До­бро­та і твер­дість ду­ху

Ра­ї­са ТАЛАЛАЙ (ХАРИТОНОВА): «Ко­ли пи­шу про­зо­вий твір, пе­ре­тво­рю­ю­ся на га­лер­ни­ка»

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! -

Усмі­хне­на, при­ві­тна, де­лі­ка­тна, ця жін­ка на­ді­ле­на справ­ді осо­бли­вим спів­чу­т­тям «до всіх Бо­жих ство­рінь, не ли­ше до лю­ди­ни». Без по­чу­т­тя ем­па­тії пи­сьмен­ник не ми­сли­мий — Ра­ї­са Талалай ствер­джує це й у сло­ві, й на ді­лі.

«ДЕ­ХТО З МО­ЇХ РО­ДИ­ЧІВ І ДО­СІ ЖИ­ВЕ В ГОРЛІВЦІ»

— Чо­му ви ра­ні­ше дру­ку­ва­ли­ся під прі­зви­щем Талалай, а ни­ні — Харитонова?

— Моя пер­ша книж­ка «Три­ко­лір­на Ду­ся» — про­зо­ва. Се­ред про­за­ї­ків не­має ні­ко­го з та­ким прі­зви­щем. Ко­ли на­пи­са­ла­ся пер­ша книж­ка вір­шів, я пе­ре­йшла на ба­тьків­ське, бо вва­жаю не­че­сним ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти ім’я ві­до­мо­го укра­їн­сько­го по­е­та Ле­о­ні­да Та­ла­лая.

— Ви на­ро­ди­ли­ся в Горлівці, сьо­го­дні це не­під­кон­троль­на Укра­ї­ні те­ри­то­рія. Якою ни­ні ба­чи­ться ма­ла ба­тьків­щи­на?

— Оду­ре­ною, де­мо­ра­лі­зо­ва­ною і де­гра­до­ва­ною, та ми зна­є­мо, що вин­ні в цьо­му не ли­ше ме­шкан­ці Дон­ба­су. Де­хто з мо­їх ро­ди­чів і сьо­го­дні жи­ве в Горлівці. Знаю, що там є сві­до­мі лю­ди, па­трі­о­ти, які че­рез рі­зні об­ста­ви­ни му­си­ли за­ли­ши­тись. Але не зми­ри­ти­ся.

— Ви ав­тор­ка про­зо­вих кни­жок і по­е­ти­чних збі­рок. Якщо су­ди­ти з остан­ніх пу­блі­ка­цій, пе­ре­ва­гу ни­ні від­да­є­те по­е­зії. Чо­му?

— По­е­зія ме­ні пси­хо­ло­гі­чно рі­дні­ша. Про­за ж, якщо го­во­ри­ти від­вер­то, ду­же енер­го­ви­тра­тна річ. Пи­са­ти ро­ман мо­же со­бі до­зво­ли­ти або чо­ло­вік, у яко­го є якщо не ка­пі­тал, то від­да­на дру­жи­на, що за­ро­бляє «гру­бі гро­ші», або са­мо­тня і за­мо­жна жін­ка. Ця ро­бо­та ви­ма­гає ці­ло­до­бо­вої са­мо­від­да­чі. Ко­ли пи­шу про­зо­вий твір, то пе­ре­тво­рю­юсь на га­лер­ни­ка в пря­мо­му й пе­ре­но­сно­му зна­чен­ні. Але за цей ви­сна­жли­вий труд, за без­сон­ні но­чі з їх на­слід­ка­ми для здо­ров’я в Укра­ї­ні за­зви­чай не пла­тять. Із вла­сно­го до­сві­ду: я ла­у­ре­а­тка Пре­мії іме­ні В.Со­сю­ри, але не маю на­віть до­ку­мен­таль­но­го під­твер­дже­н­ня цьо­го фа­кту, не те що ма­те­рі­аль­ної під­трим­ки.

З сьо­го­дні­шньою фі­нан­со­вою і куль­тур­ною по­лі­ти­кою в Укра­ї­ні я не мо­жу со­бі до­зво­ли­ти та­ку роз­кіш — пи­са­ти про­зу. Крім то­го, її ж до­ве­де­ться ще й вла­сним ко­штом ви­да­ва­ти. Я му­шу шу­ка­ти під­ро­бі­ток, щоб не ли­ше опла­чу­ва­ти ко­му­нал­ку роз­мі­ром у дві мої пен­сії, а й про­сто ви­жи­ва­ти. Хоч на­ші чи­нов­ни­ки, на­пев­не, впев­не­ні, що лі­те­ра­ту­ра — це хо­бі, а укра­їн­ським пи­сьмен­ни­кам на про­жи­т­тя вистачає і свя­то­го ду­ха.

«У ВЕРЛІБРІ Я МО­ЖУ СКА­ЗА­ТИ НА­БА­ГА­ТО БІЛЬ­ШЕ»

— Улю­бле­ний спо­сіб вір­шу­ва­н­ня — вер­лібр? Як і чо­му став­ся пе­ре­хід від кла­си­чної стро­фі­ки до вер­лі­бру?

— Я ви­хо­ва­на на кла­си­чній по­е­зії і ко­ха­ю­ся в ній. До­не­дав­на вер­лібр вва­жа­ла чи­мось шту­чним, ну­дним, не­ці­ка­вим — фор­мою твор­чо­сті, до­сту­пною для сла­ба­ків. До­не­дав­на. Оче­ви­дно, до цьо­го ме­ні не тра­пля­лось чи­та­ти та­ла­но­ви­тих вер­лі­бри­стів.

Вер­лі­бри Миколи Бі­ден­ка над­зви­чай­но вра­зи­ли ме­не. Я спро­бу­ва­ла ство­ри­ти щось по­ді­бне, та до йо­го рів­ня ме­ні ще ро­сти й ро­сти. З то­го ча­су мої ри­мо­ва­ні вір­ші ви­да­ю­ться ме­ні про­гра­шни­ми про­ти мо­їх же вер­лі­брів. Ме­ні хо­че­ться бу­ти то­чною і віль­ною, го­во­ри­ти са­ме про те, що на­справ­ді спо­ну­ка­ло на на­пи­са­н­ня тво­ру. Крім то­го, у верлібрі зав­дя­ки тим же ме­та­фо­рі, ре­мі­ні­сцен­ції, алю­зії то­що я мо­жу на­ба­га­то біль­ше і ла­ко­ні­чні­ше ска­за­ти про рі­зні ва­жли­ві ре­чі.

— Зва­жа­ю­чи на не­що­дав­ні пу­блі­ка­ції, ви не втри­ма­ли­ся від «зло­би дня». Спо­ку­са ска­за­ти пря­мо ду­же ве­ли­ка. Але при цьо­му втра­ча­ю­ться, як на ме­не, засоби ви­ра­зно­сті са­ме по­е­ти­чно­ї­мо­ви. Що на це ска­же­те?

— Пи­та­н­ня дра­жли­ве. На ме­жі 80 — 90-х ро­ків ми ціл­ком ви­прав­да­но вті­ка­ли від вуль­гар­ної со­ці­а­лі­за­ції лі­те­ра­ту­ри й по­ро­жньо­го па­фо­су со­цре­а­лі­зму. В остан­нє де­ся­ти­лі­т­тя на­ша лі­те­ра­ту­ра у кра­щих своїх зраз­ках по­мі­тно тя­жіє до ви­со­ко­го ми­сте­цько­го ка­но­ну. Та орі­єн­та­ція ба­га­тьох мо­ло­дих і не ли­ше мо­ло­дих пи­сьмен­ни­ків на «чи­сте естет­ство» зча­ста при­зво­дить до зву­же­но­го по­гля­ду на світ, до дрі­бно­тем’я, на­ту­ра­лі­сти­чно­го вар­вар­ства або гра­фо­ман­сько­го сю­сю­ка­н­ня.

У час, ко­ли грим­лять гар­ма­ти і ллє­ться кров, по­бо­ю­ва­н­ня по­ру­шень естет­ських са­мо­на­ста­нов, за­кри­ва­н­ня очей на жи­во­тре­пе­тні про­бле­ми су­спіль­но­го жи­т­тя — сно­бізм. Не за­бу­ва­ю­чи «Крей­сле­рі­а­ну» Го­фма­на, Фло­бе­ра, Ле­вер­кю­на (ге­роя «До­кто­ра Фа­у­сту­са» То­ма­са Ман­на), не мо­жу не пи­са­ти про те, що бо­лить ко­жно­му укра­їн­цю. Так, я усві­дом­люю, що десь не вда­ло­ся уни­кну­ти від­кри­тої пу­блі­ци­сти­чно­сті. Але вва­жаю, що су­то естет­ська по­зи­ція «над су­ти­чкою» в те­пе­рі­шній си­ту­а­ції над­то сум­нів­на. Я со­лі­дар­на з по­зи­ці­єю ві­до­мо­го по­е­та В.Ба­зи­лев­сько­го: «Вий­ди і ска­жи!»

У на­пли­ві емо­цій го­лос мо­же зри­ва­тись. Але бу­ти ін­ди­фе­рен­тним, са­мо­за­ко­ха­но по­зи­ра­ти на за­гро­же­ний світ, зру­чно вмо­стив­шись у «ве­жі зі сло­но­вої кіс­тки», справ­жній ми­тець, на моє пе­ре­ко­на­н­ня, не має пра­ва. А засоби ви­ра­зно­сті, ду­маю, — не най­ви­ща ме­та ми­сте­цтва. Ме­та — са­ма ви­ра­зність, ху­до­жня ін­фор­ма­тив­ність текс­ту. Скіль­ки ше­дев­рів знає істо­рія сві­то­вої лі­те­ра­ту­ри, збу­до­ва­них без за­сто­су­ва­н­ня тро­пів, ін­тер­текс­ту­аль­них при­йо­мів, на са­мій ли­ше ав­то­ло­гії. Ві­зьмі­мо для при­кла­ду хо­ча б зна­ме­ни­ту «Сво­бо­ду» По­ля Елю­а­ра.

«СВО­Ї­МИ ТВО­РА­МИ НА­МА­ГА­Ю­СЯ ПОСІЯТИ ДОБРОТУ»

— Ви ав­тор­ка ме­му­а­рів «Я ви­йшла за­між за по­е­та». Опу­блі­ку­ва­ли спо­га­ди не ли­ше про Ле­о­ні­да Та­ла­лая, а й Ми­ко­лу Він­гра­нов­сько­го, Оле­га Ора­ча. Які від­гу­ки ма­ли?

— За цю книж­ку я отри­ма­ла пре­мію «Бла­го­віст» і пре­мію від Фун­да­ції Укра­їн­сько­го віль­но­го уні­вер­си­те­ту (Лі­те­ра­тур­но-на­у­ко­вий кон­курс фон­ду ім.Во­ля­ни­ків-Шва­бін­ських). Про книж­ку — а це не ли­ше ме­му­а­ри, а й опо­віда­н­ня — на­пи­сав тіль­ки Єв­ген Ба­ран, але не в ча­со­пи­сі — в ін­тер­не­ті.

— Чи мо­жeте ска­за­ти, що ва­ші текс­ти — са­ме жі­но­чі? Що вкла­да­є­те в це по­ня­т­тя?

— Не ду­ма­ла над цим. Сво­ї­ми тво­ра­ми на­ма­га­ю­ся посіяти в сер­ці чи­та­ча доброту й ми­ло­сер­дя і в та­кий спо­сіб зро­би­ти світ хо­ча б трі­ше­чки сві­тлі­шим і без­пе­чні­шим для всіх Бо­жих ство­рінь, не ли­ше для лю­ди­ни. А це ма­те­рин­ське зав­да­н­ня.

— Пи­сьмен­ни­ки май­же зав­жди вва­жа­ють, що їх не «від­чи­та­ли» в усій пов­но­ті то­го, що на­ма­га­ли­ся до­не­сти. Чи хтось із лі­те­ра­ту­ро­знав­ців по­тра­кту­вав ва­шу твор­чість «у всій пов­но­ті»?

— У всій — ще ні: з ко­жною но­вою книж­кою змі­ню­юсь, ро­сту. Але ба­га­то аван­сів (а це — ве­ли­че­зний сти­мул для твор­чо­сті) я отри­ма­ла пі­сля ви­хо­ду мо­єї по­е­ти­чної збір­ки «Чор­на пер­ли­на» від ака­де­мі­ка, до­кто­ра ми­стецтв і лі­те­ра­ту­ро­знав­ця Ва­ди­ма Ску­ра­тів­сько­го. Йо­го ста­т­тя ста­ла пі­сля­мо­вою в мо­їй дру­гій по­е­ти­чній збір­ці «Ще все мо­жли­во».

Во­ло­ди­мир Ба­зи­лев­ський бла­го­сло­вив сво­єю пе­ред­мо­вою мою тре­тю по­е­ти­чну збір­ку «Жи­т­тя без жо­дної під­каз­ки», на яку в з’яви­ла­ся ре­цен­зія І.Про­коф’єва, й цьо­го ро­ку за неї я отри­ма­ла пре­мію іме­ні В.Ми­си­ка. Сьо­го­дні ру­ко­пис но­вої книж­ки, де пе­ре­ва­жа­ють вер­лі­бри, го­то­вий по­ба­чи­ти світ, але... Усім вдя­чна і за кри­ти­ку, і за ко­жне до­бре сло­во, яке на­ди­хає ме­не і до­по­ма­гає удо­ско­на­лю­ва­ти­ся.

Лю­дми­ла ТАРАН

ДО­ВІД­КА «Дня»

Ра­ї­са Талалай (Харитонова) на­ро­ди­ла­ся в Горлівці. Ав­тор­ка кни­жок про­зи «Три­ко­лір­на Ду­ся» та «Я ви­йшла за­між за по­е­та. Опо­віда­н­ня, по­вість-спо­гад, епі­сто­ля­рій». У акти­ві — кіль­ка збі­рок по­е­зій.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.