дно зни­кла в Схі­дній Аб­ха­зії, в го­рах. Про це зна­ли ли­ше я, моя дру­жи­на й дру­жи­на бра­та. Ба­тькам я, зві­сно, ні­чо­го не міг ска­за­ти. По­їхав ту­ди йо­го шу­ка­ти. Зна­йшов, дя­ку­ва­ти Бо­гу. З кон­ту­зі­єю, але жи­во­го. Так із ним там і за­ли­шав­ся, по­ки не впав Су­ху­мі. І ра­зом йшли звід­ти. Якщо ви пам’ята­є­те це ві­до­ме ві­део, як лю­ди ки­да­ю­ться в мо­ре і вплав на­ма­га­ю­ться вте­кти — з на­ми це теж від­бу­ва­ло­ся.

Тож ось моя істо­рія і з нею я жив. Не ска­жу, що хо­тів уті­ли­ти са­ме її. Адже чу­до­вий фільм «Ба­тько сол­да­та» вже зня­то. Я на­віть по­ду­му­вав зро­би­ти до­ку­мен­таль­ний фільм про Гру­зин­ський ле­гіон. І ра­птом на­ді­йшла про­по­зи­ція про «Бан­де­ра­са». І як фа­та­ліст я ви­рі- шив, що ме­ні по­трі­бно це зро­би­ти, спро­бу­ва­ти, бо якщо від­мов­лю­ся — шко­ду­ва­ти­му. А ще я зав­жди на­ма­га­ю­ся зна­йти в істо­рії якусь мі­фо­ло­ге­му. Якщо во­на там є, то стає фун­да­мен­том, на яко­му ти мо­жеш ви­бу­ду­ва­ти по­трі­бну то­бі кон­стру­кцію.

— І які мі­фи за­ді­я­ні в « Бан­де­ра­сі»?

— На­при­клад, сю­жет про Ор­фея, який спу­ска­є­ться в пе­кло на по­шу­ки ко­ха­ної. А для «Бан­де­ра­са» в цьо­му пе­клі ще й друг, і Ба­тьків­щи­на. І се­бе він шу­кає в ми­ну­ло­му, то­му що за­ли­шив там якісь те­ми не­за­кри­ті. По­тім — мо­же, й го­ло­сно зву­чить — але для ме­не це ще й істо­рія Со­до­ми і Го- мор­ри — якщо зна­йде­ться хо­ча б один пра­ве­дник... Усі ці алю­зії ста­ли для ме­не до­да­тко­вим дже­ре­лом на­тхне­н­ня. Зві­сно, я не по­ви­нен це афі­шу­ва­ти — це мій га­чок, за який я три­ма­ю­ся. Плюс — я се­бе вва­жаю опо­від­а­чем. Суть мо­єї про­фе­сії в цьо­му: я не фі­ксую своє его, а про­сто роз­по­від­аю істо­рії. То­му що пре­кра­сно ро­зу­мію, що по­ки існує люд­ство, то по­тре­ба в опо­від­ях бу­де зав­жди. Це нам по­трі­бно. І ще як ре­мі­сник я по­ду­мав, що це хо­ро­ша мо­жли­вість по­гра­ти з жан­ро­вим кі­ном.

— За яки­ми прин­ци­па­ми ви доби­ра­ли акто­рів?

— Оле­га Шуль­гу я ві­дра­зу по­ба­чив, як тіль­ки про­чи­тав ще пер­ший ва­рі­ант сце­на­рію. Тре­ба ска­за­ти, що ми з про­дю­сер­кою Ал­лою Са­мой­лен­ко вже три філь­ми по­спіль про­во­ди­мо ка­стин­ги по всій Укра­ї­ні. В рі­зних мі­стах, у рі­зних те­а­трах.

— І які ре­зуль­та­ти це дає?

— З одно­го бо­ку, в на­шо­му кі­но по­ки що не­має зі­рок. З дру­го­го -облич­чя но­ві, за ни­ми не­має шлей­фу, гля­да­че­ві лег­ше спри­йма­ти цих пер­со­на­жів. Я бу­вав у рі­зних те­а­трах, і у Льво­ві, і в Оде­сі, і в Іва­но­Фран­ків­ську ба­чив при­го­лом­шли­вих мо­ло­дих акто­рів.

— Тож як ви по­зна­йо­ми­лись із Шуль­гою? Він за­пам’ятав­ся ще в «Чер­во­но­му»...

— Для «Чер­во­но­го» в нас був ве­ли­кий ка­стинг у Дні­прі, три дні. При­йшло ду­же ба­га­то акто­рів. Шуль­га з’явив­ся в пер­ший день і не ду­же ме­ні спо­до­бав­ся, але щось я в ньо­му від­чув. По­про­си­ли йо­го, щоб при­йшов ще раз. І в тре­тій день він йшов остан­нім, і ось то­ді... Не знаю, це, на­пев­но, ін­ту­ї­ція. Ти ба­чиш, від­чу­ва­єш — лю­бить ка­ме­ра акто­ра чи ні. І ось лю­ди­на, в якої не­має до­сві­ду ро­бо­ти з ка­ме­рою — а я на­віть не знав то­ді, що він во­ю­вав — про­яв­ляє вро­дже­ну ор­га­ні­ку. Її про­сто так не ви­ро­стиш, во­на або є, або не- має. Ко­ли Олег опи­няв­ся в ка­дрі, я про­сто був спо­кій­ний, міг пра­цю­ва­ти на ав­то­пі­ло­ті, то­му що він при­ро­дний, як кі­шка. Так са­мо з ін­ши­ми акто­ра­ми. Та­лант плюс вро­дже­на кі­но­ор­га­ні­ка, яку мо­жна по­ба­чи­ти в же­сті, по­гля­ді, ру­сі. До то­го ж са­мі не пі­до­зрю­ють про це, бо мо­ло­ді, в кі­но не­має до­сві­ду. Для «Бан­де­ра­са» ми ду­же ве­ли­кий ка­стинг про­ве­ли ще в Хар­ко­ві. Ал­ла ме­ні ба­га­то роз­по­від­а­ла, що Хар­ків — мі­сто ве­ли­ких те­а­траль­них тра­ди­цій. Ми про­слу­ха­ли близь­ко 200 акто­рів, і це справ­ді роз­сип та­лан­тів. У ре­зуль­та­ті в нас най­біль­ша гру­па з Хар­ко­ва — 11 акто­рів. Пра­цю­ва­ти з ни­ми — про­сто ща­стя.

— Але в ща­стя має бу­ти мі­цний фун­да­мент. Ви на май­дан­чи­ку ди­кта­тор?

— Я не кри­чу, це для ме­не не­прийня­тно. Я лю­блю ко­ман­дну гру. Хо­чу, щоб лю­ди ві­ри­ли в те, в що я ві­рю. Іна­кше ні­чо­го не ви­йде. Я ро­зу­мію, що ви сьо­го­дні мо­же­те по­ду­ма­ти, що я ко­ке­тую. Ні. Я не фі­ксую своє его. Ме­ні вже 56 ро­ків, і жи­т­тя в ме­не бу­ло до­сить ці­ка­ве, на­віть бур­хли­ве. І ме­ні всього ви­ста­чає: і драм, і ко­ме­дій. У кі­ні пра­гну ли­ше одно­го: щоб рі­вень по­ста­нов­ки ста­вав усе ви­ще й ви­ще. Мій стан­дарт — це Де­від Лін, це та­кі ма­сш- та­бні стрі­чки, як «Ло­у­ренс Ара­вій­ський» і «Міст че­рез рі­чку Квай». Мо­же бу­ти, в ме­не й бу­дуть ко­лись та­кі мо­жли­во­сті. Але це — моє кі­но. В мо­ло­до­сті по­до­ба­ло­ся ін­ше. «Фан­ні і Оле­ксан­дра» я до сих пір ду­же ні­жно лю­блю. Пам’ятаю прем’єру в Тбі­лі­сі, в Бу­дин­ку кі­на. Я був сту­ден­том 1 — 2 кур­су на схо­до­знав­стві. Пов­ний зал, місць не­має. Я зна­йшов мі­сце на схо­дах, при­ту­лив­шись до сті­ни. І зло­вив се­бе на то­му, що хо­чу ще біль­ше вти­сну­ти­ся в неї. В ме­не під­ско­чи­ла тем­пе­ра­ту­ра, я кіль­ка днів про­ле­жав. Але пі­сля то­го прі­о­ри­те­ти змі­ни­ли­ся. Хо­чу роз­по­від­а­ти ве­ли­кі істо­рії. І, до ре­чі, за­здрю сво­є­му си­но­ві.

— Чо­му?

— Бо він мо­же зна­йти дра­му в зви­чай­них істо­рі­ях, на пер­ший по­гляд дрі­бних і бу­ден­них. Я на це не зда­тен. Я ро­зу­мію, що це ін­ше по­ко­лі­н­ня, пи­ша­ю­ся тим, що він зна­йшов свій шлях у ре­жи­су­рі — до ре­чі, він обрав сам, я в цьо­му уча­сті не брав. До то­го ж ви­я­ви­ло­ся, що йо­му від­кри­ва­ю­ться две­рі, за­чи­не­ні для ме­не. В зви­чай­ній си­ту­а­ції він мо­же по­ба­чи­ти дра­му, її роз­ви­ток. А ме­ні по­трі­бні ве­ли­кі по­ло­тна.

— Чим же во­ни гар­ні?

— Жи­т­тя як при­го­да. Чо­му «Ло­у­ренс Ара­вій­ський», «Міст че­рез рі­чку Квай»? Остан­ній — ве­ли­ка істо­рія, пре­кра­сна в сво­є­му тра­гі­змі. І при то­му я ре­мі­сник. І ре­а­ліст. Ме­ні щось да­є­ться, і я вдя­чний за це. В ме­не ле­жить кіль­ка сце­на­рі­їв. Тер­пля­че че­каю, ко­ли при­йде час їхньої ре­а­лі­за­ції.

— Чим усе ж та­ки хо­ро­ший жанр фрон­то­во­го кі­на з про­фе­сій­но­ї­то­чки зо­ру?

— Вій­на — це на­декс­тре­маль­на си­ту­а­ція, яка ого­лює по­чу­т­тя й ха­ра­кте­ри. Ча­су й мі­сця для гри, для фаль­шу не за­ли­ша­є­ться. А ми гра­є­мо зав­жди, бо іна­кше ми не мо­же­мо, то­му що ми по­вин­ні гра­ти, нам ма­ло са­мої ре­аль­но­сті. А у вій­ні як- раз ма­ло гри. На по­верх­ню ви­хо­дять ін­ші, фун­да­мен­таль­ні ре­чі й по­чу­т­тя. Зви­чай­но, я вій­ну не ро­ман­ти­зую. Але як про­фе­сіо­нал-ци­нік мо­жу ска­за­ти, що вій­на — це іде­аль­на дра­ма­ти­чна си­ту­а­ція.

— Ви вже за­кін­чу­є­те но­вий фільм з ци­клу «Чер­во­ний», а чи є у вас більш від­да­ле­ні пла­ни?

— Я ко­лись писав сце­на­рій на за­мов­ле­н­ня. Ко­пав­ся в ма­те­рі­а­лах і від­крив для се­бе книж­ку «Одно­ден­на ре­спу­блі­ка» (Republic For A Day), ви­да­ну один-єди­ний раз влі­тку 1939 ро­ку. На­пи­са­на мо­ло­дим бри­тан­ським жур­на­лі­стом, ко­ре­спон­ден­том «Рой­терс». Ось це істо­рія мас­шта­бу Де­ві­да Лі­на або лор­да Бай­ро­на, ли­ше не в Гре­ції, а в За­кар­пат­ті. За­про­по­ну­вав Та­ра­су Про­ха­ську, він за­го­рів­ся. Тіль­ки-но ми взя­ли­ся за сце­на­рій, як з’явив­ся Та­ра­сів ви­да­вець, Сла­ва По­ме­ран­цев із ви­дав­ни­цтва Meridian Czernowitz і ска­зав: «Я вам ро­блю про­по­зи­цію, від якої ви не змо­же­те від­мо­ви­ти­ся. Та­рас не пи­ше сце­на­рій, Та­рас пи­ше ро­ман, а пра­ва на екра­ні­за­цію бу­дуть у За­зи». Ми по­го­ди­ли­ся. Ро­ман май­же го­то­вий, ви­йде на­при­кін­ці цьо­го ро­ку. Я на­стіль­ки лю­блю цю істо­рію, що хо­чу бу­ти го­то­вим, ко­ли при­йде час для екра­ні­за­ції. Це не озна­чає, що на ін­ші філь­ми див­лю­ся як на тре­ну­ва­н­ня. Але я хо­чу бу­ти го­то­вим по-справ­жньо­му.

— На­о­ста­нок ска­жу, що ви та­ки грун­тов­но вро­сли в укра­їн­ське кі­но.

— Якщо так, то я ду­же ра­дий. Я гру­зин і пом­ру гру­зи­ном. Але при цьо­му я вва­жаю се­бе укра­їн­ським ре­жи­се­ром, то­му що фа­кти­чно це так і є. Я жи­ву тут і ні­ку­ди не зби­ра­ю­ся, ме­ні по­до­ба­є­ться бу­ти ча­сти­ною всього цьо­го. Це на­стіль­ки пре­кра­сно — все, що сьо­го­дні від­бу­ва­є­ться. Два ро­ки то­му ми на­віть не мо­гли со­бі уяви­ти те, що ми за­раз спо­кій­но обго­во­рю­є­мо. Всього ли­ше два ро­ки. Аби це все не зу­пи­ни­ло­ся. І по­пе­ре­ду стіль­ки всього ці­ка­во­го. Я пре­кра­сно ро­зу­мію і пред­став­ни­ків ва­шо­го кі­но­кри­ти­чно­го це­ху, які ата­ку­ють ре­жи­се­рів із де­якою лю­т­тю. «За яким ра­хун­ком го­во­ри­ти про вас — гам­бурзь­ким або па­ра­лім­пій­ським?» — на­віть та­ке одно­го ра­зу про­лу­на­ло. Я до цьо­го став­лю­ся ду­же то­ле­ран­тно. То­му що ду­же ча­сто бу­ває — ти чи­та­єш текст і ба­чиш, що там є своя дра­ма і стає на­стіль­ки ці­ка­во, що на­віть за­бу­ва­єш, що те­бе ла­ють. Іна­кше ста­ви­ти­ся й не мо­жна. То­му що жи­т­тя стра­шно ко­ро­тке і ви­тра­ча­ти­ся на та­кі аб­со­лю­тно не­по­трі­бні ре­чі, як злість і не­на­висть — не­ра­ціо­наль­но. Го­лов­не, щоб хо­ча б раз на ти­ждень се­ре­дній укра­ї­нець із ро­ди­ною пла­ну­вав по­хід у кі­но, на укра­їн­ський фільм. Щоб це пе­ре­тво­ри­ло­ся на тра­ди­цію. Якщо це так бу­де, то для по­га­них ре­чей за­ли­ши­ться ду­же ма­ло мі­сця. Ось той ру­біж, до яко­го ми пра­гне­мо і який, спо­ді­ва­ю­ся, на­бли­жа­є­ться, хай і з ве­ли­ки­ми тру­дно­ща­ми. Але все роз­ви­ва­є­ться так швид­ко, що мо­же бу­ти, це тра­пи­ться на­віть ра­ні­ше, ніж ми ду­ма­є­мо. Як тіль­ки це ста­не­ться, то й бу­де то­чкою не­по­вер­не­н­ня. Дру­гий се­зон уже стіль­ки укра­їн­ських філь­мів ви­хо­дить — фан­та­сти­ка про­сто, що­ти­жня.

— Але ж во­ни не оку­по­ву­ють се­бе.

— Бо укра­їн­ське кі­но ще в ди­ви­ну для аб­со­лю­тної ма­си на­се­ле­н­ня. Ну так да­вай­те ро­сти ра­зом, ін­шо­го шля­ху про­сто не­має. Я два ро­ки то­му не міг уяви­ти со­бі сьо­го­дні­шню си­ту­а­цію, а сьо­го­дні мо­жу ли­ше уяви­ти со­бі, на­скіль­ки кар­ди­наль­но ін­шою во­на бу­де за два ро­ки.

— Так чи так, по­вер­та­ю­чись до ва­ших слів про сто­сун­ки з кі­но­кри­ти­ка­ми — пре­кра­сно вже те, що нам є про що скан­да­ли­ти.

— На­ре­шті! Це як ки­ну­ти в во­ду ка­мінь і ка­мін­чик. Від дру­го­го бу­дуть ко­ла, а від пер­шо­го — сер­йо­зні хви­лі. Зна­чить, ти ки­нув ту­ди бри­лу.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.