«Аме­не»

Den (Ukrainian) - - Культура -

Ді­тям до­ро­слі зда­ю­ться та­ки­ми ста­ри­ми, ні­би за ни­ми сто­ять го­ри, та й ди­тя­чий і юна­цький сленг ви­дає вік до­ро­слих мит­тє­во і з мі­ні­маль­ною по­хиб­кою, оскіль­ки він за­ста­рі­ває ра­зом із но­сі­я­ми, а ті не­рід­ко не улов­лю­ють цьо­го. Одне по­ко­лі­н­ня — і юний сленг вже пен­сіо­нер. Про­те, на моє пе­ре­ко­на­н­ня, є лег­ке, щи­ре і на­їв­не пи­таль­не звер­не­н­ня, яке, одя­гнув­шись у сло­ва, спри­йма­є­ться ча­сом одна­ко­во і ди­ти­ною, і до­ро­слим. Ме­не в цьо­му ми­мо­во­лі пе­ре­ко­нав один зна­йо­мий ше­сти­рі­чний хло­пчик, який на­зав­жди най­мо­лод­ший се­ред сво­їх бра­тів. Якщо він ба­чив, що ко­гось з них при­го­лу­би­ли, по­ці­лу­ва­ли, то ві­дра­зу так обра­жав­ся, що і при­хо­ва­ти не міг, по­вто­рю­ю­чи по­ше­пки, ін­ко­ли крізь сльо­зи, «аме­не», при­чо­му одним сло­вом і на­віть без пи­таль­ної ін­то­на­ції, про­сто зди­во­ва­но. З то­го ча­су «аме­не» ста­ло си­но­ні­мом ві­чно­го на­шо­го пра­гне­н­ня до спіл­ку­ва­н­ня, ла­ски і ви­зна­н­ня, ін­ко­ли всього цьо­го ра­зом і одно­ча­сно. При­чо­му ба­га­тьом так і не вда­є­ться на­ко­пи­чи­ти те­пло про за­пас, аби грі­ло що­дня, якщо на­ста­не за­су­ха від са­мо­ти. Знаю одну ха­ри­зма­ти­чну ком­па­нію, де «аме­не» теж не по­тре­бує пе­ре­кла­ду, а ста­ло па­ро­лем, на­си­че­ним ли­ше їм зро­зумі­лим змі­стом, який не ви­ма­гає до­да­тко­во­го тра­кту­ва­н­ня й уто­чне­н­ня. Про­сто зав­жди — це для них си­гнал до спіл­ку­ва­н­ня, а от­же, до за­галь­но­го до­сві­ду вра­жень. На одній із зу­стрі­чей, на­ми­на­ю­чи до­ма­шній пи­ріг з гар­бу­зо­вою на­чин­кою, ми по­ча­ли зга­ду­ва­ти, ко­жна своє «аме­не».

«У ме­не не на­стіль­ки ні­жні спо­га­ди, — від­гу­кну­ла­ся пер­шою вла­сни­ця ве­ли­ко­го бу­дин­ку, яка роз­ри­ва­є­ться між бі­зне­сом і трьо­ма ді­тьми. — Дзьоб на­то­че­ний, кіг­ті го­стрі — ось що зга­дую, по­чув­ши, і зов­сім не опо­е­ти­зо­вую зво­ру­шли­ве «аме­не», ін­ко­ли во­но на­ле­жить хи­жа­ку. Роз­по­від­аю: одну 18-рі­чну дів­чи­ну зі зли­дар­сько­го ми­ну­ло­го за ре­ко­мен­да­ці­єю взя­ла до сво­го бу­дин­ку в при­би­раль­ни­ці, по су­ті, по­жа­лі­ла пе­ре­ля­ка­ну, ти­хень­ку ху­день­ку дів­чи­ну і на­віть не здо­га­ду­ва­лась, якою ма­хро­вою ці­ка­ві­стю та на­пов­не­на. Во­на ду­же швид­ко зме­ти­ку­ва­ла, що плі­тки мо­жуть ста­ти ті­єю ва­лю­тою, якою змо­же спла­ти­ти за своє мі­сце в су­спіль­стві.

І во­на це чі­тко со­бі ска­за­ла, — їй не ви­ста­ча­ло чо­ло­ві­чих гро­шей і якось не­по­мі­тно ста­ла на­по­ле­гли­во і ви­на­хі­дли­во, як сфор­му­лю­ва­ли про­фе­сіо­на­ли, за­йма­ти­ся «від­чу­же­н­ням при­хиль­но­сті». Ні, во­на не на­ма­га­ла­ся впли­ва­ти на чо­ло­ві­ка, це смі­шно, во­на взя­ла­ся за 17-рі­чно­го мо­го Тьо­му. Си­на втя­гу­ва­ла в пас­тку, іно­ді «за­хли­на­ю­чись», да­ю­чи зро­зу­мі­ти, що готова до всі­ля­ких жер­тво­при­не­сень, але «зо­ло­тою риб­кою» якраз став син. За­пі­до­зри­ти хи­жа­чку в цьо­му ху­день­ко­му і ти­хо­му ство­рен­ні ні­ко­му б не спа­ло на дум­ку, але ж та­ке бу­ває. Спо­ча­тку плі­тки про на­шу сім’ю по­пов­зли се­ред одно­кур­сни­ків си­на, ді­йшли і до на­ших дру­зів, по­тім во­на по­ча­ла шан­та­жу­ва­ти си­на, той, не ма­ю­чи ще вла­сних гро­шей, на­по­зи­чав­ся так, щоб за­пла­ти­ти за її «аме­не», а в її ле­кси­ко­ні це пи­та­н­ня ма­ло свою ці­ну, — що ми, ді­знав­шись, схо­пи­ли­ся за го­ло­ву. Зви­чай­но, дав­но від неї від­мо­ви­ли­ся, але ді­ви­ця ра­пто­во сплив­ла в на­шо­му ра­йо­ні в ін­шій ро­ди­ні. Там теж є до­ро­слий син. Не за­здрю їм, все ду­маю, чи не по­пе­ре­ди­ти, що лю­бов­ні кі­шки-ми­шки ти­хо­ні-прой­ди­сві­тки ко­шту­ва­ти­муть їм при­стой­но. Тут на­ха­бне, на­по­ри­сте, жа­ді­бне «аме­не». Це ли­ше дур­нень­ким дів­ча­ткам по­трі­бні еле­ган­тні ви­гад­ки, а юна ін­три­ган­ка ви­яви­ла­ся більш до­свід­че­ною і ро­зум­ні­шою за тих го­спо­да­рів, які її на­йма­ли. Сю­жет на­чеб­то не но­вий, але ми тіль­ки не­що­дав­но ви­пла­ти­ли всі бор­ги си­на, до то­го ж зі­грав­ши в до­ма­шній п’єсі го­лов­ні ро­лі. Цьо­го ро­ку на­віть від­пус­тку не бра­ли».

Якось не­по­мі­тно ця ба­ла­ка­ни­на май­ну­ла у бік всі­ля­ких обма­нів, та й не див­но, схо­же, на­їв­ність — най­кра­ща якість для гри в гро­ші. Зви­чай­но, тут за­хо­ті­ло­ся ме­ні при­га­да­ти свій до­свід і роз­по­ві­сти, як ме­не обі­бра­ли в ки­їв­ській кре­ди­тній спіл­ці «Тур­бо­та», але стри­ма­ла­ся, сю­жет хоч і ві­чний, та при­їв­ся, а ре­зуль­та­тів нуль, за­раз від ку­пи пи­тань го­ло­ва обер­том. Так чи іна­кше ко­жен, або май­же ко­жен ви­яв­ля­є­ться ошу­ка­ним що­дня. Роз­по­вім кра­ще про зов­ні більш лі­ри­чну не та­ку ви­тра­тну мою гру з бан­ком. Це бу­ло десь у 90-ті, за ча­сів, ко­ли на­віть важ­ко за­раз пе­ре­да­ти, з яким пі­є­те­том про­мов­ля­ли ми сло­во «акція», ма­ло не на смак від­чу­ва­ю­чи при­на­дні пер­спе­кти­ви. Не­мов би вві­мкнув­ши осо­би­сте «аме­не», ви­ру­ши­ла то­ді я, вла­сни­ця одні­єї акції (50 зе­ле­них), на пре­зен­та­цію. Чу­до­во пам’ятаю, як пра­пор бан­ку, що ви­сить у хо­лі пре­сти­жно­го го­те­лю, то­го дня ре­а­гу­вав на по­яву го­стей, на­віть на їхнє ди­ха­н­ня. Ви­тон­че­но во­ру­шив­ся, він своє­рі­дно грай­ли­во ві­тав­ся, та­ктов­но не по­мі­ча­ю­чи тро­хи за­по­бі­гли­вих і роз­гу­бле­них облич у ба­га­тьох. Пе­ред ким? Швид­ше за все, пе­ред хви­ля­ми но­во­го ча­су — адже ба­га­то хто по­га­но пла­вав, і не всі вже на­вча­ться, до ре­чі, що й до­ве­ло остан­нє 25-річ­чя. Пам’ятаю: лю­ди лі­тньо­го ві­ку вза­га­лі при вхо­ді ні­би на­бра­ли в ле­ге­ні по­ві­тря і за­бу­ли ви­ди­хну­ти. Одна кар­тин­ка збе­рі­гла­ся чі­тко: ре­є­стра­тор за­про­по­ну­вав 60—65-рі­чній па­рі фір­мо­ві те­ки з бан­ків­ським до­сьє, так ті со­ром’язли­во від­мов­ля­ли­ся: «Нам і одні­єї ви­ста­чить, дя­ку­є­мо». Спра­цьо­ву­ва­ла інер­ція ві­чної еко­но­мії. Во­ни сі­ли в ти­хо­му ку­то­чку, лі­тня жін­ка скла­ла ру­ки на жи­во­ті, і обоє за­та­му­ва­ли по­дих, як пе­ред ка­бі­не­том лі­ка­ря. Ду­же ско­ро, на­віть на ама­тор­ський по­гляд ви­пад­ко­вих ро­ман­ти­ків ста­ло зро­зумі­ло — три­ває гра, в якій і не пла­ну­ва­ла­ся участь мрій­ни­ків, які при сло­ві «акції» за­ча­ро­ва­но зав­ми­ра­ють від сво­їх фан­та­зій, при­мар­них на­дій, що пов­ні­стю за­тьма­ри­ли оче­ви­дне: ли­ше ба­жа­н­ня бу­ти при­че­тним аж ні­як не­до­ста­тньо. І мо­жна ше­по­ті­ти «аме­не» скіль­ки зав­го­дно — ні­хто з по­тен­цій­них зло­ді­їв, що від­чу­ва­ють се­бе сьо­го­дні ще більш упев­не­но і на­дій­но, не по­чує. Во­ни вже дав­но з на­ши­ми гро­ши­ма зі­гра­ли в своє — став­лю на все. Ми теж по­гра­ли­ся, за­пла­тив­ши за «ки­да­ло­во».

«Вчо­ра на­ві­щось ди­вив­ся по ящи­ку кра­єм ока що­ти­жне­ве опо­е­ти­зу­ва­н­ня світ­ських роз­ваг та при­стра­стей, — до­пов­нив ко­ле­га, — а між демонстрацією за­сма­ги, до­ро­го­го взу­т­тя, ого­ле­них пле­чей, ме­ре­хті­ла ре­кла­ма ви­на. Як ви­тон­че­но ли­ло­ся во­но до ке­ли­хів, як май­стер­но опе­ра­тор уло­вив енер­гію, ко­лір, зда­ва­ло­ся, на­віть аро­мат. На­сту­пно­го дня, про­хо­дя­чи повз не­де­ше­во­го мар­ке­ту, ви­рі­шив де­що при­ку­пи­ти, а та­кож зна­йти у вин­но­му від­ді­лі пля­шку, яку по­ба­чив у ре­кла­мі. Зна­йшов­ши, зди­ву­вав­ся, ці­на — скром­на як на сьо­го­дні. До­свід дав­но при ме­ні, ось і ви­ру­шив шу­ка­ти со­ме­льє. Той не лу­ка­вив, ви­явив­ся більш ніж че­сним, ска­зав­ши — це по­га­не ви­но. Про­сто, ви­клав­ши ве­ли­че­зну су­му за ре­кла­му на за­мо­жно­му ка­на­лі, в пе­ре­да­чі для ба­га­тих і про них, ви­ро­бни­ки роз­ра­хо­ву­ва­ли са­ме на на­їв­них мрій­ни­ків, які ду­ма­ють: якщо у та­ко­му фор­ма­ті ре­кла­му­ють, зна­чить про­дукт гі­дний. Ви ле­две не по­тра­пи­ли на їхній га­чок. Тре­ба ж, ду­мав, що вже дав­но зняв ро­же­ві оку­ля­ри, але, схо­же, во­ни ні­ку­ди не по­ді­ли­ся, як і ша­храї, ска­жу по-сво­є­му — роз­мі­ру овер­сайз. На всіх ви­ста­чить.

Обе­ре­жні­ше з «аме­не»!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.