«Я вам, укра­їн­цям, ду­же за­здрю: у вас справ­жня но­ва хви­ля в кі­ні»

У на­шо­му про­ка­ті над­зви­чай­но рід­ко з’яв­ля­є­ться бі­ло­ру­ське кі­но. Тож «Кри­шталь» 38-рі­чної Да­рії Жу­квар­тий ува­ги вже хо­ча б че­рез це

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Сві­то­ва прем’єра цьо­го філь­му від­бу­ла­ся в се­кції «На Схід від За­хо­ду» на кі­но­фе­сти­ва­лі в Кар­ло­вих Ва­рах у черв­ні цьо­го ро­ку, а в ли­пні фільм отри­мав Гран-прі «Зо­ло­тий Дюк» на Оде­сько­му між­на­ро­дно­му фе­сти­ва­лі.

Дар’я Жук ще в 1990-ті, бу­ду­чи 16-рі­чною, по­їха­ла вчи­ти­ся в США за за­про­ше­н­ням. Отри­ма­ла еко­но­мі­чну осві­ту в Гар­вард­сько­му уні­вер­си­те­ті. Пра­цю­ва­ла в Нью-Йор­ку на ка­на­лі HBO, па­ра­лель­но про­дю­су­ю­чи до­ку­мен­таль­не кі­но й фа­куль­та­тив­но на­вча­ю­чись кі­не­ма­то­гра­фу в Гар­вар­ді. 2015-го з від­зна­кою за­кін­чи­ла Ко­лум­бій­ський уні­вер­си­тет за спе­ці­аль­ні­стю «ре­жи­су­ра». Ви­гра­ла низ­ку гран­тів від пре­сти­жних фон­дів, зокре­ма грант ком­па­нії Panavision для но­вих ре­жи­се­рів New Filmmaker Grant (2012) і між­ди­сци­плі­нар­ний грант Ко­лум­бій­сько­го уні­вер­си­те­ту Art Works Grant (2012). Отри­ма­ла пра­во ве­сти вла­сний курс із ре­жи­су­ри в Ко­лум­бій­сько­му уні­вер­си­те­ті за рік до отри­ма­н­ня ре­жи­сер­сько­го ди­пло­му ( ве­ре­сень- гру­день 2013). Ко­ро­тко­ме­траж­ки Дар’ї Жук бу­ли по­ка­за­ні й пре­мі­йо­ва­ні на низ­ці фе­сти­ва­лів у США, Ро­сії, Бі­ло­ру­сі, а цьо­го ро­ку во­на за­кін­чи­ла ро­бо­ту над пов­но­ме­тра­жним де­бю­том «Кри­шталь» (Бі­ло­русь — Ро­сія — США — Ні­меч­чи­на).

Згі­дно з сю­же­том, се­ред роз­ру­хи 1990-х без­ро­бі­тна ді-джей­ка Ве­ля ( Алі­на На­сі­бул­лі­на), аби отри­ма­ти ві­зу в США, вка­зує в до­ку­мен­тах ви­пад­ко­вий те­ле­фон­ний но­мер, на який, ви­яв­ля­є­ться, по­дзво­нять з кон­суль­ства, щоб пе­ре­ві­ри­ти мі­сце її ро­бо­ти. Єди­ний спо­сіб під­твер­ди­ти ле­ген­ду — си­ді­ти кіль­ка днів у за­вод­сько­му мі­сте­чку не­по­да­лік від Мін­ська, в квар­ти­рі, де сто­їть той са­мий те­ле­фон, аби вча­сно від­по­ві­сти на дзві­нок. Ме­шкан­ці квар­ти­ри — про­стий люд, мі­сце­вий про­ле­та­рі­ат. Ма­ють кло­по­ти: го­ту­ю­ться до ве­сі­л­ля. На не­про­ха­ну го­стю ре­а­гу­ють по- рі­зно­му: від спів­чу­т­тя до ціл­ко­ви­то­го не­с­прийня­т­тя, але пу­ска­ють її по­си­ді­ти на стіль­чи­ку бі­ля те­ле­фо­на. Дзві­нок все не лу­нає, че­ка­н­ня за­тя­гу­є­ться, кон­флі­кти на­ро­ста­ють.

Це міг би бу­ти сю­жет для ко­ме­дії: сто­ли­чна шту­чка при­їздить у про­він­цію. Але «Кри­шталь» — не ко­ме­дія. Ве­ля в пер­шу чер­гу ви­рі­зня­є­ться з пост­ра­дян­сько­го се­ре­до­ви­ща сво­їм пра­гне­н­ням до сво­бо­ди. Яка для ото­чу­ю­чих її лю­дей — по­ро­жній звук. Їм ва­жли­ві пра­ви­ла, зви­чаї, «по­ня­тія». Ве­лі — яка, втім, має вла­сний тя­гар бре­хні — з ни­ми не зійти­ся. За­кін­чу­є­ться це все для неї кеп­сько — але во­дно­час і ро­бить силь­ні­шою.

Цей фільм не по­збав­ле­ний не­до­лі­ків, вла­сти­вих для пов­но­ме­тра­жних де­бю­тів — пря­мо­лі­ній­ність си­ту­а­цій, за­над­то ти­по­ві, на­віть пла­скі пер­со­на­жі, огрі­хи в сце­на­рії. Але атмо­сфе­ра 1990-х, ву­ли­ці, ін­тер’єри, ха­ра­кте­ри зма­льо­ва­ні до­во­лі то­чно й не без гу­мо­ру. Го­лов­не ж — вкла­де­не ре­жи­сер­кою по­сла­н­ня — про ва­жли­вість сво­бо­ди й важ­кість її здо­бу­т­тя — ви­слов­ле­не пе­ре­кон­ли­во й силь­но.

Ми по­го­во­ри­ли з Да­рі­єю на­пе­ре­до­дні прем’єри.

В ПОШУКАХ НЕКОМФОРТНОГО МІ­СЦЯ

— Вас кра­ще на­зи­ва­ти аме­ри­кан­ською чи бі­ло­ру­ською ре­жи­сер­кою?

— У ме­не ні­ко­ли не бу­ло та­кої ме­ти — емі­гру­ва­ти. Зав­жди їзди­ла в Аме­ри­ку вчи­ти­ся чи пра­цю­ва­ти. Впер­ше я ту­ди по­тра­пи­ла 1996-го, в 16 ро­ків. 9 мі­ся­ців пров­чи­ла­ся в се­ре­дній шко­лі й пе­ре­жи­ла це як емо­цій­ну трав­му, то­му, по­вер­нув­шись до Мін­ська, не ду­же хо­ті­ла їха­ти на­зад. Але ви­яви­ло­ся, що вчи­ти­ся в Мо­скві на­ба­га­то до­рож- че, ніж у ма­лень­ко­му ко­ле­джі на Се­ре­дньо­му За­хо­ді. Так одне за одним ме­не по­ча­ли за­тя­гу­ва­ти ту­ди. Про­те я не втра­ти­ла зв’язок з Бі­ло­рус­сю і ли­ши­ла­ся ду­же близь­кою до тих місць, де на­ро­ди­лась.

— Ваш зв’язок з кі­ном ви­ник у Аме­ри­ці чи в Бі­ло­ру­сі?

— Ре­жи­су­ра при­йшла до ме­не ціл­ко­ви­то ви­пад­ко­во. Про­сто, ко­ли по­до­ро­жу­єш і жи­веш у рі­зних кра­ї­нах, у те­бе роз­ши­рю­ю­ться ме­жі мо­жли­во­стей. В Мін­ську я не мо­гла уяви­ти, що кі­но ста­не ре­аль­ні­стю. Але, отри­му­ю­чи осві­ту, шу­ка­єш се­бе й своє мі­сце у жит­ті. Я по­тра­пи- ла на курс до­ку­мен­та­лі­сти­ки в Аме­ри­ці в 19 ро­ків. Моя по­дру­га з Гре­ції ду­же хо­ті­ла за­йма­ти­ся кі­ном, то­му що її ба­тько — ві­до­мий кі­но­ком­по­зи­тор, тож во­на ці­ле­спря­мо­ва­но йшла ту­ди, я при­єд­на­ла­ся за ком­па­нію й від­кри­ла для се­бе вра­жа­ю­чий світ. — І все? — Зно­ву сер­йо­зно зайня­ла­ся ре­жи­су­рою вже в 30 ро­ків. Ко­ли по­вер­ну­ла­ся в кі­но­шко­лу, пе­ре­про­бу­вав­ши всі сп­осо­би, аби по­зба­ви­ти­ся ці­єї хво­ро­би. Зні­ма­ла ві­део­арт, до­по­ма­га­ла дру­зям із про­дю­сер­ством, про­дю­су­ва­ла не­і­гро­ві кар­ти­ни са­ма. Але зре­штою при­йшла до усві­дом­ле­н­ня, що ме­ні потрібна ре­жи­су­ра і ні­чо­го біль­ше. Хо­ча ро­бо­та в кі­ні — бо­лі­сний про­цес, та­ке враження, що ти роз­дя­га­є­шся пе­ред чу­жи­ми лю­дьми. Ду­же не­ком­фор­тне мі­сце на­справ­ді.

«КРИ­ШТАЛЬ»

— Який фільм мо­же­те на­зва­ти ва­шим де­бю­том?

— Це і є «Кри­шталь». Усе до то­го я не вва­жаю сер­йо­зним кі­ном. Ме­ні за «Кри­шталь» не со­ром­но. А ре­шту про­сто бо­ля­че ди­ви­тись.

— Звід­ки вла­сне взя­ла­ся істо­рія Ве­лі?

— Зав’яз­ка з по­да­н­ням ли­по­вих до­ку­мен­тів у по­соль­ство грун­ту­є­ться на ре­аль­них по­ді­ях, що тра­пи­лись з одні­єю мо­єю по­дру­гою, при­чо­му в Ки­є­ві. Ко­ли во­на ме­ні роз­по­ві­ла це, я по­ду­ма­ла, що це міг би бу­ти фільм. Але це бу­ло 10 ро­ків то­му, зна­до­би­ло­ся ба­га­то ча­су, аби до­ве­сти до сце­на­рію.

— Що­до атмо­сфе­ри «Кри­шта­лю»: 1990-ті у вас від­обра­же­ні до­во­лі то­чно. Але чо­му са­ме цей час?

— По-пер­ше, та­ке не мо­гло тра­пи­ти­ся пі­зні­ше, в сві­ті мо­біль­них те­ле­фо­нів і ін­тер­не­ту. По-дру­ге, ме­ні хо­ті­ло­ся зма­лю­ва­ти час, який я ду­же до­бре знаю. Для ме­не пе­ре­лам­ний мо­мент на­став якраз 1996-го, та й у Бі­ло­ру­сі то­ді все зда­ва­ло­ся мо­жли­вим. Ме­ні зда­є­ться, що сьо­го­дні не­має та­ко­го без­ум­но­го по­ри­ву ви­ма­га­ти на­го­род від до­лі, вже іна­кший час. Тож для ме­не дев’яно­сті бу­ли ча- сом ве­ли­ких мо­жли­во­стей, скла­дним, але, оскіль­ки я на ту мить уже на­ро­ди­ла­ся, то не зна­ла, як мо­же бу­ти іна­кше.

— Ін­ший ва­жли­вий мо­мент: ви яв­но не іде­а­лі­зу­є­те «про­стий на­род».

— Для ме­не як ре­жи­сер­ки ва­жли­во від­чу­ва­ти лю­дей. Хто ми і чо­му ми так чи­ни­мо, а не іна­кше? На­ма­га­ю­ся зро­зу­мі­ти люд­ську суть з рі­зних бо­ків. Зро­зумі­ло, в нас не­має до­бра й зла в чи­сто­му ви­гля­ді. Як­би там бу­ли чи­сто по­зи­тив­ні чи чи­сто не­га­тив­ні пер­со­на­жі, то фільм втра­тив би зв’язок з ре­аль­ні­стю.

— Але все ж пев­не опо­ну­ва­н­ня со­цре­а­лі­сти­чній па­сто­раль­но­сті у вас є.

— Я на­віть не ду­ма­ла про со­цре­а­лізм, хо­ча й ви­ро­сла се­ред ньо­го, на кар­ти­нах «Бе­ла­ру­сьфіль­ма». Я швид­ше від­штов­ху­ва­ла­ся від сю­же­тів про мі­ську дів­чи­ну, яка на­ма­га­є­ться са­мо­ствер­ди­ти­ся, мріє про біль­ше. Ве­ля на­га­дує ме­ні аме­ри­кан­ську ге­ро­ї­ню, ін­ди­ві­ду­а­ліс­тку, яка го­то­ва за­ра­ди сво­єї мрії на що зав­го­дно. Во­дно­час, я не хо­ті­ла по­ка­зу­ва­ти це схі­дно­єв­ро­пей­ське убоз­тво, яке лю­блять про­да­ва­ти на За­хо­ді. Ме­ні йшло­ся про те, що у Ве­лі є мрії біль­ші, ніж ви­йти за­між чи за­мо­жні­ше жи­ти. То­му мо­жна ска­за­ти, що я спи­ра­ла­ся на не­за­ле­жне аме­ри­кан­ське кі­но 1980-х. Ще ду­же лю­блю Кі­ру Му­ра­то­ву.

— Чи ва­жли­ві для вас фе­мі­ні­сти­чні акцен­ти в цій істо­рії?

— Зві­сно. Однак, я не вва­жаю, що це най­ва­жли­ві­ший рі­вень. Я не хо­ті­ла ро­би­ти будь-яку про­па­ган­ду. Але я ча­сто ба­чу жі­нок, які ду­же ба­га­то пра­цю­ють і чо­ло­ві­ків, які ду­же ба­га­то від­по­чи­ва­ють. Тож у ме­не там до­во­лі ба­га­то жі­но­чих пер­со­на­жів — актив­них, та­ких, що за­пам’ято­ву­ю­ться.

РЕ­ЖИМ

— Який стан бі­ло­ру­сько­го кі­на? — Важ­кий. «Бі­ло­ру­сьфільм» ми жар­то­ма на­зи­ва­є­мо «Пар­ти­зан­філь­мом». То­му що в нас ду­же ба­га­то філь­мів — про пар­ти­за­нів. Уза­га­лі бі­ло­ру­ська на­ціо­наль­на ідея до­сі кру­ти­ться дов­ко­ла тої вій­ни. То­му в ме­не й ма­ма ге­ро­ї­ні пра­цює у від­по­від­но­му му­зеї. Ме­ні ду­же хо­ті­ло­ся зро­би­ти бі­ло­ру­ський фільм, який бу­де не про ту вій­ну. Я вам, укра­їн­цям, ду­же за­здрю. Ме­ні зда­є­ться, що у вас справ­жня но­ва хви­ля в кі­ні, ба­га­то мо­ло­дих кі­не­ма­то­гра­фі­стів, які ду­же зву­чать, при­чо­му за ме­жа­ми Укра­ї­ни теж. На жаль, у нас не­ма під­трим­ки но­во­го по­ко­лі­н­ня. Мо­жли­во, ми про­сто бі­дні­ші, в нас мен­ше гро­шей на кі­но. І скан­дал дов­ко­ла на­шо­го го­лов­но­го фе­сти­ва­лю «Ли­ста­пад»... Це та­кий ма­я­тник: ро­би­ти кі­но на­чеб­то мо­жна, але та­ка по­лі­ти­чна си­ту­а­ція, що до­во­ди­ться вми­ка­ти са­мо­цен­зу­ру. Існує не­зри­ма ме­жа, яку не мо­жна пе­ре­сту­па­ти в пла­ні ма­те­рі­а­лу. На­при­клад, до кон­кур­су на «Ли­ста­па­ді» не допу­сти­ли фільм про ба­бу­сю, яка жи­ве в Кри­му, щоб не обра­зи­ти по­чу­т­тя гля­да­чів, при­чо­му на­віть не на­ших, а ро­сій­ських. На­че Бі­ло­русь на­ма­га­є­ться за­йма­ти ней­траль­ну по­зи­цію, але ми все одно ду­же про­ро­сій­ські.

— Чи мо­жна го­во­ри­ти про те, що у вас дер­жа­ва ку­пує ло­яль­ність кі­не­ма­то­гра­фі­стів?

— Ме­ні зда­є­ться, во­ни на­ма­га­ю­ться зро­би­ти ве­ли­ке кі­но, яке бу­ло би жан­ро­вим і про­па­ган­ду­ва­ло б си­лу дер­жа­ви. Ви­йшло кіль­ка про­е­ктів, на які ви­ді­ли­ли ба­га­то гро­шей і які про­ва­ли­ли­ся з трі­ском. Ма­ло не МВС спон­со­ру­ва­ло... Та­ке існує — ви­со­ко­бю­дже­тна кі­но­про­па­ган­да. На­ма­га­ли­ся ро­би­ти і більш про­дю­сер­ські про­е­кти, на які за­про­шу­ва­ли за­ру­бі­жних ре­жи­се­рів, але во­ни зов­сім не про­зву­ча­ли. Мо­же, ко­лись во­ни від­да­дуть ці гро­ші мо­ло­ді — аби зня­ти не один па­фо­сний фільм за 3 міль­йо­ни, а де­ся­ток гар­них. Ми хо­че­мо бу­ти Гол­лі­ву­дом, а на­справ­ді нам тре­ба бу­ти ти­ми, ким ми є, не со­ро­ми­тись то­го, що ми ма­лень­ка кра­ї­на. Нам вар­то ро­би­ти ма­лень­ке фе­сти­валь­не кі­но, але ці­ка­во ро­би­ти, ствер­джу­ва­ти на­ціо­наль­ні осо­бли­во­сті в та­кий спо­сіб.

— Що­до на­ціо­наль­них осо­бли­во­стей: чи вір­ни­ми є враження, що ни­ні у ва­шій кра­ї­ні від­бу­ва­є­ться по­сту­по­ва бі­ло­ру­сі­за­ція?

— Я див­лю­ся по мо­ло­дих лю­дях. Ра­ні­ше це був ду­же кон­кре­тний про­ша­рок. Хтось, на­при­клад, вчив­ся в ху­до­жній шко­лі, і ця шко­ла го­во­ри­ла бі­ло­ру­ською. А за­раз я ба­чу, що ба­га­то мо­ло­ді віль­но во­ло­діє мо­вою та її ви­ко­ри­сто­вує. По­тро­ху ви­хо­дить у ма­си, але ду­же по­віль­но по­рів­ня­но з тим, як це від­бу­ва­ло­ся й від­бу­ва­є­ться у вас. Ме­ні теж зда­ва­ло­ся, і ба­га­то хто до­сі вва­жає, що бі­ло­ру­ська куль­ту­ра близь­ка до ро­сій­ської. Але, по­жив­ши й по­пра­цю­вав­ши в Мо­скві, ще до Кри­му, я від­кри­ла, що ми з Ро­сі­єю зов­сім рі­зні, зов­сім іна­кше від­чу­ва­є­мо світ.

— Якщо вже за­йшла про це мо­ва, ска­жіть: за ва­шою оцін­кою — за стіль­ки ро­ків бі­ло­ру­си не вто­ми­ли­ся від ре­жи­му Лу­ка­шен­ка?

— Ме­ні зда­є­ться, що біль­шість йо­го під­три­мує. — До­сі? — Як да­ність. На тлі сей­смі­чних змін в Укра­ї­ні в ком­бі­на­ції з про­па­ган­дою ре­жим став ли­ше силь­ні­ший, бо ар­гу­мент «ви ж не хо­че­те гро­ма­дян­ської вій­ни, як в Укра­ї­ні» пра­цює без­від­мов­но.

— При цьо­му в «Кри­шта­лі» ви зро­би­ли від­кри­тий фі­нал.

— Ме­ні ду­же ва­жли­во бу­ло ли­ши­ти на­дію. Змі­ни від­бу­ва­ю­ться ду­же швид­ко, різ­ко й не­пе­ре­дба­чу­ва­но. І ко­ли щось змі­ню­є­ться, ти вже не мо­жеш со­бі уяви­ти, що во­но ко­лись бу­ло іна­кше.

«ФЕМЕН» І МУЗИКА

— Що зні­ма­ти­ме­те да­лі? — Ду­же хо­ті­ла б зро­би­ти фільм в Укра­ї­ні. Зна­йти те­му, ре­ле­ван­тну і Схі­дній, і За­хі­дній Єв­ро­пі. Одне сло­во, ду­маю зня­ти щось про ва­шу гру­пу «Фемен». Та­кі мо­ло­ді — я не уяв­ляю, що мо­гла б бу­ти на­стіль­ки усві­дом­ле­ною чи іде­о­ло­гі­чно сфор­мо­ва­ною в та­ко­му ві­ці. Це ідея, яка ме­не ду­же хви­лює.

— Маю вас за­пев­ни­ти як сві­док їхньої ді­яль­но­сті — це яви­ще вкрай су­пе­ре­чли­ве.

— Так са­ме це й ці­ка­во. Те, що ми до кін­ця не ро­зу­мі­є­мо і не мо­же­мо пев­но ви­зна­чи­ти, до­бре це чи по­га­но.

— Чи ма­є­те якісь за­хо­пле­н­ня по­за кі­ном?

— Я за­кін­чи­ла му­зи­чну шко­лу, а по­тім в уні­вер­си­те­ті за­йма­ла­ся — гра­ла на ор­га­ні, ді-дже­ї­ла. І за­раз пі­сля «Кри­шта­лю» на­ма­га­ю­ся зно­ву по­вер­ну­ти­ся до му­зи­ки. По­ки не граю, але ме­ні про­по­ну­ють, і бу­ду на­ма­га­ти­ся су­мі­ща­ти.

— Який стиль вам най­біль­ше до ду­ші?

— Ду­же лю­блю еле­ктрон­ну му­зи­ку, це я до­да­ла в сце­на­рій, як ви мо­гли по­мі­ти­ти. Ця суб­куль­ту­ра для ме­не є за­пе­ре­че­н­ням рок-н-ро­лу, Цоя й по­ді­бно­го, тоб­то тої му­зи­ки, яку слу­ха­ли ба­тьки, але, го­лов­не — во­на вті­лює справ­жню сво­бо­ду.

ФОТО НАДАНО ДАР’ЄЮ ЖУК

Дар’я Жук

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.