Ге­о­ме­трія Пе­ре­ва­лу

Об´рун­то­ва­ні фан­та­зії

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ва­лен­тин ТКАЧ

На­пе­ре­до­дні сво­го дня на­ро­дже­н­ня я ви­рі­шив за­ві­та­ти на Пе­ре­вал до вуй­ка Де­зя. Ле­ся за­хо­ди­ла­ся зби­ра­ти ме­не в до­ро­гу. Я на­ма­гав­ся її пе­ре­ко­на­ти, що осінь ли­ше по­ча­ла­ся, в Кар­па­тах те­пло, то­му на Пе­ре­ва­лі ще ба­га­то ту­ри­стів. А ко­жен, хто хо­ча б раз там по­бу­вав, удру­ге обов’яз­ко­во при­хо­пить щось і для Де­зий­де­рія Ва­си­льо­ви­ча. Ле­ся ме­не слу­ха­ла, але на­по­ле­гли­во ве­ла своє — мов­ляв, то все су­ха їжа, а во­на вуй­ко­ві на­ла­штує го­стин­ців зі «сво­єї ду­хов­ки».

Го­стин­ців на­бра­ла­ся до­бря­ча сум­ка, і як­би не мої ко­ли­шні сту­ден­ти, що ни­ні пра­цю­ють у ря­ту­валь­ній слу­жбі, то й не знаю, як до­пра­вив би її на Пе­ре­вал.

З вуй­ком ми про­ве­ли чу­до­вий осін­ній день.

Я роз­по­від­ав свої но­ви­ни, а Де­зий­де­рій Ва­си­льо­вич ко­мен­ту­вав їх так влу­чно, що скла­да­ло­ся вра­же­н­ня, ні­би він був уча­сни­ком ко­жної по­дії. Вуй­ко з са­мо­го по­ча­тку при­ві­тав ме­не з при­йде­шнім днем на­ро­дже­н­ня і всі те­ми нав­ми­сне зво­див до мо­їх осо­би­стих справ і справ мо­єї ро­ди­ни. Я по­чу­вав­ся з ним на­про­чуд за­ти­шно, на від­мі­ну від бе­сід, що їх до­во­ди­ло­ся ве­сти в мі­сті, ко­ли будь-яка те­ма обов’яз­ко­во ма­ла від­ті­нок бо­лю, втра­ти й очі­ку­ва­н­ня ви­хо­ду з по­ло­ну нав’яза­ної злої во­лі.

Ко­ли сон­це по­ча­ло схи­ля­ти­ся до Про­тя­то­го Ка­мі­н­ня, я зі­брав­ся до­до­му, а Де­зий­де­рій Ва­си­льо­вич — ме­не про­во­джа­ти.

Ми си­ді­ли з ним на ко­ло­ді бі­ля ка­до­ба — та­кої со­бі ще одні­єї, але во­до­пій­ної, ко­ло­ди. Не зна­ти ко­ли хтось ви­дов­бав тут у по­ло­ви­ні роз­ко­ло­тої ко­ло­ди гли­бо­кі но­чви, при­то­чив до них де­рев’яний жо­лоб, і во­да з дже­ре­ла в го­рі по­бі­гла в ка­діб на вті­ху по­до­ро­жнім, ко­ням і зві­ри­ні — всім, хто спу­скав­ся в до­ли­ну або під­ні­мав­ся на Пе­ре­вал.

Та­кі мі­сця в Кар­па­тах ме­не зав­жди за­во­ро­жу­ва­ли. Нав­ко­ло них фор­му­вав­ся якийсь осо­бли­вий про­стір, де зви­чні ком­пле­кси фі­ксо­ва­них дій та по­нять при­тлум­лю­ва­ли­ся. Усе ви­га­да­не ста­ва­ло тут не­пев­ним, роз­па­да­ло­ся, а на­то­мість опри­яв­не­ну по­ро­жне­чу за­пов­ню­ва­ли про­сті прав­ди­ві сми­сли, біль­шість з яких до­во­ди­ло­ся при­га­ду­ва­ти, ви­до­бу­ва­ти з гли­бин пам’яті або пі­зна­ва­ти й ви­зна­ча­ти впер­ше.

Це про­стір яко­гось пер­вин­но­го ча­су. Та­ке вра­же­н­ня, що в ньо­му не існує хро­но­ме­трів. Та я й не знаю, чи має він бо­дай якусь від­чу­тну, усві­дом­ле­ну на­ми мі­ру. Іно­ді, ко­ли ди­ви­шся на флі­ші го­ри над ка­до­бом, скла­да­є­ться вра­же­н­ня, ні­би тут ні­чо­го не від­бу­ва­є­ться, і оса­до­ві по­ро­ди, що ля­гли на мор­ське дно міль­йо­ни ро­ків то­му, так са­мо ле­жа­ти­муть тут іще стіль­ки ж. І в ка­лен­да­рях їхньої істо­рії час лю­дей ви­ра­зно на­віть не за­фі­ксу­є­ться.

І ни­ні ме­ха­ні­ка цьо­го про­сто­ру на­вер­ну­ла ме­не до бе­сі­ди, яку я дав­но хо­тів зав’яза­ти з Де­зий­де­рі­єм Ва­си­льо­ви­чем, та все ні­як не на­ва­жу­вав­ся…

«Вуй­ку, я ко­лись чи­тав у Спі­но­зи за­ува­же­н­ня що­до уяв­ле­н­ня лю­дей про Бо­га. Він, се­ред ін­шо­го, за­зна­чав, що уяв­ле­н­ня про Бо­га в люд­ській по­до­бі є мо­ти­во­ва­ним. На під­твер­дже­н­ня Спі­но­за сфор­му­лю­вав уда­ва­ний при­клад: як­би в три­ку­тни­ків спи­та­ли про Бо­га, то во­ни ска­за­ли б, що це най­до­ско­на­лі­ший три­ку­тник. Як­би те са­ме спи­та­ли в кіл, то во­ни так са­мо ска­за­ли б, що Бог — це най­до­ско­на­лі­ше ко­ло». Я зу­пи­нив­ся, щоб тро­хи за­спо­ко­ї­ти­ся, бо чо­мусь збен­те­жив­ся: Де­зий­де­рій Ва­си­льо­вич не ві­тав по­бу­то­вих ба­ла­чок про ре­чі, які вва­жав ду­же осо­би­сти­ми.

Ко­ли під­вів очі, то по­мі­тив, що вуй­ко ува­жно ме­не слу­хає. То­му, ма­буть злов­жи­ва­ю­чи ста­ту­сом іме­нин­ни­ка, на­ва­жив­ся йо­го спи­та­ти: «А що ви ду­ма­є­те з цьо­го при­во­ду?»

Да­лі спро­бу­вав усе пе­ре­ве­сти на жарт: «Яку гео­ме­трію вам під­ка­зу­ють го­ри?»

Та вуй­ко, хо­ча й усмі­хнув­ся, не прийняв мо­го жар­тів­ли­во­го то­ну і від­по­від­ав сер­йо­зно.

«Го­ри й жи­т­тя під­ка­зу­ють, що ваш Спі­но­за по­бу­ду­вав не пов­ну гео­ме­трію. Бог — це і лю­ди­на, і три­ку­тник, і ко­ло», — мо­вив Де­зий­де­рій Ва­си­льо­вич.

По­ки я на­ма­гав­ся ося­гну­ти ска­за­не вуй­ком, він до­дав: «Але Бог — це і не лю­ди­на, і не три­ку­тник, і не ко­ло. Так, Він — усе то­бою пе­ре­лі­че­не, але ще й не­злі­чен­на і не­ося­жна суть».

Де­зий­де­рій Ва­си­льо­вич за­мовк. Я опу­стив очі і слу­хав, як же­бо­нить во­да з жо­ло­ба в ка­діб, з ньо­го ви­ті­кає в рів­чак, а рів­ча­ком збі­гає в ур­ви­ще.

Зі­тхнув, а вуй­ко за­кін­чив свою дум­ку: «Бог — у всьо­му. У сві­тлі дня і в тем­ря­ві но­чі. Він при­су­тній скрізь і зав­жди — як За­дум. То­му, ко­ли ти ста­ви­ти­меш со­бі за­пи­та­н­ня і шу­ка­ти­меш на них від­по­віді, зва­жай на це і пиль­нуй, щоб твої від­по­віді цьо­го За­ду­му не спо­тво­ри­ли».

Я по­ди­вив­ся на Де­зий­де­рія Ва­си­льо­ви­ча, і ме­ні зда­ло­ся, що я зро­зу­мів вуй­ка. А він, усмі­ха­ю­чись, до­дав: «Це ж сто­су­є­ться і за­пи­тань».

Ме­ні ста­ло со­ром­но. Я ви­рі­шив, що вуй­ко зно­ву з ме­не ке­пкує. Чи ме­ні так зда­ло­ся?

Де­зий­де­рій Ва­си­льо­вич по­мі­тив, що я зні­яко­вів, при­я­зно всмі­хнув­ся і мо­вив: «Не пе­ре­ймай­ся. Це — теж Йо­го За­дум. І ко­ли ти на­вчи­шся Йо­му до­ві­ря­ти, ти отри­ма­єш усі від­по­віді, і не тре­ба бу­де му­чи­ти­ся з ви­га­ду­ва­н­ням за­пи­тань. За­пи­та­н­ня ро­блять світ ку­цим. Ти ж пам’ята­єш, що, за­пи­ту­ю­чи, ча­сом на­грі­шиш біль­ше, ніж з’ясу­єш».

Вуй­ко під­вів­ся з ко­ло­ди, я пі­ді­йшов до ньо­го. Ми по­ча­ли про­ща­ти­ся. Він по­пле­скав ме­не по пле­чах, ще раз при­ві­тав з мо­їм при­йде­шнім свя­том і за­про­сив на По­кро­ву при­їха­ти з Ле­сею на Пе­ре­вал. Ко­ли вже спу­скав­ся в до­ли­ну, вуй­ко нав­здо­гін по­про­сив пе­ре­да­ти Ле­сі окре­му по­дя­ку за го­стин­ці.

Від­дав­шись во­лі стеж­ки-сер­пан­ти­на, я по­чав фан­та­зу­ва­ти, бо весь нав­ко­ли­шній про­стір гір, не­ба, ур­вищ, лі­су й хмар спри­яв не­стрим­ним дум­кам і по­льо­ту ідей. Я уявив со­бі по­за­сві­то­ву ла­бо­ра­то­рію, де по­за­сві­то­ві вче­ні ство­рю­ють про­ект «Скри­ня». У них є своє­рі­дний «ко­тел», в який во­ни за­кла­да­ють рі­зно­ма­ні­тні опції-ло­гі­ки — «За­дум». Пі­сля цьо­го в «ко­тлі» по­чи­на­ють ви­ни­ка­ти всі­ля­кі спон­тан­ні по­ряд­ки. Во­ни існу­ють окре­мо, об’єд­ну­ю­ться, ство­рю­ю­чи но­ві, скла­дні­ші, по­ряд­ки, роз­па­да­ю­ться або зни­ка­ють в ін­ших ви­мі­рах мо­де­лей «Скри­ні», яких є без­ліч. Се­ред них окре­мо ви­ни­кає ви­мір «Все­світ», що вклю­чає в се­бе про­ект «Жи­т­тя на Зем­лі». Вла­сне, їх роз­ді­ли­ти не­мо­жли­во, бо во­ни ви­ни­кли зі спіль­но­го «За­ду­му».

Зго­дом на­гро­ма­дже­н­ня ло­гік спри­чи­няє по­яву ав­то­ном­но­го, па­ра­лель­но­го спон­тан­но­го по­ряд­ку «Лю­ди­на», який сам стає твор­цем ло­каль­них ло­гік — «ви­гад­ки». Так ви­ни­ка­ють нав’яза­ні по­ряд­ки. Ча­сом во­ни є про­дов­же­н­ням по­ряд­ків спон­тан­них, і то­ді вся си­сте­ма бур­хли­во роз­ви­ва­є­ться за ра­ху­нок вза­єм­но­го на­си­че­н­ня. Але де­які нав’яза­ні по­ряд­ки по­чи­на­ють руй­ну­ва­ти гар­мо­нію ло­гік «За­ду­му» і «ви­гад­ки». То­ді ви­ни­ка­ють кон­флі­кти, вій­ни, ка­та­стро­фи, епі­де­мії.

В та­ких са­мих умо­вах фор­му­ю­ться спон­тан­ні по­ряд­ки но­во­го ти­пу. Ни­ні ми їх на­зи­ва­є­мо со­ці­аль­ни­ми. Це ро­ди­на, рід, на­род то­що. По­за­сві­то­ві вче­ні по­чи­на­ють упро­ва­джу­ва­ти в мо­дель опції но­вих ло­гік, які спри­я­ли б су­го­ло­сно­сті «За­ду­му» і «ви­гад­ки».

За ло­гі­кою «За­ду­му» ви­ни­кли спон­тан­ні по­ряд­ки мов, на­ро­дів, ре­лі­гій. Люд­ська ло­гі­ка «ви­гад­ки» ли­ше до­да­ла їм ло­каль­но­сті, а від­так — не­до­ско­на­ло­сті. «Ви­гад­ка» зав­жди є ома­ною, якщо не є вга­да­ним, роз­пі­зна­ним ор­га­ні­чним про­дов­же­н­ням «За­ду­му».

Із ци­ми дум­ка­ми я ді­став­ся Ви­жни­ці. З го­ри за мною ско­ти­ла­ся хма­ра й за­ка­по­тів дощ. Я ще встиг по­ду­ма­ти, що хма­ра — це най­більш на­о­чний при­клад спон­тан­но­го по­ряд­ку, який ви­ник з ло­гік то­го, що ми на­зи­ва­є­мо ти­ском, во­ло­гі­стю, тем­пе­ра­ту­рою, по­верх­не­вим на­тя­гом то­що. Та ра­птом ме­не за­ско­чи­ло не­спо­ді­ва­не за­пи­та­н­ня: «А з якої ло­гі­ки ви­ни­кли по­за­сві­то­ві спон­тан­ні по­ряд­ки, ті ж та­ки по­за­сві­то­ві вче­ні?» І ті­єї ж ми­ті трі­сну­ла бли­скав­ка, і хви­ля гро­му на­пов­ни­ла до­ли­ну, як во­да діж­ку. Я аж при­сів і сам со­бі усмі­хнув­ся: «Це ж ті за­пи­та­н­ня, від яких за­сте­рі­гав вуй­ко Де­зьо».

Дощ до­да­вав сил, і я по­пря­му­вав про­сто на ав­то­стан­цію, хо­ча хо­тів іще на­ві­да­ти­ся на бе­рег Че­ре­мо­ша.

Ми си­ди­мо в мар­шру­тці на Чер­нів­ці — че­ка­є­мо во­дія, який п’є ка­ву бі­ля за­дньо­го ко­ле­са ав­то­бу­са під на­ві­сом ав­то­стан­ції. Тро­хи да­лі, при до­ро­зі, ста­ре­зний дід па­се на дов­гій мо­туз­ці ко­ро­ву під до­щем (http://gazeta.dt.ua/socium/ mistectvo-gir-_.html). Ко­лись я ду­мав, що цей дід знає все. Те­пер я пе­ре­ко­на­ний у цьо­му. Для ньо­го не­має та­єм­ниць, бо він не ви­га­дує за­пи­тань. «Ко­ли твоя Ві­ра стає щи­рою і без­за­сте­ре­жною, то в те­бе зни­кає по­тре­ба ко­мусь щось по­ясню­ва­ти» — це теж ка­зав вуй­ко Де­зьо.

Я про­ки­да­юсь якраз пе­ред мі­стом. Ми зу­пи­ни­ли­ся на сві­тло­фо­рі. На «зе­ле­не» мар­шру­тка й усі ін­ші ма­ши­ни ру­ша­ють одно­ча­сно, ні­би за чи­є­юсь не­здо­лан­ною во­лею.

Я при­га­дую свою по­до­рож у го­ри, свої фан­та­зії і ду­маю, що ми пе­ре­тво­ри­ли на­ше жи­т­тя на без­пе­рерв­не фор­му­ва­н­ня ло­каль­них «куль­тів кар´о». Ку­цою ло­гі­кою сво­єї «ви­гад­ки» лю­ди за­ту­ли­ли від се­бе ве­ли­чну ло­гі­ку «За­ду­му». За пін-ко­дом, бо­ну­сом, рей­тин­гом, по­ке­мо­ном то­що ми пе­ре­ста­ли ба­чи­ти го­ри, хма­ри, сві­тан­ки й ве­чо­ри, а пта­ши­ний спів нам за­глу­ши­ли ринг­то­ни. При цьо­му ми на­ма­га­є­мо­ся аксі­о­ма­ти­кою вла­сної гео­ме­трії опи­са­ти гео­ме­трію по­за­сві­то­вих про­сто­рів і вве­сти в неї свої ло­каль­ні ви­га­да­ні по­ня­т­тя й ви­зна­че­н­ня. Я зно­ву при­га­дую вуй­ка, Пе­ре­вал, ді­да, який па­се в дощ на дов­гій мо­туз­ці ко­ро­ву…

Ав­то­бус різ­ко галь­мує. Це — ав­то­вок­зал. Две­рі від­чи­ня­ю­ться. Му­шу ви­хо­ди­ти...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.