На­ро­до­блу­д­дя

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ПОКАЛЬЧУК

ВУкра­ї­ні буй­ним цві­том роз­цві­тає по­пу­лізм, пе­ре­тво­рю­ю­чись на за­гро­зу для дер­жав­но­сті. Про­ти­сто­я­ти йо­му укра­їн­ці мо­жуть, ли­ше де­мон­стру­ю­чи свою гро­ма­дян­ську зрі­лість і від­по­від­аль­ність за май­бу­тнє кра­ї­ни. Про це йде­ться у звер­нен­ні іні­ці­а­тив­ної гру­пи «Пер­шо­го гру­дня», син­клі­ту укра­їн­ських му­дре­ців.

А на­ві­що про­ти­сто­я­ти? Що та­ко­го в сло­ві «по­пу­лізм»? По­ду­май­те, які гли­бин­ні асо­ці­а­ції во­но ви­кли­кає, як ні­жно від­лу­нює в су­тін­ках на­ро­дних душ? Який ми­лий ді­а­па­зон обра­зів — десь між «по­пу­лею» і «па­пу­лею», ну хі­ба ж не ча­рів­но? За ви­зна­че­н­ням та­ке не мо­же мі­сти­ти ні­чо­го не­га­тив­но­го. Ні­хто ж не зга­дує при цьо­му avanti popolo й ін­ші грі­зні одно­ко­ре­не­ві ла­ти­ні­зми. От і ви не пар­те­ся. Чи пар­те­ся? Є, зві­сно, му­дрі лю­ди, які ро­зу­мі­ють, як усе вла­што­ва­но на­справ­ді. Як в але­го­ри­чно­му дур­до­мі. Утри­му­є­ться там та­кий со­бі ми­лий, без­пе­чний, але ду­же не­до­ум­ку­ва­тий на­род. Який стра­ждає, крім усьо­го ін­шо­го, чи то на ре­тро­гра­дну ам­не­зію, чи то на роз­сі­я­ний скле­роз. Істо­рії сво­єї но­ві­тньої не пам’ятає ге­тьчи­сто, а ста­ро­дав­ню — ого-го!

Є та­кож жмень­ка пси­хо­па­тів, па­ра­но­ї­ків, но­сі­їв бі­по­ляр­но­го роз­ла­ду, ма­ні­а­каль­но-де­пре­сив­но­го пси­хо­зу. Яки­мось по­би­том ці лю­ди з та­ки­ми рі­зни­ми ді­а­гно­за­ми пе­ре­бу­ва­ють в одній еле­кто­раль­ній па­ла­ті. Хо­ча де­хто при­їжджає ам­бу­ла­тор­но, зі сво­ї­ми ді­а­гно­за­ми.

Осо­бли­во буй­них при­мо­та­но про­сти­ра­дла­ми з мо­кри­ми пе­ча­тка­ми до лі­жок сво­їх ви­бор­чих діль­ниць. І во­ни по­стій­но ве­ре­щать щось жа­лі­сли­во-по­гроз­ли­ве.

Буй­ні, які хи­трі­ші, роз­сі­ка­ють на ін­ва­лі­дних віз­ках і по хо­ду на­ші­пту­ють ін­шим те, що їм по­від­ав ви­щий ро­зум. По­пу­тно цу­пля­чи з тум­бо­чок во­лон­тер­ську до­по­мо­гу.

Не­до­ум­ку­ва­тий на­род слу­хня­но до­слу­ха­є­ться їх з до­брою сли­ня­вою усмі­шкою. Але, ви­явив­ши зни­кне­н­ня хар­чів, гір­ко й щи­ро пла­че, бо не спро­мо­жний вста­но­ви­ти еле­мен­тар­ні при­чин­но-на­слід­ко­ві зв’яз­ки.

Ну й, зро­зумі­ло, той, хто ви­кри­валь­но ви­тій­ствує про по­пу­лізм, се­бе вва­жає як мі­ні­мум го­лов­лі­ка­рем цьо­го бе­дла­му. Він ти­пу по­за па­ла­тою. Бо йо­го ліж­ко вза­га­лі в ко­ри­до­рі.

А якщо без але­го­рій? Тут теж усе про­сто. Лю­ди з ди­тин­ства лю­блять, щоб їм ка­за­ли при­єм­не. ¯х же вчи­ли: з ти­ми, хто ка­же всі­ля­ку бри­до­ту, не дру­жи, і спи­су­ва­ти не да­вай, і вза­га­лі ні­чо­го не да­вай. А до­бре вбра­ні, вві­чли­ві, та ще й умі­ють вправ­но го­во­ри­ти до­ро­сли­ми сло­ва­ми, ті — ого-го! З ни­ми мо­жна й тре­ба.

Та­кий-от ім­прин­тинг і ати­тюд. По­ди­ві­мо­ся на ло­гі­чну рам­ку. Єди­но­го на­у­ко­во­го ви­зна­че­н­ня по­пу­лі­зму не­має. Хо­ча те­му ав­то­ри­те­тно му­со­лять із по­ча­тку 1960-х.

Схо­дя­ться ми­сли­те­лі на двох на­прям­ках, що ви­зна­ча­ють суть по­пу­лі­зму, — на рі­зно­ма­ні­тних хо­ді­н­нях у на­род (і сю­ди, на крив­ду ба­га­тьом, мо­жна ціл­ком за­ра­ху­ва­ти на­ше во­лон­тер­ство) і по­лі­ти­чній де­ма­го­гії, тоб­то ав­то­ри­зо­ва­ній ме­дій­ній бре­хні.

По­пу­лізм зав­жди опо­зи­цій­ний і бо­ре­ться за по­вер­не­н­ня вла­ди на­ро­ду, в яко­го її вир­ва­ли з рук за­хлан­ні олі­гар­хи при вла­ді. Але бо­ре­ться так, щоб не­на­ро­ком не від­да­ти, бо са­мо­му тре­ба. Це в на­у­ці на­зи­ва­є­ться «ін­сти­ту­ціо­наль­ний па­ра­докс». Про­ти­став­ле­н­ня «про­сто­го на­ро­ду» і «ли­хо­ді­їв» — обов’яз­ко­ве. Про­стий на­род — це зав­жди ті, до ко­го по­пу­ліст звер­та­є­ться.

На­род не бу­ває ро­зум­ним чи дур­ним, та­ки­ми бу­ва­ють лю­ди, з яких він скла­да­є­ться. При­чо­му в рі­зних об­ста­ви­нах во­ни то дур­ні, то ро­зум­ні. А біль­шо­сті лю­дей у всіх кра­ї­нах сві­ту вза­га­лі по ба­ра­ба­ну, що в них від­бу­ва­є­ться на­віть за ро­гом. Вій­ни, до ре­чі, на це не осо­бли­во впли­ва­ють, хі­ба що пря­мо в го­род при­ле­тить і по­мі­до­ри по­псує. Але в на­ро­ду зав­жди є на­ро­дний на­бір не­справ­дже­них очі­ку­вань, при­чо­му бай­ду­же, хто са­ме не справ­див. Це і є основ­ний по­пу­ліст­ський тем­ник.

Хо­ча жо­дно­му су­пер-пу­пер-ха­ри­зма­ти­ко­ві не до сна­ги са­мим ба­зі­ка­н­ням змі­ню­ва­ти по­ве­дін­ку мас. Що біль­ше го­во­рять про чи­юсь ха­ри­зму, то ви­ра­зні­ше в цьо­му сло­ві вчу­ва­є­ться ше­лест гро­шо­вих ку­пюр. Ба біль­ше, рі­зно­ма­сте, але аж ні­як не чи­слен­не ста­до до­ма­шніх по­лі­ти­чних ша­хра­їв сво­єю не­ви­га­дли­вою бре­хнею ско­рі­ше са­мо­ви­кри­ва­є­ться, ніж на­ди­хає но­вих ім­бе­ци­лів.

Та па­ра­до­ксаль­ним чи­ном на бо­ці са­ме цих лю­дей сим­па­тії міль­йо­нів. Ну так, ці міль­йо­ни у хви­ли­ни еле­кто­раль­ної слаб­ко­сті з го­ло­вою не дру­жать. І не зби­ра­ли­ся. Дру­жать із сер­цем, ду­шею, на­стро­я­ми. Го­лов­не зав­да­н­ня будь-яко­го по­лі­ти­ка — спо­до­ба­ти­ся ма­со­во­му ви­бор­це­ві і за­пам’ята­ти­ся цим. Ка­за­ти не «ви по­вин­ні», а «зро­блю для вас». Це на­віть не по­бі­чний ефект пред­став­ни­цької де­мо­кра­тії, а її по­ро­дже­н­ня-ви­ро­док.

По­пу­ліст зав­жди по­хо­дить з ті­єї со­ці­аль­ної гру­пи, кла­су чи кла­ну, чиє існу­ва­н­ня вже по­ста­вив під пи­та­н­ня сам пе­ре­біг істо­рії. Він спе­ку­лює на при­ро­дно­му про­ти­річ­чі між по­ня­т­тя­ми «спра­ве­дли­вість» і «за­кон», роз­ши­рю­ю­чи йо­го до дра­ма­ти­чно­го кон­флі­кту.

По­пу­ліст, бо­рю­чись за своє ви­жи­ва­н­ня, по­пу­тно пе­ре­тво­рює на­род на пре­дмет обо­жню­ва­н­ня й по­кло­ні­н­ня, і на­род від цьо­го кей­фує, по­пу­тно кон­ста­ту­ю­чи ка­та­стро­фу со­ці­аль­но­го по­ряд­ку і втра­ту ві­ри в те, що по­лі­ти­чна си­сте­ма зда­тна йо­го від­но­ви­ти.

Рі­вень по­пу­лі­зму пря­мо про­пор­цій­ний мас­шта­бу су­спіль­ної кри­зи. По­пу­лі­зму іно­ді при­пи­су­ють фа­шист­ські тен­ден­ції, оскіль­ки кон­цепт «на­род» він зво­дить в аб­со­лют, але на цьо­му по­ді­бність за­кін­чу­є­ться. По­пу­лізм за­над­то бо­я­гу­зли­вий і не­кон­кре­тний, а го­лов­не — не­ор­га­ні­зо­ва­ний, це, ско­рі­ше, ´рун­тян­ство й апо­ло­ге­ти­ка іде­аль­но­го кол­го­спу.

По­пу­лізм жорс­тко ви­лу­чає «ін­ших» зі сво­го уто­пі­чно­го раю. Куль­тур­не рі­зно­ма­ні­т­тя — одна з ва­жли­вих по­пу­ліст­ських мі­ше­ней.

І, зро­зумі­ло, жо­ден су­ча­сний по­пу­лізм не­мо­жли­вий без ме­діа на чо­лі з те­ле­ві­зо­ром. За­здрі­сне при­рів­ню­ва­н­ня ме­дій­ни­ків до тру­дів­ни­ків секс-ін­ду­стрії ни­ні без­на­дій­но за­ста­рі­ло, бо цю ні­шу зайня­ли по­пу­лі­сти. Пре­са ж у цьо­му ра­зі ви­ко­нує ре­спе­кта­бель­ні­ші су­те­нер­ські фун­кції, в осо­бли­во яскра­вих ви­пад­ках роз­по­від­а­ю­чи про зба­лан­со­ва­ність під­хо­дів до за­до­во­ле­н­ня ма­со­во­го клі­єн­та, про­по­ну­ю­чи по­пу­лі­стів на будь-який смак і роз­мір. Усе най­гид­кі­ше, що від­бу­ва­є­ться в су­спіль­стві, не­гай­но стає на­дба­н­ням прайм-та­йму, і весь бур­хли­вий по­тік те­ле­гля­да­цько­го ре­актив­но­го пси­хо­зу спря­мо­ву­є­ться пря­мі­сінь­ко до по­пу­лі­стів. Ри­то­ри­ка «ма­лень­ко­го укра­їн­ця» про­ти­став­ля­є­ться пла­нам вла­ди. При цьо­му ан­ти­вла­дна ри­то­ри­ка най­гу­чні­ше лу­нає якраз із цих са­мих прав­ля­чих кіл, які пну­ться ви­гля­да­ти зов­сім не прав­ля­чи­ми і на­віть зов­сім не ба­га­ти­ми.

Якщо го­во­ри­ти про гло­баль­ні ана­ло­гії, то Укра­ї­ні геть да­ле­кий ре­спе­кта­бель­ний по­пу­лізм США з йо­го фі­ло­со­фі­єю «ма­лень­ко­го пла­тни­ка по­да­тків», так са­мо як да­ле­кий і цен­траль­но­єв­ро­пей­ський з йо­го кла­со­вим і во­дно­час ра­со­вим ди­скур­сом. Ми на­ба­га­то біль­шою мі­рою від­по­від­а­є­мо ла­ти­но­а­ме­ри­кан­ській мо­де­лі, де мі­сце­вий по­пу­лі­сти­чний ко­ло­рит став на­слід­ком не­за­вер­ше­но­сті або ко­стру­ба­то­сті со­ці­аль­но-еко­но­мі­чних ре­форм. Ко­ли куль­тур­ні зви­чки го­ро­дян усьо­го ли­ше мас­шта­бу­ють і оци­фро­ву­ють зви­чки со­ці­аль­но близь­ко­го їм се­ла, то всі, хто го­ло­сно про­по­нує їм жи­ти у більш зви­чно­му сві­ті по­бу­то­во­го пра­ва й клі­єнт­ських від­но­син, є для них за про­мов­ча­н­ням ха­ри­зма­ти­чни­ми лі­де­ра­ми. То­му будь-який про­цес для них не­ми­сли­мий без лі­де­ра, та це то­чно не во­ни са­мі, бо на­віть укра­їн­ське лі­дер­ство пе­ред­ба­чає ся­ку-та­ку, але ж від­по­від­аль­ність.

Укра­їн­ський по­пу­лізм но­ві­тньої по­стмай­дан­ної фа­зи пе­ре­про­ши­ває по­ня­т­тя «лю­ди­на з на­ро­ду» у со­ці­аль­но­му кон­текс­ті до «гро­ма­дя­ни­на», хо­ча суть за­ли­ша­є­ться ті­єю са­мою. На­род уже по­тро­ху ви­ма­гає по­лі­ти­чних прав і за­лу­че­н­ня се­бе в по­лі­ти­чний про­цес без по­се­ре­дни­ків, але при цьо­му в ньо­го ще не­має (та й звід­ки бу­ло взя­ти­ся?) по­ня­т­тя про ре­аль­не гро­ма­дян­ське су­спіль­ство, в яко­му лі­де­ри й по­се­ре­дни­ки не по­трі­бні. «По­трі­бні! По­трі­бні!» — що­си­ли скан­ду­ють по­пу­лі­сти, об’єд­ну­ю­чись у цьо­му ру­сі за свої пра­ва і мо­жли­во­сті у справ­ді згур­то­ва­ну ко­а­лі­цію.

У цьо­му мі­сці слід іще раз на­га­да­ти, що будь-яке со­ці­аль­не яви­ще, яке ми спра­ве­дли­во чи не­спра­ве­дли­во вва­жа­є­мо ма­со­вим, не є все­ося­жним, сто­від­со­тко­вим. Це якраз хи­тра те­за з ар­се­на­лу по­пу­лі­стів, під­мі­на по­нять: якщо щось є до­сить пред­став­ни­цьким, тоб­то ма­со­вим, то во­но є аб­со­лю­тною ве­ли­чи­ною, сто­від­со­тко­вим по­ка­зни­ком. І — так, ця ре­аль­ність одна­ко­во не­при­єм­на і «на­шим», і «їхнім». Ілю­зія то­го, що які­сні змі­ни в на­ших одно­дум­цях є по­ка­зни­ком, зокре­ма, й кіль­кі­сно­го їх зро­ста­н­ня, мо­же при­зве­сти до ще біль­ших роз­ча­ру­вань і під­трим­ки пер­шої-лі­пшої ди­кта­ту­ри.

Хо­ро­ша но­ви­на в то­му, що ау­ди­то­рія по­пу­лі­стів хоч і чи­слен­на, але за­зви­чай над­зви­чай­но ле­да­ча й не зда­тна вчи­ти­ся, у то­му чи­слі чо­гось по­га­но­го.

По­га­на но­ви­на в то­му, що де­мо­кра­тія одна­ко­во ці­нує го­ло­си всіх, по­при їхній со­ці­аль­ний ста­тус чи ро­зу­мо­вий по­тен­ці­ал.

А ре­аль­ність та­ка, що за на­яв­но­го ста­ну ре­чей ми при­ре­че­ні ма­ти в май­бу­тньо­му ще більш по­пу­лі­сти­чних і без­від­по­від­аль­них лі­де­рів, ніж ни­ні­шні. Але це вза­га­лі ні­чо­го дра­ма­ти­чно­го не озна­чає. Бо гро­ма­дян­ське су­спіль­ство — це, на­сам­пе­ред, не без­віз і со­ці­ал­ка, а го­ри­зон­таль­ні ба­га­то­рів­не­ві ко­му­ні­ка­ції, що ство­рю­ють та­ку си­сте­му су­спіль­них від­но­син, за яких їхніх уча­сни­ків уже не за­ля­ка­ти й не роз­ве­сти.

Есте­ти­чно, зви­чай­но, пер­спе­кти­ва оги­дна. Але мо­жна за­плю­щи­ти очі і ду­ма­ти про Укра­ї­ну.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.