Ро­ми, ви­па­док у Ло­щи­нів­ці й між­е­тні­чна то­ле­ран­тність в Укра­ї­ні

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Оле­ксандр ШУЛЬГА

26-го сер­пня вся кра­ї­на ді­зна­ла­ся про існу­ва­н­ня се­ла Ло­щи­нів­ка, що за­гу­би­ло­ся в Ізма­їль­сько­му ра­йо­ні Оде­ської обла­сті. Як це бу­ває в пе­ре­ва­жній біль­шо­сті ви­пад­ків у но­ві­тній пе­рі­од укра­їн­ської істо­рії, при­чи­ни та­кої по­пу­ляр­но­сті ма­ли сум­ний, на­віть тра­гі­чний ха­ра­ктер. Ста­ло­ся вбив­ство во­сьми­рі­чної дів­чин­ки, що­до якої бу­ло вчи­не­но й се­ксу­аль­не на­силь­ство. Пі­до­зра у ско­єн­ні цьо­го стра­шно­го зло­чи­ну впа­ла на пред­став­ни­ка ро­мів, що спро­во­ку­ва­ло в се­лі ма­со­ві за­во­ру­ше­н­ня, які ма­ли чі­тке між­на­ціо­наль­не за­барв­ле­н­ня. На ща­стя, ро­ми за­зда­ле­гідь за­ли­ши­ли свої до­мів­ки. Бо ні­хто не мо­же пе­ред­ба­чи­ти, як по­ве­де­ться роз­лю­че­ний на­товп з кіль­ка­сот лю­дей, та ще й на тлі жор­сто­ко­го зло­чи­ну.

Ба­га­то хто з пра­во­за­хи­сни­ків по­ба­чив у си­ту­а­ції в Ло­щи­нів­ці про­яв де­да­лі біль­шої ксе­но­фо­бії та не­тер­пи­мо­сті в укра­їн­сько­му су­спіль­стві. У ЗМІ і в со­ці­аль­них ме­ре­жах по­ча­ли ста­ви­ти одні й ті са­мі за­пи­та­н­ня: що да­лі, нев­же пі­сля ром­ських по­гро­мів на нас че­ка­ють єв­рей­ські й ін­ші? Все, як на­при­кін­ці XIX — по­ча­тку XX ст.?

Зро­зу­мі­ти та­кі по­бо­ю­ва­н­ня мо­жна. Та чи ма­ють во­ни під со­бою ре­аль­ні під­ста­ви і чи є пе­ред­умо­ви для спле­ску ксе­но­фо­бії — ро­з­гля­не­мо в цій стат­ті, ко­ли при­стра­сті вже тро­хи вщу­хну­ли. Для нас ва­жли­во про­ана­лі­зу­ва­ти при­чи­ни по­дій у Ло­щи­нів­ці в шир­шо­му, со­ціо­ло­гі­чно­му кон­текс­ті.

Для цьо­го ста­нуть у при­го­ді ба­га­то­рі­чні со­ціо­ло­гі­чні да­ні мо­ні­то­рин­гу Ін­сти­ту­ту со­ціо­ло­гії НАН Укра­ї­ни. Бу­де­мо по­слу­го­ву­ва­ти­ся ци­фра­ми фун­да­мен­таль­них до­слі­джень, а не емо­ці­я­ми, хо­ча й ціл­ком зро­зумі­ли­ми. Істо­рія хво­ро­би На­сам­пе­ред най­більш по­ка­зо­вою для на­шої те­ми є ди­на­мі­ка став­ле­н­ня укра­їн­ських гро­ма­дян до пред­став­ни­ків ром­ської на­ціо­наль­но­сті впро­довж усьо­го пе­рі­о­ду не­за­ле­жно­сті, а та­кож, для по­рів­ня­н­ня, до ін­ших етно­сів та на­ціо­наль­но­стей. Для ви­мі­рю­ва­н­ня між­е­тні­чної ди­стан­ції в кра­ї­ні, вче­ні Ін­сти­ту­ту со­ціо­ло­гії у сво­є­му що­рі­чно­му мо­ні­то­рин­го­во­му до­слі­джен­ні ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли так зва­ну шка­лу Бо­гар­ду­са. Во­на дає змо­гу ви­мі­ря­ти го­тов­ність пред­став­ни­ків одно­го етно­су або на­ціо­наль­но­сті допу­сти­ти у своє жи­т­тя пред­став­ни­ків ін­ших етно­сів або на­ціо­наль­но­стей. Най­ближ­чою ди­стан­ці­єю є го­тов­ність допу­сти­ти їх: а) як чле­на сво­єї сім’ї; б) близь­ких дру­зів; в) су­сі­дів. Про­мі­жна ди­стан­ція — ін­ші етно­си або на­ціо­наль­но­сті як ко­ле­ги по ро­бо­ті. Да­лі — го­тов­ність ба­чи­ти їх як жи­те­лів Укра­ї­ни, ще да­лі — пу­ска­ти в кра­ї­ну ли­ше як ту­ри­стів. Остан­ній ва­рі­ант, який свід­чить про най­біль­шу ди­стан­цію між етно­са­ми та на­ціо­наль­но­стя­ми, — вза­га­лі не пу­ска­ти їхніх пред­став­ни­ків в Укра­ї­ну.

Ре­спон­ден­там про­по­ну­ва­ло­ся оці­ни­ти свою го­тов­ність допу­сти­ти у своє жи­т­тя пред­став­ни­ків рі­зних етно­сів та на­ціо­наль­но­стей, а та­кож пред­став­ни­ків ін­ших рас, та­ких як афри­кан­ці й ки­тай­ці. Пе­ре­ва­жна біль­шість укра­їн­ських гро­ма­дян оби­ра­ла ва­рі­ант «допу­сти­ти в ро­лі ту­ри­стів, від­ві­ду­ва­чів Укра­ї­ни» і рід­ше — «як жи­те­лів кра­ї­ни, спів­гро­ма­дян». Та­ким чи­ном ре­спон­ден­ти зно­ву й зно­ву під­твер­джу­ва­ли обе­ре­жність, по­мір­ко­ва­ність і схиль­ність до­ві­ря­ти ли­ше близь­ким та ро­ди­чам. З усіх про­по­но­ва­них етно­сів і на­ціо­наль­но­стей «ви­па­да­ли» ли­ше чо­ти­ри: два — у бік біль­шої близь­ко­сті (ро­сі­я­ни і бі­ло­ру­си), два — нав­па­ки, з най­біль­ши­ми пе­ре­сто­ро­га­ми. От­же, дві на­ціо­наль­но­сті, до яких укра­їн­ські гро­ма­дя­ни де­мон­стру­ва­ли стій­ку пе­ре­сто­ро­гу і не­ба­жа­н­ня вза­га­лі до­пу­ска­ти їх у кра­ї­ну, — це че­чен­ці і ро­ми. Ва­жли­во на­го­ло­си­ти, що та­ке став­ле­н­ня ви­ни­кло не вчо­ра і на­віть не по­за­вчо­ра. Во­но де­мон­стру­ва­ло стій­ку йо­го пред­став­ле­ність у су­спіль­ній сві­до­мо­сті про­тя­гом усіх ро­ків са­мо­стій­но­сті. Ни­ні, згі­дно з остан­нім до­слі­дже­н­ням Ін­сти­ту­ту со­ціо­ло­гії НАН Укра­ї­ни, яке щой­но за­вер­ши­ло­ся, кіль­кість тих, хто не хо­че пу­ска­ти ро­мів у кра­ї­ну, ся­гає 41%. Для по­рів­ня­н­ня: на по­ча­тку 2000-х цей по­ка­зник був май­же та­кий са­мий і на­віть на кіль­ка від­со­тків ви­щий. Єди­ною на­ціо­наль­ною гру­пою, яку не хо­ті­ли б пу­ска­ти в кра­ї­ну ще біль­ше гро­ма­дян, є че­чен­ці. Як ра­ні­ше, так і ни­ні за це ви­сту­пає по­над по­ло­ви­на опи­та­них. При­чи­ни цьо­го — те­ма окре­мо­го до­слі­дже­н­ня.

От­же, не­га­тив­не став­ле­н­ня, ви­со­кий сту­пінь від­чу­же­но­сті між основ­ною ма­сою укра­їн­сько­го су­спіль­ства та пред­став­ни­ка­ми ро­мів має три­ва­лу істо­рію.

Ба біль­ше, по­рів­ня­н­ня від­по­від­ей мо­ло­ді і лю­дей стар­шо­го ві­ку що­до їхньо­го став­ле­н­ня до ро­мів і го­тов­но­сті допу­сти­ти у своє жи­т­тя, свід­чить про май­же пов­ну іден­ти­чність їхніх на­стро­їв. То­му мо­жна кон­ста­ту­ва­ти, що за всі ро­ки не­за­ле­жно­сті не від­бу­ло­ся змін на кра­ще у став­лен­ні до ро­мів, ба на­віть не ви­ни­кло са­мих пе­ред­умов для та­ко­го по­лі­пше­н­ня. Адже не­га­тив­не став­ле­н­ня, а від­так і всі пе­ре­сто­ро­ги та сте­ре­о­ти­пи що­до ро­мів бу­ли пов­ною мі­рою від­тво­ре­ні но­вим по­ко­лі­н­ням, яке, не важ­ко пе­ред­ба­чи­ти, сво­єю чер­гою пе­ре­дасть їх май­бу­тньо­му. Та­ким чи­ном упе­ре­дже­не став­ле­н­ня бу­де від­тво­рю­ва­ти­ся зно­ву й зно­ву.

Яскра­вою ілю­стра­ці­єю та­ко­го ста­ну справ є на­віть са­ме ви­ко­ри­ста­н­ня тер­мі­нів, яки­ми по­зна­ча­ють цю гру­пу: якщо екс­пер­тна, пра­во­за­хи­сна, жур­на­ліст­ська спіль­но­ти ви­ко­ри­сто­ву­ють чи на­ма­га­ю­ться ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти тер­мін «ро­ми», то біль­шість ре­спон­ден­тів під час опи­ту­ва­н­ня по­тре­бу­ють по­ясне­н­ня, ко­го са­ме ми, со­ціо­ло­ги, ма­є­мо на ува­зі. І це ре­аль­ність, з якою по­вин­ні ра­ху­ва­ти­ся не ли­ше до­слі­дни­ки, а й пред­став­ни­ки гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства та жур­на­лі­сти. Чи ма­ють не­по­ко­ї­ти­ся ін­ші на­ціо­наль­ні мен­ши­ни? Те­пер мо­же­мо по­вер­ну­ти­ся до став­ле­н­ня укра­їн­ських гро­ма­дян до ін­шої на­ціо­наль­ної гру­пи — єв­ре­їв, які в ми­ну­ло­му, так са­мо як і ро­ми, пе­ре­жи­ва­ли по­гро­ми. Пер­ший же по­гляд на ди­на­мі­ку між­е­тні­чно­го ди­стан­ці­ю­ва­н­ня з ці­єю гру­пою дає зро­зу­мі­ти, що тут зов­сім ін­ша кар­ти­на. Якщо ро­мів зго­дні допу­сти­ти як чле­нів сво­єї ро­ди­ни або близь­ких дру­зів ли­ше кіль­ка від­со­тків, то єв­ре­їв, згі­дно з остан­ні­ми да­ни­ми, — 12 %, а не до­пу­ска­ли б їх в Укра­ї­ну — 8%. У по­рів­нян­ні, на­при­клад, з 2012 ро­ком, став­ле­н­ня до єв­ре­їв ни­ні на­віть кра­ще за ци­ми по­ка­зни­ка­ми — то­ді все бу­ло нав­па­ки: 13% їх не пу­ска­ли б у кра­ї­ну і 9 % бу­ли го­то­ві допу­сти­ти у най­ближ­че ото­че­н­ня. Це, зві­сно ж, не озна­чає, що став­ле­н­ня до єв­ре­їв в Укра­ї­ні близь­ке до іде­аль­но­го — сте­ре­о­ти­пи і по­бу­то­вий ан­ти­се­мі­тизм ні­ку­ди не по­ді­ли­ся. Однак, по­при яскра­ві те­ле­ві­зій­ні кар­тин­ки за уча­сті мар­гі­наль­них по­лі­ти­чних сил, які від­тво­рю­ють на­цист­ські ру­хи й га­сла, аб­со­лю­тна біль­шість су­спіль­ства не має агре­сив­но­го і во­ро­жо­го став­ле­н­ня до ці­єї на­ціо­наль­ної гру­пи.

А най­по­мі­тні­ше і най­більш одно­зна­чно за остан­ні кіль­ка ро­ків по­гір­ши­ло­ся став­ле­н­ня укра­їн­ців до ро­сі­ян. Що ціл­ком зро­зумі­ло з огля­ду на ма­со­ву під­трим­ку ро­сій­ським су­спіль­ством ане­ксії Кри­му і дій Крем­ля на Схо­ді Укра­ї­ни.

Ва­жли­во на­го­ло­си­ти, що Май­дан і осо­бли­во по­дії на Схо­ді Укра­ї­ни не спри­чи­ни­ли зро­ста­н­ня етно­цен­три­зму в укра­їн­сько­му су­спіль­стві. Рад­ше нав­па­ки. Щоб ви­жи­ти в умо­вах ре­аль­ної і, що най­го­лов­ні­ше, ін­фор­ма­цій­ної агре­сії, про­укра­їн­ськи на­ла­што­ва­на ча­сти­на су­спіль­ства бу­ла про­сто ви­му­ше­на гур­ту­ва­ти­ся не за етні­чною на­ле­жні­стю, а за на­ле­жні­стю до по­лі­ти­чної на­ції, яка є ін­те­граль­ним об’єд­нав­чим кри­те­рі­єм не­за­ле­жно від етні­чної чи на­ціо­наль­ної на­ле­жно­сті її пред­став­ни­ків. Етні­чні укра­ї­нець, ро­сі­я­нин, крим­ський та­та­рин, вір­ме­нин та пред­став­ни­ки ін­ших на­іо­наль­но­стей ни­ні пе­ре­ва­жно одна­ко­во до­три­му­ю­ться ме­та-ідеї укра­їн­ської по­лі­ти­чної на­ції, яка ли­ше під ти­ском спер­шу дра­ма­ти­чних, а по­тім кри­ва­вих по­дій по­ча­ла на­ре­шті вті­лю­ва­ти­ся в жи­т­тя, то­ді як остан­ні кіль­ка де­ся­ти­літь бу­ла ли­ше по­ро­жньою фор­мою.

Від­су­тність зро­ста­н­ня впли­ву етно­цен­три­зму се­ред укра­їн­ських гро­ма­дян під­твер­джу­є­ться, зокре­ма, кіль­кі­стю при­хиль­ни­ків на­ціо­на­лі­сти­чних ідей та її ди­на­мі­кою в умов­но «до­май­да­нів­ський» пе­рі­од і пі­сля ньо­го. Якщо 20 ро­ків то­му кіль­кість при­хиль­ни­ків на­ціо­на­лі­сти­чної іде­о­ло­гії ста­но­ви­ла 2% і за­ли­ша­ла­ся на цьо­му рів­ні всі на­сту­пні ро­ки, то ни­ні, май­же че­рез три ро­ки пі­сля по­ча­тку Єв­ро­май­да­ну, ста­но­вить 3%. Від­так го­во­ри­ти про зро­ста­н­ня ксе­но­фо­бії, як і про зро­ста­н­ня на­ціо­на­лі­зму та етно­цен­три­зму в ма­со­вій сві­до­мо­сті, під­став не­має. На­віть по­при на­ма­га­н­ня де­я­ких сил при­му­си­ти гля­да­ча все­ре­ди­ні кра­ї­ни і за її ме­жа­ми по­ві­ри­ти у про­ти­ле­жне зав­дя­ки ефе­ктним акці­ям під те­ле­ка­ме­ри, що їх во­ни про­во­дять на тлі най­більш ре­зо­нан­сних за­хо­дів і по­дій. Під­су­мок Мо­жна ствер­джу­ва­ти, що укра­їн­ські гро­ма­дя­ни — лю­ди ду­же тер­пля­чі. Бо вва­жа­ють, що кра­ще тер­пі­ти всі­ля­кі не­га­ра­зди, ніж ви­хо­ди­ти і про­те­сту­ва­ти на ву­ли­ці. Однак жор­сто­кі зло­чи­ни, осо­бли­во якщо во­ни сто­су­ю­ться мо­ло­ді або ді­тей, во­ни тер­пі­ти не го­то­ві. Зга­дай­мо по­дії у Вра­ді­їв­ці влі­тку 2013 р., ко­ли йшло­ся зов­сім не про етні­чне про­ти­сто­я­н­ня. Або ж ба­га­то­ти­ся­чні акції від­ра­зу пі­сля по­би­т­тя сту­ден­тів на Май­да­ні в ніч на 29 ли­сто­па­да 2013 р.

І тут ми зно­ву по­вер­та­є­мо­ся до ви­пад­ку в Ло­щи­нів­ці, як до­сить яскра­во­го і сим­пто­ма­ти­чно­го. Який, про­те, свід­чить не про зро­ста­н­ня ксе­но­фо­бії у су­спіль­стві, а про зов­сім ін­ше ба­га­то­рі­чне й три­во­жне яви­ще. Як одно­стай­но ствер­джу­ють мі­сце­ві ме­шкан­ці, на­пру­га між ни­ми і ро­ма­ми три­ва­ла кіль­ка ро­ків. Але мі­сце­ва вла­да ні­чо­го не зро­би­ла для то­го, щоб її роз­ря­ди­ти. Ана­ло­гі­чні си­ту­а­ції, ко­ли на­пру­га в сто­сун­ках пред­став­ни­ків рі­зних етно­сів або на­ціо­наль­них груп (не обов’яз­ко­во за уча­сті ро­мів) збе­рі­га­є­ться впро­довж ро­ків, ви­ни­ка­ють у де­ся­тках, якщо не со­тнях на­се­ле­них пун­ктах по всій кра­ї­ні. І там так са­мо мі­сце­ва вла­да без­діє, і так са­мо ма­ло на­дій, що про­бле­ма ви­рі­ши­ться в най­ближ­чо­му май­бу­тньо­му. Укра­їн­ська вла­да за всіх пре­зи­ден­тів де­мон­стру­ва­ла не­ба­жа­н­ня гли­бо­ко ро­зу­мі­ти і де­лі­ка­тно на­ла­го­джу­ва­ти між­на­ціо­наль­ні від­но­си­ни. Ви­ня­тком бу­ло ство­ре­н­ня на са­мо­му по­ча­тку не­за­ле­жно­сті Мі­ні­стер­ства у спра­вах на­ціо­наль­но­стей, мі­гра­ції та куль­тів, яке, втім, про­існу­ва­ло ду­же не­дов­го і бу­ло лі­кві­до­ва­не ще за ча­сів пре­зи­ден­та Ку­чми. А ста­тус дер­жав­них ор­га­нів, що опі­ку­ва­ли­ся ци­ми пи­та­н­ня­ми, з ко­жною но­вою стру­кту­рою уря­ду зни­жу­вав­ся, аж, пра­кти­чно, до пов­ної втра­ти будь-якої ва­ги й ав­то­ри­те­ту.

Крім то­го, укра­їн­ська дер­жа­ва всі­ля­ко уни­ка­ла бра­ти на се­бе сер­йо­зні зо­бов’яза­н­ня до­три­му­ва­ти­ся прав на­ціо­наль­них мен­шин на­віть пе­ред Єв­ро­пей­ським Со­ю­зом. При­кла­дом мо­же слу­гу­ва­ти та­кий ва­жли­вий для при­ве­де­н­ня ві­тчи­зня­но­го за­ко­но­дав­ства до єв­ро­пей­ських стан­дар­тів до­ку­мент, як Єв­ро­пей­ська хар­тія ре­гіо­наль­них мов або мов мен­шин, яку ра­ти­фі­ко­ва­но від­по­від­ним за­ко­ном ли­ше 1999 ро­ку, а по­тім по­втор­но — 2003-го. По­ка­зо­ва ве­ли­че­зна кіль­кість пун­ктів ці­єї хар­тії, яких Укра­ї­на не прийня­ла як зо­бов’яза­н­ня, що де-фа­кто при­зве­ло до ви­хо­ло­щу­ва­н­ня її ре­аль­но­го змі­сту і ли­ше фор­маль­но­го прийня­т­тя. Ін­ший при­клад з-по­між без­лі­чі — це ба­га­то­рі­чна дер­жав­на по­лі­ти­ка що­до крим­ських та­тар, ігно­ру­ва­н­ня їхньо­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня, під­мі­на йо­го ква­зі­ра­дою при пре­зи­ден­то­ві та ігно­ру­ва­н­ня між­е­тні­чної на­пру­ги, яка існу­ва­ла на пів­остро­ві кіль­ка де­ся­ти­літь. Ли­ше та­кі справ­ді екс­тре­маль­ні умо­ви, як ане­ксія Кри­му, і все, що від­бу­ло­ся пі­сля неї, бу­кваль­но зму­си­ли вла­ду ви­зна­ти крим­ських та­тар ко­рін­ним на­ро­дом і Ме­джліс їхнім пред­став­ни­цьким ор­га­ном. В умо­вах фа­кти­чної від­су­тно­сті єди­ної спад­ко­єм­ної дер­жав­ної етно­по­лі­ти­ки (а то­чні­ше — «на­яв­но­сті спад­ко­єм­ної від­су­тно­сті» та­кої етно­по­лі­ти­ки), під­крі­пле­ної фі­нан­су­ва­н­ням і ре­аль­ни­ми кро­ка­ми, скла­дно ви­ма­га­ти цьо­го ж від мі­сце­вої вла­ди.

Адже про­бле­ма ін­те­гра­ції ро­мів у су­спіль­не жи­т­тя існує не ли­ше в Укра­ї­ні. Най­ближ­ча кра­ї­на, яка пов­ною, якщо на­віть не біль­шою, мі­рою сти­ка­є­ться з та­ким са­мим ком­пле­ксним зав­да­н­ням, — це Ру­му­нія. Як під­твер­джу­ють ру­мун­ські ко­ле­ги, про­бле­ма ін­те­гра­ції ро­мів там та­кож да­ле­ка від сво­го ви­рі­ше­н­ня. Та, на від­мі­ну від на­шої кра­ї­ни, там на це ви­ді­ля­ють ре­аль­ні ко­шти й ре­сур­си. А в нас тра­ди­цій­но за­мість ефе­ктив­них кро­ків — їх си­му­ля­ція і, в кра­що­му ра­зі, за­мість ви­ді­ле­н­ня ко­штів і їх ці­льо­во­го ви­ко­ри­ста­н­ня — ухва­ле­н­ня чер­го­вої ба­га­то­рі­чної стра­те­гії (як пра­ви­ло, з кон­кре­ти­за­ці­єю — «2020» або «2030»), про яку за рік-два вже ні­хто не пам’ятає.

Са­ме то­му по­ді­бні ла­тен­тні між­на­ціо­наль­ні кон­флі­кти на кшталт кон­флі­кту в Ло­щи­нів­ці ро­ка­ми тлі­ють у ба­га­тьох се­лах і мі­сте­чках кра­ї­ни, че­ка­ю­чи на­го­ди гу­чно ви­бу­хну­ти.

А мі­сце­ва й цен­траль­на вла­да не звер­тає на озна­че­ну не­без­пе­ку жо­дної ува­ги або ж про­сто не знає, що із цим ро­би­ти і як цю на­пру­гу зни­зи­ти.

Крім від­су­тно­сті ефе­ктив­ної та спад­ко­єм­ної етно­по­лі­ти­ки, по­дії в Ло­щи­нів­ці вчер­го­ве про­де­мон­стру­ва­ли й ін­шу ха­ра­кте­ри­сти­ку на­шо­го су­спіль­ства — то­таль­ну від­су­тність до­ві­ри до пра­во­охо­рон­них ор­га­нів. Зне­ві­ра гро­ма­дян у то­му, що во­ни мо­жуть роз­ра­хо­ву­ва­ти на спра­ве­дли­вий суд і по­ка­ра­н­ня вин­них, — це одна з го­лов­них при­чин цих по­дій та ана­ло­гі­чних си­ту­а­цій. З ін­шо­го бо­ку, низь­ка ком­пе­тен­тність пра­во­охо­рон­ців у по­ді­бних спра­вах, хро­ні­чна від­су­тність пре­вен­тив­ної, про­фі­ла­кти­чної ро­бо­ти й па­сив­ність у роз­пал за­во­ру­шень при­зве­ли до то­го, що за­мість тор­же­ства за­ко­ну в се­лі ма­є­мо тор­же­ство охло­кра­тії. Са­ме то­му ма­є­мо бо­я­ти­ся не «ци­ган­ських» чи «єв­рей­ських» по­гро­мів, а про­сто ло­каль­них по­гро­мів, спри­чи­не­них без­ді­яль­ні­стю мі­сце­вої та цен­траль­ної вла­ди у ви­рі­шен­ні го­стрих ре­гіо­наль­них або ло­каль­них про­блем, і аб­со­лю­тної зне­ві­ри на­се­ле­н­ня у зда­тно­сті та ба­жан­ні пра­во­вої си­сте­ми по­ка­ра­ти вин­них на­віть у стра­шних зло­чи­нах.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.