Дві «Во­ли­ні»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Пе­тро КРАЛЮК

13 ве­ре­сня пи­сьмен­ни­ку Бо­ри­со­ві Хар­чу­ку ви­пов­ни­ло­ся б 85 ро­ків.

Де­які йо­го по­бра­ти­ми-одно­лі­тки до­жи­ли до та­ких по­ва­жних літ. А Хар­чук пі­шов з жи­т­тя, ко­ли йо­му не бу­ло й ші­ст­де­ся­ти. І про ньо­го, вва­жай­те, за­бу­ли. Чи май­же за­бу­ли. Хо­ча це один з най­та­ла­но­ви­ті­ших укра­їн­ських ра­дян­ських (чи, мо­же, ан­ти­ра­дян­ських?) пи­сьмен­ни­ків.

Про йо­го «твір жи­т­тя» — ро­ман-те­тра­ло­гію «Во­линь» ма­ло хто знає. Хі­ба що фа­хів­ці-лі­те­ра­ту­ро­знав­ці. Ни­ні цей твір ні­би за­ті­ни­ла ін­ша «Во­линь» — три­ло­гія Ула­са Сам­чу­ка, яка за ча­сів не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни пе­ре­ви­да­ва­ла­ся кіль­ка ра­зів і ви­кли­ка­ла пев­ний ре­зо­нанс. Тим па­че що Сам­чук ни­ні вві­йшов до укра­їн­сько­го лі­те­ра­тур­но­го ка­но­ну як кла­сик — чо­го не ска­жеш про Хар­чу­ка. Хо­ча рів­нем лі­те­ра­тур­ної май­стер­но­сті Хар­чук не по­сту­па­є­ться Сам­чу­ко­ві і, мо­жли­во, на­віть пе­ре­вер­шує йо­го.

Хар­чук і Сам­чук зі сво­ї­ми епі­чни­ми «Во­ли­ня­ми» — кон­ку­рен­ти ми­мо­во­лі. Оби­два во­ли­ня­ни. Се­ла, де ми­ну­ло їх ди­тин­ство, — на від­ста­ні яки­хось 50 кі­ло­ме­трів. Прав­да, в ча­сі во­ни ро­зі­йшли­ся. Сам­чук міг би бу­ти ба­тьком Хар­чу­ка. На­ро­див­ся 1905 ро­ку. Хар­чук — 1931-го. Зре­штою, лі­те­ра­тур­но їх та­ки мо­жна вва­жа­ти ба­тьком і си­ном. Прав­да, тра­пля­є­ться, що ба­тьки і ді­ти по-рі­зно­му див­ля­ться на світ, на­віть опи­ня­ю­ться по рі­зні бо­ки ба­ри­кад. Сам­чук і Хар­чук теж сві­то­гля­дно роз­ми­ну­ли­ся. Пер­ший по­дав­ся на За­хід. Та­кий був йо­го ви­бір. Не хо­тів скні­ти в між­во­єн­ній Ре­чі По­спо­ли­тій, яка, за ве­ли­ким ра­хун­ком, бу­ла за­двір­ка­ми Єв­ро­пи, де укра­ї­нець був лю­ди­ною дру­го­го сор­ту. У мо­ло­ді ро­ки Сам­чук мав сим­па­тії до біль­шо­ви­ків. На­віть спро­бу­вав пе­ре­бра­ти­ся не­ле­галь­но в СРСР че­рез поль­сько­ра­дян­ський кор­дон. Та йо­му, мо­жна ска­за­ти, по­ща­сти­ло. Ра­дян­ські при­кор­дон­ни­ки від­да­ли вті­ка­ча по­ля­кам. Мо­жна уяви­ти, що че­ка­ло б Сам­чу­ка у «ща­сли­вій Кра­ї­ні Рад» у 30-ті ро­ки. Пі­сля не­вда­ло­го пе­ре­хо­ду поль­сько-ра­дян­сько­го кор­до­ну Сам­чук пе­ре­тнув (так са­мо не­ле­галь­но!) поль­сько-ні­ме­цький — на цей раз успі­шно. І опи­нив­ся у «справ­жній Єв­ро­пі».

У Хар­чу­ка ж ви­бо­ру не бу­ло. Се­ло, де він зро­став, пі­сля «зо­ло­то­го ве­ре­сня» 1939-го, а пі­зні­ше, вже пі­сля фа­шист­ської оку­па­ції, опи­ни­ло­ся в скла­ді СРСР. Ра­дян­ський кор­дон був на зам­ку. Хар­чук му­сив прийня­ти ра­дян­ські пра­ви­ла гри, якщо хо­тів ви­би­ти­ся в лю­ди. Він зро­бив не­по­га­ну кар’єру. Але це бу­ло в Ки­є­ві, да­ле­ко від йо­го рі­дної Во­ли­ні. Став ра­дян­ським пи­сьмен­ни­ком — про­те не до кін­ця. Йо­го му­чи­ла ра­дян­ськість. Про це свід­чать — і при­хо­ва­но, й від­кри­то — йо­го тво­ри. Пев­но, ці ду­шев­ні му­ки не оста­н­ня при­чи­на то­го, що Хар­чук ра­но зго­рів. По­мер у сі­чні 1988-го. Са­ме то­ді, ко­ли дру­ку­ва­ло­ся дру­ге ви­да­н­ня йо­го ро­ма­ну «Во­линь», який пе­ред тим фа­кти­чно опи­нив­ся під за­бо­ро­ною. «Лі­те­ра­тур­ний ба­тько» Хар­чу­ка Сам­чук ві­ді­йшов у кра­щий світ май­же одно­ча­сно з ним, у ли­пні 1987-го. Мо­жна на­віть ска­за­ти так: «ба­тько» за­брав із со­бою «си­на». Мі­сти­ка?

Пев­но, ми так і не ді­зна­є­мо­ся, як са­ме пи­сав Хар­чук свою «Во­линь». Чи то то­ва­ри­ші з ЦК КПУ по­ра­ди­ли йо­му на­пи­са­ти та­кий ро­ман — як від­по­відь за­кля­то­му на­ціо­на­лі­сту Сам­чу­ку. Чи то сам Хар­чук про­я­вив іні­ці­а­ти­ву, за­про­по­ну­вав­ши «бій­цям іде­о­ло­гі­чно­го фрон­ту» ідею тво­ру або й сам твір. Про­сто так у ра­дян­ській лі­те­ра­тур­ній ца­ри­ні ні­чо­го не від­бу­ва­ло­ся. Адже для ко­му­ні­сти­чної но­мен­кла­ту­ри це бу­ла ва­жли­ва сфе­ра іде­о­ло­гі­чної ро­бо­ти. За нею пиль­ну­ва­ли — ще й як! Осо­бли­во в не­бла­го­на­дій­ній Укра­ї­ні.

За свід­че­н­ням пер­шої дру­жи­ни Хар­чу­ка На­та­лії Іса­є­вої, пи­сьмен­ник хо­тів на­зва­ти ро­ман «У па­зу­рах ор­ла», обме­жив­шись опи­сом жи­т­тя ге­ро­їв за ча­сів «пан­ської Поль­щі». Сам же образ бі­ло­го ор­ла як сим­вол поль­ських ре­пре­сій про­ти укра­їн­ців не раз зу­стрі­ча­є­ться в Хар­чу­ко­вій «Во­ли­ні». Про­те з не­ві­до­мих при­чин ав­тор пе­ре­на­звав свій твір (чи це йо­му за­про­по­ну­ва­ли «від­по­від­аль­ні то­ва­ри­ші»?). При цьо­му роз­ши­рив хро­но­ло­гі­чні ме­жі — у ро­ма­ні-те­тра­ло­гії йде­ться не ли­ше про між­во­єн­ний пе­рі­од, а й про пе­рі­од Дру­гої сві­то­вої вій­ни і на­віть тро­хи про по­во­єн­ний час.

Хай там як, але Хар­чу­ко­ва «Во­линь» бу­ла своє­рі­дною іде­о­ло­гі­чно-лі­те­ра­тур­ною від­по­від­дю на «Во­линь» Сам­чу­ка. Хо­ча на­справ­ді цим тво­ром «лі­те­ра­тур­ний син» про­дов­жив спра­ву «ба­тька». По­при іде­о­ло­гі­чність і пер­шо­го, і дру­го­го тво­ру (Сам­чу­ко­ва «Во­линь» твір ні­би­то на­ціо­на­лі­сти­чний, а «Во­линь» Хар­чу­ка на­пи­са­на з ра­дян­ських по­зи­цій), ці ро­ма­ни го­во­рять про ва­жли­ві по­за­і­де­о­ло­гі­чні ре­чі. У них прав­ди­во по­ка­за­но бу­т­тя во­лин­сько­го се­ля­ни­на пер­шої по­ло­ви­ни ХХ ст. Бу­т­тя, яке ще ли­ша­ло­ся тра­ди­цій­ним, «аграр­ним», але яке вже за­зна­ва­ло руй­на­ції — що ча­сто по­ро­джу­ва­ло не­про­сті ко­лі­зії.

І в то­му, і в то­му ро­ма­ні чер­во­ною ни­ткою про­хо­дить ідея гли­бо­кої за­ко­рі­не­но­сті во­лин­сько­го се­ля­ни­на в сво­їй зем­лі. При цьо­му ба­чи­мо апе­ля­цію до істо­ри­чної пам’яті. Цю пам’ять у Сам­чу­ка про­бу­джу­ють ста­ро­вин­не се­ло Дер­мань, де він на­ро­див­ся, й Острог з йо­го дав­ні­ми му­ра­ми — там пи­сьмен­ник бу­вав у ди­тин­стві. Ця дав­ни­на, її ар­те­фа­кти — пре­дмет гор­до­сті для Сам­чу­ка.

У Хар­чу­ка де­що іна­кше. Йо­го се­ло Ло­зи (або Ло­зів­ка — під та­кою на­звою во­но фі­гу­рує в ро­ма­ні) — зов­сім по­ряд зі ста­ро­вин­ним мі­сте­чком Ви­шні­вець, яке бу­ло ро­до­вим гні­здом опо­ля­че­но­го укра­їн­сько­го кня­зів­сько­го ро­ду Ви­шне­ве­цьких. Ло­зів­ка про­ти­став­ля­є­ться Ви­шнів­цю з йо­го ста­ро­вин­ним зам­ком. Як і укра­їн­ці про­ти­став­ля­ю­ться по­ля­кам.

Пам’ять ав­то­ра в ро­ма­ні ся­гає гли­бо­кої істо­рії. Є в Хар­чу­ка, як і в Сам­чу­ка, звер­не­н­ня і до дав­ні­шої, «ар­хе­ти­пі­чної» сим­во­лі­ки, що має ін­до­єв­ро­пей­ське ко­рі­н­ня. Це і на­тя­ки на своє­рі­дну ре­лі­гій­ність во­ли­нян з її «язи­чни­цьким» під´рун­тям, і культ при­ро­ди, що ми­мо­віль­но про­яв­ля­ю­ться в сло­вах і ді­ях ге­ро­їв. Зре­штою, це й від­по­від­на сим­во­лі­ка. Пе­ред­усім сим­во­лі­ка рі­чки. Пер­ша ча­сти­на Сам­чу­ко­вої «Во­ли­ні» має на­зву «Ку­ди те­че та рі­чка». А в ано­та­ції до Хар­чу­ко­вої «Во­ли­ні» чи­та­є­мо: «Рі­ка на­ро­дно­го жи­т­тя, взяв­ши ви­то­ки з на­ціо­наль­них дже­рел, пли­ве у все­лю­дність. Що їй шту­чні дам­би, при­ро­дні за­пла­ви, ви­кла­де­ні бли­ску­чи­ми ка­мін­чи­ка­ми бе­ре­ги чи до­ча­сно хир­ля­ві на них ек­зо­ти­чні са­джан­ці? Во­на про­би­ває го­ри і за­то­плює до­ли­ни». Го­ринь, яка про­ті­кає че­рез Ви­шні­вець, Ло­зів­ку й су­сі­днє се­ло Бо­да­ки, то не про­сто рі­чка в Хар­чу­ко­вій «Во­ли­ні». Це один з ге­ро­їв тво­ру.

Ще один ва­жли­вий сим­вол у ро­ма­ні Хар­чу­ка — дуб. Це і сим­вол за­ко­рі­не­но­сті, і сим­вол твер­до­сті, мі­цно­сті і на­віть не­зни­щен­но­сті ро­ду. Са­ме дуб асо­ці­ю­є­ться з ро­ди­ною Гна­тю­ків — цен­траль­них ге­ро­їв тво­ру. Ро­зло­гий дуб зо­бра­же­но й на об­кла­дин­ці дру­го­го ви­да­н­ня Хар­чу­ко­вої «Во­ли­ні». І, схо­же, це де­ре­во з’яви­ло­ся на ній не без під­каз­ки ав­то­ра.

Сам­чу­ко­ва «Во­линь» більш «ін­ди­ві­ду­а­лі­сти­чна». В її цен­трі — сіль­ський хло­пець Во­лодь­ка, який по­хо­дить з від­но­сно за­мо­жної сім’ї і пра­гне ста­ти ін­те­лі­ген­том. Це, мо­жна ска­за­ти, лі­те­ра­тур­на ав­то­біо­гра­фія са­мо­го Сам­чу­ка. У Хар­чу­ка — іна­кше. Це біо­гра­фія йо­го ро­ди­ни на тлі ши­ро­кої па­но­ра­ми жи­т­тя се­ла.

Щоб пе­ре­ка­за­ти твір Хар­чу­ка, по­трі­бно чи­ма­ло мі­сця і ча­су. Бо це ро­дин­на са­га. У ко­жно­го з чо­ти­рьох бра­тів Гна­тю­ків — Пав­ла, Пе­тра, Гри­го­рія, Іва­на — та їхньої се­стри На­та­лі своя до­ля. А ще тут сім’ї Чор­но­ба­їв, Пла­то­вих, ін­ших пер­со­на­жів дру­го­го пла­ну.

По­при те, що «Во­линь» Хар­чу­ка ма­ла ра­дян­ський «ін­тер’єр», ре­аль­но в цен­трі тво­ру опи­ня­є­ться не ко­му­ніст, а «не­сві­до­мий» се­ре­дняк Пе­тро Гна­тюк, який до то­го ж під час ні­ме­цької оку­па­ції стає ста­ни­чним Укра­їн­ської пов­стан­ської ар­мії. Йо­го жи­т­тя — справ­жня се­лян­ська дра­ма. Тут є все — і не­ро­зум­на лю­бов, і лю­бов справ­жня, і важ­ке гар­ту­ва­н­ня на зем­лі, і аван­тюр­ні при­го­ди. Є на­віть си­но­вбив­ство і тра­гі­чна за­ги­бель…

На від­мі­ну від Сам­чу­ка, який пи­сав свою «Во­линь» віль­но, не огля­да­ю­чись на цен­зу­ру, Хар­чук та­кої роз­ко­ші не мав. Йо­му по­стій­но до­во­ди­ло­ся огля­да­ти­ся на цен­зо­рів, слід­ку­ва­ти за «лі­ні­єю пар­тії», яка бу­ла схиль­на до ко­ли­вань. По­при прав­ди­вість, що пе­ре­ва­жає в зо­бра­жен­ні во­лин­сько­го се­ла, пи­сьмен­ник зму­ше­ний був вда­ва­ти­ся до шту­чно­сті, ви­га­док, аби ство­ри­ти ви­ди­мість про­ра­дян­ської ло­яль­но­сті. Іно­ді він вда­вав­ся, за сло­ва­ми Сер­гія Си­ню­ка, до своє­рі­дно­го со­ці­а­лі­сти­чно­го сюр­ре­а­лі­зму, ко­ли де­які ді­я­н­ня ра­дян­ської вла­ди по­да­ва­ли­ся як дії її во­ро­гів. Яскра­вий при­клад — зо­бра­же­н­ня го­ло­до­мо­ру на се­лі, яке зу­стрі­ча­є­мо в дру­гій ча­сти­ні ро­ма­ну. Тут опи­са­но по­дії, що від­бу­ва­ли­ся в цен­траль­но- й схі­дно­укра­їн­ських зем­лях у 1932—1933 рр. Однак у тво­рі во­ни від­бу­ва­ю­ться на… Во­ли­ні. І го­ло­до­мор ор­га­ні­зо­вує не Ста­лін, а… Піл­суд­ський. Прав­да, є тут мо­мен­ти, які вка­зу­ють на справ­жнє мі­сце, де був го­ло­до­мор. При­мі­ром, опи­су­є­ться, що се­ля­ни пу­хли з го­ло­ду, а ва­го­ни з зер­ном сто­я­ли (ува­га!) в сте­пу. На Во­ли­ні ж сте­пів не­має! І ува­жний чи­тач мо­же здо­га­да­ти­ся, що в тво­рі йде­ться са­ме про ста­лін­ський го­ло­до­мор.

У тре­тій і че­твер­тій ча­сти­нах ро­ма­ну є чи­ма­ло місць, де ра­дян­ська вла­да по­стає не в най­кра­що­му сві­тлі. Не без іро­нії го­во­ри­ться про її пред­став­ни­ків. В іро­ні­чно­му сві­тлі, зокре­ма, зо­бра­же­но Авер’яна Па­ра­мо­но­ви­ча Агу­за­ро­ва, який у Ло­зів­ці утвер­джу­вав вла­ду рад, а по­тім став се­кре­та­рем рай­ко­му. На­при­клад, під час уста­нов­чих кол­го­спних збрів, си­дя­чи в пре­зи­дії, «…Авер’ян Па­ра­мо­но­вич по­чав нер­во­во ма­лю­ва­ти чор­ти­ків, і Хи­ма, по­ба­чив­ши, що він ма­лює на па­пе­рі, з пре­зир­ством від­су­ну­лась од ньо­го: де ж це ви­да­но, аби за та­ким ви­со­ким сто­лом, ку­ди по­са­ди­ла гро­ма­да, чо­ло­вік за­ймав­ся та­ким не­по­доб­ством, фе!..» Пи­ше Хар­чук і про те, що жін­ки ра­дян­ських офі­це­рів, опи­нив­шись у За­хі­дній Укра­ї­ні, не ві­да­ли, що й до чо­го, і за­мість су­конь одя­га­ли ні­чні со­ро­чки, які зна­йшли в мі­сце­вих крам­ни­цях. Пи­сьмен­ник по­ка­зує, що при­хід ра­дян­ської вла­ди на Во­линь при­звів до де­зор­га­ні­за­ції гро­мад­сько­го жи­т­тя, по­ши­ре­н­ня та­ких явищ, як кра­діж­ки, не­по­ва­га до тра­ди­цій то­що. Є й на­тя­ки на фаль­ши­вість ра­дян­ської вла­ди, на те, що її пред­став­ни­ки ча­сто ви­да­ють ба­жа­не за дій­сне. Не оми­нув Хар­чук і пи­та­н­ня ра­дян­ських ре­пре­сій. Зві­сно, всі ці мо­мен­ти не на пер­шо­му пла­ні. Ав­то­ро­ві до­во­ди­ло­ся їх ма­ску­ва­ти. Та все ж…

Окрім то­го, Хар­чук дає чи­та­че­ві чи­ма­ло ін­фор­ма­ції про ді­яль­ність ОУН і УПА на за­хі­дно­укра­їн­ських зем­лях. Ця ін­фор­ма­ція по­ча­сти ви­крив­ле­на на до­го­ду ра­дян­ським цен­зо­рам. Пред­став­ни­ків на­ціо­на­лі­сти­чно­го ру­ху най­ча­сті­ше зо­бра­же­но в не­га­тив­но­му сві­тлі. Але не зав­жди. Іно­ді ав­тор до­зво­ляє со­бі по­зи­тив­но зо­бра­зи­ти окре­мих пер­со­на­жів. Це, зокре­ма, ба­чи­мо у сце­ні вбив­ства ху­до­жни­ка-упів­ця — на­тяк на Ні­ла Ха­се­ви­ча. Сце­на справ­ді вра­жає. Осо­бли­во остан­ній акорд. Пі­сля вби­то­го ху­до­жни­ка, який був ін­ва­лі­дом (не мав ніг), за­ли­ши­лась кар­ти­на: «Во­на бу­ла на­ма­льо­ва­на яки­мись див­ни­ми, тем­них ко­льо­рів фар­ба­ми. На­пев­но, са­мо­ро­бни­ми. Але ди­ви­ли­ся ясно. До са­мих обрі­їв зді­йма­ли­ся го­ри, ви­со­кі, із них, з ви­со­ких гір, ішла ста­ра жін­ка. З клу­но­чком за пле­чи­ма. І той клу­но­чок, ви­дно, був їй ду­же до­ро­гим, бо во­на не­сла йо­го ду­же зда­ле­ку, вто­ми­ла­ся. І ве­чір­ні про­ме­ні сон­ця про­сві­чу­ва­ли її шлях. Ішла жін­ка-ма­ти до си­на». Це ні­би гімн та­ла­но­ви­то­му ху­до­жни­ко­ві-бор­це­ві. І йо­го ма­те­рі.

По­ді­бні кра­моль­ні ре­чі не про­йшли повз ува­гу пиль­них цен­зо­рів. Якщо пер­ші дві ча­сти­ни Хар­чу­ко­вої «Во­ли­ні», де йшло­ся про не­по­доб­ства за ча­сів «пан­ської Поль­щі», ого­ло­си­ли по­мі­тним до­ся­гне­н­ням укра­їн­ської ра­дян­ської лі­те­ра­ту­ри, то з тре­тьою і че­твер­тою ча­сти­на­ми ви­ни­кла ін­ша си­ту­а­ція. Під час дру­го­го ета­пу го­нінь на укра­їн­ську ін­те­лі­ген­цію у пе­рі­од за­стою на по­ча­тку 70-х рр. ді­ста­ло­ся й Хар­чу­ко­ві. 18 ве­ре­сня 1973 р. га­зе­та «Лі­те­ра­тур­на Укра­ї­на» опу­блі­ку­ва­ла кри­ти­чну ре­цен­зію Ю.яр­ми­ша «Всу­пе­реч жит­тє­вій прав­ді» на Хар­чу­ко­ву «Во­линь». Рів­но за три мі­ся­ці там­та­ки з’яв­ля­є­ться ще одна по­ді­бна ре­цен­зія — на цей раз Г.ко­но­ва­ло­ва — «Ан­ти­істо­ри­чні впра­ви Бо­ри­са Хар­чу­ка». «Во­линь» бу­ло ви­лу­че­но з бі­бліо­тек. А ре­а­бі­лі­та­ція книж­ки від­бу­ла­ся ли­ше пе­ред смер­тю ав­то­ра — 1988 ро­ку, ко­ли з’яви­ло­ся дру­ге ви­да­н­ня ро­ма­ну.

Хар­чу­ко­ва «Во­линь» — твір не ли­ше ба­га­то­пла­но­вий, а й ба­га­то­про­блем­ний. Ці­ка­во в ньо­му ви­сві­тлю­ю­ться поль­сько-укра­їн­ські від­но­си­ни — пи­та­н­ня, яке остан­нім ча­сом у нас акту­а­лі­зу­ва­ло­ся. Хар­чук дає зро­зу­мі­ти, що по­ля­ки ста­ви­ли­ся до укра­їн­ців як ко­ло­ні­за­то­ри. І це про­яв­ля­ло­ся не ли­ше на рів­ні вла­ди, поль­ських ари­сто­кра­тів, оса­дни­ків, а й на рів­ні не­за­мо­жних по­ля­ків.

Ось один по­ка­зо­вий епі­зод. Бі­дня­чка Ан­то­ні­на Пла­то­ва, яка бу­ла про­ко­му­ні­сти­чно на­ла­што­ва­на, роз­по­від­ає, як її ма­ти по­сва­ри­ла­ся з Ма­рі­єю Бро­нев­ською, дру­жи­ною мі­сце­во­го лі­де­ра поль­ських ко­му­ні­стів: «Ма­ти ска­за­ла, що від по­ля­ків жи­т­тя не­ма. Ті­тка Ма­рія їй — що во­на, мов­ляв, теж поль­ка. Ма­ти ті­тці Ма­рії, що і її не­на­ви­дить. Як­би не поль­ка, чи ви­па­сла б че­ре­во та­ке? Всі по­ля­ки — па­ни. На му­жи­цьких пле­чах ра­ю­ють». На­то­мість обра­же­на Ма­рія кри­ча­ла: «Ма­ло вас, ру­си­нів, по­ля­ки вчать. По­слу­ха­ла сво­го ста­ро­го пня і ру­син­ську мо­ву вчи­ла, до­го­джа­ла ру­си­нам. Та що у вас, у ру­си­нів, є? Ні­чо­го сво­го. Все чу­же. Мо­ва — пе­ре­вер­ну­та, поль­ська. Пі­сні пе­ре­вер­ну­ті, поль­ські. А від­ста­лість яка? Тем­но­та по­всю­дна. Та ви нам, по­ля­кам, по­вин­ні бу­ти зав­дя­чні жи­т­тям сво­їм! Хто, як не по­ля­ки, вас від ви­ми­ра­н­ня ря­ту­ють?» Ота­ке «по­ро­зу­мі­н­ня» бу­ло між про­сти­ми по­ля­ка­ми й укра­їн­ця­ми.

Іно­ді Хар­чук, вда­ю­чись до зга­да­но­го ме­то­ду со­ці­а­лі­сти­чно­го сюр­ре­а­лі­зму, при­пи­су­вав поль­ській вла­ді те, чо­го во­на не ро­би­ла. Та все ж го­но­ро­ве поль­ське пан­ство у між­во­єн­ний пе­рі­од вчи­ни­ло чи­ма­ло кривд укра­їн­цям. Це й по­стій­ні ути­ски укра­їн­ських па­трі­о­ти­чних сил, і па­ци­фі­ка­ції, і зне­ва­жли­ве став­ле­н­ня з бо­ку оса­дни­ків.

Є в ро­ма­ні та­кож опис поль­сько-укра­їн­сько­го кон­флі­кту під час ні­ме­цької оку­па­ції. Прав­да, пред­став­ле­ний він на рів­ні, рад­ше, ро­дин­но­му і по­бу­то­во­му. Але ло­гі­ку цьо­го кон­флі­кту опи­са­но аде­ква­тно.

От­же, ко­ли­шній поль­ський оса­дник Ра­шов­ський і шу­цма­ни, тоб­то ні­ме­цька по­лі­ція, де в 1943 р. слу­жи­ли пе­ре­ва­жно по­ля­ки, при­хо­дять ре­кві­зу­ва­ти в се­лян Ло­зів­ки про­ду­кти. Зінь­ка, дру­га дру­жи­на Пе­тра Гна­тю­ка, не пу­скає їх до сто­до­ли. ¯ї за це жор­сто­ко б’ють — ледь не до смер­ті. Пі­сля цьо­го ма­є­мо в мі­кро­мас­шта­бі «во­лин­ську рі­за­ни­ну». Укра­їн­ські пар­ти­за­ни ха­па­ють Ядві­гу Ра­шов­ську, дру­жи­ну зга­да­но­го оса­дни­ка, та її при­йом­но­го си­на Сте­фан­ка. Ма­є­мо справ­ді аван­тюр­ну істо­рію. Бе­зді­тна Ядві­га сво­го ча­су обма­ном за­бра­ла, ні­би ку­пи­ла, в бо­же­віль­ної ма­те­рі Ан­то­ні­ни Пла­то­вої, пер­шої дру­жи­ни Пе­тра Гна­тю­ка, її вну­ка Сте­па­на і по­ча­ла йо­го ви­хо­ву­ва­ти в поль­сько­му ду­сі. Пе­тро про­бу­вав ви­кра­сти сво­го си­на, але за­знав нев­да­чі. Пар­ти­за­ни, ко­ли Ядві­га й Сте­фан­ко опи­ня­ю­ться в їхніх ру­ках, кли­чуть Пе­тра Гна­тю­ка, щоб він роз­пра­вив­ся з ни­ми. Пе­тро на­ма­га­є­ться втов­кма­чи­ти Сте­фан­ко­ві, що той є йо­го си­ном. Та мар­но. Пар­ти­за­ни на­віть про­по­ну­ють Пе­тро­ві вби­ти си­на, бо той по­тім ста­не по­ля­ком і вб’є йо­го. По­ді­бне си­но­вбив­ство не є чи­мось но­вим для на­шої лі­те­ра­ту­ри. Мо­жна зга­да­ти Шев­чен­ко­ві «Гай­да­ма­ки» або «Та­ра­са Буль­бу» Го­го­ля. Прав­да, у Хар­чу­ко­вій «Во­ли­ні» си­но­вбив­ство опи­са­но «м’якше». На очах Пе­тра пар­ти­за­ни вби­ва­ють Ядві­гу. Він про­ща­є­ться із си­ном, ці­лує йо­го в ло­ба. Да­лі ма­ло­го вби­ва­ють.

Го­во­рить Хар­чук і про те, як по­ля­ки, то­чні­ше во­ї­ни Ар­мії Кра­йо­вої, ви­ни­щу­ва­ли без­за­хи­сних укра­їн­ців. Один з бра­тів Гна­тю­ків, Іван, який став ко­му­ні­стом, по­тра­пляє до поль­ської пля­цув­ки, якою ке­рує йо­го ко­ли­шній то­ва­риш, теж ко­му­ніст, Адам Бро­нев­ський. Ав­тор ні­би дає зро­зу­мі­ти, що поль­ські ко­му­ні­сти й ан­ти­ко­му­ні­сти ду­же швид­ко зна­хо­дять спіль­ну мо­ву, ко­ли тре­ба би­ти укра­їн­ців. От­же, опис пля­цув­ки:

«Тут бу­ли вчо­ра­шні вці­лі­лі не­прав­дою оса­дни­ки, які на близь­ких і даль­ніх око­ли­цях се­ла ма­ли да­ро­ва­ні ма­є­тки, тут був ксьондз, який слу­жив ка­пе­ла­ном у ле­гіо­ні ге­не­ра­ла Гел­ле­ра, якраз ті, що ку­лею і ба­гне­том ці­лих два де­ся­ти­лі­т­тя го­стри­ли кіг­ті дер­жав­но­му ор­ло­ві, впи­ва­лись у гру­ди там­те­шньо­му се­лян­ству, пи­ли йо­го кров, ви­кльо­ву­ва­ли йо­му очі, але тут бу­ли і по­ля­ки-не­за­мо­жни­ки, які не схо­ті­ли слу­жи­ти шу­цма­на­ми, тут бу­ли ски­ну­ті на па­ра­шу­тах з Ан­глії ін­стру­кто­ри Ми­ко­лай­чи­ка. Тут бу­ли, зре­штою, Адам і Ма­рія Бро­нев­ські».

Укра­ї­нець Іван Гна­тюк, який зав­дя­ки Ада­му Бро­нев­сько­му зна­йшов у пля­цув­ці при­ста­но­ви­ще, по­чу­вав­ся не­до­бре. З ним «ні­хто не вва­жав за по­трі­бне бу­ти чем­ним чи бо­дай стри­ма­ним. Не до­по­мо­гло, що Адам Си­гі­змун­до­вич від­ре­ко­мен­ду­вав йо­го ко­ли­шнім се­кре­та­рем окруж­ко­му. Нав­па­ки, по­си­ли­ло до ньо­го не­на­висть. І він му­сив по­сту­па­тись не тіль­ки озбро­є­но­му пар­ти­за­но­ві, бе­шке­тно­му юна­ко­ві, а й ма­лій ди­ти­ні, яка йшла на ньо­го, лі­зла, на­сту­па­ла на но­ги і, ві­ді­йшов­ши, обов’яз­ко­во ки­да­ла: «Ру­син­ська сви­ня…»

Ма­є­мо й опис «ге­ро­ї­чних ді­янь» пля­цув­ки:

«…ту­те­шня бо­їв­ка вчи­ни­ла на­пад на су­сі­днє се­ло, по­гра­бу­ва­ла йо­го, а по­тім бо­йо­ви­ки пи­ша­ли­ся тим, що ви­рі­зу­ва­ли до но­ги ма­лих і ста­рих.

— Янек, що ка­за­ло то­бі хло­пче­ня, ко­ли ти схо­пив йо­го за но­ги?

— А во­но ніц не всти­гло мо­ви­ти, я вда­рив йо­го го­ло­вою об по­ріг і пе­ре­сту­пив.

— Ну а в ме­не, Яне­ку, бу­ло по­ін­шо­му. За­ска­кую, а ста­ра відьма ви­трі­щи­ла­ся на ме­не, м’я ой­ця по­на­шо­му ме­ні мо­ли­ться. Кри­чу — хре­стить! А во­на по-сво­є­му, трьо­ма паль­ця­ми, але не­се ті паль­ці, як і ми, до лі­во­го пле­ча. В ме­не не бу­ло ша­блі. Нам вар­то б роз­до­бу­ти ша­блі. Але я зна­йшов ви­хід. Під ла­вою ле­жа­ла со­ки­ра. Шко­да ку­лі на та­ку ста­ру відьму. Ця­хнув со­ки­рою, її ру­ка від­ле­ті­ла трі­скою… Вар­то б нам при­дба­ти ша­блі, ко­ро­лів­ські. Як ти ду­ма­єш, Яне­ку?..

Це не бу­ли під­слу­ха­ні роз­мо­ви. Про зло­чи­ни го­во­ри­ло­ся від­вер­то, з по­гор­дою… Та й це не вва­жа­ло­ся зло­чи­ном, нав­па­ки, ге­рой­ством, на­ро­дже­ним не­на­ви­стю. Але це бу­ла на­віть і не не­на­висть — якісь без­ша­ба­шні ве­се­ло­щі, не­стрим­не мо­ло­де­цтво, ра­ді­сний сміх, що чи­їсь там но­ги дри´али у по­ві­трі, а чи­ясь від­ру­ба­на ру­ка хо­ті­ла ще мо­ли­ти­ся, це бу­ло сп’яні­ле ве­сі­л­ля, бен­кет то­го ор­ла, яко­му від­тя­ли кри­ла, яко­му ру­ба­ли, та не від­ру­ба­ли го­ло­ви».

На жаль, опи­са­на си­ту­а­ція ти­по­ва для ча­сів во­єн­но­го ли­хо­лі­т­тя.

Го­лов­на ж ідея Хар­чу­ко­во­го ро­ма­ну «Во­линь» — не­зни­щен­ність во­лин­сько­го се­ля­ни­на, а якщо шир­ше — то й усьо­го укра­їн­ства. Ця ідея зву­чить і в Сам­чу­ко­вій «Во­ли­ні». По­при чи­слен­ні пе­ре­слі­ду­ва­н­ня, ни­ще­н­ня, вій­ни, во­лин­ський се­ля­нин і да­лі три­ма­є­ться зем­лі, яка дає йо­му си­ли.

Тра­гі­чною є смерть го­лов­но­го ге­роя Хар­чу­ко­вої «Во­ли­ні». Пе­ре­слі­ду­ва­ний ра­дян­ськи­ми во­я­ка­ми, Пе­тро Гна­тюк, за­знав­ши по­ра­не­н­ня, про­сить свою дру­жи­ну Зінь­ку за­стре­ли­ти йо­го. Ка­же: якщо йо­го впі­йма­ють, то під­лі­ку­ють і від­прав­лять у Си­бір. Кра­ще вже смерть. І дру­жи­на, ви­ко­ну­ю­чи во­лю чо­ло­ві­ка, вби­ває йо­го.

Але це опти­мі­сти­чна тра­ге­дія. Зінь­ка но­сить під сер­цем си­на від Пе­тра. І на­ро­джує йо­го пі­сля смер­ті ба­тька. За­вер­шаль­ний акорд ро­ма­ну — во­і­сти­ну сві­тлий і лю­дя­ний. Дій­ство від­бу­ва­є­ться на кла­до­ви­щі пі­сля Ве­ли­ко­дня, ко­ли по­ми­на­ють по­мер­лих ро­ди­чів.

«Над мо­ги­ла­ми під бі­лим ви­шне­вим цві­том сто­я­ли Зінь­ка з све­кру­хою. Сто­я­ли і мов­ча­ли. Ні­би че­ка­ли цьо­го див­но­го во­скре­сі­н­ня.

А в до­мо­ви­нах з пра­ді­дів­сько­го гна­тю­ків­сько­го ду­ба, що, мо­же, ще ко­лись буй­но про­ро­сте тут і за­гу­де, ле­жить внук і син оба­біч ба­тька і ді­да.

На цвин­та­рі зу­стрі­ча­ли­ся не тіль­ки жи­ві з мер­тви­ми, тут зу­стрі­ча­ли­ся жи­ві з жи­ви­ми, і хре­ста­ми сто­я­ло без­смер­тя.

Пі­шли мов­чки, по­да­ли­ся не­віс­тка з све­кру­хою…

А Зінь­ка не­сла на ру­ках си­на. Не­сла над по­ля­ми. Не­сла над усім сві­том».

Зда­є­ться, до цьо­го не­має чо­го до­да­ти.

Шко­да, але ми не ма­є­мо на­ле­жно­го осми­сле­н­ня «Во­ли­ні» Бо­ри­са Хар­чу­ка, ба­га­тьох ін­ших тво­рів пи­сьмен­ни­ка. Не ма­є­мо й осми­сле­н­ня йо­го не­про­стої до­лі. Хо­ча це один з най­кра­щих на­ших «ра­дян­ських» про­за­ї­ків, яко­му по­сту­па­є­ться чи­ма­ло ни­ні роз­кру­че­них ко­ли­шніх май­стрів «со­цре­а­лі­зму».

І на за­вер­ше­н­ня. Хар­чу­ко­ва «Во­линь» мо­гла би ста­ти ма­те­рі­а­лом для чу­до­вої кі­но­са­ги, якої так бра­кує на­шій куль­ту­рі. Про­те, вра­хо­ву­ю­чи стан на­шої кі­но­ін­ду­стрії і те, хто в ній пра­вить бал, сум­ні­ва­ю­ся, що це ста­не ре­аль­ні­стю. Ми і да­лі ли­ша­є­мо­ся «се­лян­ською на­ці­єю», для якої куль­ту­ра — щось дру­го­ря­дне. До ре­чі, про це теж го­во­ри­ться в Хар­чу­ко­вій «Во­ли­ні» — як і в «Во­ли­ні» Ула­са Сам­чу­ка.

Мо­ги­ла­_бо­ри­са­_хар­чу­ка

Бо­рис Хар­чук

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.