Но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат Гер­та Мюл­лер: «Ко­жна ди­кта­ту­ра має свою жа­хли­ву мо­ву»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Дми­тро ДРОЗДОВСЬКИЙ

2009-го во­на отри­ма­ла Но­бе­лів­ську пре­мію в га­лу­зі лі­те­ра­ту­ри з фор­му­лю­ва­н­ням: «Із зо­се­ре­дже­ні­стю в по­е­зії і щи­рі­стю у про­зі опи­сує жи­т­тя зне­до­ле­них».

Ви­да­тна ні­ме­цько­мов­на ру­мун­ська пи­сьмен­ни­ця на­ро­ди­лась у Ру­му­нії. ¯ї дід був фер­ме­ром. Ма­ти (нім­ке­ня) пі­сля то­го, як Ру­му­нію за­хо­пи­ли ра­дян­ські вій­ська, бу­ла де­пор­то­ва­на в та­бір на те­ри­то­рії Укра­ї­ни, а звіль­не­на 1950-го. Са­ма Гер­та ви­вча­ла ру­мун­ську і ні­ме­цьку лі­те­ра­ту­ри в уні­вер­си­те­ті у Ти­мі­шо­а­рі, пра­цю­ва­ла пе­ре­кла­да­чем на за­во­ді, втра­ти­ла ро­бо­ту че­рез від­мо­ву спів­пра­цю­ва­ти з та­єм­ною по­лі­ці­єю — се­ку­рі­та­те. З 1987-го в Ні­меч­чи­ні во­на — про­за­їк, по­ет, есе­їст — ви­сту­пає та­кож як ху­до­жник і фо­то­граф. На дум­ку кри­ти­ків, го­лов­на те­ма її твор­чо­сті — до­свід не­во­лі і на­силь­ства. Дія ба­га­тьох її тво­рів пе­ре­но­сить чи­та­ча до Ру­му­нії ча­сів Ча­у­ше­ску.

Не­що­дав­но пи­сьмен­ни­ця бу­ла по­че­сним про­мов­цем на ХХІ кон­гре­сі Мі­жна­ро­дної асо­ці­а­ції лі­те­ра­тур­ної ком­па­ра­ти­ві­сти­ки (Ві­ден­ський уні­вер­си­тет). По­зи­ція Г.мюл­лер сто­сов­но Укра­ї­ни одно­зна­чна: вій­на — ре­зуль­тат крем­лів­сько­го втру­ча­н­ня.

В ін­терв’ю DT.UA па­ні Гер­та роз­по­ві­ла про вла­сний до­свід ро­бо­ти на фа­бри­ці, де її на­ма­га­ли­ся «за­вер­бу­ва­ти», про ди­тин­ство, про свої сто­сун­ки з ні­ме­цькою і ру­мун­ською мо­ва­ми, зре­штою, про ві­зит до Укра­ї­ни. Во­на ще спо­ді­ва­є­ться при­їха­ти в Укра­ї­ну, мо­жли­во, на Фо­рум ви­дав­ців у Льво­ві, а мо­жли­во, і в Дон­бас, з яким пов’яза­на осо­бли­ва ро­дин­на істо­рія. — Па­ні Гер­то, якщо зга­да­ти най­яскра­ві­ший мо­мент ва­шо­го жи­т­тя, то який він? Чи ча­сто по­вер­та­є­те­ся дум­ка­ми в ми­ну­ле? Чи, нав­па­ки, ті­ка­є­те від ньо­го? Що ви­кли­кає страх? — Одна з най­біль­ших не­без­пек су­ча­сно­го ур­ба­ні­зо­ва­но­го сві­ту — атом­ні від­хо­ди, яки­ми хар­чу­ю­ться лю­ди. Атом­ні ви­ки­ди на­стіль­ки по­ту­жні, що во­ни утво­рю­ють тов­стий шар нав­ко­ло нас, як скло на взут­ті. Цей по­тік ато­мів, мо­жна при­пу­сти­ти, ко­лись ске­рує нас на цвин­тар, якщо ми не ске­ру­є­мо йо­го.

Я зав­жди бу­ла впев­не­на, що ро­сли­ни ли­ше вдень не ру­ха­ю­ться, а що­но­чі, ко­ли всі сплять, во­ни бі­га­ють сю­ди-ту­ди і від­ві­ду­ють одна одну або див­ля­ться одна на одну. Я ві­ри­ла, що ро­сли­ни жи­ві. ¯хнє ко­рі­н­ня за­ли­ша­є­ться в зем­лі і че­кає, ко­ли во­ни по­вер­ну­ться, щоб зно­ву кві­тну­ти на сві­тан­ку. І ро­слин­ки по­вер­та­ю­ться під ра­нок і вдень ро­стуть на тих са­мих мі­сцях…

Ме­не зав­жди ці­ка­ви­ло, чи бу­ла б я ін­шою, як­би ма­ла ін­ших ба­тьків? Чи я за­ли­ша­ю­ся при­ро­слою до сво­го до­му чи змі­ню­ю­ся, за­ле­жно від се­ре­до­ви­ща, гео­гра­фії, про­сто­ру нав­ко­ло ме­не?..

Ко­ли на­ста­ва­ла ніч, уся ро­ди­на по­вер­та­ла­ся на ве­че­рю. І ні­хто ні­ко­го не за­пи­ту­вав, яким був день. Ко­жен мав у со­бі та­єм­ни­цю. І я так са­мо.

Моя та­єм­ни­ця по­ля­га­ла в то­му, що я зна­ла, що ко­жен має та­єм­ни­цю! Ко­жний, по­чи­на­ю­чи з кін­чи­ків паль­ців і за­кін­чу­ю­чи клі­ти­на­ми ті­ла, був сум­ний. Ко­жний мав по­ро­жне­чу в сер­ці.

Я ду­маю, що сіль­ська до­ві­ра і сіль­ські пе­ре­су­ди — це стра­шні по­ня­т­тя, яких ми ни­ні ма­є­мо по­збу­ти­ся. Бо ча­сто ці по­ня­т­тя фун­кціо­ну­ють не­пра­виль­но, зокре­ма в су­спіль­стві, яке має до­свід ди­кта­ту­ри. — Вам ві­до­мий до­свід ди­кта­ту­ри і страх, який жи­ве в та­ко­му су­спіль­стві. Як вда­ва­ло­ся ви­жи­ти в умо­вах пре­су? — Зав­жди ду­ма­ла, що є ли­ше чо­ти­ри лю­ди­ни, з яки­ми до­бре по­чу­ва­ла­ся. І все, за що я їх так лю­би­ла, є, вла­сне, в цій дер­жав­ній за­бо­ро­ні. Я лю­би­ла їх за те, що во­ни бу­ли жер­тва­ми ди­кта­ту­ри, хо­ча во­ни са­мі вва­жа­ли се­бе ви­ко­нав­ця­ми її во­лі.

Ко­ли пра­цю­ва­ла на фа­бри­ці, де­які лю­ди хо­ті­ли, щоб я спів­пра­цю­ва­ла та­єм­но зі слу­жба­ми. То­ді я ду­ма­ла, що це гра. Бу­ла на­їв­на. Але ме­ні бу­ло ці­ка­во спо­сте­рі­га­ти за рі­зни­ми лю­дьми: і ди­си­ден­та­ми, і ти­ми, хто пи­сав до­но­си.

Мо­жли­во, я бу­ла не ті­єю лю­ди­ною, мо­жли­во, во­ни хо­ті­ли ін­шу. То­му ме­не то­ді схо­пи­ли. Я по­вин­на бу­ла і на но­во­му мі­сці, на фа­бри­ці, «шпи­гу­ва­ти». Одно­го дня я усві­до­ми­ла: біль­ше ме­ні не пра­цю­ва­ти…

Ме­ні не зна­йшли но­во­го мі­сця пра­ці. І я му­си­ла зран­ку о пів на сьо­му що­ти­жня бу­ти в ди­ре­кто­ра, а по­тім че­ка­ти ще на се­кре­та­ря пар­тії і пред­став­ни­ка вла­ди. І ці чо­ти­ри ти­пи що­ран­ку по­си­ла­ли по ме­не і зав­жди на­при­кін­ці ка­за­ли: ти за­ли­ши­шся на фа­бри­ці до са­мої пен­сії!

Це бу­ла про­во­ка­ція. І фа­бри­ка бу­ла жа­хли­вою фа­бри­кою ма­ши­но­бу­ду­ва­н­ня. Тут ви­ро­бля­ли тра­кто­ри, ко­ле­са до ма­шин і зап­ча­сти­ни до ко­ліс. І зав­жди я бу­ла на ро­бо­ті о пів на сьо­му. Це був та­кий со­бі ро­бі­тни­чий хор, де всі під на­гля­дом. Тре­ба бу­ло йти крок за кро­ком, ру­ха­ти­ся в такт із му­зи­кою. А му­зи­ка спів­а­ла про ди­кта­ту­ру. До­сі з жа­хом зга­дую, як я йду крок за кро­ком із ци­ми жа­хли­ви­ми пі­сня­ми…

Так са­мо й під час обі­дньої пе­ре­р­ви. Му­си­ли жу­ва­ти в такт із му­зи­кою.

Це бу­ла чу­до­ва фа­бри­ка. Фа­бри­ка в чи­сто­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва.

Я ба­чи­ла чо­ло­ві­ків, жі­нок, хво­рих. Во­ни ми­ли­ся в ду­ші, хо­ча на фа­бри­ці не бу­ло те­плої во­ди, а в бу­дин­ках ви­мкне­но еле­ктри­ку.

І ко­ли я при­йма­ла душ, ча­сто чу­ла, як пла­ка­ли слу­жбов­ці, чо­ло­ві­ки й жін­ки.

Лю­ди пи­ли весь час, бо взим­ку силь­но мер­зли. В за­лі всі шиб­ки бу­ли роз­би­ті, або в них зов­сім не бу­ло скла. Кім­на­ти — за­би­ті де­рев’яни­ми щи­та­ми. Го­ріл­ку пи­ли весь день.

Бу­ла та­ка жа­хли­ва си­ту­а­ція, яка ме­не про­сто вби­ва­ла. І то­ді при­йшов хтось у не­ро­бо­чий час і ска­зав, що я му­шу пі­ти до ке­рів­ни­ка. І я по­ба­чи­ла, як ста­ви­ться ця лю­ди­на до сво­їх спів­гро­ма­дян: з лю­ди­ною вза­га­лі не ра­ху­ю­ться. Ми по­трі­бні на­шій дер­жа­ві та її ке­рів­ни­ко­ві ли­ше для то­го, щоб ма­ти лю­дей, які б йо­го ви­хва­ля­ли, щоб ма­ти три­бу­ну і щоб на цій три­бу­ні сто­я­ти і ма­ти вла­ду. — Чи ря­ту­ва­ла вас лі­те­ра­ту­ра?

Чи до­по­мо­гли книж­ки від­чу­ти сво­бо­ду? У чо­му для вас осо­би­сто най­ви­щий ви­мір сво­бо­ди? У пі­знан­ні се­бе, кра­ї­ни, сві­ту, Бо­га? — Ко­ли я бу­ла ди­ти­ною, то не ма­ла кни­жок. Я їх отри­ма­ла, ко­ли ста­ла уче­ни­цею вже остан­ньо­го ро­ку на­вча­н­ня. Бу­ла пре­мія — пер­ша, дру­га, тре­тя. Пре­мія в кла­сі. Ко­му ді­ста­ва­ла­ся та­ка пре­мія, той отри­му­вав кіль­ка кни­жок як ви­на­го­ро­ду. Пре­мію да­ва­ли пі­сля за­кін­че­н­ня шко­ли, на шкіль­но­му свя­ті. Да­ру­ва­ли ста­лін­ські ди­тя­чі книж­ки. На­при­клад «Вла­дний їжак». Це бу­ла книж­ка в сти­лі во­єн­но­го ста­лі­ні­зму. Це ме­не не ці­ка­ви­ло. Але не бу­ло жо­дної книж­ки, яка би ме­не від­вер­ну­ла від чи­та­н­ня чи яка не за­ці­ка­ви­ла б.

Один ка­то­ли­цький свя­ще­ник якось ка­зав ме­ні, що Бог усю­ди.

«Ага, — я по­ду­ма­ла. — Він ме­не всю­ди ба­чить!» На­пев­но, Він був та­ким со­бі пер­шим ди­кта­то­ром? Пер­шим «ди­кта­то­ром» був Бог, ко­трий по­стій­но за мною спо­сте­рі­гає.

Та­кож, ко­ли чи­сти­ла кар­то­плю, ду­ма­ла: чи це по­до­ба­є­ться Бо­го­ві? Я бу­ла впев­не­на, що Він ме­не по­ка­рає, ко­ли щось учи­ню не­пра­виль­но. То­ді ме­ні вви­жа­ли­ся рі­зні ві­до­мі не­біж­чи­ки на не­бі. Я їх ба­чи­ла і в мі­шку кар­то­плі. «Ага, — ду­ма­ла я, — це — Йо­сип, а це — Те­ре­за, а це — Да-він­чі».

Але якщо во­ни по­мер­ли, то та­кож ма­ли грі­хи. От­же, все бу­ло ло­гі­чно. Во­ни ма­ли грі­хи. І за ці грі­хи ма­ли бу­ти по­ка­ра­ні на не­бі. — Які сто­сун­ки Гер­ти Мюл­лер з мо­вою ні­ме­цькою і мо­вою ру­мун­ською? — На мою дум­ку, не лі­те­ра­ту­ра ви­на­йшла по­е­зію, а про­сто по­е­зія бу­ла ви­на­йде­на як чин­ник на­шої ре­аль­но­сті. Ко­ли чор­на кі­шка пе­ре­хо­дить до­ро­гу, ме­ні не ща­стить. Хі­ба це не ске­пти­чно? Не­має ло­гі­ки. Але це так.

Ка­жуть, що ко­ли хтось убив ла­стів­ку, то бу­де чер­во­не мо­ло­ко. Я ду­ма­ла, що мо­ло­ко стає чер­во­ним, бо кров ла­стів­ки якось по­тра­пляє в ко­ро­ву.

Так са­мо й то­ді, ко­ли рі­жуть ко­рів. У пер­ші дні мо­ло­ко ін­ших ро­же­ве. Усе має свою ло­гі­ку. І це бу­ла пер­ша фор­ма по­е­зії. І це бу­ла пер­ша лі­те­ра­ту­ра, по­бу­до­ва­на на ло­гі­чно­му по­єд­нан­ні не­ло­гі­чно­го. По­е­зія — це пов­сяк­ден­ність.

Я са­ма для се­бе (або й за­ра­ди сво­єї дер­жа­ви) вчи­ла ру­мун­ську. І чи­та­ла книж­ки. Ви­вча­ла ру­мун­ську по­віль­но, але до­ско­на­ло, на­скіль­ки мо­жна вчи­ти мо­ву. І по­ба­чи­ла, які пре­кра­сні ме­та­фо­ри має ця мо­ва, які чу­до­ві зво­ро­ти.

Але про­бле­ми бу­ли з на­зва­ми ро­слин, які ме­ні ду­же по­до­ба­ли­ся: їх на­зи­ва­ють май­глю­кхен (кон­ва­лії) у ні­ме­цькій мо­ві, а в ру­мун­ській май­глю­кхен озна­чає «сльо­зин­ка».

Ко­жна мо­ва має свої гра­ма­ти­чні по­ня­т­тя. І це пре­кра­сно.

Я ви­вча­ла ру­мун­ську мо­ву, і во­на по­ча­ла ме­ні по­до­ба­ти­ся. Ду­ма­ла, що во­на біль­ше ме­ні па­сує, ніж ні­ме­цька. Ко­ли в ні­ме­цькій мо­ві ка­жуть, що па­дає зір­ка, то тре­ба со­бі щось по­ба­жа­ти. А в ру­мун­ській мо­ві це озна­чає, що хтось ці­єї ми­ті по­мер…

Ко­жна ди­кта­ту­ра має свою жа­хли­ву мо­ву. І ко­жна іде­о­ло­гія має свою мо­ву. Ця мо­ва її три­має, про­па­гу­ю­чи без­глу­здя, во­ро­же лю­дям.

Я ба­чи­ла що­дня, що тра­пля­ло­ся з лю­дьми в ім’я мо­ви. І ця не­без­пе­ка між вла­сною мо­вою лю­дей і мо­вою пов­сяк­де­н­ня жа­ха­ла.

Най­ці­ка­ві­шою бу­ла пов­сяк­ден­на лі­те­ра­ту­ра. Те, що дру­ку­ва­ло­ся що­дня в Ру­му­нії в га­зе­ті чи бу­ло на книж­ко­вих яр­мар­ках, — це своє­рі­дне іде­о­ло­гі­чне гет­то.

Ча­у­ше­ску ви­сту­пав що­дня. Йо­го ви­ступ вва­жа­ли бла­гом, до­бро­че­сні­стю для кра­ї­ни. Він по­стій­но озву­чу­вав рі­зні ука­зи, які по­трі­бні бу­ли для то­го, щоб ке­ру­ва­ти кра­ї­ною.

Я ува­жно сте­жи­ла за ви­сту­па­ми Ча­у­ше­ску. Це ме­ні до­по­мо­гло де­що зба­гну­ти. Чи мір­кує по­лі­тик під час ви­сту­пу, чи по­вто­рює фор­му­ли? Ми­слить він мо­вою дер­жа­ви чи мо­вою іде­о­ло­гії? Іде­о­ло­гія ду­же силь­на в мо­ві, зокре­ма ко­ли по­лі­тик по­чи­нає го­во­ри­ти про ети­чні ка­те­го­рії. Ча­сто за тим ба­чу іде­о­ло­гію. Ме­ні до­ста­тньо по­чу­ти ли­ше два ре­че­н­ня. Сьо­го­дні ми ба­чи­мо, хто в по­лі­ти­ці ду­має, а хто ні. Хто цей ша­блон опа­но­вує, а хто не ви­ко­ри­сто­вує.

Це мо­жна спо­сте­рі­га­ти в ко­жній кра­ї­ні, в де­мо­кра­ти­чних кра­ї­нах та­кож. Ру­мун­ська пов­сяк­ден­на мо­ва в ча­си Ча­у­ше­ску — все най­гір­ше, що мо­гло бу­ти най­гар­ні­шим у Ру­му­нії.

Я ні­ко­ли не вмі­ла пи­са­ти ру­мун­ською мо­вою, бо за­пі­зно по­ча­ла її вчи­ти. По­хо­ди­ла з мен­ши­ни, з ні­ме­цько­го се­ла. В ін­шо­му се­лі бу­ли ли­ше угор­ці, ще в ін­шо­му — ли­ше сло­ва­ки, ще в ін­шо­му — ли­ше ру­му­ни. Але лю­ди ні­ко­ли не мі­ша­ли­ся. І з ру­му­на­ми я ма­ла ра­зом ли­ше два уро­ки на ти­ждень. І ли­ше з 15 ро­ків хо­ди­ла ра­зом із ру­му­на­ми на на­вча­н­ня до ста­рої бу­дів­лі в мі­сто.

По­чу­ва­ла­ся не­ви­ди­мою і ні­ко­ли не на­ва­жу­ва­ла­ся пи­са­ти ру­мун­ською. То­му, ко­ли ба­чу кон­ва­лії, не знаю, ба­чу я їх ні­ме­цькою чи ру­мун­ською. Це ли­ше ма­люн­ки, які в мо­їй го­ло­ві і які вро­сли в неї ду­же гли­бо­ко. Іно­ді плу­таю жі­но­чий рід і чо­ло­ві­чий рід. То­му ви­ко­ри­сто­вую ме­та­фо­ри, де в ні­ме­цькій мо­ві — імен­ник жі­но­чо­го ро­ду. Але в ме­та­фо­рі ви­ко­ри­сто­вую чо­ло­ві­чий рід, бо в мо­їй го­ло­ві ви­ма­льо­ву­є­ться ру­мун­ський ма­лю­нок. Я іно­ді не звер­таю на це ува­ги, а ли­ше зго­дом по­мі­чаю.

Мо­ва — в ядрі ко­жної іде­о­ло­гії. Ко­жна іде­о­ло­гія має свою мо­ву. Мо­ва мо­же все. Во­на мо­же вби­ти, во­на мо­же вря­ту­ва­ти, во­на мо­же вті­ши­ти, зав­да­ти шко­ди.

І нам на дум­ку не спа­дає, яка во­на по­ту­жна, мо­ва… Ва­жли­во зна­ти, що ро­би­ти­ме мо­ва, що ро­бить во­на за­раз. Я осо­бли­во її обе­рі­га­ла у сво­їх тво­рах, на­віть в імей­лах.

Ча­сто за­пи­ту­ва­ла: а ко­ли ж ви­ни­кла ди­кта­ту­ра? Чо­му? Що її спри­чи­ни­ло? Як став ди­кта­то­ром Ча­у­ше­ску? Лю­ди­на, яка за­кін­чи­ла ли­ше чо­ти­ри кла­си? Він же не вміє го­во­ри­ти. Він на­ймав про­мов­ців. Він не був осо­би­сті­стю. Він був бо­я­гу­зли­вим і аб­со­лю­тно не ха­ри­зма­ти­чним. Йо­го го­лос жа­хли­вий. Чо­му ро­блять усе те, що він на­ка­зує?

Страх, страх, страх — це не­ймо­вір­не чу­до­ви­сько. І в цьо­му чу­до­ви­ську «жи­ли» лю­ди. І сьо­го­дні ми ба­чи­мо ба­га­то кра­їн, які ви­ни­ка­ють із цьо­го чу­до­ви­ська. — У чо­му се­крет і осо­бли­вість ва­шо­го ав­тор­сько­го сти­лю? Спро­буй­те да­ти не­ве­ли­чкий ав­то­ко­мен­тар. — По-пер­ше, я не за­блу­ка­ла в оман­ли­во­сті фа­ктів. По-дру­ге, не мо­жна за­блу­ка­ти в мо­ві, з якою близь­ко пе­ре­ти­на­є­шся. І по­трі­бно зна­ти, що істо­рія фун­кціо­нує не са­ма. І те, що в ній пе­ре­жи­то, — це одне. А те, що вбу­до­ва­не в неї, — ін­ше.

Опо­відь має вла­сні за­ко­ни, які во­на са­ма за­сто­со­вує. Не­має усної мо­ви. І діа­лог та­кож має бу­ти ви­на­йде­ний, щоб він усно зву­чав. Я мо­жу взя­ти усне мов­ле­н­ня і са­ма за­пи­са­ти. Але так не мо­же бу­ти. Прав­до­по­ді­бність, прав­да ви­ни­ка­ють че­рез ви­на­йде­н­ня мо­ви. Пи­сьмен­ни­ко­ві ва­жли­во ви­на­йти мо­ву прав­ди.

Я вза­га­лі не мо­жу цьо­го до­сте­мен­но усві­до­ми­ти чи по­ясни­ти щось ра­ціо­наль­но як ле­ктор. Я це мо­жу ли­ше від­чу­ти. Від­чу­ти, ко­ли пи­шу ре­че­н­ня, чи во­но пра­виль­не. І по­тім му­шу ба­га­то ра­зів пе­ре­пи­су­ва­ти, по­ки не отри­маю по­трі­бно­го ре­зуль­та­ту.

Ко­жне ре­че­н­ня — ре­аль­ність. А ко­ли ре­аль­ність нав­ми­сне фаль­шу­ють у ре­че­н­нях, то це стра­шне й не­без­пе­чне ша­храй­ство. Я на­зи­ваю це сюр­ре­а­лі­змом. Вва­жаю, що сюр­ре­а­лізм не фун­кціо­нує вза­га­лі без кон­кре­тно­го «я». Що біль­ше в сюр­ре­а­лі­змі стриб­ків з ре­аль­но­сті, то біль­ше «я» в йо­го фун­да­мен­ті. Тоб­то там, звід­ки пи­сьмен­ник ні­би­то пра­гне ви­стри­бну­ти.

Ре­аль­ність за­фі­ксо­ва­на у сло­ві. Ли­ше на осно­ві ре­аль­но­сті я мо­жу бу­ти сюр­ре­а­лі­сти­чною. Сюр­ре­а­лізм — ви­хід в ін­шу, ілю­зор­ну ре­аль­ність, але во­на не по­ри­ває зв’яз­ку з дій­сні­стю. Бо все з’єд­нує на­ша сві­до­мість. І це не­ща­стя… — Яке ва­ше став­ле­н­ня до тра­ге­дії, яку сьо­го­дні пе­ре­жи­ває Укра­ї­на? У чо­му ко­рінь зла, на ва­шу дум­ку? — Сьо­го­дні в ме­діа зга­ду­ють Лу­ганськ, Яси­ну­ва­ту. Чи­таю га­зе­ту, в якій іде­ться про вій­ну в цих мі­сцях. І сьо­го­дні ту­ди не мо­жна по­їха­ти, бо все на­шпи­го­ва­не вій­сько­ви­ми — ро­сій­ськи­ми чи, як їх на­зи­ва­ють, се­па­ра­ти­ста­ми. Так, там ро­сі­я­ни­се­па­ра­ти­сти, без яких не бу­ло б вій­ни.

До­не­цько­го ае­ро­пор­ту не­має. А це був нор­маль­ний ае­ро­порт. І ко­ли я див­лю­ся на все це і ба­чу ли­ше ру­ї­ни, спри­чи­не­ні вій­ною… Не­мо­жли­во по­ві­ри­ти. Ме­ні ду­же, ду­же і ду­же сум­но… Дми­тро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.