«AVE...»

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка -

«День» на­звав 2018-й ро­ком 100-лі­т­тя Ге­тьма­на­ту Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го. На­о­чним ре­зуль­та­том ро­бо­ти ко­ле­кти­ву ре­да­кції та на­ших ав­то­рів і, оче­ви­дно, єди­ним в Укра­ї­ні та­ким ви­явом вша­ну­ва­н­ня Ге­тьма­на став фо­лі­ант «AVE. До 100-лі­т­тя Ге­тьма­на­ту Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го». До ува­ги чи­та­чів — пе­ред­мо­ва Ла­ри­си Ів­ши­ної, ав­то­ра ідеї кни­ги.

На­га­да­є­мо, ви­да­н­ня мо­жна при­дба­ти в ма­га­зи­ні на сай­ті «Дня» https://day.kyiv.ua/uk/library/ books/ave-do-100-littyagetmanatu-pavla-skoropadskogo або без­по­се­ре­дньо в ре­да­кції (пр-т Пе­ре­мо­ги, 121Д, каб. 4.5) та ме­ре­жах кни­га­рень по всій Укра­ї­ні.

На­пра­ви­ти «ви­вих» ча­су... На­ве­де­ні в епі­гра­фі сло­ва ге­ні­аль­ний ан­глій­ський дра­ма­тург вклав в уста прин­ца Аме­ле­та (Гам­ле­та) — най­більш зна­ме­ни­то­го в су­зір’ї «шек­спі­рів­ських» ха­ра­кте­рів. Тоб­то та­ких ха­ра­кте­рів, у яких вра­жає по­єд­на­н­ня фі­ло­соф­ської гли­би­ни обра­зів і во­дно­час не­стрим­них при­стра­стей.

Для ме­не го­лов­не не в то­му, що Шек­спір за­по­зи­чив сю­жет сво­го ше­дев­ра з се­ре­дньо­ві­чної, не зав­жди до­сто­вір­ної, хро­ні­ки Са­ксо­на Гра­ма­ти­ка, ство­ре­ної за 600 ро­ків до на­пи­са­н­ня п’єси, а сам Гам­лет є по­ста­т­тю на­пів­ле­ген­дар­ною, хоч ту­ри­стам охо­че по­ка­зу­ють за­мок Хель­син­гер, де він ні­би­то жив. Ва­жли­ві­ше зро­зу­мі­ти, в чо­му по­ля­гає тра­ге­дія Гам­ле­та. Не тіль­ки в то­му, що йо­го ба­тька отру­є­но, а нав­ко­ло ньо­го ко­я­ться зло­дій­ства... Най­стра­шні­ше — це пе­ре­р­ва­ний зв’язок ча­сів. Про­бле­ма ві­чна, зло тяж­ке для ко­жної лю­ди­ни і ко­жної на­ції.

На ба­тьків­щи­ні прин­ца дан­сько­го цю «гам­ле­тів­ську» про­бле­му, схо­же, розв’яза­ли. При­мі­тний штрих — у трав­ні цьо­го ро­ку на вша­ну­ва­н­ня 50-річ­чя крон­прин­ца Да­нії ви­йшла уся сто­ли­ця: вра­жа­ю­ча єд­ність вер­хів, ни­зів і ча­сів. Ми на­ші кри­ва­ві ни­тки істо­рії, які хи­та­ю­ться на ві­тру, на­ма­га­є­мо­ся хо­ча б вло­ви­ти.

А що ждля нас озна­чає ро­зір­ва­ний зв’язок ча­сів? Хі­ба не те, що «силь­ні» по­ста­ті на­шої істо­рії не­ві­до­мі су­спіль­ству, на­віть йо­го осві­че­но­му се­гмен­ту? Лю­ди фор­му­ють свої цін­но­сті на­о­сліп, не від­чу­ва­ю­чи ін­те­ре­су дер­жа­ви, не ви­ро­бив­ши ра­ціо­наль­но­го під­хо­ду до фор­му­ва­н­ня май­бу­тньо­го. У ре­зуль­та­ті на­ція втра­чає го­лов­не — пра­во на вла­сну до­лю, на свою іден­ти­чність.

Ро­зрив ча­сів впли­ває і на ви­щих дер­жав­них по­са­дов­ців. Че­рез те, що укра­їн­ський на­род був від­лу­че­ний від істо­рії, во­ни ча­сто го­то­ві об­слу­го­ву­ва­ти ін­те­ре­си ін­ших кра­їн. Зла во­ля, бу­ває, ча­сто при­ва­блює лю­дей біль­ше, ні­жвід­су­тність во­лі... Бу­ла ці­ле­спря­мо­ва­на по­лі­ти­ка ма­со­вої люм­пе­ні­за­ції й за­охо­чу­ва­но­го яни­чар­ства. І все одно ми вці­лі­ли. Але се­ред тих вці­лі­лих є ті, хто зда­тен на­да­ти по­ту­жний ім­пульс сво­їй кра­ї­ні. Тре­ба це ба­чи­ти, роз­рі­зня­ти й під­три­му­ва­ти.

Че­рез ко­жну лю­ди­ну про­хо­дить «рим­ська до­ро­га», яка єд­нає ци­ві­лі­за­цію з вар­вар­ством. І по який бік бу­ти — ти ко­жен день ви­рі­шу­єш сам...

Три­во­жно, що кон­ку­рен­ти і во­ро­ги швид­ше за нас ро­зу­мі­ють ва­жли­вість зв’яз­ку ча­сів. Пу­тін, не ви­пад­ко­во, не вва­жає ти­ся­чо­лі­тню дав­ни­ну дав­ни­ною, пра­гне ане­ксу­ва­ти істо­рію. На­віть ка­мінь із Хер­со­не­са не­що­дав­но при­ве­зли у Мо­скву. Бо за ане­ксо­ва­ною істо­рі­єю йде ане­ксо­ва­на те­ри­то­рія.

Ге­тьман Пав­ло Ско­ро­пад­ський — най­яскра­ві­ший при­клад із ко­гор­ти «силь­них». Це — яви­ще, це ви­ра­зний ім­пульс для укра­їн­сько­го дер­жа­во­тво­ре­н­ня і сьо­го­дні. У не­на­ви­сті до се­бе він об’єд­нав усі край­ні си­ли — від біль­шо­ви­ків до «чор­ної со­тні», від со­ці­а­лі­стів УНР до «ін­те­лі­ген­тних» бі­ло­емі­гран­тів. А це, до ре­чі, ду­же ча­сто є озна­кою істо­ри­чно­го ді­я­ча зна­чно­го мас­шта­бу — ще й дає ба­га­ту по­жи­ву для роз­ду­мів.

Біль­ше то­го, по­гля­нув­ши на по­дії сто­лі­тньої дав­ни­ни, стає зро­зумі­лим, що сім мі­ся­ців Ско­ро­пад­сько­го — це істо­рія успі­ху. Та­ка дум­ка зда­є­ться па­ра­до­ксаль­ною ли­ше на пер­ший по­гляд. Най­мен­ший за хро­но­ло­гі­чною три­ва­лі­стю пе­рі­од — і най­біль­ші, ре­аль­ні до­ся­гне­н­ня. Ви­зна­чний істо­рик Іван Ли­сяк-Ру­дни­цький пи­сав уже на­при­кін­ці ХХ ст.: «Кон­се­рва­тив­ний дер­жав­ни­цький на­прям Ско­ро­пад­сько­го, най­слаб­ший і най­мен­ше під­три­му­ва­ний у ма­сах, зро­бив най­біль­ший ін­те­ле­кту­аль­ний вне­сок про­тя­гом ни­ні­шньо­го сто­лі­т­тя» А во­ро­ги Укра­ї­ни, які за­зви­чай до­бре зна­ють на­ших ге­ро­їв, по­бо­ю­ва­лись: у ра­зі, якщо Ге­тьман утри­ма­є­ться, Ро­сія по­вер­не­ться до кор­до­нів Мо­ско­вії XVI ст.

Сім мі­ся­ців Ско­ро­пад­сько­го — це Укра­їн­ська ака­де­мія на­ук (за­сно­ва­на за йо­го ке­рів­ни­цтва і про­дов­жує існу­ва­ти до­сі), Дер­жав­ний укра­їн­ський ар­хів, На­ціо­наль­на га­ле­рея ми­стецтв, Укра­їн­ський істо­ри­чний му­зей, Укра­їн­ська на­ціо­наль­на бі­бліо­те­ка, Укра­їн­ський те­атр дра­ми і опе­ри, Укра­їн­ська дер­жав­на ка­пе­ла, Укра­їн­ський сим­фо­ні­чний ор­кестр. До цьо­го ще тре­ба до­да­ти від­кри­т­тя двох уні­вер­си­те­тів, ство­ре­н­ня від­но­сно ді­є­зда­тно­го дер­жав­но­го апа­ра­ту, ста­бі­лі­за­цію фі­нан­со­вої си­сте­ми, ви­зна­н­ня Укра­їн­ської Дер­жа­ви 30 кра­ї­на­ми та укра­їн­ські ди­пло­ма­ти­чні мі­сії в 23 кра­ї­нах.

При­чо­му по­трі­бно пам’ята­ти, за яких об­ста­вин це бу­ло до­ся­гну­то: тиск із бо­ку укра­їн­ських лі­вих со­ці­а­лі­стів, ні­ме­цької ім­пер­ської вла­ди (вій­ська якої за­про­си­ли ті жсо­ці­а­лі­сти УНР пі­сля Брест­сько­го ми­ру, що ду­же близь­кий до ни­ні­шніх Мін­ських угод), біль­шо­ви­ків та бі­ло­гвар­дій­ців. Вра­хо­ву­ю­чи та­кий на­бір за­гроз і ви­кли­ків, за­ду­му­є­шся: що мо­гло спо­ну­ка­ти Ге­тьма­на прийня­ти це рі­ше­н­ня? Вла­да? У то­ді­шніх умо­вах во­на бу­ла не­без­пе­чною. Ста­тки? Те­жна­вряд. Бо то­ді Ге­тьман не ме­шкав би у при­мі­ще­н­нях, які бу­ли ті­сні й не­ком­фор­тні.

Сам Ско­ро­пад­ський по­яснює вла­сний ви­бір так: «Як­би я не по­го­див­ся ста­ти геть­ма­ном, то че­рез мі­сяць нім­ці про­сто пе­ре­тво­ри­ли б Укра­ї­ну на свою про­він­цію» На­ща­док геть­ман­сько­го ро­ду не ба­чив ін­шо­го ви­хо­ду. От­же — гі­пер­від­по­від­аль­ність. І са­ме це ви­со­ке люд­ське по­чу­т­тя я й на­зи­ваю справ­жнім ари­сто­кра­ти­змом. Про цю ри­су нам бу­ло на­га­да­но у черв­ні 1990 ро­ку. За рік до роз­ва­лу СРСР і за мі­сяць до прийня­т­тя істо­ри­чно­го до­ку­мен­та — Де­кла­ра­ції про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет Укра­ї­ни — у на­шо­му пар­ла­мен­ті ви­сту­па­ла Мар­га­рет Те­тчер, і во­на, на від­мі­ну від Бу­ша-стар­шо­го, не від­мов­ля­ла Укра­ї­ну від «роз­лу­че­н­ня» з Мо­сквою. Натомість ска­за­ла: «Ну що ж, якщо ви ви­бра­ли та­кий шлях, тре­ба йти. Тіль­ки пам’ятай­те, що вам до­ве­де­ться взя­ти від­по­від­аль­ність за се­бе, бо у вас її так дов­го не бу­ло». То­ді теж­про­зву­ча­ло сло­во — від­по­від­аль­ність.

Що жто­ді за­ва­ди­ло Укра­їн­ській Дер­жа­ві утвер­ди­ти своє існу­ва­н­ня і пе­ре­ве­сти на­шу кра­ї­ну в ін­шу си­сте­му ко­ор­ди­нат? Адже ми ма­є­мо при­кла­ди, ко­ли в той час по­ді­бні пра­гне­н­ня увін­ча­ли­ся успі­хом. Зга­дай­мо хо­ча б ба­ро­на Кар­ла-Гу­ста­ва Ман­нер­ге­йма, ба­тька фін­ської не­за­ле­жно­сті. А він мав ба­га­то спіль­но­го зі Ско­ро­пад­ським: оби­два — пред­став­ни­ки дво­рян­сько­го ро­ду, на­вча­ли­ся у Па­же­сько­му кор­пу­сі — най­при­ві­ле­йо­ва­ні­шо­му вій­сько­во­му на­вчаль­но­му за­кла­ді Ро­сій­ської ім­пе­рії, як до­стой­ним офі­це­рам, їм бу­ло до­ру­че­но бра­ти участь у ко­ро­на­ції Ми­ко­ли ІІ. Та най­го­лов­ні­ше — 1918 ро­ку обоє очо­ли­ли вій­ська сво­їх кра­їн. Але Фін­лян­дія існує як са­мо­стій­на дер­жа­ва уже сто­лі­т­тя, на від­мі­ну від Укра­ї­ни. Фін­лян­дія, яку Ман­нер­гейм зро­бив не­за­ле­жною, про­го­ло­си­ла йо­го на­ціо­наль­ним ге­ро­єм. Ско­ро­пад­ський теж­хо­тів, щоб Укра­ї­на, на­ре­шті, ста­ла не­за­ле­жною дер­жа­вою, а об­ста­ви­ни й укра­їн­ські по­лі­ти­чні ді­я­чі то­го ча­су пе­ре­тво­ри­ли йо­го на по­лі­ти­чно­го ви­гнан­ця. І зда­є­ться, він до­сі не по­вер­нув­ся. То чо­му так, по-рі­зно­му, скла­ли­ся до­лі?

Істо­рик Ге­ор­гій Па­па­кін вва­жає, що при­чи­на в то­му, що «Укра­ї­на — не Фін­лян­дія. У Ман­нер­ге­йма не бу­ло «ма­ло­фі­нів» — а у нас бу­ли «ма­ло­ро­си». Фін­лян­дія сто­я­ла на де­кіль­ка по­ряд­ків ви­ще у де­мо­кра­ти­чно­му роз­ви­тку, ма­ла ши­ро­ку ав­то­но­мію ще від ча­сів Оле­ксан­дра І». До ре­чі, ду­же ці­ка­ву де­таль на­вів про­фе­сор: «На те­ри­то­рію Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Фін­лянд­сько­го (так во­но на­зи­ва­ло­ся) бу­ло за­бо­ро­не­но вхо­ди­ти ро­сій­ським по­лі­цей­ським си­лам...» До чо­го цей штрих? Ле­нін знав це і 1917 ро­ку пе­ре­хо­ву­вав­ся са­ме у Гель­сін­фор­сі, на фін­ській зем­лі. Це ва­жли­во для ро­зу­мі­н­ня, на­скіль­ки рі­зні ре­жи­ми спів­існу­ва­ли у скла­ді Ро­сій­ської ім­пе­рії.

І не менш ва­жли­ва річ — Ман­нер­гейм, ря­ту­ю­чи свою дер­жа­ву (він так це ро­зу­мів) у бо­роть­бі про­ти «чер­во­них» фі­нів (а їх 1918 ро­ку бу­ло чи­ма­ло), як ствер­джу­ють істо­ри­ки,.. кро­ві не бо­яв­ся. Ге­тьман мав ве­ли­кі ви­про­бу­ва­н­ня і те­жбув рі­шу­чою лю­ди­ною, але все ж та­ки є свід­че­н­ня, що на­віть під час вій­сько­вих дій три­бу­на­ли да­ва­ли­ся йо­му не­про­сто. Шю­цкор3, на який спи­рав­ся Ман­нер­гейм, не був роз­гой­да­ним «віль­ним ко­за­цтвом», як бу­ло то­ді у нас, — то бу­ли лю­ди до­во­лі жор­сто­кі.

Одні ка­за­ли про Ско­ро­пад­сько­го, що він хво­рий на «бо­на­пар­тизм», а ін­ші — що нав­па­ки, м’який і не­рі­шу­чий. А на мій по­гляд, він про­сто хо­тів про­ве­сти «укра­їн­ський ко­ра­бель» між Сціл­лою і Ха­рі­бдою. Мі­жро­сій­ським шо­ві­ні­змом та біль­шо­ви­змом і укра­їн­ською сти­хі­єю.

Тут ми по­вер­та­є­мо­ся до на­шої за­дав­не­ної про­бле­ми — сто ро­ків то­му укра­їн­ська елі­та й на­род жи­ли в рі­зних сві­тах. Во­ни не те що не ро­зумі­ли, а на­віть не чу­ли одне одно­го. У пе­ред­мо­ві до на­шої пер­шої кни­ги, ви­да­ної 2002 ро­ку, «Укра­ї­на Incognita», я на­пи­са­ла: «У ран­ньо­му ди­тин­стві ра­зом з істо­ри­чни­ми хро­ні­ка­ми Шек­спі­ра я про­чи­та­ла всьо­го Ста­ри­цько­го, а по­тім Ку­лі­ша. То­му у ме­не та­ке від­чу­т­тя, що в нас по­стій­но ді­ю­ча «Чор­на ра­да». Для неї не­має ав­то­ри­те­тів, во­на за­ва­жає під­ня­ти­ся справ­жній елі­ті». Це ще один урок для су­спіль­ства — тре­ба на­вчи­ти­ся до­ла­ти анар­хію і ви­ро­щу­ва­ти свою силь­ну, укра­їн­ську по ду­ху елі­ту. Бо, як пи­сав Ли­пин­ський у «Ли­стах до бра­тів-хлі­бо­ро­бів», «укра­їн­ська де­мо­кра­тія по зни­щен­ні вла­сної ари­сто­кра­тії ні­ко­ли ні­чо­го збу­ду­ва­ти не мо­гла» До сло­ва, са­ме брак та­ких лю­дей в ото­чен­ні Ско­ро­пад­сько­го — одна з при­чин по­лі­ти­чної са­мо­тно­сті Ге­тьма­на й по­раз­ки Ге­тьма­на­ту.

Так са­мо не бу­ли розв’яза­ні фун­да­мен­таль­ні пи­та­н­ня: вла­сно­сті й мі­сця в ци­ві­лі­за­цій­но­му про­сто­рі, на яке Укра­ї­на мо­гла би пре­тен­ду­ва­ти. Пи­та­н­ня, які ли­ша­ю­ться акту­аль­ни­ми для нас і ни­ні. І в по­шу­ку від­по­від­ей вар­то глиб­ше про­ана­лі­зу­ва­ти ін­те­ле­кту­аль­ний спа­док В’яче­сла­ва Ли­пин­сько­го, іде­о­ло­га Геть­ман­сько­го ру­ху.

По-пер­ше, якщо ми звер­не­мо­ся до йо­го «Ли­стів до бра­тів-хлі­бо­ро­бів», то по­ба­чи­мо там ці­лий ма­ні­фест по­лі­ти­чної ді­яль­но­сті, де ска­за­но, що осно­вою основ є при­ва­тна вла­сність на зем­лю. Чо­му? То­му що це те, що мо­гло б при­пи­ни­ти раб­ство «40 міль­йо­нів тем­них са­мо­їд­ству­ю­чих не­віль­ни­ків», як сам Ли­пин­ський пи­сав про укра­їн­ський на­род.

Ско­ро­пад­ський пра­гнув це здій­сни­ти, роз­по­чав­ши зе­мель­ну ре­фор­му. І хоч во­на ста­ла одні­єю з при­чин по­раз­ки Укра­їн­ської Дер­жа­ви, оскіль­ки Ге­тьман не мав то­ді ча­су для її ре­а­лі­за­ції, йо­го на­мір був до­ціль­ний. Це на­віть да­ло Ле­ні­ну під­ста­ви го­во­ри­ти, що «курс Ско­ро­пад­сько­го — ре­став­ра­ція бур­жу­а­зно-по­мі­щи­цької мо­нар­хії». Зе­мель­на ре­фор­ма Ско­ро­падсь- ко­го за­ли­ша­є­ться акту­аль­ною і сьо­го­дні. Тіль­ки за­мість по­мі­щи­ків ни­ні по­трі­бно «ре­став­ру­ва­ти» се­ре­дній клас, який ра­зом із вла­сні­стю «здо­бу­де» й від­по­від­аль­ність.

Адже біль­шо­визм ого­ло­сив вла­сни­ків сво­ї­ми во­ро­га­ми й «роз­во­див» тих, хто не має вла­сно­го ко­рі­н­ня. Уда­ри бу­ли на­не­се­ні по іден­ти­чно­сті й ін­сти­ту­ту вла­сно­сті. І в не­за­ле­жній Укра­ї­ні, зда­ва­ло­ся, са­ме їх пе­ред­усім по­трі­бно бу­ло б від­нов­лю­ва­ти і за­хи­ща­ти. Натомість і за­раз ін­сти­тут вла­сно­сті за­ли­ша­є­ться де­фор­мо­ва­ним.

По-дру­ге, сто ро­ків то­му ми дов­го не мо­гли ви­зна­чи­ти­ся, якою має бу­ти Укра­ї­на. А са­ме то­ді був шанс на­бли­зи­ти­ся до які­сно но­вої мо­де­лі дер­жа­ви: ко­ли в Росії впа­ла мо­нар­хія, Укра­ї­ні якраз був час пе­ре­хо­пи­ти іні­ці­а­ти­ву й ство­ри­ти мо­нар­хію в се­бе, до чо­го за­кли­ка­ла її ти­ся­чо­лі­тня істо­рія, по­чи­на­ю­чи ще від Во­ло­ди­ми­ра та Яро­сла­ва, «Ру­ська прав­да» яко­го ви­пе­ре­ди­ла ан­глій­ську «Ве­ли­ку хар­тію воль­но­стей» на пів­то­ра сто­лі­т­тя. Але на той час бу­ло ду­же ма­ло лю­дей, які чи­та­ли б Ли­пин­сько­го з йо­го іде­єю спад­ко­єм­ної мо­нар­хії за бри­тан­ським зраз­ком.

Та й че­рез май­же сто ро­ків пі­сля цьо­го, у 1991 ро­ці, ми бу­ли на­стіль­ки за­хо­пле­ні тим, що Ра­дян­ський Со­юз роз­ва­лив­ся, що не ро­зумі­ли: на нас звер­не­ні по­гля­ди всіх ре­спу­блік, ко­трі хо­ті­ли ба­чи­ти Укра­ї­ну цен­тром, нав­ко­ло яко­го всі мо­гли б об’єд­на­ти­ся. Не тіль­ки у про­ти­сто­ян­ні Мо­скві, а й про­сто у від­бу­до­ві вла­сно­го жи­т­тя. Але від­по­від­аль­ність то­ді не бу­ла взя­та, не бу­ла про­дов­же­на істо­ри­чна тра­ди­ція. То­му що по­га­но пам’ята­ли і не­смі­ли­во мрі­я­ли. Про це на­ша кни­га «Ко­ро­на, або Спад­щи­на Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го».

То­та­лі­та­ризм «за­мо­ро­зив» не ли­ше «по­зи­ти­ви» на­ціо­наль­но­го ха­ра­кте­ру, але й ба­га­то «ві­ру­сів», якщо хо­че­те, «по­ки­ну­тих про­блем». А ко­ли у 1990-х «кри­га скре­сла» — ми по­ба­чи­ли їх бур­хли­вий ріст: за Ше­ве­льо­вим — «ко­чу­бей­ство», про­він­цій­ність... На ко­жен із них — по­трі­бна своя «ан­ти­ві­ру­сна про­гра­ма».

Пе­ред­усім нев­мі­н­ня по­ста­ви­ти дер­жав­ні ін­те­ре­си ви­ще за свої вла­сні. Зга­дай­мо Вин­ни­чен­ка з йо­го га­слом, про­го­ло­ше­ним на по­ча­тку 1919 ро­ку: «Укра­ї­на бу­де або со­ці­а­лі­сти­чна, або ні­яка!» Він не міг при­ми­ри­ти­ся з кон­се­рва­тив­ним кур­сом Ско­ро­пад­сько­го, то­му весь час об­сто­ю­вав свою по­зи­цію. Чи ду­мав Вин­ни­чен­ко про на­слід­ки сво­їх дій для Укра­ї­ни? Спо­ку­сив лю­дей на ан­ти­геть­ман­ське пов­ста­н­ня, а ко­ли йо­му ні­чо­го не вда­ло­ся, усе ки­нув і по­їхав у Ві­день. Зго­дом пи­сав ли­сти біль­шо­ви­кам, тор­гу­вав­ся за по­са­ди. Не вда­ло­ся — зно­ву по­їхав... А вже у 1935 ро­ці пи­ше у по­літ­бю­ро й на­зи­ває ото­че­н­ня Ста­лі­на «то­ва­ри­ша­ми», зна­ю­чи, що міль­йо­ни укра­їн­ців за­ги­ну­ли му­че­ни­цькою смер­тю, бо в кра­ї­ні лю­ту­вав Го­ло­до­мор.

Не тре­ба ду­ма­ти, що ці по­лі­ти­чні ти­па­жі, не стій­ких ні в чо­му, ні в по­гля­дах, ні в прин­ци­пах лю­дей, і про­бле­ми, які во­ни по­ро­джу­ють, — у ми­ну­ло­му. На­ве­ду один про­мо­ви­стий епі­зод уже з су­ча­сної істо­рії. Пам’ята­є­те, як Крав­чук, ко­ли­шній се­кре­тар з іде­о­ло­гії ЦК Ком­пар­тії Укра­ї­ни, за­бо­ро­нив Ком­пар­тію? Чи оці­ни­ли цей вчи­нок у су­спіль­стві? Ко­ли жвін за­про­по­ну­вав Ру­ху ста­ти пар­ті­єю вла­ди, хо­тів на ньо­го спер­ти­ся, той не на­дав йо­му під­трим­ки. Мо­ти­ву­ю­чи це тим, що Крав­чук — ви­су­ва­нець пар­тій­но­го апа­ра­ту. Хі­ба це не та жло­гі­ка, яка не до­зво­ли­ла укра­їн­ській ін­те­лі­ген­ції під­три­му­ва­ти Ско­ро­пад­сько­го? Один із ке­рів­ни­ків Но­риль­сько­го пов­ста­н­ня в ГУЛАГу, Єв­ген Гри­цяк, на за­пи­та­н­ня, чо­му він не пі­шов у пре­зи­ден­ти, усмі­хнув­ся й від­по­вів: «Ме­не не

Зви­хнув­ся час. О до­ле зла моя! Чо­му йо­го на­пра­вить му­шу я?

«Гам­лет, принц дан­ський», Шек­спір*

пропу­сти­ли б. Не КГБ, а свої». Хто жто­ді ав­то­ри­тет? І на чо­му бу­ду­є­ться іє­рар­хія цін­но­стей?

За­те у 1999 ро­ці Рух під­три­мав Ку­чму, який до­зво­лив Ко­му­ні­сти­чну пар­тію. А «ка­зус Мо­ро­за», який спо­ча­тку уві­йшов до «Ка­нів­ської че­твір­ки», а по­тім ві­ро­лом­но зла­мав сло­во й ви­йшов, пі­ді­рвав­ши цим са­мим шан­си опо­зи­ції на до­ле­но­сних для кра­ї­ни ви­бо­рах 1999 ро­ку? А по­тім по­вто­рив... Чи не про­гля­да­є­ться в усьо­му цьо­му «по­черк Вин­ни­чен­ка»?

В’яче­слав Ли­пин­ський ще в ми­ну­ло­му сто­літ­ті дав ключ до лі­ку­ва­н­ня ці­єї на­шої ри­си, він пи­сав: «Па­трі­о­тизм, на яко­му бу­ду­ю­ться дер­жа­ви і на­ції, — це ві­ра, це спо­кій ду­ші, а не бі­знес з на­ді­єю на «до­брі про­цен­ти» і не актор­ство з на­ді­єю на опле­ски і да­рун­ки юр­би» Сьо­го­дні це ви­гля­дає ду­же іде­а­лі­сти­чно. Я мо­жу уяви­ти, з яким ске­пси­сом про­чи­та­ють ці ряд­ки (якщо про­чи­та­ють) лю­ди, які, на­при­клад, ви­мі­рю­ють «вар­тість» одне одно­го за­ле­жно від дов­жи­ни яхт. Мо­раль­ні за­са­ди й ети­ка в цій си­сте­мі ко­ор­ди­нат, яка в нас ви­тво­ри­ла­ся, ви­гля­да­ють як аб­со­лю­тно чу­жо­рі­дні по­ня­т­тя. Однак цей факт тіль­ки де­мон­струє ве­ли­кий кут від­хи­ле­н­ня від нор­ми, до якої нам по­трі­бно по­вер­ну­ти­ся.

Ще одна не­без­пе­чна ри­са — по­шук про­сто­го рі­ше­н­ня, очі­ку­ва­н­ня ди­ва. Ось що пи­ше Ско­ро­пад­ський про де­яких про­від­них укра­їн­ських па­трі­о­тів зраз­ка 1918 ро­ку: «В укра­їн­ців є жа­хли­ва ри­са — не­тер­пи­мість і ба­жа­н­ня до­сяг­ти всьо­го одра­зу. Але хто ба­жає здо­бу­ти усе одра­зу — той в під­сум­ку ні­чо­го не отри­має... Ко­ли я го­во­рив укра­їн­цям: «За­че­кай­те, не по­спі­шай­те, ство­рюй­те свою ін­те­лі­ген­цію, сво­їх фа­хів­ців з усіх га­лу­зей дер­жав­но­го управ­лі­н­ня» — во­ни одра­зу жка­те­го­ри­чно за­яв­ля­ли: «Це не­мо­жли­во!» До сло­ва, брак про­фе­сій­них лю­дей — ще одна з при­чин по­раз­ки Укра­їн­ської Дер­жа­ви; щой­но Ні­меч­чи­на ви­ве­ла свої вій­ська з Укра­ї­ни — Ге­тьман ли­шив­ся без під­трим­ки.

Ігно­ру­ва­н­ня ре­аль­но­сті ма­є­мо і в но­ві­тній істо­рії. Зга­дай­мо пер­ший сту­дент­ський ви­ступ на гра­ні­ті, де ча­сти­на по­лі­ти­чних га­сел бу­ла аб­со­лю­тно пра­виль­на і спра­ви­ла ве­ли­кий пси­хо­ло­гі­чний вплив на су­спіль­ство. Але біль­шість із них ли­ши­ли­ся не здій­сне­ни­ми. А єди­на ви­ко­на­на ви­мо­га — від­став­ка прем’єра Ма­со­ла — від­кри­ла до­ро­гу став­ле­ни­ку «чер­во­но­го ди­ре­кто­ра­ту», який зго­дом ство­рив олі­гар­хі­чний ре­жим. За­гро­зу цьо­го яви­ща ба­чи­ли ли­ше оди­ни­ці.

А ін­те­лі­гент­ська пу­блі­ка піджив­лю­ва­ла ро­ман­ти­чне сприйня­т­тя. Між­тим бу­ло пропу­ще­но повз ува­гу ба­га­то ра­ціо­наль­них кро­ків із дер­жа­во­тво­ре­н­ня, з 1991 до 1994 рр., ре­аль­не укра­їн­ське від­ро­дже­н­ня. А при­ду­ше­ний пер­ший се­па­ра­тист­ський за­ко­лот Мє­шко­ва в Кри­му? До ре­чі, рі­шу­чість опе­ра­ції схо­жа на крим­ський пе­ре­мо­жний по­хід Бол­бо­ча­на. Але її, зда­є­ться, як і сто ро­ків то­му, «оці­ни­ли» ли­ше во­ро­ги. По­тім Ру­бі­кон 1999 ро­ку, який ні­хто не по­мі­тив в очі­ку­ван­ні «укра­їн­сько­го прем’єра й пре­зи­ден­та», най­більш «укра­їн­сько­го з усіх укра­їн­ських». На­сту­пний етап — по­ма­ран­че­ва ре­во­лю­ція, яка ні­би да­ла ве­ли­кий по­штовх і ве­ли­кий шанс, але во­дно­час енер­гія з по­ту­жної на­ро­дної «ар­те­зі­ан­ської свер­дло­ви­ни» пі­шла в пі­сок...

Бо­г­дан Гав­ри­ли­шин якось ска­зав ме­ні, що за сто ро­ків все, що ма­ла по­лі­ти­чно Укра­ї­на для дер­жав­но­сті, — це сім мі­ся­ців Ге­тьма­на Ско­ро­пад­сько­го і дев’ять мі­ся­ців прем’єра Мар­чу­ка. Я ждо­да­ла: ще від УНР ми отри­ма­ли спад­щи­ну: «Кру­ти» збіль­ши­ли­ся в роз­мі­рах...

Са­ме ці ри­си — брак ро­зу­мі­н­ня дер­жав­них ін­те­ре­сів, ши­ро­ти ми­сле­н­ня, спів­від­но­ше­н­ня се­бе з рів­нем за­дач — жив­лять те, що я ква­лі­фі­кую як «зло­чин­ний ро­ман­тизм». І до­сі, як ба­чи­мо, спра­ве­дли­ви­ми ли­ша­ю­ться сло­ва фі­ло­со­фа Сер­гія Крим­сько­го, який ка­зав, що Укра­ї­ні ви­ста­чає лю­дей з іде­я­ми, але бра­кує яко­стей.

Іден­ти­чність і мо­дер­ні­за­ція. Це моя фор­му­ла на­ціо­наль­ної ідеї. Во­на і ста­ла «на­дзав­да­н­ням» книг се­рії «Бі­бліо­те­ка га­зе­ти «День» — від пер­шої, «Укра­ї­на Incognita», і до остан­ньої — «Ко­ро­ни». За 20 ро­ків га­зе­та «День» ство­ри­ла ці­лу кон­це­пцію гу­ма­ні­тар­ної по­лі­ти­ки. Во­на пре­кра­сно по­ка­за­ла свою жит­тє­зда­тність на на­ших «до­слі­дних по­лях». Спра­ва те­пер за ти­ми, хто за­пу­стить ці сми­сли в «се­рій­не ви­ро­бни­цтво».

«Дер­жа­ви здо­бу­ва­ю­ться тіль­ки спіль­ним, ор­га­ні­зо­ва­ним зу­си­л­лям, а не «по­пу­ляр­ні­стю се­ред на­ро­ду», з якої мо­жна ду­же до­бре жи­ти і без вла­сної дер­жа­ви» — як ка­зав Ли­пин­ський. Зу­си­л­ля ко­жно­го дня, по­лі­ти­чні ор­га­ні­за­ції, сер­йо­зне став­ле­н­ня до ідей, ро­бо­та з су­спіль­ством, а не ві­ра в мит­тє­ву змі­ну чи по­шук про­сто­го шля­ху — це є той урок Ге­тьма­на­ту, який нам ду­же не­об­хі­дний, щоб «зв’яза­ти ча­си» і ро­зі­мкну­ти на­ре­шті ко­ло істо­рії.

У нас жорс­тка аль­тер­на­ти­ва: змі­ни­ти­ся або роз­чи­ни­ти­ся. Змі­ни­ти­ся — це зна­чить ста- ти дер­жа­во­твор­чою на­ці­єю, ви­хо­ва­ти й при­ве­сти до вла­ди дер­жав­ни­ків. І для цьо­го кра­ї­ну тре­ба не зши­ва­ти, а об’єд­на­ти у ви­щій си­нер­ге­ти­чній, ін­те­ле­кту­аль­ній то­чці — це під си­лу ли­ше «на­ціо­наль­ній збір­ній». Вар­то об’єд­на­ти­ся нав­ко­ло всьо­го кра­що­го, що є у на­ших вер­хах і ни­зах, і змі­цню­ва­ти це, не да­ю­чи роз­хи­та­ти й спо­ку­си­ти нас но­вою кла­со­вою во­ро­жне­чею чи зне­ва­гою до на­ро­ду. То­му по­трі­бно на­ла­го­джу­ва­ти роз­мо­ву тих, ко­го не зруй­ну­ва­ло ба­гат­ство, і тих, ко­го не зруй­ну­ва­ла бі­дність, — це і є справ­жній, на­ці­є­твор­чий діа­лог. Бо без че­сно­го ін­те­ле­кту­аль­но­го лі­дер­ства мо­жна ще дов­го про­би­ва­ти го­ло­вою сті­ни й опи­ня­ти­ся «у су­сі­дній ка­ме­рі», за ви­сло­вом Єжи Ле­ца.

Нам по­трі­бен укра­їн­ський бур­жу­а­зний на­ціо­на­лізм. Так, са­ме той, з яким бо­ро­ли­ся у «Чер­во­ній ім­пе­рії». Але на­ціо­на­лізм не про­ле­тар­ський, а в най­глиб­шо­му сен­сі на­ро­дний, зокре­ма з ви­со­ким ари­сто­кра­ти­змом, який в на­шо­му на­ро­ді є. Про­сто пі­сля ро­ків згу­бно­го впли­ву, ві­ві­се­кції укра­їн­ці пе­ре­ста­ли їх вва­жа­ти сво­ї­ми...

Ба­га­то ро­ків по­спіль я ста­ви­ла слу­ха­чам на­шої Лі­тньої шко­ли жур­на­лі­сти­ки за­пи­та­н­ня: хто та­кий Пе­тро Гри­го­рен­ко? Це бу­ло об­умов­ле­но тим, що я ба­чи­ла ве­ли­кі про­га­ли­ни в осві­ті, бо ми в ра­дян­ський час зна­ли, хто та­кий Пе­тро Гри­го­рен­ко, а во­ни, вже у віль­ні ча­си, — пе­ре­ва­жно ні. Зві­сно, че­рез де­який час, осо­бли­во вра­хо­ву­ю­чи те, що ми по­пу­ля­ри­зу­ва­ли фі­гу­ру ге­не­ра­ла і ви­да­ли йо­го тво­ри в се­рії «Бро­не­бій­на пу­блі­ци­сти­ка», спіл­ку­ва­ли­ся з йо­го си­ном Ан­дрі­єм і при­йма­ли йо­го у «Дні», яки­мось чи­ном це й ін­ші фа­кто­ри спри­я­ли то­му, що Пе­тро Гри­го­рен­ко вже зна­чно більш упі­зна­ва­ний, хо­ча все одно — це не є фа­кто­ром ма­со­во­го зна­н­ня. Але цьо­го ро­ку я по­ста­ви­ла слу­ха­чам 16-ї Лі­тньої шко­ли жур­на­лі­сти­ки, тим, хто пе­ред цим про­йшов кон­кур­сний від­бір, кра­щим із кра­щих із рі­зних уні­вер­си­те­тів Укра­ї­ни, та­ке за­пи­та­н­ня: чи зна­ють во­ни, хто був прем’єром в уря­ді Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го? І чи ба­чи­ли во­ни ко­ли-не­будь йо­го порт­рет? Як ви мо­же­те зро­зу­мі­ти, у від­по­відь бу­ла ти­ша. Ні­я­ко­ва ти­ша, то­му що всі ці зді­бні лю­ди ро­зумі­ли, що це — не­нор­маль­но. Адже ре­пу­та­ція Фе­до­ра Ли­зо­гу­ба бу­ла на­стіль­ки пе­ре­кон­ли­вою, що Ско­ро­падсь- кий, осо­би­сто з ним не зна­йо­мий, за­про­сив йо­го на по­са­ду го­ло­ви Ра­ди мі­ні­стрів Укра­їн­ської Дер­жа­ви. Са­ме зав­дя­ки ор­га­ні­за­цій­ним зу­си­л­лям Фе­до­ра Ли­зо­гу­ба впер­ше в Укра­ї­ні бу­ли сфор­мо­ва­ні ді­є­ві стру­кту­ри дер­жав­ної слу­жби, ар­мії і мі­сце­вої адмі­ні­стра­ції.

На­став час да­ти від­по­відь, як істо­рія Укра­їн­ської Дер­жа­ви опи­ни­ла­ся на мар­гі­не­сі. Адже за 27 ро­ків, що ми­ну­ли пі­сля роз­ва­лу СРСР, жур­на­лі­сти, кі­не­ма­то­гра­фі­сти — май­же всі мов­ча­ли про Ско­ро­пад­сько­го або ж опу­ска­ли­ся до по­вто­ре­н­ня за­ста­рі­лих мі­фів. Про одну з при­чин пи­сав Джеймс Мейс у «Дні»: 1991 ро­ку не­за­ле­жність здо­бу­ла УРСР. А для ко­ли­шньої ра­дян­ської лю­ди­ни, но­мен­кла­ту­ри, яка успі­шно пе­ре­ко­чу­ва­ла в ча­си не­за­ле­жно­сті, як ствер­джу­ють про­від­ні істо­ри­ки Те­тя­на Оста­шко і Юрій Те­ре­щен­ко, УНР, її во­жді бу­ли остан­нім «при­хис­тком» і най­більш прийня­тним ком­про­мі­сом. Ні Пе­тлю­ра, ні Вин­ни­чен­ко не вва­жа­ли­ся ни­ми кла­со­во чу­жи­ми. Ін­ша спра­ва — Ге­тьман. І тут пи­та­н­ня не тіль­ки в йо­го не­га­тив­них чи по­зи­тив­них ри­сах, во­ни їх не ана­лі­зу­ва­ли, бо го­лов­не бу­ло в са­мо­му фа­кті — не­при­пу­сти­ма аль­тер­на­ти­ва, по­бу­до­ва­на з ін­шо­го ма­те­рі­а­лу, за ін­ши­ми ле­ка­ла­ми. То­му що пе­рі­од Ге­тьма­на­ту — спро­ба роз­ри­ву з Ру­ї­ною, по­мил­ка­ми ми­ну­ло­го і пе­ре­хо­ду в аб­со­лю­тно ін­шу си­сте­му ко­ор­ди­нат. Від­ро­дже­н­ня кон­се­рва­тив­них по­лі­ти­чних тра­ди­цій, від­су­тність яких, за сло­ва­ми Ли­пин­сько­го, озна­ча­ла «смер­тель­ну одно­бі­чність на­ції». Ско­ро­пад­ський хо­тів «на­пра­ви­ти» укра­їн­ський час, роз­по­ча­ти но­вий пе­рі­од — дер­жав­но­сті.

До ре­чі, він був не тіль­ки бли­ску­чим вій­сько­вим, а й хо­ро­шим про­гно­зи­стом.

Пав­ло Ско­ро­пад­ський по­пе­ре­джав у «Спо­га­дах»: «Біль­шо­визм, зни­щив­ши будь-яку куль­ту­ру, пе­ре­тво­рив би на­шу чу­до­ву кра­ї­ну у ви­па­ле­ну рів­ни­ну, де з ча­сом ствер­див­ся би ка­пі­та­лізм, але який! Не той слаб­кий, м’яко­ті­лий, який тлів у нас до­сі, а все­силь­ний Бог, в но­гах яко­го бу­де пла­зу­ва­ти той же на­род» Прав­ди­вість цих слів ми від­чу­ва­є­мо й ни­ні.

А в ли­сті до дру­жи­ни (бе­ре­зень 1917-го), який на­во­дить Ге­ор­гій Па­па­кін у сво­їй книж­ці9, Ге­тьман пи­сав: «Я ду­же сим­па­ти­зую Тим- ча­со­во­му Уря­ду, але по­чи­тай ре­зо­лю­ції З’їздів Рад і то­бі ста­не зро­зумі­ло: якщо Тим­ча­со­вий Уряд не пе­ре­мо­же біль­шо­ви­ків, а він їх не пе­ре­мо­же, то кра­ї­ну че­кає ка­та­стро­фа». Тоб­то ко­ли ін­ші на­ші по­лі­ти­ки-со­ці­а­лі­сти хи­та­ли­ся і для де­яких із них був прийня­тний со­юз із біль­шо­ви­ка­ми, то для Ско­ро­пад­сько­го — ні­ко­ли.

З цьо­го ви­пли­ває го­лов­не пи­та­н­ня: спад­ко­єм­ця­ми Чо­го ми є? І фі­гу­ра Ско­ро­пад­сько­го — ли­ше ка­та­лі­за­тор ці­єї вкрай не­об­хі­дної роз­мо­ви. Адже до­сі в нас на сер­йо­зно­му рів­ні не обго­во­рю­є­ться пи­та­н­ня на­ціо­наль­ної ва­ги — яку спад­щи­ну ми при­йма­є­мо і якою кра­ї­ною хо­че­мо ста­ти. Спо­ді­ва­ю­ся, що роз­ду­ми над кни­гою «Ave...» на­ди­хнуть і на­бли­зять нас до ро­зу­мі­н­ня шля­ху.

Ча­сто, осо­бли­во опо­нен­ти Ге­тьма­на, лю­блять зга­ду­ва­ти та­ку ци­та­ту Ско­ро­пад­сько­го: «Рі­зни­ця між­м­ною і укра­їн­ськи­ми ко­ла­ми та, що остан­ні, лю­бля­чи Укра­ї­ну, не­на­ви­дять Ро­сію; у ме­не ці­єї не­на­ви­сті не­має...»

Чо­му в Ге­тьма­на не бу­ло ру­со­фо­бії?.. На мій по­гляд, то­му, що він ди­вив­ся на Ро­сію з аб­со­лю­тно ін­шої ви­со­ти. На­ща­док дав­ньо­го шля­хе­тно­го укра­їн­сько­го ро­ду, Ге­тьман не мав... ком­пле­ксів пе­ред ро­сій­ською зна­т­тю. Він не «грав від обо­ро­ни». І, див­ним чи­ном, про­ни­кли­ві не­дру­ги в Росії теж­це ро­зумі­ли. За ба­га­тьма ін­три­га­ми про­ти Ге­тьма­на сто­я­ло не­ма­ло лю­дей із Мо­ско­вії. Во­ни, як за­зна­чає істо­рик Ге­ор­гій Па­па­кін, ду­ма­ли, що в ра­зі успі­ху — а для ньо­го бу­ло ба­га­то під­став, адже за ча­сів Ге­тьма­на Ско­ро­пад­сько­го Укра­ї­на ви­гля­да­ла оа­зи­сом еко­но­мі­чної ста­біль­но­сті, від­но­сно­го бла­го­по­луч­чя на фо­ні роз­бур­ха­но­го мо­ря су­сі­дів — ра­птом ге­тьман за­хо­че ста­ти... ім­пе­ра­то­ром. Ціл­ком ло­гі­чні по­бо­ю­ва­н­ня.

Ду­маю, що по­лі­ти­ка Ге­тьма­на що­до спо­кон­ві­чних укра­їн­ських те­ри­то­рій — Ку­ба­ні й Кри­му — по­ка­зу­ва­ла, що він не зби­рав­ся від­да­ва­ти своє. У ньо­го в кро­ві бу­ла екс­пан­сія. Дав­но за­бу­та спів­ві­тчи­зни­ка­ми — з ча­сів по­хо­дів Свя­то­сла­ва Хо­ро­бро­го. Ті, хто цьо­го жа­хав­ся, бу­ли трав­мо­ва­ні дав­ні­ми по­раз­ка­ми. А він — «за­ря­дже­ний» на успіх. Йо­го опо­нен­там складно бу­ло зна­йти по­ро­зу­мі­н­ня з Геть­ма­ном. Бо їхній ви­со­ті був до­сту­пний зов­сім ін­ший істо­ри­чний ланд­шафт. Та­ке моє ба­че­н­ня.

Нам по­трі­бно від­да­ти да­ни­ну ве­ле­тням, які хо­ті­ли ін­шо­го шля­ху для кра­ї­ни. Як пи­сав істо­рик Клю­чев­ський: не по­трі­бно жал­ку­ва­ти, що хо­ро­ших лю­дей ма­ло, тре­ба дя­ку­ва­ти Бо­гу, що во­ни є. По­дя­куй­мо!

Істо­рія «шиє» ко­стюм для май­бу­тньо­го, — з ма­те­рі­а­лу за­мов­ни­ка.Так що тре­ба за­йма­ти­ся які­стю «ма­те­рі­а­лу»...

Ари­сто­кра­тизм в Укра­ї­ні до­сі не по­ша­но­ва­ний. Не тіль­ки то­му, що не­має пам’ятни­ків ні Ге­тьма­ну, ні йо­го са­мо­від­да­ній ро­ди­ні, ні йо­го со­ра­тни­кам, ні пред­став­ни­ко­ві ди­на­стії Габс­бур­гів — Віль­гель­му Фран­цу фон Габс­бур­гу-Ло­та­ринзь­ко­му (Ва­си­лю Ви­ши­ва­но­му)... Де не­має Ли­ца­ря, при­хо­дить Хам, при­хо­дить бан­дит. Де не­має ари­сто­кра­та — пле­бей...

На­ша ді­яль­на вдя­чність і ста­не «мар­ке­ром» по-справ­жньо­му віль­но­го на­ро­ду.

З усіх тлу­ма­чень Аve (не ли­ше Ave, Cа­е­sar, не ли­ше Ave, Ге­тьман) для ме­не най­більш близь­ким є те, що цим сло­вом, яке збе­ре­же­но у мо­ли­тві, ар­хан­гел Гав­ри­їл звер­нув­ся до Бо­го­ро­ди­ці у день Бла­го­ві­ще­н­ня. Це бу­ла звіс­тка на­дії, яка й нам ни­ні ду­же по­трі­бна. Аve!.. З лю­бов’ю Ла­ри­са ІВШИНА (ЖАЛОВАГА) 17 сер­пня 2018 ро­ку Ки­їв

пе­ре­клад Ле­о­ні­да Гре­бін­ки Ли­сяк-Ру­дни­цький І. Ви­бра­ні тво­ри у 2-х то­мах. — Ки­їв, 1994. Ско­ро­пад­ський П. Спо­га­ди. Кі­нець 1917 — гру­день 1918. — Ки­їв — Фі­ла­дель­фія, 1995. Шю­цкор (зі швед­ської «під­роз­діл охо­ро­ни») — бо­йо­ва, на­пів­вій­сько­ва ор­га­ні­за­ція у Фін­лян­дії, яка 1918 ро­ку ве­ла зброй­ну бо­роть­бу про­ти фін­ських «чер­во­них». Ли­пин­ський В. Ли­сти до бра­тів-хлі­бо­ро­бів. Про ідею і ор­га­ні­за­цію укра­їн­сько­го мо­нар­хі­зму. — Ки­їв — Фі­ла­дель­фія, 1995. Ли­пин­ський В. Ли­сти до бра­тів-хлі­бо­ро­бів. Про ідею і ор­га­ні­за­цію укра­їн­сько­го мо­нар­хі­зму. — Ки­їв — Фі­ла­дель­фія, 1995. Ско­ро­пад­ський П. Спо­га­ди. Кі­нець 1917 — гру­день 1918. — Ки­їв — Фі­ла­дель­фія, 1995. Ли­пин­ський В. Ли­сти до бра­тів-хлі­бо­ро­бів. Про ідею і ор­га­ні­за­цію укра­їн­сько­го мо­нар­хі­зму. — Ки­їв — Фі­ла­дель­фія, 1995. Ско­ро­пад­ський П. Спо­га­ди. Кі­нець 1917 — гру­день 1918. — Ки­їв — Фі­ла­дель­фія, 1995. Па­па­кін Г. В. Пав­ло Ско­ро­пад­ський: па­трі­от, дер­жа­во­тво­рець, лю­ди­на: Істо­ри­ко-ар­хів­ні на­ри­си. — К., 2003. Ско­ро­пад­ський П. Спо­га­ди. Кі­нець 1917 — гру­день 1918. — Ки­їв — Фі­ла­дель­фія, 1995.

ФОТО З КНИ­ГИ «СКОРОПАДСЬКІ. РОДИННИЙ АЛЬБОМ. КНИ­ГА 2»

Пав­ло Ско­ро­пад­ський з донь­кою Оле­ною.Ван­зеє. 1933 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.