«Бу­ти від­по­від­аль­ни­ми...»

Жи­те­лі Кам’ян­ця­По­діль­сько­го — про до­ся­гне­н­ня, інер­тність і... без­упин­ний рух

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - На­та­лія ЗАГОРУЙКО,

кан­ди­дат фі­ло­ло­гі­чних на­ук, ви­кла­дач Кам’янець-По­діль­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. I. Огі­єн­ка:

— На­ше жи­т­тя пе­ре­пле­те­не ра­ді­стю і сму­тком во­дно­час, про­те я на­ма­га­ю­ся зо­се­ре­джу­ва­ти­ся на по­зи­тив­них ре­чах. Від­по­від­аю чи на за пи тан ня, що хо ро шо - го, — мо жу ска за ти, що зов сім ско ро у ви дав ниц т ві « Смо ло - скип» ви­йде у світ моя мо­но­гра­фія на те­му: «Та­бо­ро­вий епі­сто­ля­рій укра­їн­ських ші­ст­де­ся­тни­ків » за мо­єю ди сер та ці­єю, над якою я пра­цю­ва­ла три ро­ки під ке рів ниц т вом Ми хай ли ни Ко - цю бинсь кої. У ній про ана лі зо - ва­но ли­сту­ва­н­ня ві­до­мих по­е­тів та лі те ра тур них кри ти ків — І. Сві­тли­чно­го, В. Сту­са, Є. Сверс тю ка, В. Мар чен ка, які бу ли по­збав­ле­ні во­лі че­рез свої пе­ре­ко­на­н­ня. Для лю­ди­ни, що пе­ре­бу ва ла в та бо рі, лист був чи не єди ною « три бу ною » та « зв’ яз - ком » зі сві том, за вдя ки яко му по літв’ язень не ли ше ін фор му - вав рі­дних про свій по­бут, але й мав мо­жли­вість над­си­ла­ти свої твор чі на пра цю ван ня. Спо ді ва - юсь, чи­та­чам бу­де ці­ка­во про­чи­та­ти та­ке до­слі­дже­н­ня, від­чу­ти атмо­сфе­ру ті­єї до­би, адже у наш час ми пра­кти­чно не пи­ше­мо дов­гих па­пе­ро­вих ли­стів, а об­хо­ди­мо­ся ко­ро­тки­ми по­ві­дом­лен - ня­ми в со­ці­аль­них ме­ре­жах.

Якщо го­во­ри­ти про не­га­тив­ні мо­мен­ти, то цьо­го­річ ме­не не ли­ше шо­ку­ва­ла кіль­кість по­ки­ну­тих на­при­зво­ля­ще ко­те­нят, а й жор­сто­кість, з якою це бу­ло зро­бле­но — за­фі­ксо­ва­но не­по­оди­но­кі ви­пад­ки, ко­ли лю­ди ді­ста­ва­ли із ба­ків для смі­т­тя но­во­на­ро­дже­них ко­ше­нят... Але якщо ми пра­гне­мо до­ся­гну­ти єв­ро­пей­ських стан­дар­тів, то, зви­чай­но, ма­є­мо дба­ти про на­ле­жне утри­ма­н­ня на­ших бра­тів мен­ших, жор­сто­ке став­ле­н­ня є не­при­пу­сти­мим у ци­ві­лі­зо­ва­но­му су­спіль­стві. Зві­сно, хо­ті­лось би, щоб вла­сни­ки тва­рин бу­ли від­по­від­аль­ни­ми за тих, ко­го во­ни при­ру­чи­ли, бо, як ві­до­мо, одна не­ви­рі­ше­на про­бле­ма по­ро­джує ін­шу.

Окса­на ПОЧАПСЬКА,

кан­ди­дат на­ук із со­ці­аль­них ко­му­ні­ка­цій, до­цент ка­фе­дри жур­на­лі­сти­ки К-ПНУ ім. I. Огі­єн­ка, член Укра­їн­ської Га­ли­цької пар­тії:

— Ко­ли ти ма­єш мо­жли­вість зай ма ти ся улюб ле ною спра - вою — це най кра ще з то го, що мо же з то бою тра пи ти ся. Для ме­не хо­ро­шим є на­прям ро­бо­ти, яким я зай ма юсь, — осві та. Адже він ме ні близь кий і ком - фор т ний. Я ра дію з то го, що в мо­є­му мі­сті вда­ло­ся ре­а­лі­зу­ва­ти та кі освіт ні про ек ти, як І і ІІ Кам’янець-По­діль­ський ме- ді­а­фо­рум (спіль­но із Кам’яне­цьПо­діль­ською мі­ською ра­дою), І Все­укра­їн­ський мо­ло­ді­жний фо­рум «Ме­діа. По­лі­ти­кум. Єв­ро­ін­те­гра­ція» (спіль­но із Укра­їн­ською Га­ли­цькою пар­ті­єю). А ще охо­че до­лу­ча­ю­ся до уча­сті у рі­зно­ма­ні­тних про­е­ктах. Це є по­зи­тив­ним для ме­не: і як для ви­кла­да­ча, і як для чле­на Укра­їн­ської Га­ли­цької пар­тії, яка в осно­ву сво­єю про­грам­ної ді­яль­но­сті ста­вить про­сві­тни­цькі прі­о­ри­те­ти, сі­мей­ні й куль­тур­ні цін­но­сті.

Ко ли по чи на єш ро бо ту над чер­го­вим про­е­ктом, на яко­мусь ета­пі йо­го ре­а­лі­за­ції ви­ни­ка­ють пев ні пи тан ня і труд но щі. Чи ці­ка­во це ко­мусь іще, окрім ме­не? А чи вар­тий він мо­їх зу­силь і ча­су? Про­те всі сум­ні­ви і по­бою ван ня зни ка ють, ко ли ти ба - чиш ре­аль­ний ре­зуль­тат.

При­кро усві­дом­лю­ва­ти, але інер т ність на шої мо ло ді ме не роз ча ро вує. Бо ко ли ти при во - зиш спі ке рів для роз мо ви з ін - шо­го кін­ця Укра­ї­ни, а на зу­стріч при­хо­дить 5—6 лю­дей, — це та­ки дій­сно обе­зна­ді­ює. Та­кож не­при­єм­но ди­ву­ють лю­ди, ко­трі хо­ча б за сво­ї­ми по­са­до­ви­ми пов­но­ва­же­н­ня­ми ма­ли би під­три­му­ва­ти осві­тні про­е­кти, «щи­ро» за­пи­ту­ють: « А ти справ­ді ду­ма­єш, що це ко­мусь по­трі­бно?» Але тру­дно­щі, ма­буть, для то­го й існу­ють, щоб отри­му­ва­ти ма­кси­маль не за до во лен ня від вда ло вті­ле­но­го в жи­т­тя про­е­кту.

Оль­га ГОЛУБ,

по­за­шта­тний ко­ре­спон­дент га­зе­ти «По­до­ля­нин»:

— Ме ні важ ко ви ок ре ми ти щось хо­ро­ше чи по­га­не се­ред ве­ли­кої кіль­ко­сті ін­фор­ма ції, яка що­дня над­хо­дить. У мо­є­му жит­ті остан нім ча сом ба га то змін, то му що за раз на ма га ю ся по єд - на­ти нав­ча­н­ня на двох фа­куль­те тах і ро бо ту. Мо жу за ува жи - ти, що ро­бо­та жур­на­лі­ста — це без упин ний рух, по спіх, по- ін - шо­му не мо­же бу­ти. Але ко­ли є ба­га­то по­дій, змін — це зав­жди до кра­що­го.

Що­до по­га­но­го — по­стій­ний брак ча­су. Пла­нів та мрій ба­га - то, і всіх їх хо четь ся вті ли ти в жи­т­тя, а на все про­сто не ви­ста­чає ча­су. Зві­сно, хо­че­ться біль­ше ча су про во ди ти з сім’ єю, про те не зав ж ди це вда єть ся. Осо бис то для ме не при хо ди ти до­до­му втом­ле­ною, але ду­хов­но на пов не ною і щас ли вою від то - го, що ро­биш те, що то­бі по­до­ба­єть ся та при но сить за до во лен - ня, — це кру­то.

Без умов но, кож на лю ди на по- різ но му сприй має хо ро ше і по­га­не, то­му що не бу­ває в жит­ті од ні­єї лю ди ни по нят тя « доб - ро­го» і «по­га­но­го» якось схо­ди­ти­ся. Для ме­не по­га­но — це ко­ли не­має ні­чо­го но­во­го, а для ко­гось — це нор­ма.

Іри­на ПІЦЬ, Кам’янець-По­діль­ський

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.