Про си­лу й без­си­л­ля укра­їн­ської елі­ти

Ге­тьман Іван Ма­зе­па в оцін­ці В’яче­сла­ва Ли­пин­сько­го

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

УПо­ча­ток. За­кін­че­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му

ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія та «Я» же в ран­ній пе­рі­од твор­чо­сті у В. Ли­пин­сько­го сфор­му­ва­ло­ся усві­дом­ле­н­ня ве­ли­чі дру­го­го пі­сля Хмель­нич­чи­ни зна­ко­во­го пе­рі­о­ду в істо­рії Укра­ї­ни, який укра­їн­ський істо­рик Оле­ксандр Огло­блин на­звав «до­бою Ма­зе­пин­сько­го ре­не­сан­су».

■ У сво­їх пер­ших на­у­ко­вих пра­цях В. Ли­пин­ський ха­ра­кте­ри­зує Іва­на Ма­зе­пу як дер­жав­но­го ді­я­ча, який на­ма­гав­ся про­ти­ді­я­ти на­мі­рам Мо­скви пе­ре­тво­ри­ти ко­за­цько-стар­шин­ську елі­ту в зна­ря­д­дя уне­по­ко­ре­н­ня Укра­ї­ни та її ін­те­гра­ції у ро­сій­ську дер­жав­ну си­сте­му. «Але Ма­зе­па, — за­ува­жує В. Ли­пин­ський, — не за­хо­тів бу­ти по­кір­ним зна­ря­д­дям у ру­ках мо­сков­ських на­мі­сни­ків і, зі­брав­ши реш­тки сил, «зра­див» по­кла­де­ні на ньо­го спо­ді­ва­н­ня уря­до­вої по­лі­ти­ки». Ли­пин­ський за­зна­чає, що ши­ро­кі на­ро­дні вер­стви, не­вдо­во­ле­ні фа­во­ри­зо­ва­ною ро­сій­ським уря­дом стар­ши­ною, ли­ше час­тко­во під­три­ма­ли Ма­зе­пу і За­по­ріж­жя. За­гал че­кав. У ре­зуль­та­ті при­йшла Пол­та­ва, а з нею і по­раз­ка укра­їн­ських сил. На­слід­ки бу­ли жа­хли­ві. Жи­те­лі геть­ман­ської ре­зи­ден­ції, Ба­ту­ри­на, бу­ли ви­рі­за­ні; Січ За­по­розь­ка роз­гром­ле­на; 20 ти­сяч ко­за­ків за­ги­ну­ли під час при­му­со­вих ро­біт на Ла­дозь­ко­му ка­на­лі й бу­дів­ни­цтві фор­те­ці св. Хре­ста по­бли­зу Дер­бен­та.

■ Пі­сля та­ко­го кро­во­пу­ска­н­ня вже мо­жна бу­ло, го­во­ря­чи сло­ва­ми Пе­тра І, «Ма­лу Ро­сію до рук при­бра­ти». За­цько­ва­на стар­ши­на мов­чки зно­сить усі обме­же­н­ня ав­то­но­мії, а по­збав­ле­ні най­енер­гій­ні­ших еле­мен­тів на­ро­дні ма­си, при­гні­че­ні де­да­лі біль­ши­ми со­ці­аль­но-еко­но­мі­чни­ми ути­ска­ми, під­три­ма­ни­ми силь­ною дер­жав­ною ма­ши­ною, вже бу­ли не­спро­мо­жни­ми на­віть на сти­хій­ний про­тест. «В оста­то­чну ру­ї­ну по­во­лі роз­си­па­є­ться жи­т­тя на­ро­ду...» — кон­ста­тує В. Ли­пин­ський.

■ У сво­їх пра­цях, вмі­ще­них у ві­до­мо­му збір­ни­ку Z dziejуw Ukrainy, Ли­пин­ський ста­вить І. Ма­зе­пу в один ряд з ін­ши­ми геть­ма­на­ми, які ви­бо­рю­ва­ли не­за­ле­жність укра­їн­ської ко­за­цької дер­жа­ви. Однак, на дум­ку вче­но­го, жо­ден із них, у то­му чи­слі й І. Ма­зе­па, не зміг зрів­ня­ти­ся з ге­ні­єм Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го — твор­цем но­ві­тньої Укра­ї­ни. «Не до­ро­сли до ньо­го ні Ви­гов­ський, ні Ма­зе­па, не ка­жу­чи про ці­лий ле­гіон мен­ших...» — за­зна­чає В. Ли­пин­ський.

■ І все ж по­стать Іва­на Ма­зе­пи є осо­бли­во при­тя­галь­ною для твор­ця укра­їн­ської мо­нар­хі­чної кон­це­пції. Вче­ний ро­бить осо­бли­вий на­го­лос на при­на­ле­жно­сті ко­за­цько­го геть­ма­на до шля­хет­ської вер­стви. Оста­н­ня, як за­ува­жує Ли­пин­ський, ма­ла у сво­є­му се­ре­до­ви­щі не ли­ше тих, хто зде­на­ціо­на­лі­зу­вав­ся і пе­ре­йшов у та­бір то­го­ча­сних пе­ре­мож­ців — ро­сі­ян і по­ля­ків, а й та­ких, хто три­мав у сво­їй сві­до­мо­сті тра­ди­цію бо­роть­би за во­лю Укра­ї­ни, пам’ять про сво­їх ба­тьків, за­сла­них за Укра­ї­ну на Си­бір — Не­ча­їв, Ви­со­ча­нів, Кро­пив­ни­цьких, за­мор­до­ва­них за Укра­ї­ну Річ­чю По­спо­ли­тою — Ви­гов­ських, Ле­сни­цьких, Бо­гу­нів.

■ Не­вдов­зі у сво­їй ві­до­мій пра­ці «Укра­ї­на на пе­ре­ло­мі» В. Ли­пин­ський ви­ко­нав ве­ли­че­зної су­спіль­ної ва­ги зав­да­н­ня — пе­ре­кон­ли­во роз­крив кон­стру­ктив­ну дер­жа­во­твор­чу роль укра­їн­ської шля­хти у на­ціо­наль­но-ви­зволь­ній вій­ні укра­їн­сько­го на­ро­ду під про­во­дом Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го. Він по­ка­зав, що укра­їн­ська шля­хта яв­ля­ла со­бою «куль­тур­ний, хлі­бо­роб­ський, дер­жав­ний еле­мент», який, при­ста­ю­чи до пов­ста­лих, «збіль­шує си­лу Вій­ська За­по­рож­сько­го». Са­ме цей про­ша­рок спри­яв по­си­лен­ню у но­во­по­ста­лій ко­за­цькій дер­жа­ві ан­ти­поль­ських дер­жа­во­твор­чих, куль­тур­них про­це­сів, а та­кож по­до­лан­ню анар­хі­чних, «ре­во­лю­цій­них» тен­ден­цій.

■ Се­ред пред­став­ни­ків укра­їн­ської шля­хти, які пі­сля пер­ших бур­хли­вих мі­ся­ців со­ці­аль­но­го про­ти­бор­ства по­ли­ша­ють свою ло­яль­ність до Ре­чі По­спо­ли­тої і по­вер­та­ю­ться в Укра­ї­ну, з тим щоб на­зав­жди за­ли­ши­ти­ся при Вій­ську За­по­розь­ко­му, В. Ли­пин­ський на­зи­ває під­ча­шо­го чер­ні­гів­сько­го Сте­па­на Ма­зе­пу­Ко­л­єдин­сько­го. Він із дру­жи­ною Ма­рі­єю з Мо­кі­єв­ських і си­ном Іва­ном, май­бу­тнім геть­ма­ном, зно­ву жи­вуть «у сво­їх Ма­зе­пин­цях».

■ Сте­пан Ма­зе­па обійняв вій­сько­вий уряд бі­ло­цер­ків­сько­го ко­за­цько­го ота­ма­на, во­ло­ді­ю­чи сво­їм ді­ди­чним ма­є­тком Ма­зе­пин­ця­ми, вже по но­во­му, ко­за­цько­му пра­ву. При­на­гі­дно за­ува­жи­мо, що пі­зні­ше у сво­їх зна­ме­ни­тих «Ли­стах до бра­тів-хлі­бо­ро­бів» В. Ли­пин­ський ви­сло­вив над­зви­чай­но слу­шне мір­ку­ва­н­ня: прин­цип при­ва­тної вла­сно­сті на зем­лю не став все­о­хо­плю­ю­чим у но­вій ко­за­цькій дер­жа­ві. На Лі­в­обе­реж­жі дав­ні ма­гнат­ські ла­ти­фун­дії «не бу­ли за­крі­пле­ні в пов­не при­ва­тне во­ло­ді­н­ня, яке б да­ло за­во­ло­дів­шій ни­ми но­вій ко­за­цькій ари­сто­кра­тії ма­те­рі­аль­ну си­лу для бо­роть­би за свою дер­жав­ну не­за­ле­жність, а бу­ли обер­ну­ті в на­пів­при­ва­тні, за­ле­жні од ко­жно­ча­сної по­лі­ти­чної вла­ди «ма­є­тно­сті ран­го­ві». Це бу­ло одні­єю з го­лов­них при­чин «упад­ку Ма­зе­пи і вза­га­лі всього на­шо­го по- лі­ти­чно­го без­си­л­ля су­про­ти Мо­скви по смер­ти Хмель­ни­цько­го». Сте­па­ну Ма­зе­пі су­ди­ло­ся ста­ти ви­зна­чним ді­я­чем на­ціо­наль­но-ви­зволь­ної бо­роть­би, бра­ти участь у пе­ре­я­слав­ських пе­ре­го­во­рах з Мо­сквою, а зго­дом бу­ти одним з твор­ців Га­дя­цької унії 1658 р. Са­ме та­кі, як Сте­пан Ма­зе­па, пред­став­ни­ки по­ко­за­че­ної шля­хти, слу­жи­ли го­лов­ни­ми по­се­ре­дни­ка­ми між Вій­ськом За­по­розь­ким і чи­слен­ною шля­хет­ською вер­ствою, яка ще за­ли­ша­ла­ся на бо­ці Ре­чі По­спо­ли­тої.

■ Ін­шою спо­лу­чною лан­кою між но­вою ко­за­цькою дер­жа­вою і укра­їн­ською шля­хтою бу­ло пра­во­слав­не ду­хо­вен­ство і, зокре­ма, чер­ни­ці й ігу­ме­ні жі­но­чих мо­на­сти­рів, ду­же ча­сто пред­став­ни­ці ари­сто­кра­ти­чних пра­во­слав­них ро­дин. Та­кою бу­ла, на­при­клад, кня­ги­ня Кур­це­вич — ігу­ме­ня «мо­на­сти­ря па­нян­сько­го Пе­чер­сько­го», яка по­мер­ла не­за­дов­го пе­ред пов­ста­н­ням, або Ата­на­сія зі ста­ро­вин­но­го шля­хет­сько­го ро­ду Сол­та­нів, в ча­си Б.Хмель­ниько­го — «ігу­ме­ня мо­на­сти­ря ста­риць ки­їв­ських пе­чер­ських храму Во­зне­се­нія Го­спо­дньо­го». Та­кою ж бу­ла, за сло­ва­ми В. Ли­пин­сько­го, і Ма­рія Ма­гда­ли­на — вдо­ва по Сте­па­но­ві Ма­зе­пі, ма­ти Іва­на — пі­зні­шо­го геть­ма­на, «ігу­ме­ня мо­на­сти­рів па­нян­ських пе­чер­сько­го, ки­їв­сько­го і глу­хів­сько­го».

■ Пе­ре­тво­ре­н­ня «роз­бе­ще­ної, зле­да­чі­лої й па­ра­зи­тар­ної шля­хти» в Укра­ї­ні у слу­жбо­ву вер­ству, пов­ні­стю за­ле­жну від вла­ди геть­ма­на Вій­ська За­по­розь­ко­го, — та­кою бу­ла ідея твор­ця Укра­їн­ської ко­за­цької дер­жа­ви. Го­во­ря­чи про по­лі­ти­чне облич­чя укра­їн­ської шля­хти пі­сля Хмель­нич­чи­ни, В. Ли­пин­ський за­зна­чає, що во­на да­ла «ці­лий за­гін жер­твен­них бор­ців, по­ко­лі­н­ня не­по­бор­них — ска­ла, об ко­тру за­ма­хи на ціл­ко­ви­те зни­ще­н­ня Укра­ї­ни кі­нець кін­ців му­сі­ли роз­би­ти­ся й роз­ві­я­ти­ся!». Пе­ре­лік най­більш яскра­вих пред­став­ни­ків ці­єї вер­стви у В. Ли­пин­сько­го очо­лює «Іван Ма­зе­па й йо­го хо­ро­брі, ідеї ви­зво­ле­н­ня Укра­ї­ни ціл­ком від­да­ні то­ва­ри­ші, слав­ні за­по­розь­кі ко­шо­ві Кон­стан­тин Гор­дин­ський (Гор­ді­єн­ко) і Пе­тро Со­ро­чин­ський». Да­лі В. Ли­пин­ський на­зи­ває Да­ни­ла Бра­тков­сько­го, шля­хти­ча­по­е­та, стра­че­но­го «у Лу­цьку за бо­роть­бу з Річ­чю По­спо­ли­тою». За оцін­кою ко­за­цько­го лі­то­пи­сця Са­мій­ла Ве­ли­чка, Д. Бра­тков­ський був «дав­нім кон­фі­ден­том» геть­ма­на Ма­зе­пи, який під­три­му­вав цьо­го па­трі­о­та, рев­но­го по­бор­ни­ка пра­во­слав’я у бо­роть­бі з Поль­щею.

■ Да­ни­ло­ві Бра­тков­сько­му, а во­дно­час й ана­лі­зу су­спіль­них про­це­сів на Пра­в­обе­реж­жі на­при­кін­ці ХVІІ — у ХVІІІ ст. з огля­ду бо­роть­би Ма­зе­пи за со­бор­ність Укра­ї­ни при­свя­тив В. Ли­пин­ський спе­ці­аль­ну роз­від­ку. У цій пра­ці В. Ли­пин­ський ще пе­ре­бу­ває пев­ною мі­рою в по­ло­ні уяв­лень на­ро­дни­цької істо­рі­о­гра­фії про Ма­зе­пу, вба­ча­ю­чи в ньо­му ви­ра­зни­ка ін­те­ре­сів но­во­го укра­їн­сько­го «пан­ства». Во­дно­час уже в цій пра­ці В. Ли­пин­ський зу­мів по­ба­чи­ти в по­лі­ти­чній по­ве­дін­ці І. Ма­зе­пи в цей пе­рі­од ви­ра­зні тен­ден­ції за­галь­но­на­ціо­наль­но­го лі­де­ра, який ро­бив спро­би кон­со­лі­ду­ва­ти нав­ко­ло се­бе пред­став­ни­ків рі­зних верств су­спіль­ства, у то­му чи­слі в Га­ли­чи­ні й Во­ли­ні.

■ До ньо­го апе­лю­ють актив­ні уча­сни­ки су­спіль­но­го про­це­су на Пра­в­обе­реж­жі — ре­чник но­бі­лі­то­ва­ної ко­за­цької пра­в­обе­ре­жної стар­ши- ни Ва­силь Іскри­цький, львів­ський уні­ят­ський єпис­коп Йо­сиф Шум­лян­ський — оби­два «зав­зя­ті при­хиль­ни­ки Га­дя­цької умо­ви», пра­во­слав­ний вла­ди­ка Жа­бо­кри­цький — з на­мі­ром ста­ти лу­цьким єпис­ко­пом. По­ряд із ци­ми пред­став­ни­ка­ми укра­їн­сько­го пан­ства «до про­те­кції Ма­зе­пи — геть­ма­на ко­за­цької Укра­ї­ни — звер­та­є­ться в пер­ший час сво­єї ді­яль­но­сті й за­сту­пник го­ло­ти, по­спіль­ства ко­зак Па­лій». От­же, не див­но, за­ува­жує В. Ли­пин­ський, що до Ма­зе­пи в 1700 ро­ці їде Бра­тков­ський, «на­ді­ю­чись, що ге­тьман по­мо­же йо­му в бо­роть­бі за ви­зво­ле­нє укра­їн­сько­го на­ро­ду на Пра­в­обе­ре­жі».

■ Са­ме в цей час, пі­сля за­кін­че­н­ня вій­ни з тур­ка­ми, Ма­зе­па здій­снює актив­ну на­ціо­наль­но-куль­тур­ну ді­яль­ність, бу­дує но­ві церкви і скрізь ви­сту­пає як щи­рий за­хи­сник пра­во­слав­но­го «бла­го­че­стія». Ця сто­ро­на ді­яль­но­сті геть­ма­на, оче­ви­дно, бу­ла до впо­до­би Бра­тков­сько­му, але со­ці­аль­на дій­сність «під ре­гі­мен­том Ма­зе­пи», — за­ува­жує В. Ли­пин­ський, — му­си­ла «роз­ві­я­ти всі на­дії, які він по­кла­дав на геть­ма­на». Зре­штою Бра­тков­ський ви­рі­шив звер­ну­ти­ся до Па­лія — ре­чни­ка ра­ди­каль­них со­ці­аль­них ви­мог, ім’я яко­го го­ло­сно лу­на­ло то­ді по всій Укра­ї­ні.

■ Си­ту­а­ція, яка скла­ла­ся в цей час на Пра­в­обе­реж­жі, ство­рю­ва­ла умо­ви, ко­ли два ста­ни су­спіль­ства — шля­хта і ко­за­цтво — мо­гли об’єд­на­ти свої зу­си­л­ля для бо­роть­би про­ти спіль­но­го во­ро­га, як в ча­си Хмель­нич­чи­ни. Сей­мо­ві по­ста­но­ви 1699 р. обме­жу­ва­ли сво­бо­ду пра­во­слав’я, тоб­то укра­їн­сько­го су­спіль­ства в ці­ло­му, а окре­ма по­ста­но­ва ска­со­ву­ва­ла від­ро­дже­не ко­за­цтво. Та­ким чи­ном, усі ці рі­ше­н­ня «ля­га­ли одна­ко­вим тя­га­рем і на сві­до­му укра­їн­ську шля­хту, і на укра­їн­ське ко­за­цтво».

■ По­при споль­ще­н­ня зна­чної ча­сти­ни пра­в­обе­ре­жної укра­їн­ської шля­хти у сві­до­мо­сті її кра­щих пред­став­ни­ків жи­ли дав­ні на­ціо­наль­ні, ре­лі­гій­ні та куль­тур­ні тра­ди­ції. Та­ким чи­ном, ство­рю­ва­ли­ся умо­ви для ор­га­ні­за­ції ши­ро­ко­го фрон­ту на­ціо­наль­ної бо­роть­би про­ти Поль­щі, в яко­му ма­ли взя­ти участь всі основ­ні со­ці­аль­ні вер­стви Пра­в­обе­ре­жної Укра­ї­ни. Не­зва­жа­ю­чи на пев­ний ске­псис Д. Бра­тков­сько­го що­до під­трим­ки ан­ти­поль­сько­го ви­сту­пу І. Ма­зе­пою, про який го­во­рить В. Ли­пин­ський у за­зна­че­ній роз­від­ці, кон­стру­ктив­ну роль у ньо­му укра­їн­сько­го геть­ма­на, оче­ви­дно, го­ді за­пе­ре­чу­ва­ти.

■ Су­ча­сний до­слі­дник Ма­зе­пи­ної до­би С. Пав­лен­ко ствер­джує, що Д. Бра­тков­ський пі­сля по­їзд­ки до Ба­ту­ри­на ра­зом із ко­за­цьки­ми пол­ков­ни­ка­ми — Са­му­сем, Па­лі­єм, Аба­зи­ном, Іскрою — під­пи­са­ли та­єм­ний план геть­ма­на у ви­гля­ді ві­до­зви до пра­в­обе­ре­жно­го лю­ду із за­кли­ком до пов­ста­н­ня і по­ши­рю­вав йо­го на Пра­в­обе­реж­жі. Ці­єї ро­лі І. Ма­зе­пи, зре­штою, не за­пе­ре­чує і В. Ли­пин­ський, за­зна­чив­ши, що в хо­ді пов­ста­н­ня один з йо­го лі­де­рів Са­мусь ого­ло­сив се­бе «під ре­гі­мен­том» Ма­зе­пи». В кра­ї­ні по­чав­ся рух, за­ува­жує В. Ли­пин­ський, що на­га­ду­вав со­бою ко­ли­шню Хмель­нич­чи­ну. Він пи­ше про при­єд­на­н­ня до пов­ста­н­ня чи­ма­лої кіль­ко­сті пра­во­слав­ної укра­їн­ської шля­хти, на яку «ду­же мо­жли­во, ве­ли­кий вплив ма­ла ві­до­зва Бра­тков­сько­го. Сі всі Она­цькі, Ма­цє­єв­ські, Ке­ре­ке­ші, Кли­тин­ські, Ні­жин­ські, Ве­ре­ща­ки не тіль­ки бе­руть ді­яль­ну участь в пов­стан­ні, але й ча­сто ви­сту­па­ють як йо­го про­від­ни­ки та агі­та­то­ри».

■ На про­ти­ва­гу на­ро­дни­цькій істо­рі­о­гра­фії, яка не зумі­ла роз­гле­ді­ти кон­стру­ктив­ну по­зи­цію укра­їн­ської шля­хти у ви­зволь­ній бо­роть­бі, В. Ли­пин­ський по­стій­но гло­ри­фі­кує низ­ку її ви­зна­чних пред­став­ни­ків — пе­ре­ко­на­них бор­ців за укра­їн­ську дер­жав­ність. Най­більш ва­го­мим йо­го ар­гу­мен­том бу­ло став­ле­н­ня Мо­скви та Поль­щі до т. зв. по­ко­за­че­ної шля­хти. Він по­кли­ка­є­ться, зокре­ма, на сте­ре­о­ти­пну ви­мо­гу поль­ських по­лі­ти­ків — «шля­хту ви­да­ти, чернь роз­пу­сти­ти», яку во­ни ви­су­ва­ли кожного ра­зу, ко­ли Річ По­спо­ли­та ма­ла на­мір за­ми­ри­тись із ко­зач­чи­ною.

■ Ще біль­шу не­на­висть ви­кли­ка­ла по­ко­за­че­на укра­їн­ська шля­хта у Мо­скви на рі­зних ета­пах укра­їн­ської істо­рії. «Для неї ці тра­ди­цій­ні й най­більш зав­зя­ті обо­рон­ці «Ру­си і пра­во­слав’я» в Рі­чпо­спо­ли­тій, — за­зна­чає В. Ли­пин­ський, — це пі­до­зрі­лі і не­на­ви­сні «Ля­хи». «Ля­хи», бо з них же ви­йде Ви­гов­ський, Ма­зе­па, Ор­лик, з них ви­йде й по­слі­дній Ко­шо­вий За­по­рож­ський, а як зна­чи­ться в ро­сій­сько­му Сво­ді За­ко­нів, «шля­хтич по­діль­ський» — Каль­ни­шев­ський...» — тоб­то ді­я­чі, які по­слі­дов­но бо­ро­лись за укра­їн­ську на­ціо­наль­ну не­за­ле­жність.

■ Зви­ну­ва­че­н­ня в «поль­сько­сті», зра­ді пра­во­слав’ю бу­ло за­ки­ну­то Пе­тром І геть­ма­ну Ма­зе­пі — то­му, хто зав­жди був вір­ним си­ном і опі­ку­ном Пра­во­слав­ної церкви та най­біль­шим з усіх укра­їн­ських геть­ма­нів її жер­тво­дав­цем. Акція Ма­зе­пи тра­кту­ва­ла­ся ро­сій­ською по­лі­ти­чною і ду­хов­ною елі­тою як спро­ба ре­а­лі­зу­ва­ти та­єм­ний план ка­то­ли­ка-ля­ха, який на­ма­гав­ся по­вер­ну­ти Укра­ї­ну під па­ну­ва­н­ня поль­ської шля­хти. І ця не­гі­дна тра­ди­ція ро­сій­сько­го ім­пе­рі­а­лі­зму ра­зом із за­со­ба­ми те­ро­ру, бру­дної про­па­ган­ди за­ли­ша­є­ться жи­вою і сьо­го­дні у бо­роть­бі з пам’ят­тю про геть­ма­на Ма­зе­пи, дис­кре­ди­та­ці­єю йо­го дер­жа­во­твор­чої ді­яль­но­сті.

ФО­ТО З САЙТА UAHISTORY.COM

В’яче­слав Ли­пин­ський вва­жав Ма­зе­пу ви­зна­чним дер­жа­во­твор­цем, дру­гим в істо­рії Укра­ї­ни пі­сля Хмель­ни­цько­го, і ґрун­тов­но ви­вчав йо­го спад­щи­ну

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.