А.но­ма­лія

Фран­ци­сці й Ро­наль­ду, без яких мій Ам­стер­дам був би не­мо­жли­вим

Den (Ukrainian) - - Міста І Місця -

Мій рейс до Ам­стер­да­ма за­три­му­ють на до­бу. В лі­та­ку з Вар­ша­ви до ае­ро­пор­ту Схі­пхол за кіль­ка ря­дів по­пе­ре­ду чо­ло­вік вдя­гне­ний у фут­бол­ку з зо­бра­же­н­ням три­ку­тни­ка Пен­ро­у­за чи три­ба­ра, тоб­то не­мо­жли­вої фі­гу­ри. Три­бар скла­да­є­ться з трьох рів­них ба­лок, по­єд­на­них так, як у ре­аль­но­сті бу­ти не мо­же. Облич­чя ці­єї лю­ди­ни я не ба­чив.

ПЕР­ШЕ,

що я ба­чу пі­сля ви­хо­ду з ме­тра — ве­ло­си­пе­дний пар­кінг.

Два дов­же­ле­зні ря­ди ве­ло­си­пе­дів під еста­ка­дою, під­сві­че­ні зго­ри лю­мі­не­сцен­тни­ми лам­па­ми в со­ня­чний день. Над лам­па­ми гра­фі­ті: сло­во Vita. Між i та t на­ма­льо­ва­но ли­стя ма­ри­ху­а­ни. Vita озна­чає жи­т­тя.

Я йду да­лі з дум­кою, що щой­но ба­чив герб Ам­стер­да­ма, яким він по­стає в сві­до­мо­сті ту­ри­стів та ін­тер­нет-ко­ри­сту­ва­чів.

За кіль­ка кро­ків на­ти­ка­ю­ся на си­во­бо­ро­до­го не­зна­йом­ця, який ві­та­є­ться зі мною з тих гли­бин, у яких він пе­ре­бу­ває за­раз — по­ряд пси­хі­а­три­чна клі­ні­ка — що не за­ва­жає йо­му, втім, бу­ти ціл­ком до­бро­зи­чли­вим. І це теж Ам­стер­дам, і теж не весь.

Ме­ні тре­ба зро­зу­мі­ти, ку­ди я йду. Про що ця по­до­рож. Ско­ро­чу твоє ім’я до А. От­же, ка­жу «А».

СЯКУХАТІ

На­сту­пний день по­чи­на­є­ться в ме­трі з япон­ської флей­ти. Ме­лан­хо­лі­чна, ало­гі­чна му­зи­ка. Не­гу­чна, але про­ни­кає всю­ди. На­кла­да­є­ться на гур­кіт по­їздів, на кро­ки пе­ре­хо­жих, ро­бить їх іна­кши­ми, ледь по­мі­тно від­ша­ро­вує від ре­аль­но­сті.

Тих, хто грав на флей­ті сякухаті, на­зи­ва­ли чен­ця­ми по­ро­жне­чі й не­бу­т­тя.

ТУТ ХОЛОДНО

На­віть со­ня­чний день про­ши­ва­ють льо­дя­ні про­тя­ги. Не­го­да — це ко­ли на мі­сто опу­ска­є­ться сі­ра мря­ка, обрій змі­шу­є­ться з не­бом, а по­ві­тря сті­кає по всіх по­верх­нях во­дя­ним пи­лом.

На ве­ло­си­пе­дах їздять і в та­ку по­го­ду теж.

ДВА КОЛЕСА

Я так і не осво­їв ве­ло­си­пед. Впер­ше сів на ньо­го вже 14-рі­чним. Брат при­ла­шту­вав ме­не на сі­дло на по­ча­тку спу­ску, я якимсь ди­вом не за­ва­лив­ся одра­зу на­бік і пом­чав униз, на­би­ра­ю­чи швид­кість, яка зда­ла­ся ме­ні ша­ле­но, жа­хли­во ве­ли­кою. З пе­ре­ля­ку я ки­нув кер­мо й фе­є­ри­чно грю­кнув­ся, на ща­стя, без осо­бли­вих на­слід­ків. Ма­буть, ви­гля­дав ду­же по-дур­но­му.

На­сту­пну спро­бу зро­бив за 30 ро­ків. Ти­ждень ра­зом з тер­пля­чою при­я­тель­кою пра­кти­ку­вав­ся у від­да­ле­но­му пар­ку. На п’ятий день впер­ше спро­міг­ся про­їха­ти по пря­мій. По­тім ще. Стра­шен­но со­бою за­пи­шав­ся. Але ма­нев­ру­ва­ти так і не на­вчив­ся. А по­тім по­да­ру­вав при­я­тель­ці той ве­ло­си­пед, бо в ме­не йо­го не бу­ло ку­ди по­ста­ви­ти. Во­на ж незабаром ви­йшла за­між і теж те­пер не їздить.

Че­рез 6 ро­ків я опи­нив­ся у мі­сті, де всі на ве­ло­си­пе­дах. Сто­рон­ній.

Про ка­на­ли А. ка­жуть, що во­ни 3 ме­три зав­глиб. Метр во­ди, метр на­му­лу, метр ве­ло­си­пе­дів. Що­ро­ку звід­ти ді­ста­ють від 2 до 10 ти­сяч по­то­ну- лих ро­ве­рів. Зов­сім зі­псо­ва­ні ути­лі­зу­ють, а при­да­тні до ко­ри­сту­ва­н­ня ре­мон­ту­ють і по­вер­та­ють в обіг.

На­ма­га­ю­ся уяви­ти со­бі цю го­ру спиць, ко­ліс і рам, цю бар­жу з за­ір­жа­ві­лим за­лі­зом, чи на­віть при­дон­ні пе­ре­го­ни ру­са­лок і во­дя­ни­ків.

Хо­ча ні, якраз тут ру­са­лок з во­дя­ни­ка­ми не­має. Де зав­го­дно, тіль­ки не тут.

ТИПОВО АМСТЕРДАМСЬКА ДОРОЖНЯ ПРИГОДА

На мо­сті че­рез ка­нал не­по­да­лік від Му­зею Ан­ни Франк ав­то­мо­біль під­рі­зає ве­ло­си­пед. Ве­ло­си­пе­дис­тка — стиль­на чор­но­шкі­ра дів­чи­на — злі­зає з сі­дла і по­чи­нає кри­ча­ти. З ав­та ви­хо­дить дов­го­во­ло­сий блон­дин (sic!) при­бли­зно її ві­ку і по­чи­нає кри­ча­ти у від­по­відь. Ме­ло­дій­на гол­ланд­ська від­лу­нює від стін най­ближ­чих бу­ді­вель, лег­ким со­ко­лом ли­не над во­дою, злі­тає в при­ві­тне сі­ре не­бо древ­ньої сто­ли­ці Ко­ро­лів­ства.

Че­рез кіль­ка хви­лин оби­два транс­порт­них за­со­би по­нов­лю­ють рух. Дів­чи­на, втім, на хо­ду ви­мов­ляє ще кіль­ка ін­тер­на­ціо­наль­но зро­зумі­лих слів, які вка­зу­ють на пев­ні осо­бли­во­сті пси­хі­ки її ві­за­ві. Про пост­скри­птум блон­ди­на істо­рія умов­чує.

ВІД­СУ­ТНІСТЬ

Ко­ли при­їзди­шз трав­мо­ва­них те­ри­то­рій, то май­же будь-яке єв­ро­пей­ське мі­сто грає з то­бою в під­дав­ки. Вра­жає істо­ри­ко-ар­хі­те­ктур­ни­ми су­тно­стя­ми, вла­што­вує се­ман­ти­чні фе­єр­вер­ки на ко­жно­му ро­зі.

А. ста­вить ме­не в глу­хий кут. На фа­са­дах — жо­дних зай­вих при­крас. Бай­ду­же, по­бу­до­ва­но в 1619 чи в 1999-му — це­гла сві­тла й ви­чи­ще­на. По­ши­ре­на есте­ти­ка ру­їн, до­гля­ну­та ста­ро­єв­ро­пей­ська зно­ше­ність, яка де-фа­кто пе­ре­тво­ри­ла­ся на атра­кціон, тут не діє. Па­ну­ють про­сті фор­ми. Най­біль­ш­при­краш ена бу­дів­ля аж до по­зо­ло­ти — вок­зал. Ге­не­ра­лі­зу­ю­ча ча­сти­на сві­до­мо­сті не ро­зу­міє, за що за­че­пи­ти­ся.

Тут обі­йшло­ся без па­ла­цо­вої па­те­ти­ки, як у Пе­тер­бур­зі, про­сто­ро­го роз­дов­бай­ства, як у Бер­лі­ні, пе­ред­смер­тно­го са­мо­вдо­во­ле­н­ня, як у Ве­не­ції, при­мор­ської жит­тє­ра­ді­сно­сті, як у Сток­голь­мі, су­ве­нір­но­го Се­ре­дньо­віч­чя, як у Брюг­ге, фран­цузь­кої стур­бо­ва­но­сті, як у Брю­се­лі; спи­сок ви­зна­чень від зво­ро­тно­го мо­жна про­дов­жи­ти, про­те це так са­мо оче­ви­дно, як ка­на­ли й ве­ло­си­пе­ди.

Ко­жним кро­ком я за­пов­нюю ще одну бі­лу пля­му на сво­є­му мен­таль­но­му атла­сі, за­штри­хо­вую її бру­ків­кою й про­вул­ка­ми. Але в ме­не не­має мо­ви для опи­су А., не­має сі­тки обра­зів, яку мо­жна бу­ло би на ньо­го на­ки­ну­ти.

Див­но, на­скіль­ки лег­ко я про­граю цей дво­бій.

МОТИВ

— Ви­пад­ко­во по­тра­пляю в со­бор Ау­де Керк — най­ста­рі­шу бу­дів­лю Ам­стер­да­ма, XIV сто­лі­т­тя.

Всі її ві­кна за­кле­є­ні чер­во­ним — це ін­ста­ля­ція на згад­ку про пе­ре­тво­ре­н­ня со­бо­ру з ка­то­ли­цько­го на про­те­стант­ський. Вхо­джу в роз­жа­ре­ні су­тін­ки. Со­ня­чні про­ме­ні про­би­ва­ю­ться крізь ві­тра­жі і ле­жать па­ла­ю­чи­ми пля­ма­ми на під­ло­зі. Я на­че у че­ре­ві пур­пу­ро­во­го Ле­ві­а­фа­на. Все­ре­ди­ні зга­са­ю­чої зір­ки. На­віть спа­сі­н­ня тут ба­гря­не.

— На Пів­но­чі зу­стрі­чаю не­ймо­вір­ну баб­цю в чер­во­них ко­стю­мі, се­реж­ках, ке­пці й ма­ні­кю­рі, з чер­во­ною сум­кою і роз­кі­шною со­лом’яною ко­сою.

— На ви­хо­ді з му­зею Ван Го­га — та­бло з на­звою «Мрії Ван Го­га», де сві­ти­ться ма­ли­но­вим еле­ктри­чна ре­плі­ка йо­го без­ум­них ви­ро­по­ді­бних зі­рок.

— Си­джу на ве­чір­ній пло­щі Лейд­сплейн по­се­ред пив­ниць і трам­ва­їв. По­ряд ама­тор­ський хри­сти­ян­ський те­атр по­ка­зує ви­ста­ву про спа­сі­н­ня ду­ші. Ду­шу грає вдя­гне­на в ку­ма­че­ву блуз­ку й тем­ну спі­дни­цю дів­чи­на. Кра­си­ва. Бі­лі зу­би, роз­кі­шне смо­ля­не во­лос­ся, ямо­чки на що­ках. Ла­ти­но­а­ме­ри­кан­ка. Ди­я­вол — різ­кий при­ва­бли­вий хло­пак, зві­сно, в чор­но­му. Бог — стур­бо­ва­ний бо­ро­дань у хі­пов­ській ха­ла­ми­ді. Хто пе­ре­міг, не знаю. Ймо­вір­но, дів­чи­на.

— Пра­пор мі­ста скла­да­є­ться з трьох го­ри­зон­таль­них смуг: чор­ної з трьо­ма бі­ли­ми хре­ста­ми по­се­ре­ди­ні й двох обрам­лю­ю­чих чер­во­них. Зре­штою пи­шу в бло­кнот: «Ду­ша Ам­стер­да­ма — чер­во­на». І це бу­ло би до­бре, як­би хоч до чо­гось зо­бов’язу­ва­ло. Прив’язу­ва­ло.

ЗАКРЕСЛЕНО

Ка­на­ли, ву­ли­ці, бу­дин­ки утво­рю­ють му­зи­ку про­сто­ру, в якій ка­мі­н­ня — це ритм, а во­да — ме­ло­дія. Пі­сні з ни­жньо­го по­вер­ху. Ні, не го­ди­ться.

ПІВНІЧ

А. на ма­пі роз­би­тий по сто­ро­нах сві­ту. Це мі­сто-ком­пас, не за­блу­ка­єш.

Північ ра­зю­че не­схо­жа на жо­дний ін­ший ра­йон і тим чу­до­ва: но­ві бу­дів­лі, ря­ди одна­ко­вих ко­те­джів, у яких ві­кна не за­кри­ті фі­ран­ка­ми й усе по­ме­шка­н­ня як на до­ло­ні. Ка­жуть, що зви­чай за­вів­ся че­рез по­да­ток на ті ж та­ки фі­ран­ки. До­бро­по­ря­дним про­те­стан­там не­ма чо­го при­хо­ву­ва­ти. Та й пла­ти­ти мен­ше.

Гол­ланд­ський ре­жи­сер Алекс Ван Вар­мер­дам роз­по­від­ав ме­ні, що жив ко­лись у та­ко­му мі­сте­чку з не­за­што­ре­ни­ми ві­кна­ми. Він на­віть зняв про це фільм «Пів­ні­ча­ни».

Ще Північ — це не­шкі­дли­ві для при­ро­ди за­во­ди, це про­стір, лі­си, ві­тер і мо­лодь, що пе­ре­їздить сю­ди в де­ше­ві апар­та­мен­ти, обла­дна­ні в ко­ли­шніх скла­дах і фа­бри­ках. Чи­мось усе це на­га­дує Пів­ден­ний (так) Бру­клін у мі­сті, що на­зи­ва­ло­ся Но­вий Ам­стер­дам.

Вве­че­рі йде­мо ди­ви­ти­ся кі­но з мо­єю зна­йо­мою, сві­жо­спе­че­ною пів­ні­чан­кою. Го­во­ри­мо про лі­те­ра­ту­ру.

— І в цьо­му ро­ма­ні во­ни тя­гнуть че­рез ліс пі­а­ні­но — ка­же во­на.

На­сту­пної ми­ті про­сто на тро­ту­а­рі ба­чи­мо еле­ктри­чне пі­а­ні­но. Але ні­ку­ди йо­го не тя­гне­мо.

Нам і не тре­ба. Ми на Пів­но­чі. А на Пів­но­чі мо­жли­во все. На­віть по­тра­пи­ти в чийсь сю­жет, а по­тім ви­йти з ньо­го за вла­сною во­лею.

В кі­но­те­а­трі на екра­ні під­су­мо­ву­ють: «Ко­жна лю­бов­на істо­рія — це істо­рія з при­ви­да­ми».

РЕЦЕПТ ПРАВИЛЬНОГО ГОЛЛАНДСЬКОГО ОСЕЛЕДЦЯ ПІД НА­ЗВОЮ «ХЕРІНГ»

Зна­йти ву­ли­чний кі­оск, у яко­му про­да­ють ка­ву й херінг.

Про­дав­цем має бу­ти ба­ла­ку­чий чо­ло­вік се­ре­дніх ро­ків.

Да­лі йо­го ру­ка­ми — роз­рі­за­ти бу­ло­чку уздовж; — усе­ре­ди­ну по­кла­сти ба­га­то са­ла­тної ци­бу­лі; — кіль­ка кру­же­чків ма­ри­но­ва­но­го огір­ка; — шма­ток оселедця. Уста­ми про­дав­ця ска­за­ти: — «Обе­ре­жно, чай­ки». Ви­йти з-під на­ві­су. Отри­ма­ти ра­пто­вий силь­ний удар з по­ві­тря по ру­ці з бу­ло­чкою.

По­ба­чи­ти чай­ку, що зни­жу­є­ться й сі­дає на тро­ту­ар.

Зро­зу­мі­ти, що во­на здо­бу­ла ли­ше шма­то­чок огір­ка й кіль­ка кі­ле­чок ци­бу­лі, а осе­ле­дець усе ще на мі­сці.

По­ка­за­ти на­ха­бі трі­ум­фаль­но­го се­ре­дньо­го паль­ця.

Про­во­ди­ти уї­дли­вим по­гля­дом її роз­ча­ро­ва­ний від­літ. З’їсти херінг. Якщо бо­дай одні­єї з цих складових не­має, мо­жна вва­жа­ти, що ви не ку­шту­ва­ли голландського оселедця, нев­да­хи.

СПО­СТЕ­РІ­ГА­ЧІ

При­йшов якось у Вон­дел­парк і за­снув на осон­ні під зву­ки ре­гі й ба­ла­чки ком­па­нії ба­сно­слов­но ко­ло­ри­тних ла­ти­но­а­ме­ри­кан­ців.

Про­ки­нув­ся, встав і на­ди­бав бан­ду кри­кли­вих са­ла­то­вих па­пуг, що ціл­ком успі­шно тут жи­вуть. Па­пу­ги. На бе­ре­зі Пів­ні­чно­го мо­ря. А ще ча­плі, ча­плі: сі­рі, спо­кій­ні й усю­ди­су­щі. Про­сто в цен­трі мі­ста, се­ред га­мо­ру й ти­сяч лю­дей.

Я від­мов­ля­ю­ся ві­ри­ти в їхнє існу­ва­н­ня ще біль­ше, ніж у па­пуг. Во­ни над­то пре­кра­сні. І во­ни спо­сте­рі­га­ють за на­ми. На­ста­не час — свід­чи­ти­муть.

МАРИХУАНА

Ко­фе­шо­пи мо­жна роз­пі­зна­ти не ли­ше по та­бли­чках, але й по під­кре­сле­но ти­хих від­ві­ду­ва­чах. Во­ни си­дять усе­ре­ди­ні й на ву­ли­ці за сто­ли­ка­ми, за­пов­не­ни­ми склян­ка­ми, по­піль­ни­чка­ми, не­до­пал­ка­ми, по­гляд не­ру­хо­мий, пе­ре­про­шую, за­мрі­я­ний, ру­хи еко­ном­ні. В ме­ню — одні й ті са­мі сор­ти, ці­ни, пор­ції. Марихуана — трьох ви­дів: «силь­на», «се­ре­дня» й «лег­ка». Са­мо­кру­тка з тю­тю­ном — 4, без тю­тю­ну — 5. Про­да­ють одра­зу в скля­ній про­зо­рій гіль­зі з за­глу­шкою-ков­па­чком з щіль­но­го па­пе­ра: есте­ти­чно й зру­чно. Му­зи­ка, під­кре­сле­но скром­не оформ­ле­н­ня, ма­ло­усмі­хне­ні про­дав­ці, які яв­но по­чу­ва­ю­ться во­ло­да­ря­ми Все­сві­ту.

Бе­ру са­мо­кру­тку «лег­кої», на ков­па­чку на­пи­са­но Futurola, сі­даю за сто­лик, по­зи­чаю за­паль­ни­чку в ба­ла­ку­чо­го го­ло­мо­зо­го су­сі­да. Ро­блю ти­по­ву ту­ри­сти­чну по­мил­ку — не мен­ше 5 за­тя­жок, на тре­тій за­ка­шлю­ю­ся, хо­ваю не­до­па­лок (хо­ча який не­до­па­лок, май­же ці­ла па­пі­ро­са) в гіль­зу, а гіль­зу — в рюк­зак. Встаю й че­рез кіль­ка кро­ків ро­зу­мію, що жа­ді­бність та­ки фра­є­ра згу­би­ла, і що цей фра­єр — я.

На ща­стя, ще те­пло. Ля­гаю на ши­ро­кий па­ра­пет на осон­ні не­по­да­лік від яко­гось ка­на­лу, з роз­ра­хун­ку, що якщо врі­жу ду­ба, то лег­ше бу­де пе­ре­кла­да­ти мій спо­чи­лий ор­га­нізм у но­ші, й ле­жу, ле­жу, слу­ха­ю­чи, як у го­ло­ві шумить оке­ан, а че­рез ті­ло в обох на­прям­ках про­хо­дять швид­кі­сні по­їзди.

За кіль­ка го­дин ви­яв­ляю се­бе на да­ху сто­ме­тро­во­го хма­ро­чо­са A’DAM Toren. Під мо­ї­ми но­га­ми все мі­сто. Шпи­лі й ку­по­ли, да­хи й де­ре­ва. Ні, ма­ло. Пла­чу до­да­тко­ву ку­пю­ру, й ме­не са­джа­ють на крі­сло-гой­дал­ку, жорс­тко при­крі­пле­не до ме­та­ле­вої ра­ми над са­мим кар­ни­зом. Вми­ка­ють мо­то­ри. Злі­таю. Хай на метр за край, але по-справ­жньо­му, пі­ді мною — сві­жа й прохо­ло­дна бе­зо­дня, ось ближ- ній ка­нал — а ось уже обрій, ось зно­ву ка­нал — а ось зно­ву обрій, в жи­во­ті ло­ско­тно-ло­ско­тно, ціл­ко­ви­те бо­же­ві­л­ля. Та­ки пра­виль­но за­тя­гнув­ся. Ре­шту від­пус­тки об­хо­див ко­фе­шо­пи сто­ро­ною, а не­до­па­лок но­сив з со­бою, не ді­ста­ю­чи. Оце і є най­кра­щий ре­зуль­тат всі­єї аван­тю­ри. Про­сто но­си­ти не­до­па­лок з ма­ри­ху­а­ною і зна­ти, що ні­чо­го то­бі за це не бу­де.

ПРОПОВІДЬ

Нар­ко­ти­ки — не зло і не до­бро. Це ли­ше хі­мі­чні спо­лу­ки, одні з ба­га­тьох, які ми вжи­ва­є­мо з рі­зною ме­тою.

Нар­ко­тик у пев­них до­зах мо­же лі­ку­ва­ти, по­лег­шу­ва­ти біль. А мо­же ви­кли­ка­ти хво­ро­бу чи вби­ти.

Ще він мо­же до­по­мог­ти по­ди­ви­ти­ся на ре­аль­ність з тро­хи іна­кшо­го ра­кур­су, роз­ши­ри­ти сві­до­мість, зро­би­ти про­лам у бу­днях, по­ка­за­ти Хай­де­ге­рів «про­світ Бу­т­тя».

Нар­ко­ти­ки — це не до­бре й не по­га­но. Во­ни про­сто не ма­ють ста­ва­ти ру­ти­ною. Нар­ко­ма­нія — це ру­ти­на. Бо­роть­ба з нар­ко­ти­ка­ми че­рез по­ка­ра­н­ня — ру­ти­на ще біль­ша.

КВАРТАЛ ЧЕР­ВО­НИХ ЛІХТАРІВ

Одна­ко­ві кім­на­тки. Одна­ко­ві ліж­ка. Одна­ко­ві ві­кна-ві­три­ни. Одна­ко­ві чер­во­ні ку­лі­си на ві­кнах. Одна­ко­во усмі­хне­ні дів­ча­та в чор­ній бі­ли­зні. Одна­ко­ві ша­фки, на лі­вих двер­ця­тах яких на­пи­са­но «Ден­на змі­на», а на пра­вих — «Ні­чна змі­на». Ден­на змі­на. Ні­чна змі­на. Ден­на. Ні­чна. Фа­бри­ка, де лю­ди пе­ре­тво­ре­ні на стан­ки, що пе­ре­ме­лю­ють са­мих се­бе.

АЛЕ

До­бра тре­ти­на від­ві­ду­ва­чок квар­та­лу й осо­бли­во піп-шоу — дів­ча­та.

Шах і мат, тра­ди­ціо­на­лі­сти.

ЩО БА­ЧИ­ЛИ МОЇ ОЧІ

1) Вар­та За­ла з «Ні­чною вар­тою» за­ві­ша­на гру­по­ви­ми порт­ре­та­ми. По­ва­жне бюр­гер­ство й офі­цер­ство по­зує у всій сла­ві. З «Вар­тою» іна­кша істо­рія. По-пер­ше, во­на не ні­чна: все ском­по­но­ва­но вдень, у па­віль­йо­ні, аби отри­ма­ти по­трі­бний ба­ланс осві­тле­н­ня.

По-дру­ге, во­на на­зи­ва­є­ться «Ви­ступ стрі­ле­цької ро­ти ка­пі­та­на Фран­са Бан­нін­га Ко­ка й лей­те­нан­та Віл­ле­ма ван Рьой­тен­бюр­га». На­ре­шті, це не зов­сім порт­рет. Ці же­сти, по­гля­ди, по­зи, то­чні­ше, не по­зи — тут якраз ні­хто не по­зує — а по­зи­ції тіл, сві­тло й ті­ні — все про­ни­за­но ді­єю. По­ло­тно про­сто бри­нить ру­хом. Ви­хо­дить, Рем­брандт зняв пер­ший у сві­ті фільм. 2) По­ро­жньо Му­зей Ан­ни Франк аб­со­лю­тно по­ро­жній. Го­лі сті­ни, під­ло­ги, сте­лі. Жо­дних ме­блів чи пре­дме­тів по­бу­ту. Все, чим ко­ри­сту­ва­ли­ся Фран­ки та їхні дру­зі по не­ща­стю, ви­ве­зли на­ци­сти пі­сля аре­шту. Уяви­ти об­ста­нов­ку мо­жна по ко­льо­ро­вих фо­то­ре­кон­стру­кці­ях.

Де­хто з від­ві­ду­ва­чів іде роз­ча­ро­ва­ний. Мов­ляв, не по­ба­чив на вла­сні очі ні­чо­го з то­го, про що Ан­на так яскра­во пи­ше в сво­є­му що­ден­ни­ку.

Але, від­мо­вив­шись за­пов­ню­ва­ти ре­плі­ка­ми зни­клих ре­чей бу­ди­нок 263-265 на на­бе­ре­жній Прін­сен­грахт, фун­да­то­ри екс­по­зи­ції зро­би­ли єди­но пра­виль­ний ви­бір.

Бо по­ро­жне­ча Схов­ку — це і є го­лов­не по­сла­н­ня му­зею.

По­ро­жне­ча, яка ли­ша­є­ться пі­сля зни­ще­н­ня не­вин­них. 3) Уто­пія Му­зей Ван Го­га має не най­кра­щу ко­ле­кцію — від­су­тні ці­лі пе­рі­о­ди — але ор­га­ні­зо­ва­ний іде­аль­но.

І з то­го, що там по­ка­за­но й ска­за­но, ви­дно, що Він­сент був уто­пі­стом. Він ві­рив, що ро­бить ми­сте­цтво май­бу­тньо­го. Ві­рив, що ми­сте­цтво зда­тне по­лі­пшу­ва­ти зви­чаї. Ві­рив, що змі­нить світ. Зре­штою, так і ста­ло­ся.

RATIO

А. ра­ціо­на­лі­зує все: во­ду, ми­сте­цтво, істо­рію, фа­са­ди, тор­гів­лю нар­ко­ти­ка­ми, про­сти­ту­цію.

НЕМОЖЛИВИЙ

Гол­ланд­ські да­чі — це кри­хі­тні з на­шо­го по­гля­ду де­рев’яні бу­ди­но­чки з при­са­ди­бни­ми ді­лян­ка­ми без го­ро­дів, але з гар­ни­ми га­зо­на­ми, з де­ре­ва­ми й ін­ко­ли з ви­но­гра­дом у те­пли­цях. Між да­ча­ми ка­на­ли (на­віть тут), гу­сто за­ро­слі ря­скою, на до­ріж­ках — ме­мо­рі­аль­ні та­бли­чки — ко­опе­ра­ти­ву по­над 100 ро­ків. Всі ві­та­ю­ться, пар­ка­нів май­же не­має, а якщо є — то умов­ні. При­ва­тність тут за­без­пе­чу­є­ться ін­шим: пев­ні­стю в то­му, що твої су­сі­ди — до­брі лю­ди.

По­ряд з одним з цих бу­ди­но­чків ми зби­ра­є­мо­ся на­по­ло­ви­ну гол­ланд­ською, на­по­ло­ви­ну пост­ра­дян­ською ком­па­ні­єю. Про­во­ди­мо час так, як це мо­жли­во осін­нім ве­чо­ром на да­чі.

Тур­бує одне. Зем­ля під но­га­ми по­стій­но здри­га­є­ться, хо­ча по­їздів чи ав­то­страд і близь­ко не­має. Десь зем­ле­трус? Та ні, ма­я­чня.

На­ре­шті хтось по­яснює, що на­справ­ді це не зем­ля, а торф.

Тоб­то всі ці бу­ди­но­чки, те­пли­ці, та­бли­чки, де­ре­ва, сто­ли­ки з за­ку­скою сто­ять на то­нень­ко­му ша­рі бо­ло­тно­го грун­ту, під яким не­ві­до­мо скіль­ки ме­трів во­ди углиб.

А якщо прор­ве зна­ме­ни­ті дам­би, то мо­ре на­криє не тіль­ки да­чі. Під на­ми во­да. Над на­ми теж. Мі­ста тут не ма­ло б бу­ти. Во­но є. Йо­го не­має. Са­ме то­му А. і є та­ким — чі­тко ра­ціо­наль­ним, про­ра­хо­ва­ним, усмі­хне­но-пе­ред­ба­чу­ва­ним — бо жи­ве у ве­ле­тен­ській во­дя­ній па­щі, бо неможливий в сво­є­му існу­ван­ні, на са­мо­му кра­є­чку шту­чно­го су­хо­до­лу, гео­ме­три­чний при­вид, на­кре­сле­на на куль­ма­ні хи­ме­ра, най­кра­щий обман зо­ру.

ПОРА ЇХАТИ

Я за­хо­джу в по­їзд, що слі­дує в ае­ро­порт. Сі­даю одра­зу бі­ля две­рей. Поруч — зо­се­ре­дже­ний му­лат. Уто­чнюю про всяк ви­па­док, чи пра­виль­ний по­їзд. Так, пра­виль­ний.

Вхо­дить си­во­чо­лий ху­дор­ля­вий ки­та­єць. Ши­ро­ко усмі­ха­є­ться: — It goes to airport? (Їде в ае­ро­порт?) — Yes — під­твер­джу­є­мо ми. — Through Sloterdijk. (Так. Че­рез Сло­тер­дійк). — Through Sloterdijk? — Yes. You follow us. (Так. Нам по до­ро­зі). Усмі­шка ки­тай­ця шир­шає, на­че по­чу­те ста­ло най­біль­шра­ді­сною но­ви­ною всьо­го йо­го жи­т­тя: — I follow you?! (Нам по до­ро­зі?!) — Yes. You follow us. Ки­та­єць сяє, як ран­ко­ве сон­це над Янц­зи. Він про всяк ви­па­док по­ка­зує му­ла­ту свій кви­ток: — It goes to airport? I follow you? — Yes. You follow me — зі спо­ко­єм ти­ся­чі Будд від­по­від­ає му­лат.

Ки­та­єць за­ли­ва­є­ться щи­рим ди­тя­чим смі­хом, по­вто­рю­ю­чи зно­ву й зно­ву: — It goes to airport! — I follow you! — It goes to airport!! — I follow you!! І ко­жно­го ра­зу не­зво­ру­шний му­лат ствер­дно ки­ває: — Yes. Yes, you follow me. І ко­ли ща­стя ки­тай­ця, зда­є­ться, вир­ве­ться крізь ві­кна, за­то­пить пе­рон і вок­зал, від­гу­кне­ться над да­ха­ми Пів­но­чі й Пів­дня, на сце­ну всту­па­ють ще двоє, які по­вто­рю­ють те ж са­ме за­пи­та­н­ня про ае­ро­порт.

Хло­пець стри­же­ний і одя­гне­ний, як еле­ган­тна юна ле­ді, ва­лі­за ма­ло не зі стра­за­ми, в той час як стар­ший чо­ло­вік — у най­ба­наль­ні­шо­му спор­тив­но­му ко­стю­мі. Ні­чим не схо­жі, окрім обли­чь. Ба­тько й син. А ще ки­та­єць і му­лат. І я з за­чі­скою «ви­бух на ма­ка­рон­ній фа­бри­ці» й гі­по­ма­ні­а­каль­ним бли­ском в очах.

П’ять пер­со­на­жів у по­шу­ках злі­тної сму­ги.

ВИГРАШ-ВИГРАШ

По­їзд ру­шає. За ві­кном, над обрі­єм, між кла­птем хмар і зем­лею, на ся­ю­чо­му не­бо­схи­лі кон­ден­са­цій­ні слі­ди від лі­та­ків утво­рю­ють іде­аль­не схре­ще­н­ня для гри в хре­сти­ки-ну­ли­ки. Я ма­люю не­ви­ди­мий нуль у цен­трі, але за­пі­зно: А. вже впи­сав свої три хре­сти в ряд по го­ри­зон­та­лі, в ме­не не бу­ло жо­дних шан­сів. Там на­віть з’яви­ла­ся не­дба­ла, але впев­не­на лі­нія, що про­ти­нає по­трі­бні клі­тин­ки. Ти зно­ву обі­грав ме­не. Ам­стер­дам Пен­ро­у­за. I follow you. Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» Ам­стер­дам — Ки­їв

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.