Ко­за­ки бі­ля во­ріт Крем­ля

До 400-річ­чя московського по­хо­ду геть­ма­на Пе­тра Са­гай­да­чно­го

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮН­ДЮ­КОВ, «День» Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮН­ДЮ­КОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти(e -mail): master@day.kiev.ua

Ма­ло зна­йде­ться укра­їн­ців, які б не чу­ли про сла­ве­тно­го геть­ма­на Пе­тра Ко­на­ше­ви­ча-Са­гай­да­чно­го. Йо­го спа­док — то на­прав­ду на­ша на­ціо­наль­на гор­дість. Ге­ро­ї­чні по­хо­ди Са­гай­да­чно­го Чор­ним мо­рем (ли­ше са­ме здо­бу­т­тя Ка­фи та ви­зво­ле­н­ня де­ся­тків ти­сяч бран­ців-хри­сти­ян, при­ре­че­них до про­да­жу на не­віль­ни­чо­му рин­ку, чо­го вар­те!); не­за­бу­тня пе­ре­мо­га над ту­ре­цьким вій­ськом під Хо­ти­ном (осінь 1621 р.), ко­тра ма­ла во­і­сти­ну все­єв­ро­пей­ське зна­че­н­ня; від­нов­ле­н­ня пра­во­слав­ної іє­рар­хії в Укра­ї­ні са­ме за геть­ма­ну­ва­н­ня Са­гай­да­чно­го (1620 р.)... На­віть бо­дай одно­го з цих сла­ве­тних чи­нів ви­ста­чи­ло би для то­го, щоб за­без­пе­чи­ти зви­тяж­це­ві Хо­тин­ської пе­ре­мо­ги по­че­сне мі­сце в істо­рії Укра­ї­ни.

Але є ще одна, мо­жли­во, най­яскра­ві­ша сто­рін­ка в жит­ті ве­ли­ко­го пол­ко­вод­ця. Тре­ба обов’яз­ко­во зга­да­ти про неї са­ме за­раз — не ли­ше у зв’яз­ку з 300-річ­чям зна­ме­ни­то­го московського по­хо­ду геть­ма­на (са­ме про ньо­го у нас пі­де мо­ва). Пам’ята­ти про те, як ко­за­ки Са­гай­да­чно­го сто­я­ли бу­кваль­но бі­ля во­ріт Крем­ля й не здо­бу­ли йо­го, а за­ра­зом і всю сто­ли­цю Московського цар­ства, хі­ба що ди­вом (про при­чи­ни і на­слід­ки цьо­го «ди­ва» ми ще по­мір­ку­є­мо), — це річ жит­тє­во для нас не­об­хі­дна бо­дай то­му, що ми за­бу­ва­є­мо про свої пе­ре­мо­ги.

А зна­ти і пам’ята­ти про них — це на­справ­ді не­об­хі­дно для по­бу­до­ви гі­дно­го май­бу­тньо­го су­спіль­ства. Мо­сков­ський же по­хід Са­гай­да­чно­го (за­ува­жи­мо, що Бі­ло­кам’яну, на дум­ку зна­чної ча­сти­ни істо­ри­ків, ге­тьман не взяв аж ні­як не то­му, що не спро­міг­ся, а вна­слі­док зов­сім ін­ших при­чин, про які — да­лі) — це чу­до­вий при­клад пе­ре­мо­ги, хай і не­пов­ної. До то­го ж, тут зна­хо­ди­мо чи­ма­ло ва­жли­вих для сьо­го­де­н­ня уро­ків. От­же, коротко роз­по­ві­мо про зна­ме­ни­тий мо­сков­ський по­хід.

По­чне­мо з пе­ре­д­істо­рії. Ві­до­мо, що ще у вій­сько­вій кам­па­нії Ре­чі По­спо­ли­тої про­ти Мо­сков­ської дер­жа­ви 1611—1613 рр. ли­ше на офі­цій­ній ко­ро­лів­ській вій­сько­вій слу­жбі зна­чи­ло­ся 30 тис. за­по­різь­ких ко­за­ків (ре­аль­на ци­фра мо­же бу­ти сут­тє­во ви­щою), які бра­ли най­ді­яль­ні­шу участь у вій­сько­вих ді­ях, не раз за­гро­жу­ва­ли Мо­скві, ба на­віть, су­дя­чи з усьо­го, вхо­ди­ли до неї. На­га­дай­мо, одним із го­лов­них фор­маль­них при­во­дів для уча­сті Поль­ської дер­жа­ви у цій вій­ні (не вар­то за­бу­ва­ти, що з’єд­на­н­ня ко­рон­но­го геть­ма­на Ход­ке­ви­ча, до скла­ду яких вхо­ди­ли і на­ші ко­за­ки, упро­довж кіль­кох мі­ся­ців кон­тро­лю­ва­ли Мо­скву та Кремль — аж до їх ви­гна­н­ня так зва­ним «Дру­гим опол­че­н­ням» Мі­ні­на і По­жар­сько­го во­се­ни 1612 ро­ку) бу­ло за­про­ше­н­ня від іме­ні ке­рів­ної то­ді в Мо­ско­вії олі­гар­хі­чної Се­ми­бо­яр­щи­ни на крем­лів­ський трон ко­ро­ле­ви­ча Вла­ди­сла­ва, си­на поль­сько­го ко­ро­ля Си­гі­змун­да ІІІ. Цей факт бу­ло до­ку­мен­таль­но за­фі­ксо­ва­но ще 1610 ро­ку, в умо­вах мо­сков­ської Сму­ти; бу­ло на­віть на­ка­за­но кар­бу­ва­ти мо­не­ти з на­пи­сом то­ді­шньою ро­сій­ською мо­вою: «Вла­ди­слав Жи­ги­мон­то­вич, царь Мо­сков­ский и всея Ру­си». Якраз то­ді ли­тов­ський кан­цлер Лев Са­пі­га роз­ро­бив пре­ці­ка­вий по­лі­ти­чний про­ект Ре­чі По­спо­ли­тої трьох дер­жав: Поль­щі, Ли­тви та Мо­ско­вії, який і слу­гу­вав іде­о­ло­гі­чним об­ґрун­ту­ва­н­ням по­хо­дів по­ля­ків та їхніх со­ю­зни­ків-ко­за­ків на Мо­скву.

Це — пе­ре­д­істо­рія. А те­пер пе­ре­йде­мо до кон­кре­тної істо­рії мо­сков­ської «опе­ра­ції» геть­ма­на Са­гай­да­чно­го. Пі­сля обра­н­ня 21 лю­то­го 1613 ро­ку на мо­сков­ський трон 16-рі­чно­го Ми­хай­ла Фе­до­ро­ви­ча Ро­ма­но­ва, пред­став­ни­ка но­вої ди­на­стії (по­ля­ків у Мо­скві уже не бу­ло), ко­ро­ле­вич Вла­ди­слав жо­дним чи­ном не від­мо­вив­ся від пре­тен­зій на цар­ський пре­стол у Мо­скві (за ним яв­но сто­яв ба­тько — ко­роль Си­гі­змунд ІІІ). Вла­ди­слав ба­жав до­сяг­ти сво­єї ме­ти і взя­ти ре­ванш (а ра­зом з ним — біль­ша ча­сти­на вар­шав­ської елі­ти). Під­ста­ви для та­ких «ам­бі­тних», як де­хто ка­же, на­мі­рів справ­ді бу- ли: Сму­та в Мо­ско­вії ще не за­вер­ши­лась, вла­да бу­ла слаб­кою, і по­ля­ки це зна­ли.

По­дії роз­гор­та­ли­ся та­ким чи­ном: 6 кві­тня 1617 ро­ку ко­ро­ле­вич Вла­ди­слав ви­ру­шив із Вар­ша­ви до Мо­скви здо­бу­ва­ти ко­ро­ну московського ца­ря, бла­го «валь­ний сейм» у поль­ській сто­ли­ці схва­лив цю акцію. Про­те одра­зу да­ли­ся взна­ки ду­же сут­тє­ві тру­дно­щі: не­ви­пла­та сол­да­там на­ле­жних гро­шей, вза­га­лі слаб­ка ор­га­ні­за­ція вій­ська. І хо­ча Вла­ди­слав здо­був До­ро­го­буж, Вя­зьму, Ко­зельськ, Сер­пейськ, Ро­славль (пра­кти­чне ко­ман­ду­ва­н­ня здій­сню­вав ге­тьман Ян Ход­ке­вич) — про­те від­су­тність під­крі­плень, брак во­я­ків та ко­штів зу­пи­ни­ли поль­ські з’єд­на­н­ня, і то на­дов­го. На­ве­сні 1618-го ар­мія Вла­ди­сла­ва та Ход­ке­ви­ча на­лі­чу­ва­ла ли­ше п’ять ти­сяч во­я­ків і да­лі впе­ред про­су­ва­ти­ся не мо­гла.

І тут шля­хта уже вко­тре зга­да­ла про ко­за­ків. Вій­сько­вий по­тен­ці­ал бій­ців Са­гай­да­чно­го був уже то­ді до­бре ві­до­мий да­ле­ко за ме­жа­ми Ре­чі По­спо­ли­тої. Ге­тьман по­го­див­ся під­три­ма­ти по­хід Вла­ди­сла­ва на Мо­скву, ви­ста­вив­ши 20 тис. ко­за­ків ( за де­яки­ми да­ни­ми, на­віть до 30 ти­сяч), але ви­су­нув як ре­аль- ний по­лі­тик (!) ва­жли­ві зу­стрі­чні ви­мо­ги: збіль­ше­н­ня ре­є­стру ко­за­цько­го вій­ська; вза­га­лі не­до­тор­кан­ність « воль­но­стей ко­за­цьких » , зокре­ма за­хист пра­во­слав­ної ві­ри; ви­пла­та ко­за­кам за­бор­го­ва­них ко­штів. Ча­су на ви­яви « шля­хет­ської пи­хи » не бу­ло — Вла­ди­слав і Са­гай­да­чний до­мо­ви­ли­ся до­сить швид­ко.

У мо­сков­ських дже­ре­лах 1618 ро­ку на­шо­го геть­ма­на бу­ло по­і­ме­но­ва­но не іна­кше, як «все­па­гу­бный враг Са­гай­да­чный» (ду­же про­мо­ви­стий факт!). Йо­му вда­ло­ся за­хо­пи­ти Лів­ни (укрі­пле­не мі­сто на пів­дні Мо­ско­вії), Єлець, Ле­бе­дянь, Ско­пин (це — Ря­зан­щи­на), Шацьк. Ве­ли­кі вій­сько­ві зді­бно­сті ви­явив і со­ра­тник Са­гай­да­чно­го — пол­ков­ник Ми­хай­ло До­ро­шен­ко, май­бу­тній ге­тьман. По­хід аж ні­як не був «бла­го­дій­ним за­хо­дом» (м’яко ка­жу­чи); ось що писав мо­сков­ський хро­ніст про взя­т­тя геть­ма­ном фор­те­ці Лів­ни: «Во­е­во­ду кня­зя Ни­ки­ту Чер­кас­ско­го...на вылаз­ке взя­ли, а ино­го, Пе­тра Да­ни­ло­ва, уби­ли и ли­вен­цев ...ко­то­рых в го­ро­де и в остро­ге за­ста­ли, всех по­би­ли». По­дей­ку­ють, що то­го 1618 ро­ку іме­нем Са­гай­да­чно­го в Мо­ско­вії ля­ка­ли ма­лих ді­тей...

Але не за­бу­вай­мо, що го­лов­ною ме­тою по­хо­ду бу­ла Москва. На по­ча­тку жов­тня (або на­при­кін­ці ве­ре­сня) 1618 ро­ку ге­тьман пи­ше ко­ро­ле­ви­чу: «Ба­жаю, аби Пан Бог все­мо­гу­тній у до­ся­гнен­ні за­ду­му цьо­го до удо­сто­є­н­ня при­зна­че­но­го ва­шій ко­ро­лів­ській ми­ло­сті цар­ства ща­стив і бла­го­сло­вив, а той на­род упер­тий (мо­ско­ві­тів. — І. С.) під но­ги ма­є­ста­ту сво­го під­би­ти спри­яв». Ось так! 8 жов­тня (25 ве­ре­сня за ста­рим сти­лем) 1618 ро­ку по­бли­зу Ту­ши­но (20 кі­ло­ме­трів від Мо­скви) за­по­рож­ці об’єд­на­ли­ся з си­ла­ми ко­ро­ле­ви­ча Вла­ди­сла­ва. 1 жов­тня (за но­вим сти­лем — то­чно на свя­то По­кро­ви, 14 жов­тня) роз­по­чав­ся штурм Мо­скви об’єд­на­ни­ми си­ла­ми ко­за­ків та по­ля­ків.

Ко­за­ки вже ви­ла­ма­ли Остро­жні Во­ро­та на шля­ху до Крем­ля й по­ча­ли ду­бо­ви­ми ко­ло­да­ми ви­би­ва­ти Ар­бат­ські во­ро­та (остан­ню, по су­ті, пе­ре­по­ну на їхньо­му шля­ху) — аж ра­птом ста­ла­ся не­зро­зумі­ла річ. Ди­во? Є до­во­лі ба­га­то по­яснень то­го, чо­му Са­гай­да­чний у ви­рі­шаль­ний мо­мент від­дав на­каз на від­ступ.

Пер­ше. Ні­би­то якраз під час штур­му за­дзво­ни­ли в усі дзво­ни мо­сков­ських цер­ков, і пра­во­слав­ні ко­за­ки, по­чув­ши та­ке, «сха­ме­ну­лись і пе­ре­хре­сти­лись». Це — яв­ний міф.

Дру­ге. Не­ви­пла­та гро­шей — як ко­за­кам, так і поль­ським жов­ні­рам. Че­рез це во­ю­ва­ти не хо­ті­ли.

Тре­тє. На­йма­ний фран­цуз на слу­жбі Вла­ди­сла­ва пе­ре­біг до мо­ско­ві­тів і роз­по­вів про план штур­му. Ті вжи­ли за­хо­дів і змі­цни­ли обо­ро­ну.

Че­твер­те, най­більш імо­вір­не. Са­гай­да­чний як ро­зум­ний по­лі­тик про­сто не ба­жав на­дмір­но­го по­си­ле­н­ня Ре­чі По­спо­ли­тої — бо пам’ятав: у про­е­кті Са­пі­ги (ми зга­да­ли йо­го) мі­сця для Укра­ї­ни вза­га­лі не бу­ло, а шля­хта дає обі­цян­ки ли­ше у скру­тну хви­ли­ну...

Як­би не ко­за­ки Са­гай­да­чно­го — не бу­ло б ду­же ви­гі­дно­го для Поль­щі Де­у­лін­сько­го пе­ре­мир’я (Смо­ленськ, Чер­ні­гів­щи­на та Сі­вер­щи­на — поль­ські, Вла­ди­слав збе­рі­гав пра­ва на цар­ський пре­стол). І все ж, пе­ре­мо­га бу­ла не пов­ною — іна­кше вся істо­рія пі­шла би в ін­шо­му на­прям­ку...

ФО­ТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Ге­тьман Пе­тро Са­гай­да­чний пра­кти­чно уже за­хо­пив Мо­скву 400 ро­ків то­му. І тут ста­ла­ся якась не­спо­ді­ван­ка, про суть якої до­сі дис­ку­ту­ють уче­ні

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.