За лю­бов до Укра­ї­ни – 25 ро­ків та­бо­рів

Про до­лю ка­тор­жан­ки ста­лін­ських та­бо­рів, укра­їн­ської па­трі­о­тки Ка­те­ри­ни Ду­бо­вик

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ро­ман НОВОСАД

26ве­ре­сня не ста­ло Ка­те­ри­ни Ду­бо­вик. Є лю­ди, які сво­їм жи­т­тям показують справ­жній при­клад че­сно­сті, ду­хов­ної кра­си, істин­но­го па­трі­о­ти­зму та лю­бо­ві до землі, де на­ро­ди­ли­ся. Одні­єю з та­ких осо­би­сто­стей і бу­ла жи­тель­ка не­ве­ли­ко­го во­лин­сько­го се­ла Ощів, що в Го­ро­хів­сько­му ра­йо­ні, Ка­те­ри­на Ду­бо­вик. Во­на зов­сім не шко­ду­ва­ла, що ко­лись не по­бо­я­ла­ся від­кри­то бо­ро­ти­ся за во­лю рі­дної кра­ї­ни. Хоч і до­ро­го за­пла­ти­ла за це...

«ТО БУ­ЛА БІ­ДА...»

Два ро­ки то­му, зби­ра­ю­чи ма­те­рі­а­ли з істо­рії рі­дно­го се­ла, від за­слу­же­но­го вчи­те­ля Укра­ї­ни та ві до мо го на Во ли ні кра єз нав ця Ган­ни Ба­бій я ді­знав­ся, що в кін­ці од ні­єї з най від да ле ні ших ву - ли­чок Още­ва жи­ве ко­ли­шня ка­тор жан ка ста лінсь ких та бо рів Ка­те­ри­на Ду­бо­вик.

У той день Ка­те­ри­на Ми­ко­ла­їв на зу стрі ла ме не у сво їй ве ли - кій і за­ти­шній осе­лі до­пи­тли­вим по гля дом. Та ко ли по чу ла, що роз мо ва сто су ва ти меть ся її ув’ яз нен ня, не мог ла стри ма ти сліз. «Си­ну, то ж бу­ла бі­да!» — з гір­ко­тою зга­ду­ва­ла жін­ка всі по­дії сво­го не­лег­ко­го жи­т­тя.

На­ро­ди­ла­ся Ка­те­ри­на Грім у 1932 ро­ці в се­лі Не­вільськ Сам­бір­сько­го ра­йо­ну Львів­ської обла­сті. Її нав­ча­н­ня у шко­лі пе­ре­р­ва­ла вій­на. Уже пі­зні­ше, в 1944-му, вла­шту­ва­ла­ся на ро­бо­ту в ди­тя­чий са­док. Са­ме то­ді хтось із мі­сце­вих «яструб­ків» (аген­тів мі­лі­ції, ін­ша на­зва — «стриб­ки») по­мі­тив, що дів­чи­на та­єм­но до­по­ма­гає во­я­кам УПА. На­слід­ки не за­ба­ри­ли­ся: у цьо­му ж ро­ці ще зов­сім мо­ло­ду Ка­те­ри­ну ви­кли­ка­ли у про­ку­ра­ту­ру Сам­бо­ра, де жор­сто­ко до­пи­ту­ва­ли.

«Два ро­ки у під­ва­лах три­ма­ли. Не мо­гли до­ка­зів зна­йти. Го - ту ва ли ся до су ду » , — туж ли во зга­дує жін­ка.

Суд від був ся в 1946 ро ці у Льво­ві. Ка­те­ри­ні Грім ого­ло­си­ли ви­рок: 25 ро­ків ка­тор­жних ро­біт та п’ять ро­ків по­збав­ле­н­ня прав. Че­рез ти­ждень її та ін­ших ка­тор­жан ета пу ва ли в міс то Тай шет Ір­кут­ської обла­сті.

«НЕЛЕГКО БУ­ЛО НА ШМА­ТОК ХЛІБА ЗА­РО­БИ­ТИ»

«Ви­йшли під кон­во­єм із по­їзда і че ка ли, ко ли нас по ді - лять, — зга­дує жін­ка. — Нав­ко­ло ли­ше ба­рак, по­ле і ліс. Аж ба­чи­мо: чо­ло­ві­ків за­би­ра­ють і да­лі ве­зуть, а нас, дів­чат, за­ли­ша­ють. То­ді нас усіх за­гна­ли у той ба­рак і зму­си­ли при­би­ра­ти».

А як бу­ло важ­ко спа­ти, ко­ли у ма­лень­ко­му при­мі­щен­ні ті­сни­ли­ся 75 ка­тор­жа­нок. І ру­ки, і но­ги не раз бо лі ли. Пра цю ва ли ув’ яз не ні на лі со по ва лі. Бу ло важ ко, ба га то хто ду мав, що не ви­три­має та­кої на­пру­ги.

«По­дру­га у ме­не бу­ла, зва­ла­ся Ма рія Дов буш. Ні як во на не мог ла звик ну ти до та бір них умов, — роз по ві да ла Ка те ри на Ду­бо­вик. — Там її й не ста­ло...»

Нелегко бу­ло на шма­ток хлі - ба за­ро­би­ти. Нор­ма то­ді ста­но­ви­ла всього 250 гра­мів на лю­ди­ну. Не­рід­ко за­ли­ша­ли­ся ка­тор­жа­ни го­ло­дни­ми.

Пі­сля чотирьох ро­ків ро­бо­ти на лі со по ва лі Ка те ри ні Грім по - ща­сти­ло пе­ре­йти на ро­бо­ту в тва­рин ниць кій га лу зі. По ча ла до - гля­да­ти би­ків та ко­ней.

Бу­ва­ло, що в ко­ло­нії ви­ни­ка­ли кон­флі­кти. Раз мо­ло­ду дів­чи­ну так по би ли « зе ки » ( за по се - ре­дни­цтвом охо­ро­ни), що й зу­ба жо­дно­го не за­ли­ши­ло­ся. А ще в та бо рах лю ту ва ли важ кі хво ро - би. Зга­ду­ва­ла жін­ка, як ура­же­ні цин­гою зу­би в ін­ших ка­тор­жни­ків про­сто ви­па­да­ли на її очах, і не бу­ло від то­го по­ря­тун­ку.

ПІ­СЛЯ ПОМИЛУВАННЯ НА­ЗИ­ВА­ЛИ «БАНДЕРІВКОЮ»

Пі­сля смер­ті Ста­лі­на 5 бе­ре­зня 1953 ро ку з ко ло нії по ча ли звіль­ня­ти в’язнів. Ка­те­ри­ні Грім теж одна жін­ка — «до­бра гра­мо­тна єв­рей­ка» — на­пи­са­ла кло­по - та­н­ня про помилування. Не­вдов­зі пі сля цьо го ка тор жан ку ви - кли­ка­ли на до­пит. Пі­сля кіль­кох за пи тань Ка те ри ні по ві до ми ли, що во­на віль­на і мо­же їха­ти до­до­му. Але на­го­ло­си­ли, щоб на во­лі три­ма­ла язик за зу­ба­ми.

« Хо ча во ля бу ла для ме не щас тям, я да лі бо я ла ся, — про - дов жує жін ка. — Ляч но бу ло, що роз стрі ля ють або по вер нуть на­зад у ба­рак. Йшла до­до­му пі­шки, бо на віть зу пи ни ти ма ши ну бу­ло стра­шно».

Пі­сля по­вер­не­н­ня в Укра­ї­ну 1954-го Ка­те­ри­на Грім одру­жи­ла­ся з та­ким са­мим «зе­ком» Оле­ксі­єм Ду­бо­ви­ком із Во­ли­ні. Пі­сля ре­є­стра­ції шлю­бу пе­ре­їха­ли на чо­ло­ві­ко­ву ба­тьків­щи­ну — в се­ло Ощів на Го­ро­хів­щи­ну. З ча­сом за­бу­ли­ся всі не­при­єм­но­сті, але мі­сце­ве на­се­ле­н­ня ча­сто на­га­ду­ва­ло їй про «бан­де­рів­ське» ко­рі­н­ня. І на­смі­ха­ли­ся, і плі­тку­ва­ли всі­ля­ко.

Але жін­ка на те не над­то зва­жа­ла, а ра­зом із чо­ло­ві­ком важ­ко пра­цю­ва­ли, за­ро­бля­ли на хліб. По­при важ­кі ви­про­бу­ва­н­ня до­лі Ка­те­ри­на Ду­бо­вик до­жи­ла, як ка­жуть на Во­ли­ні, до гли­бо­кої ста рос ті й до че ка ла ся на віть прав­ну­ків. З ви­со­ти пе­ре­жи­то­го, во­на ні­ко­го й ні­чо­го не бо­я­ла­ся і ка­за­ла, що, ма­буть, не­дар­ма бу­ла в ув’язнен­ні за ти­ся­чі кі­ло­ме­трів від до­му, якщо те­пер Укра­ї­на справ ді віль на. Одно го ли ше не мог ла зро зу мі ти: чим во на і де - ся­тки ти­сяч ін­ших па­трі­о­тів за­слу­жи­ли та­кої до­лі?

ФО­ТО З ОСОБИСТОГО АР­ХІ­ВУ КА­ТЕ­РИ­НИ ДУ­БО­ВИК

Ка­те­ри­на (у цен­трі) ра­зом із по­дру­га­ми-ка­тор­жан­ка­ми На­та­лі­єю та Ві­рою

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.