Ві­зу­аль­ний ви­мір по­е­зії

Юлія СТАХІВСЬКА: «Пам’ять для ме­не — атлас із кар­та­ми, де я ба­чу на­пря­мок шля­хів та ритм кор­до­нів»

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Лю­дми­ла ТА­РАН

Во­на ща­сли­во по­єд­нує сло­во як по­е­ти­чний образ та ві­зу­аль­ні обра­зи, вті­ле­ні в ілю­стра­ці­ях. Пиль­на, а то й при­скі­пли­ва ува­га до сві­ту — при­ро­дний спо­сіб її ми­сле­н­ня, що вті­лю­є­ться на па­пе­рі.

«І ФУТУРИСТ, І АНТИКВАР»

— По­при мо­ло­дий вік, ви гли­бо­ко усві­дом­лю­є­те сув’язь по­ко­лінь і ча­су, епох. Звід­ки но­сталь­гій­ні но­тки у спо­га­дах про Острог, де на­вча­ли ся, Ки їв щи ну бі ля Фас то ва, де час то бу ва ли в ди тин ст ві? Мо ло - дість рід­ко ози­ра­є­ться: во­на за­див­ле­на в май­бу­тнє...

— У Ми­хай­ля Се­мен­ка, по­е­та­а­ван­гар­ди­ста 1920-х, є ду­же близь­ке ме ні озна чен ня: « і фу ту рист, і антиквар». Але ми­ну­ле лег­ше роз­ди ви ти ся, во но у по тріб но му зу мі. До ре­чі, по­їха­ти вчи­ти­ся в не­зна­йо­му ме ні Острозь ку ака де мію під - штов­хну­ло са­ме ми­ну­ле, дух мі­сця, ори­гі­наль­ність. І хоч я пе­ре­бу­ва­ла там ли­ше рік, то справ­ді був за­са­дни­чий пе­рі­од.

А не від­пу­скає ме­не біо­гра­фі­чна ар­хе­о­ло­гія: ось моя пра­ба­бу­ся Юлія на ста ро му ди ва ні в Бі лій Цер к ві роз­по­від­ає про своє ки­їв­ське ди­тин­ство по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя, гім­на­зій­ні ро­ки у Фун­ду­кле­їв­ській гім­на­зії, ре­во­лю­цію, зга­дує дядь­ка Ле­он­тія Зуб­чен­ка — де­пу­та­та пер­шої Ду­ми від Ки ївсь кої гу бер нії, се ло Ко ва - лів ку на Ки їв щи ні — звід ки Зуб - чен­ки ро­дом. А ін­ший пра­дід, Ми­рон Ва силь чен ко, на пи сав чи ма ло спо­га­дів. І та­ких істо­рій чи­ма­ло, во­ни з ди­тин­ства, і не див­но, що в де­бют ній книж ці « Чер во ні чо ло віч - ки » ба га то сі мей них ста рих фо то. Пам’ять для ме­не — це не щось да­ле ке та ви цві ле, це ат лас із кар та - ми, де я ба­чу на­пря­мок сво­їх шля­хів та ритм кор­до­нів.

— Ви про­фе­сій­на ілю­стра­тор­ка. Чи мо же те ска за ти, що ві зу аль ні обра­зи пе­ре­ва­жа­ють у ва­шо­му пи­сьмі? Кіль­ка слів про ва­ші по­шу­ки по­єд­на­н­ня текс­ту й ілю­стра­цій.

— Так, пе­ре­ва­жа­ють. Я зав­жди най­пер­ше ба­чу ме­та­фо­ру. Вди­хи бі­лих кві­тів і ви­ди­хи чер­во­них ягід — це ж ди­ха­н­ня ку­ща. До­бре, не­хай це на­зи­ва­є­ться по­е­зі­єю. Я ли­ше те­пер при­йшла до то­го, що готова по­єд­на­ти свої істо­рії та зо­бра­же­н­ня. І якщо го­во­ри­ти мо­вою фа­ху, то я не­про фе сій на ілюс т ра тор ка, вчу ся і пра­цюю одно­ча­сно.

— Що для вас ор­га­ні­чні­ше: при­ро­да й по­е­зія чи ур­ба­ні­сти­ка й по­е­зія?

— На­справ­ді, все. Як там у До­мон­то­ви­ча: «Спо­сте­рі­га­ти при­ро­ду з те ра си рес то ра ну... » Десь так. Пар­ки та скве­ри, впи­са­ні в мі­ський пей заж, і бу ди нок, за вод чи за мо - чок се ред по лів — і там, і там це « маг ні ти » для ока, до мі нан ти. У мо­їй дру­гій книж­ці «Verde» ду­же ба га то про рос лин ність, але це не ли­ше обра­зний ключ, це та­ка «ве­ге­та­тив­на» фі­ло­со­фія — не­спі­шно­сті, по­ту­ги, ци­клі­чно­сті, вча­сно­сті. Але во­на про­сту­пає крізь то­пос мі­ста.

«МЕ­НЕ НАЙ­БІЛЬ­ШЕ ЗДИВУВАВ МИ­ХАЙ­ЛО ЛЕБЕДИНЕЦЬ...»

— Ви спів­у­по­ря­дни­ця ан­то­ло­гії « Ук ра їнсь ка аван гар д на по езія ( 1910— 1930- ті ро ки) » . Чия твор - чість ста ла для вас най біль шим від­кри­т­тям?

— Кіль­ка слів про са­му книж­ку. Ідея ви­ни­кла під час нав­ча­н­ня в Мо­ги­лян­ці, я пи­са­ла то­ді про українські аван­гар­дні ма­ні фе­сти, і вла­сне вір­ші, з їхньою за­лі­зо­бе­тон­ною де- кла­ра­тив­ні­стю, теж не вар­то бу­ло оми­на­ти. Як за­раз пам’ятаю, що хо­ті­ла та­ку книж­ку, яка б по­лег­ши­ла бі­бліо­те­чні по­шу­ки. І от якось у ман­драх Кар­па­та­ми з Оле­гом Ко­ца­ре­вим ви­ни­кла ідея об’єд­на­ти пев­ний кор­пус текс­тів під одні­єю об­кла­дин­кою. А ви­дав­ни­цтво «Смо­ло­скип» нас під­три­ма­ло.

Ме не най біль ше зди ву вав Ми - хай­ло Лебединець — рву­чкі­стю: як біо­гра­фії, так і текс­тів. То він кон­сул УСРР у Поль­щі, а то, «від­сто­ро­не ний від справ » , ке рує Одесь кою опе рою, а по тім бе реть ся за пе ре - кла­ди поль­ської лі­те­ра­ту­ри (але це йо го не вря ту ва ло від роз стрі лу 1934-го). На­при­клад, він пе­ре­клав ро­ман «Па­лю Па­риж» поль­сько­го фу­ту­ри­ста Бру­но Ясен­сько­го.

Ви­дно, що по­е­зія бу­ла для ньо­го у двад цять ро ків прос то за гра - ва­н­ням, по­ча­сти з мо­дою, по­ча­сти з ре во лю цій ніс тю, але та ла но ви тим за­гра­ва­н­ням. Усьо­го дві книж­ки — «Па­сма жи­т­тя» (1919) та «Ві­кно роз­чи­не­не» (1922), а го­лос — упі­зна­ва­ний, з ба­га­тьма яскра­ви­ми не­о­ло гіз ма ми, йо го вір ші на га ду ють ме­ні мов­ну гім­на­сти­ку.

— По езія та со ці аль ні ме ре жі. Чи іс ну ють для вас пев ні ме жі у вір­ту­аль­но­му спіл­ку­ван­ні?

— Со­цме­ре­жі — це су­спіль­ні май­дан­чи­ки, і вам ви­рі­шу­ва­ти, чи це у вас ку­хня, чи кни­гар­ня, чи ста­діон. Тоб­то ви мо­же­те оби­ра­ти кут по­да­чі й рі­вень дис­ку­сії. Оскіль­ки той же Facebook — це зру­чний ка­нал спіл­ку­ва­н­ня, то і по­е­зія там до­ре­чна. А ме­жі ті ж са­мі, що й у ре­аль но му спіл ку ван ні, — гру бість од на ко во ство рює бар’ єри. Прос то існує ви­ди­мість, що у вір­ту­аль­но­му та­кі про­я­ви лег­ше бло­ку­ва­ти.

— Ви мо­ло­да ма­ма. На­скіль­ки те­ма ма­те­рин­ства є для вас са­ме те­мою по­е­зії?

— Є кіль­ка но­вих вір­шів про це. Один із них «Парк ба­тьків­ства» — про скуль­пту­ри Ґу­ста­ва Ві­ґе­лан­да, йо го парк в Осло — спле те ні ті ла, не­на­ле­жність тіль­ки со­бі, та­ка ме­та­фо­ра ву­зла, що по­єд­нує на­сту­пну лан­ку існу­ва­н­ня. Ко­лись, чи­та­ю­чи «Му­зей по­ки­ну­тих се­кре­тів» Окса­ни За­буж­ко, де у фі­на­лі ге­ро­ї­ня ва­гіт ніє, я сприй ма ла це по- од но му, як ло­гі­чне за­вер­ше­н­ня ви­тка істо­рії, сим­во­лі­чної ди­ти­ни.

Те­пер я во­лі­ла б по­чи­та­ти, а що бу ло да лі, чи ви гра ла та ка силь на ге ро ї ня бит ву за свою осо бис тість. Це ілю­стра­ція то­го, над цим я за­раз ду­маю. А, за­га­лом, пи­шу про рі­зне, як і ра­ні­ше. А кон­кре­тно — як ма­му — ме­не біль­ше тур­бує со­ці­аль­на сфе­ра: всі ці пан­ду­си, гро­мад­ський транс­порт, мо­де­лі по­ве­дін­ки.

«ТОНКА МЕЖА МІЖ ГРОМАДЯНСЬКОЮ ЛІРИКОЮ І МАНІПУЛЯЦІЄЮ»

— Чи вва­жа­є­те, що по­е­ти зо­бов’яза­ні від­гу­ку­ва­ти­ся на «зло­бу дня»?

— По­е­ти й по­е­тки ні­чо­го, на мою дум­ку, не зо­бов’яза­ні, крім та­ла­но­ви­то­го і до­бро­го пи­сьма. І тут без те­ма­ти­чних ви­ня­тків. От, на­при­клад, за со­ці­а­лі­зму в Че­хії ви­ни­кла те­чія «фе­ка­лі­зму», яскра­ва аль­тер­на­ти­ва со­цре­а­лі­зму, з ви­кли­чною по­зи­ці­єю про­те­сту про­ти цен­зу­ри, і «на зло­бу» дня ж, не за­пе­ре­чиш. Але без па­фо­сних слів про «со­вість на­ро­ду» то­що. Бо це щось аб­стра­ктне.

Де бу­ла, ска­жі­мо, со­вість укра­їн­сько­го на­ро­ду, ко­ли Ка­те­ри­на Бі­ло­кур пи­са­ла свої кар­ти­ни, зне­ва­же­на і за­ки­ну­та? Десь так са­мо і з громадянською лірикою — тут ду­же тонка межа, щоб не пе­ре­тво­ри­ти її на ба­наль­ну ма­ні­пу­ля­цію. Ме­не, на- при­клад, ду­же вра­зив вірш Лю­би Яким­чук «Роз­кла­да­н­ня» про вій­ну на Дон­ба­сі, але та­ко­го не­ба­га­то.

— Вас чи­ма­ло пе­ре­кла­да­ли. На­скіль­ки орі­єн­ту­є­те­ся в су­ча­сній по­е­зії: че­ській, поль­ській, бол­гар­ській та ін.?

— Не ска­жу, що оби­раю для чи­та­н­ня ви­клю­чно по­е­зію, якраз остан­нім ча­сом біль­ше про­зи. Так я від­кри­ла для се­бе поль­сько­го пи­сьмен­ни­ка Яце­ка Де­не­ля. А якщо все ж про по­е­зію, то це Евґе­ні­уш Тка­чи­шин-Ди­цький, Юлія Фе­дор­чук, Бо­г­дан За­ду­ра, Ане­та Ка­мін­ська. Ане­та — не­фор­маль­на по­е­ти­чна ам­ба­са­дор­ка Укра­ї­ни в Поль­щі, пе­ре­кла­да­чка, ста­ра­н­ня­ми якої ви­йшло близь­ко де­ся­тка укра­їн­ських ви­дань.

Зі стар­ших лю­блю Шим­бор­ську, Мі­ло­ша, Гар­твіґ. До ре­чі, про бол­гар­ську по­е­зію. Цьо­го ро­ку в Со­фії

за­вер­шив­ся бол­гар­сько-укра­їн­ський про­ект, у ме­жах яко­го ви­йшли дві дво­мов­ні ан­то­ло­гії: «Бол­гар­ський по­е­ти­чний аван­гард» та ан­то­ло­гія на­ших по­е­тів-аван­гар­ди­стів. Я ма­ла сто­су­нок до остан­ньої, і бу­ло ці­ка­во спо­сте­рі­га­ти, як українські яви­ща про­яв­ля­ю­ться че­рез ін­шу куль­ту­ру.

ФО­ТО НАДАНО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.