Куль­ту­ра, па­трі­о­тизм, ін­но­ва­ції

Що мо­же мо­бі­лі­зу­ва­ти дум­ку на­ціо­наль­ної елі­ти

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Сер­гій ЛАЩЕНКО

При­га­дую, ро­ків двад­цять то­му ми обго­во­рю­ва­ли зі зна­йо­мим на­у­ков­цем ста­т­тю про Ізра­їль. Йшло­ся в ній про те, що ця мо­ло­да близь­ко­схі­дна кра­ї­на отри­ма­ла ба­га­тю­щий «по­да­ру­нок» від СРСР. Звід­ти на по­стій­не про­жи­ва­н­ня до Ізра­ї­лю ви­їха­ло бі­ля міль­йо­на ко­ли­шніх ра­дян­ських спів­гро­ма­дян єв­рей­ської на­ціо­наль­но­сті. Се­ред них бу­ло ба­га­то ма­те­ма­ти­ків, ша­хі­стів, по­е­тів, ху­до­жни­ків, скри­па­лів... Успі­хи Ізра­ї­лю по­ясню­ва­ли са­ме ці­єю ін­те­ле­кту­аль­ною «до­бав­кою». Ви­дно, у за­галь­но­му «пла­виль­но­му ка­за­ні», у яко­му ва­ри­ла­ся, чи то пак, тво­ри­ла­ся мо­дер­на ізра­їль­ська на­ція, не ви­ста­ча­ло са­ме ша­хі­стів і скри­па­лів! Я то­ді ви­сло­вив своє зди­ву­ва­н­ня з цьо­го при­во­ду: мов­ляв, кра­ї­ні, яка во­ює, тре­ба по­біль­ше вій­сько­вих, а не скри­па­лів. Але про­фе­сор, тро­хи по­ду­мав­ши, ска­зав, що він зго­ден з ви­снов­ка­ми ав­то­ра. «Ну, ста­не гра­ти скри­паль на ву­ли­ці... Хто в пер­шу чер­гу пі­ді­йде по­слу­ха­ти? Ско­рі­шза все, ро­зум­ні, осві­че­ні лю­ди. Пі­ді­йдуть, по­спіл­ку­ю­ться, пе­ре­зна­йом­ля­ться. Бу­дуть го­во­ри­ти про якісь акту­аль­ні ре­чі. Міль­йон лю­дей з ви­щою осві­тою — це й справ­ді не­ма­ло! Так і тво­ри­ться гро­ма­дян­ське су­спіль­ство, на­ро­джу­є­ться но­ва на­ція...»

*** Ви зна­є­те, чо­му пер­ший ізра­їль­ський мі­но­мет на­зи­ва­є­ться «Да­вид­ка»? А то­му, що са­ме си­бі­ряк Да­вид Лей­бо­вич став йо­го твор­цем. Пер­ші мі­но­ме­ти ко­ли­шній учи­тель з Том­ська ро­бив із ка­на­лі­за­цій­них і во­до­про­від­них труб. Ви­го­тов­ляв­ся мі­но­мет у ку­стар­них умо­вах, у бою йо­го пе­ре­но­си­ло ві­сім бій­ців. «Да­вид­ка» стрі­ляв не ду­же то­чно, але сна­ряд ва­гою 40 кі­ло­гра­мів зчи­няв стра­шен­ний гур­кіт. Та й руй­ну­ва­н­ня бу­ли чи­ма­ли­ми... Ара­би бо­я­ли­ся ку­стар­ної єв­рей­ської ар­ти­ле­рії, са­ме во­на й по­с­при­я­ла пе­ре­мо­зі Ізра­ї­лю. Ми­нув час, і вдя­чні гро­ма­дя­ни вста­но­ви­ли мі­но­мет на по­ста­мент в мі­сті Гі­ва­та­їм. А ви­на­хі­дли­вий Да­вид Лей­бо­вич став за­снов­ни­ком вій­сько­вої про­ми­сло­во­сті Ізра­ї­лю. Зго­дом він скон­стру­ю­вав ще й про­ти­тан­ко­ву ру­шни­цю «Пі­ат».

*** Вза­га­лі, зна­н­ня — ду­же ва­жли­ва річ. Ін­ко­ли мо­жуть ста­ти у при­го­ді не ли­ше те­хні­чні зна­н­ня, а й зна­йом­ство з куль­ту­рою ін­шо­го на­ро­ду, з йо­го ре­лі­гі­єю. Ці­ка­вий ви­па­док став­ся з Ро­ма­ном Шу­хе­ви­чем, ко­ли той пі­сля роз­гро­му Кар­пат­ської Сі­чі по­тра­пив у по­лон до угор­ських фа­ши­стів. Май­бу­тній го­лов­но­ко­ман­ду­вач УПА умів швид­ко при­йма­ти рі­ше­н­ня і аде­ква­тно ді­я­ти у кри­ти­чних си­ту­а­ці­ях. Щоб не ма­ти спра­ви з угор­ськи­ми спец­слу­жба­ми, Шу­хе­вич ви­рі­шив ви­да­ти се­бе за єв­рея. Оку­пан­ти, щоб йо­го ви­кри­ти, по­ве­ли на «спів­бе­сі­ду» до мі­сце­во­го ра­би­на. Ці­ка­во, що іспит Ро­ман Шу­хе­вич ви­три­мав. Во­дно­час тре­ба від­да­ти на­ле­жне і ра­би­ну, який ро­зу­мі­ю­чи, що й до чо­го, під­твер­див твер­дже­н­ня укра­їн­сько­го на­ціо­на­лі­ста. Оче­ви­дно, ві­ді­гра­ла пев­ну роль сим­па­тія до лю­ди­ни, яка роз­би­ра­є­ться у єв­рей­ській куль­ту­рі. Твер­дже­н­ня ра­дян­ських іде­о­ло­гів, що укра­їн­ські на­ціо­на­лі­сти ледь не по­го­лов­но бу­ли «рі­зу­на­ми» і ху­то­ря­на­ми з при­мі­тив­ним сві­то­гля­дом, вза­га­лі, не ви­три­му­ють кри­ти­ки. Бо що б то­ді ро­бив у ла­вах ОУН на­ща­док ні­ме­цьких ко­ло­ні­стів Ко­стян­тин Гім­мель­райх? До то­го ж схі­дняк (на­ро­див­ся на Чер­ні­гів­щи­ні) і ко­ман­дир Чер­во­ної Ар­мії? На­пе­ре­до­дні вій­ни він, гі­дро­біо­лог за фа­хом, на­пи­сав, але не встиг за­хи­сти­ти кан­ди­дат­ську ди­сер­та­цію за те­мою «Ма­лі рі­чки Укра­ї­ни». То, мо­же, лю­бов до рі­дно­го краю всьо­му ви­ною? Не­да­рем­но ж та­ка те­ма ди­сер­та­ції. А, мо­же, по­е­ти­чний, пи­сьмен­ни­цький дар? Ві­до­мо, що на по­ча­тку сі­чня 1945 р. Кость Гім­мель­райх зу­стрі­чав­ся з Ро­ма­ном Шу­хе­ви­чем. А той при­зна­чив йо­го ко­ман­ди­ром від­ді­лу осо­бли­во­го при­зна­че­н­ня УПАСхід, що скла­дав­ся із укра­їн­ських па­трі­о­тів-схі­дня­ків і ме­тою яко­го бу­ло взя­т­тя Ки­є­ва пі­сля по­ча­тку ймо­вір­ної вій­ни між СРСР і за­хі­дни­ми со­ю­зни­ка­ми на­ве­сні 1945 ро­ку. Ке­ру­ва­ти спе­цна­зом — річ не про­ста. Але ж до- ві­ряв Шу­хе­вич ко­ли­шньо­му ра­дян­сько­му ко­ман­ди­ру! Мо­же, то­му що не­по­га­но знав йо­го біо­гра­фію? Знав, що йо­го під­ле­глий має зна­н­ня у рі­зних га­лу­зях. Адже Кость Гім­мель­райх спо­ча­тку вчив­ся в еле­ктро­те­хні­ку­мі, який за­ли­шив че­рез кон­флікт з учи­те­лем... У 1928 ро­ці всту­пив у хі­мі­чний те­хні­кум, де пров­чив­ся два ро­ки. В 1935 ро­ці за­кін­чив зоо­те­хні­чний ін­сти­тут. Пі­сля за­кін­че­н­ня ін­сти­ту­ту був по­кли­ка­ний на рік до вій­сько­вої шко­ли в Ха­ба­ровськ, яку за­кін­чив стар­шим лей­те­нан­том ар­ти­ле­рії. І з та­ким скром­ним вій­сько­вим ба­зи­сом при­му­дрив­ся бу­ти за­сту­пни­ком ко­ман­ди­ра пол­ку при обо­ро­ні Ки­є­ва в 1941 ро­ці. І скрізь у ньо­го все ви­хо­ди­ло! Хі­ба та­кий не ви­ко­нає на­каз, не вста­но­вить укра­їн­ську вла­ду в Ки­є­ві? Та оскіль­ки тре­тя сві­то­ва вій­на так і не роз­по­ча­ла­ся, Кость Гім­мель­райх, пе­ре­йшов­ши кор­дон, опи­нив­ся на За­хо­ді. Зго­дом ви­їхав до Ав­стра­лії. Там був чле­ном Об’єд­на­н­ня укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків «Сло­во», ав­то­ром збі­рок по­е­зій і опо­відань, чи­слен­них ста­тей у пре­сі. На жаль, май­же весь йо­го лі­те­ра­тур­ний до­ро­бок за­ги­нув у по­же­жі 1953 ро­ку. Ли­ше де­що вда­ло­ся від­но­ви­ти з ча­сом. Ці­ка­во, що син укра­їн­сько­го па­трі­о­та з Чер­ні­гів­щи­ни Юрій Гім­мель­райх став ху­до­жни­ком, чле­ном Спіл­ки укра­їн­ських обра­зо­твор­чих ми­тців Ав­стра­лії. От­же, тут, як і у ви­пад­ку з Ізра­ї­лем, про­сте­жу­є­ться чі­ткий зв’язок між ви­со­ким рів­нем куль­ту­ри і па­трі­о­ти­змом.

*** Якщо за­ну­ри­ти­ся в істо­рію Ки­їв­ської Ру­сі, то ми й там по­ба­чи­мо ана­ло­гі­чні при­кла­ди. Ко­ли на за­хо­ді Єв­ро­пи ви­кри­ста­лі­зу­вав­ся ри­цар­ський ро­ман (спер­шу вір­шо­ва­ний, а не­вдов­зі й про­зо­вий), на Ру­сі на­ро­джу­є­ться «дру­жин­на» по­вість. І чи не пер­шим зраз­ком цьо­го жан­ру ста­ли по­ві­сті, ство­ре­ні гур­тком кни­жни­ків при дво­рі Ізя­сла­ва Мсти­сла­ви­ча. Ми­хай­ло Гру­шев­ський пря­мо вка­зав на те, що по­вість про Ізя­сла­ва Мсти­сла- ви­ча, яка ді­йшла до на­шо­го ча­су у скла­ді Ки­їв­сько­го лі­то­пи­су, «по сво­їм лі­те­ра­тур­ним при­кме­там по­вин­на зайня­ти мі­сце поруч най­слав­ні­ших тво­рів се­ре­дньо­ві­чної лі­те­ра­ту­ри — ли­цар­ських епо­сів і ро­ма­нів...»

Чи ма­ла лі­те­ра­ту­ра якийсь вплив на вій­сько? Мо­жли­во, й не пря­мий, а де­що опо­се­ред­ко­ва­ний, але та­ки ма­ла. Це так са­мо, як із скри­па­ля­ми в Ізра­ї­лі... І му­зи­ка, і хо­ро­ша лі­те­ра­ту­ра зав­жди по­ро­джує твор­чий азарт, мо­бі­лі­зує дум­ку на­ціо­наль­ної елі­ти. Князь Ізя­слав не ли­ше опі­ку­вав­ся кни­жни­ка­ми. Щоб під­ви­щи­ти стра­те­гі­чну мо­біль­ність сво­го вій­ська, він по­бу­ду­вав на Дні­прі фло­ти­лію ко­ра­блів спе­ці­аль­но­го при­зна­че­н­ня. Їх су­ціль­ні па­лу­би під­ви­ще­ної мі­цно­сті не тіль­ки бу­ли май­дан­чи­ка­ми для стріль­ців, а й за­хи­ща­ли греб­ців від во­ро­жих стріл та спи­сів. Це, зви­чай­но, не ізра­їль­ський мі­но­мет «Да­вид­ка», але що ж ви хо­че­те — мо­ва не про XX, а ли­ше про XII сто­лі­т­тя... А бли­ску­чий ма­невр Ізя­сла­ва з обла­шту­ва­н­ням фаль­ши­во­го та­бо­ру та ні­чним фор­со­ва­ним мар­шем на Ки­їв? Він при­ніс во­лин­ській дру­жи­ні ви­рі­шаль­ну пе­ре­мо­гу в про­ти­сто­ян­ні з во­ло­ди­ми­ро-су­здаль­ським кня­зем Юрі­єм Дов­го­ру­ким без жо­дної кра­плі кро­ві. От вам і твор­чий азарт, по­ро­дже­ний лі­те­ра­ту­рою!

*** Чи мо­же ви­ще­на­ве­де­на ін­фор­ма­ція ма­ти якесь при­кла­дне зна­че­н­ня для су­ча­сної Укра­ї­ни? Мо­же. Зві­сно, міль­йон бі­жен­ців із Росії (па­трі­о­ти­чних, укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня, до то­го ж з ви­щою осві­тою) нам по­ки що не сві­тить. Але до­по­мог­ти кра­щим лю­дям з Дон­ба­су і Кри­му — пе­ре­мі­ще­ним, які те­пер жи­вуть у рі­зних мі­стах ма­те­ри­ко­вої Укра­ї­ни, — ми про­сто зо­бов’яза­ні. Ко­ли хо­ча б на­йосві­че­ні­ші, най­па­трі­о­ти­чні­ші з них (для цьо­го по­трі­бна си­стем­на «ін­вен­та­ри­за­ція умів») отри­ма­ють всі умо­ви для са­мо­ре­а­лі­за­ції, то від цьо­го ви­гра­є­мо усі ми.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.