«Ні­ко­го не жа­лі­ла власть...»

Про Го­ло­до­мор у се­лі Ко­злів

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ва­силь ЛОЙ

Ми­на­ють ро­ки. Не­вбла­ган­ний час по­стій­но від­да­ляє нас від то­го тра­гі­чно­го 1933- го, ко­ли укра­їн­ське се­ло по­тра­пи­ло в па­зу­рі не­ба­че­но­го го­ло­до­мо­ру. « Боль­ше­вист­ская власть», яка йо­го ор­га­ні­зу­ва­ла, не до­пу­ска­ла жо­дно­го ви­то­ку ін­фор­ма­ції про ті по­дії, і ли­ше свід­че­н­ня оче­вид­ців умо­жли­ви­ли збе­рег­ти пам’ять про без­не­вин­но за­му­че­них укра­їн­ських хлі­бо­ро­бів.

■ Не зна­ти чо­му, дав­нє ко­за­цьке се­ло Ко­злів Пе­ре­я­слав­сько­го ра­йо­ну Ки­їв­ської обла­сті по­тра­пи­ло в не­ми­лість до «строи­те­лей но­вой жи­зни», і ті обру­ши­ли на ко­за­цьких на­щад­ків — кол­го­спни­ків — усю по­ту­гу дер­жав­ної ма­ши­ни, щоб їх оста­то­чно упо­ко­ри­ти. Де­хто з тих лю­дей, ко­трі за­мо­ло­ду, а то й у ди­тин­стві про­йшли че­рез ту ва­кха­на­лію смер­ті в рі­дно­му се­лі, роз­по­від­а­ли про те, що їм су­ди­ло­ся пе­ре­жи­ти. Їх уже не­має се­ред нас, але за­ли­ши­ли­ся гір­кі спо­га­ди, які ми ма­є­мо збе­рег­ти для май­бу­тньо­го.

■ «Уже на­ве­сні 1932-го, — зга­ду­вав Лой Іван Ни­чи­по­ро­вич, — лю­ди з Укра­ї­ни їзди­ли в Ро­сію, на Кав­каз і Ку­бань по хліб, бо скрізь в СССР був хліб, а одну Укра­ї­ну Ста­лін рі­шив ви­да­вить го­ло­дом».

■ Але справ­жня тра­ге­дія на­ста­ла во­се­ни то­го ж ро­ку, про що теж ді­зна­є­мо­ся зі спо­га­дів Іва­на Ни­чи­по­ро­ви­ча: « Ще 1932 р. всі ме­шкан­ці се­ла бу­ли обі­бра­ні до по­слі­дньої тор­бин­ки. Ком­со­моль­ські бри­га­ди під про­во­дом акти­ві­стів із ра­йо­ну хо­ди­ли по ха­тах і шу­ка­ли яки­хось про­ду­ктів. Що бу­ло зна­йде­но — за­би­ра­ли, не за­ли­ша­ли жо­дно­го кі­ло­гра­ма».

■ Вар­то бо­дай на­зва­ти най­за­пе­клі­ших гра­бі­жни­ків се­ред сіль­ських акти­ві­стів. То бу­ли Іван Яре­ма, Оме­ле­чко Ба­ра­баш, Ни­чи- пор Оста­пен­ко, Фе­дось Кри­вен­ко, Редь­ко. Це во­ни в тих ком­со­моль­сько-вов­чих згра­ях ни­шпо­ри­ли се­лом, пер­ши­ми вди­ра­ли­ся до по­ме­шкань своїх одно­сель­ців, упи­ва­ю­чись не­спо­ді­ва­но на­бу­тою вла­дою. По­чи­на­ли з за­мо­жні­ших, у яких від­би­ра­ли все май­но, а лю­дей від­во­зи­ли до Пе­ре­я­сла­ва чи на бе­рег Дні­пра, де ки­да­ли на­при­зво­ля­ще. По­тім бра­ли­ся за бі­дні­ших, а на­сам­кі­нець — і за зов­сім бі­дних. Роз­по­від­а­ла Оль­га Іва­нів­на Оста­пен­ко ( їй бу­ло три­над­цять ро­ків ті­єї осе­ні), як гра­бу­ва­ли акти­ві­сти їхніх су­сі­дів, теж Оста­пен­ків, сім’я яких скла­да­ла­ся з ба­тьків та п’ятьох ма­ло­лі­тніх ді­тей. Го­спо­да­рі за­мкну­ли­ся в ха­ті, про­те роз­бій­ни­ки ви­би­ли ві­кно, влі­зли все­ре­ди­ну і, на­че якийсь мо­тлох, по­ви­ки­да­ли на­двір ді­тей. По­тім усю сім’ ю ви­ве­зли із се­ла. До­ля їхня не­ві­до­ма, що­прав­да, ка­за­ла Оль­га Іва­нів­на, що пі­сля Го­ло­до­мо­ру жін­ка по­вер­ну­ла­ся до се­ла, але тіль­ки з одні­єю ди­ти­ною. Однак ні­хто тих не­ща­сних не під­три­мав і не до­по­міг їм, то­му во­ни на­зав­жди по­ки­ну­ли рі­дні мі­сця.

■ Не оми­ну­ли гра­бі­жни­ки са­ди­би ді­да Ни­чи­по­ра, ба­тька Іва­на Ни­чи­по­ро­ви­ча. З їстів­но­го в ха­ті за­ли­шив­ся ли­ше во­ро­чок ква­со­лі на по­ли­ці. Іван Яре­ма ді­став той во­ро­чок і злі­сно про­си­чав: « Бач, за­хо­вав, гад! » Дав­но ві­до­мо, що укра­їн­ці лю­блять да­ва­ти прі­зви­ська сво­їм одно­сель­цям, про­те в то- му ра­зі, ма­буть, ста­ло­ся нав­па­ки. Яре­мі так при­па­ло до сма­ку те сло­во, що він йо­го по­вто­рю­вав на ко­жно­му кро­ці, то­му во­но до ньо­го на­че при­ли­пло і став він на­ві­ки «Га­дом» у пам’яті люд­ській.

■ Див­но, але в тій зграї роз­бій­ни­ків бу­ло та­кож де­кіль­ка дів­ча­тком­со­мо­лок. Ко­злів­ці до­бре пам’ята­ли го­ре­зві­сну Ган­ну Але­ксє­єв­ну ( так чо­мусь її на­зи­ва­ли). Во­на з осо­бли­вим ци­ні­змом і жор­сто­кі­стю зну­ща­ла­ся зі своїх одно­сель­ців, не ві­да­ю­чи спів­чу­т­тя ні до ді­тей, ні до лю­дей стар­шо­го ві­ку. Про її « по­дви­ги» зга­ду­ва­ла Ба­ра­баш Ори­шка, ко­трій до­ве­лось ба­чи­ти, як та Ган­на Але­ксє­єв­на в їхній ха­ті за­бра­ла остан­ню тор­бин­ку пшо­на зпід не­мов­ля­ти в ко­ли­сці, а з неї, ма­ло­лі­тньої, зір­ва­ла хус­тку. На­пев­но, че­рез свою ду­хов­ну ущер­бність та­кі лю­ди на­віть не уяв­ля­ли, в яке са­та­нин­ське дій­ство втя­гну­ли їх «крем­лёв­ские во­жди».

■ На­слід­ки зло­чин­ної ді­яль­но­сті пар­тій­ців та ком­со­моль­ців не за­ба­ри­ли­ся. Лю­ди ста­ли вми­ра­ти від го­ло­ду. Смерть хо­ди­ла про­то­пта­ни­ми стеж­ка­ми, ви­шу­ку­ю­чи де­да­лі но­ві­ші жер­тви. Але звер­ні­мось зно­ву до спо­га­дів Іва­на Ни­чи­по­ро­ви­ча: « Ста­но­ви­ще бу­ло стра­шне. На­ве­сні по­ми­ра­ти ста­ли по­оди­но­кі, по­тім гу­сті­ше ста­ли мер­ти, а ще пі­зні­ше мер­ли сім’ями по кіль­ка душ у ха­ті. Ха­ти пу­сті­ли. Ва­ля­ли­ся лю­ди мер­тві по ву­ли- цях, а хо­ро­ни­ти не бу­ло ко­му. По 10 — 15 душ уки­да­ли в одну яму, без трун, як тва­рин, і ні­хто за ни­ми не пла­кав. Ви­жи­ва­ли акти­ві­сти, але де­які теж по­до­хли. У сіль­ра­ді на сто­лі по­мер Лу­цен­ко Іван, на­гра­бо­ва­но­го не ви­ста­чи­ло...

■ Го­ло­дні лю­ди їли со­бак, ко­тів, усе, що мо­жна бу­ло пе­ре­жу­ва­ти і про­ков­тну­ти. Їли по­ло­ву, ка­ча­но­ві ку­ку­ру­дзя­ні стер­жні. Тов­кли і їли. За­бра­ли по лю­дях жор­на — по­би­ли, а лю­ди не мруть — по­ча­ли тов­кти вся­ку по­ло­ву, со­ло­му. То­ді по­їха­ли се­лом під­во­ди і ста­ли за­би­ра­ти у лю­дей сту­пи. При­ї­дуть, Яре­ма Іван ка­же: « Гад не вми­рає, жор­на по­бив — на сту­пу тов­че, а жи­ве. Гад, по­мреш!»

■ Те­пер стра­шно по­ду­ма­ти, як це — сві­до­мо зжи­ва­ти зі сві­ту лю­ди­ну, сво­єї дер­жа­ви лю­дей.

■ І все це три­ва­ло в той час, ко­ли на стан­ції Пе­ре­я­слав­ській скла­ди ло­ми­ли­ся від зер­на. Все бу­ло зро­бле­но вла­дою нав­ми­сне, з яко­юсь ме­тою, що­би зруй­ну­ва­ти Укра­ї­ну. Ко­ли в Ко­зло­ві на той час бу­ло три ти­ся­чі душ, то 1500 по­мер­ли, а мо­же, й біль­ше. Го­ло­ву сіль­ської ра­ди Ба­ра­ба­ша Ан­то­на Омель­ко­ви­ча за це бу­ло пре­мі­йо­ва­но хро­мо­ви­ми чо­бі­тьми й під­ви­ще­но на по­са­ді.

■ Але най­біль­ше ста­ли мер­ти, ко­ли вро­ди­ла мо­ло­да кар­то­пля і зе­ле­ні бу­ря­ки. На лю­дей на­па­дав по­нос, ди­зен­те­рія, і то­ді при­хо­див кі­нець. Жо­дної ме­ди­ци­ни на той час не бу­ло. Ні­хто ні­ко­го не лі­ку­вав, ні­ко­го не жа­лі­ла власть. Тих, хто по­ми­рав у по­лі, там і хо­ро­ни­ли. Не бу­ло ко­му во­зи­ти на кла­до­ви­ще. Лю­ди не­мов­би по­збу­ли­ся сві­до­мо­сті, здо­ро­во­го глу­зду, люд­ських по­чут­тів».

■ Так ста­ло­ся, що пі­сля смер­ті рі­дних на­ве­сні 1933 ро­ку Іван Ни­чи­по­ро­вич по­ки­нув се­ло, а по­вер­нув­шись се­ред лі­та, не впі­знав йо­го. «Ко­ли в’їха­ли в се­ло, — опо­від­ав він, — то не­мо­жли­во бу­ло впі­зна­ти, що це на­ше се­ло. По­ло­ви­на хат сто­я­ли за­пу­сті­ли­ми. По­двір’ я та ву­ли­ці за­ро­сли бур’ яна­ми зав­ви­шки у ди­ма­рі. По ву­ли­цях ли­ше сте­же­чки, де хтось про­хо­див. Лю­дей не ви­дно».

■ Якою мі­рою мо­жна ви­мі­ря­ти го­ре, за­по­ді­я­не жи­те­лям зви­чай­но­го укра­їн­сько­го се­ла? До Кни­ги Пам’яті жертв Го­ло­до­мо­ру 1932—1933 ро­ків вне­се­но іме­на 663 по­мер­лих від го­ло­ду в се­лі Ко­зло­ві, а за­галь­на кіль­кість жертв, як за­зна­че­но там са­мо, ста­но­ви­ла май­же дві ти­ся­чі. Рі­зни­ця в ци­фрах зро­зумі­ла, адже по­ми­ра­ли сім’ ями, і хто їх те­пер зга­дає... Пра­кти­чно весь ку­ток За­руд­ка зник пі­сля Го­ло­до­мо­ру, а там бу­ло більш ніж 60 дво­рів.

■ У ки­їв­сько­му Ме­мо­рі­а­лі жертв Го­ло­до­мо­ру за­зна­че­ні се­ла з усіх обла­стей Укра­ї­ни, які по­стра­жда­ли від звірств біль­шо­ви­зму. Се­ло Ко­злів мар­но там шу­ка­ти. Не­має там і біль­шо­сті ін­ших сіл Пе­ре­я­слав­сько­го ра­йо­ну. За сло­ва­ми спів­ро­бі­тни­ків Ме­мо­рі­а­лу, в ті спи­ски за­не­се­но ли­ше ті се­ла, які най­біль­ше по­стра­жда­ли від Го­ло­до­мо­ру. А що ж ще ма­ли за­зна­ти ко­злів­ські лю­ди, що­би про них бо­дай за­ли­ши­ла­ся пам’ять?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.