Шкіль­ні змі­ни: те­о­рія і пра­кти­ка

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ка­те­ри­на ГОЛЬЦБЕРГ

Пи­та­н­ня­ми ре­фор­ми шко­ли ни­ні не стур­бо­ва­ний тіль­ки ле­да­чий: те­му но­вих ре­ко­мен­да­цій що­до осві­ти обго­во­рю­ють і де­пу­та­ти, і ба­бу­сі на лав­ках бі­ля під’їздів, і на­віть са­ти­ри­ки.

Втім, у нас усі зав­жди вва­жа­ли, що роз­би­ра­ю­ться і в фут­бо­лі, і в осві­ті (ви­хо­ван­ні) ді­тей. Фа­хів­ців у цій га­лу­зі си­ла­си­лен­на і в ін­тер­не­ті, і в те­ле­ві­зо­рі. На жаль, го­лов­но­го спо­жи­ва­ча осві­тніх по­слуг — ди­ти­ну — ні­хто ні­ко­ли ні про що не за­пи­тує: до­ро­слі зви­кли ке­ру­ва­ти­ся у всьо­му ви­клю­чно мір­ку­ва­н­ня­ми вла­сної зру­чно­сті й осо­би­стої до­ціль­но­сті. Са­ме то­му осві­ту в на­шій кра­ї­ні дав­но від­да­но на ау­тсор­синг, з пра­вом кри­ти­ку­ва­ти її і втру­ча­ти­ся у про­цес ко­ли за­ма­не­ться, що ро­бить будь-які ре­фор­ми у прин­ци­пі не­мо­жли­ви­ми.

Ба­ча­чи си­сте­му осві­ти як із­се­ре­ди­ни, так і ззов­ні, я ча­сто за­ми­слю­ва­ла­ся над тим, чо­му во­на так по­віль­но й не­істо­тно змі­ню­є­ться, не під­ла­што­ву­ю­чись під ре­аль­ність, уже дав­но геть ін­шу? І, від­по­від­а­ю­чи со­бі на це за­пи­та­н­ня, я вко­тре пе­ре­ко­ну­ю­ся, що як­би осві­та змі­ню­ва­ла­ся швид­ше, то во­на, як на­спіх зі­бра­ний ав­то­мо­біль, роз­ва­ли­ла­ся б на пер­шо­му ж по­во­ро­ті. Са­ме кон­се­рва­тив­ність, інер­тність і не­зда­тність до швид­ких змін дає нам мо­жли­вість усе ж та­ки не зруй­ну­ва­ти шко­лу і до­сі во­ди­ти ту­ди сво­їх ді­тей. Це не ви­прав­до­вує си­сте­ми, але хоч якось по­яснює її див­ні й до­сить су­пе­ре­чли­ві за­ко­ни. Так, ре­фор­ми, не­зва­жа­ю­чи на спри­я­тли­ві від­да­ле­ні ре­зуль­та­ти, за всіх ча­сів у шко­лі при­йма­ли­ся з пі­до­зрою і не­до­ві­рою. Бо най­по­ту­жні­ше й ви­рі­шаль­не сло­во ма­ла ¯ї Ве­ли­чність Ін­стру­кція. Кіль­кість па­пе­рів і до­ку­мен­тів, які зо­бов’яза­ний ма­ти і за­пов­ню­ва­ти шкіль­ний пе­да­гог, зди­вує на­віть най­до­свід­че­ні­шо­го бю­ро­кра­та. І ме­ні, пси­хо­ло­гу, який 15 ро­ків про­пра­цю­вав у шко­лі, це оче­ви­дно. То­му, по­ки пе­да­гог не отри­має чі­ткої ін­стру­кції, як ді­я­ти і що ро­би­ти в ко­жній кон­кре­тній си­ту­а­ції, йо­му бу­де до­сить скла­дно по­до­ла­ти си­лу інер­цій­ної зви­чки до­три­му­ва­ти­ся по­пе­ре­дньої ін­стру­кцій.

Ни­ні­шні змі­ни, які за­ста­ли шко­лу не на що­най­спри­я­тли­ві­шо­му ета­пі роз­ви­тку на­шої кра­ї­ни, ви­йшли у ви­гля­ді ре­ко­мен­да­цій, бо за­ко­ни, що ре­гу­лю­ють осві­тній про­цес, не під­го­тов­ле­ні так, щоб ста­ти ін­стру­кці­я­ми. Са­ме то­му вчи­те­лі так опи­ра­ю­ться і на­віть не хо­чуть за­гли­блю­ва­тись у суть ба­га­тьох про­це­сів, за­ли­ша­ю­чи со­бі як зру­чний ін­стру­мент ру­ди­мен­ти ра­дян­ської епо­хи.

Чи­та­ю­чи фо­ру­ми в со­цме­ре­жах з жа­лем для се­бе, як пси­хо­ло­га, усві­дом­люю, що й ба­тьки ви­яви­ли­ся зде­біль­шо­го не го­то­ві прийня­ти но­ві пра­ви­ла спіл­ку­ва­н­ня зі шко­лою. Але біль­шою мі­рою — са­ме че­рез те, що не ро­зу­мі­ють їхньої су­ті. Ба­тьки ви­ма­га­ють і ви­ма­га­ють оці­нок, сил­ку­ю­чись ви­до­змі­ни­ти їх з цифр на зна­чки, сим­во­ли, змі­ню­ю­чи їх за фор­мою, але да­ю­чи со­бі мо­жли­вість по­рів­ню­ва­ти успі­хи сво­єї ди­ти­ни з успі­ха­ми її одно­кла­сни­ків.

Так, те­ма оці­нок ви­яви­ла­ся най­бо­лі­сні­шою. Ба­тьки на­стіль­ки утвер­ди­ли­ся в то­му, що рей­тин­го­ве мі­сце в кла­сі — за­по­ру­ка успі­ху, що за­бу­ва­ють ін­ко­ли, що са­мі вчи­ли­ся в шко­лі, пря­мо ска­же­мо, не ду­же. Учи­те­лі ді­ють за зви­чною схе­мою — для них ні­чо­го не змі­ни­ло­ся, та й під­трим­ка ба­тьків за­ли­ша­є­ться до­сить по­ту­жною, а тих кіль­ка лю­дей, які ви­ма­га­ють ви­ко­на­н­ня ре­ко­мен­да­цій, ней­тра­лі­зу­ють ма­ми з чи­сла най­актив­ні­ших. Та­кі є в будь-яко­му кла­сі!

Ар­гу­мен­ти аде­птів оці­ню­ва­н­ня до­сить ло­гі­чні: во­ни по­си­ла­ю­ться на брак мо­ти­ва­ції за від­су­тно­сті оці­нок, на силь­ну по­тре­бу са­мої ди­ти­ни в оцін­ці, нав’яза­ну ни­ми ж, за­бу­ва­ю­чи, що кон­кре­тний бал у ци­фро­во­му ви­ра­жен­ні — це до­сить ча­сто про­сте став­ле­н­ня вчи­те­ля до ди­ти­ни, і не не­се ні­якої ре­аль­ної ін­фор­ма­ції. Якщо ж це оцін­ка за кон­троль­ну або від­по­відь на уро­ці — це ре­зуль­тат іще біль­шої кіль­ко­сті фа­кто­рів: на­строю ди­ти­ни, її са­мо­по­чу­т­тя, зда­тно­сті впо­ра­ти­ся зі стре­сом, умі­н­ня швид­ко ви­ко­ну­ва­ти зав­да­н­ня, її тем­пе­ра­мен­ту, вмі­н­ня аде­ква­тно спри­йма­ти ре­а­кцію кла­су, що до ре­аль­них знань уза­га­лі не має жо­дно­го сто­сун­ку.

У біль­шо­сті ви­пад­ків сер­йо­зною пе­ре­шко­дою до прийня­т­тя ди­ти­ни без оці­нок є бо­лі­сний ба­тьків­ський пер­фе­кціо­нізм, який за­хо­пив на­ці­ле­не на со­ці­аль­ний успіх су­ча­сне су­спіль­ство, у яко­му міль­йон юри­стів і два міль­йо­ни ме­не­дже­рів на одно­го ви­со­ко­ква­лі­фі­ко­ва­но­го ро­бі­тни­ка. Вступ до ви­шу став про­сто іде­єю фікс, ма­ні­а­каль­ним ба­жа­н­ням, го­лов­ною ме­тою успі­шних ба­тьків. При цьо­му ба­жа­н­ня, по­тре­би й схиль­но­сті ди­ти­ни пра­кти­чно не бе­ру­ться до ува­ги. Тут вар­то на­га­да­ти сло­ва Аль­бер­та Ейн­штей­на: «Якщо ви бу­де­те су­ди­ти ри­бу за її зда­тні­стю ви­лі­за­ти на де­ре­во, во­на про­жи­ве все жи­т­тя, вва­жа­ю­чи се­бе ду­ре­пою». Тре­ба ви­зна­ти, що шкіль­на оцін­ка — аб­со­лю­тно суб’єктив­на, не не­се ні­якої кон­стру­ктив­ної ін­фор­ма­ції са­мій ди­ти­ні, ча­сто є сер­йо­зним фа­кто­ром фру­стра­ції, що ви­ра­жа­є­ться в не­ба­жан­ні вза­га­лі йти до шко­ли. Хі­ба це озна­ки хо­ро­шої мо­ти­ва­ції?

На при­йом до ме­не при­хо­дять ді­ти, які вча­ться обма­ню­ва­ти, хо­ва­ти й під­ро­бля­ти що­ден­ник, де­хто має їх на­віть два — один для вчи­те­ля, ін­ший — для ба­тьків. Во­ни пла­чуть на уро­ках, якщо до­во­ди­ться да­ва­ти що­ден­ник на по­га­ну оцін­ку, бла­га­ють учи­те­ля, при­ни­жу­ю­ться, шан­та­жу­ють, про­яв­ля­ють агре­сію. Чу­до­вий по­ча­ток щи­рих сто­сун­ків з ба­тька­ми й учи­те­лем, прав­да ж?

Усе ска­за­не не озна­чає, що я ві­таю від­су­тність осо­би­сті­сної ди­фе­рен­ці­а­ції. Я, зви­чай­но ж, за те, щоб ди­ти­ну хва­ли­ти, під­три­му­ва­ти і да­ва­ти їй пра­виль­ні по­си­ли вчи­ти­ся, що ціл­ком мо­же ви­ра­жа­ти­ся у сло­вах: «Який ти мо­ло­дець!», «У те­бе гар­но ви­хо­дить!», «Сьо­го­дні ти про­сто ро­зум­ник, і впо­рав­ся швид­ше!» Для ба­га­тьох ді­тей ва­жли­ва по­хва­ла у ви­гля­ді та­ктиль­них про­я­вів: по­гла­ди­ти по го­ло­ві, по­пле­ска­ти по пле­чі, по­ти­сну­ти ру­ку. Мо­жуть бу­ти не­ве­ли­чкі при­зи за най­швид­шу, най­то­чні­шу або най­пов­ні­шу від­по­відь. Це все не­важ­ко ор­га­ні­зу­ва­ти у зви­чай­ній шко­лі. Ді­ти до­сить швид­ко орі­єн­ту­ю­ться і ро­зу­мі­ють, хто в кла­сі най­ро­зум­ні­ший чи най­силь­ні­ший, і роз­бе­ру­ться в цьо­му без зов­ні­шніх при­ни­зли­вих оці­нок. Учи­те­ле­ві ва­жли­во не тіль­ки хва­ли­ти ма­зун­чи­ків, а й по­мі­ча­ти тих, ко­му успі­хи да­ю­ться з тру­дно­ща­ми, ко­му важ­че від­по­від­а­ти або ко­му скла­дно да­є­ться пи­сьмо, але він ста­рав­ся і зро­бив цьо­го ра­зу кра­ще. Ди­ти­ну ва­жли­во по­рів­ню­ва­ти не з ін­ши­ми ді­тьми, а з нею са­мою у про­гре­сі: «О, ти сьо­го­дні кра­си­ві­ше пи­шеш!», «Ти сьо­го­дні ви­ра­зні­ше чи­та­єш, то­бі вда­ло­ся!»

Кон­фі­ден­цій­ність оці­нок як не­об­хі­дний фа­ктор, на мій по­гляд, уза­га­лі не має під­да­ва­ти­ся сум­ні­ву. Я, зви­чай­но, ро­зу­мію, що ба­тькам від­мін­ни­ків ду­же при­єм­но, ко­ли на ба­тьків­ських збо­рах ого­ло­шу­ють успі­хи їхніх ді­тей, але я знаю ве­ли­че­зну ар­мію ба­тьків, для яких по­хід на ба­тьків­ські збо­ри —пе­кель­ні му­ки. Во­ни — чу­до­ві ба­тьки і ро­блять усе, щоб їхня ди­ти­на бу­ла до­брою, ро­зум­ною, ща­сли­вою і здо­ро­вою, але оця оцін­ка й пре­зир­ство ззов­ні тіль­ки за те, що їхня улю­бле­на ди­ти­на отри­ма­ла 6 з фіз­куль­ту­ри чи спів­ів, — про­сто не­ймо­вір­ний біль і при­ни­же­н­ня! Хто хоч раз по­бу­вав у по­ді­бній си­ту­а­ції — обо­ма ру­ка­ми під­три­має кон­фі­ден­цій­ність.

Дру­гий факт, який ме­не вра­зив у ви­ко­нан­ні но­вих ре­ко­мен­да­цій МОН, — те, що вчи­те­лі, чи­нов­ни­ки, та й ба­га­то ба­тьків прийня­ли над­то бу­кваль­но «прин­цип зе­ле­ної ру­чки». Ви­я­ви­ло­ся, що ба­га­то хто про­сто за­мі­нив чер­во­ну ру­чку на зе­ле­ну, і нею по­ча­ли ви­прав­ля­ти по­мил­ки, що в прин­ци­пі й бу­ло ре­ко­мен­до­ва­но. Оче­ви­дно, во­ни вва­жа­ли чер­во­ний ко­лір та­ким, що «трав­мує» і ля­кає ди­ти­ну, а от зе­ле­ний — ко­лір на­дії і спо­кою, і якщо ви­прав­ля­ти по­мил­ки ним, ди­ти­ні не так бу­де бо­ля­че й крив­дно.

Прин­цип зе­ле­ної ру­чки по­ля­гає зов­сім не в цьо­му, не змі­на ко­льо­ру бу­ла клю­чо­вою іде­єю. Го­лов­не у «прин­ци­пі зе­ле­ної ру­чки» те, що ува­га ди­ти­ни фі­ксу­є­ться не на по­мил­ках, а на то­му, що в ди­ти­ни ви­йшло до­бре, на успі­ху. Тоб­то якщо в зо­ши­ті на­пи­са­но со­рок па­ли­чок, то зе­ле­ним по­зна­ча­ю­ться най­кра­си­ві­ші па­ли­чки, щоб ди­ти­на мо­гла ма­ти зра­зок, на який їй тре­ба рів­ня­ти­ся, і цей зра­зок вдав­ся са­ме їй, а от­же — во­на мо­же на­ри­су­ва­ти па­ли­чки кра­си­во. Ко­ли вчи­тель ви­прав­ляє по­мил­ки, він фі­ксує ди­ти­ну са­ме на по­мил­ках, а мо­зок на­віть до­ро­слої лю­ди­ни так ула­што­ва­ний, що, фі­ксу­ю­чись на по­мил­ках, він схиль­ний їх по­вто­рю­ва­ти зно­ву й зно­ву, ні­би за­учу­ю­чи. Фі­ксу­ю­чи ди­ти­ну на то­му, що зро­бле­но пра­виль­но, ми ми­мо­во­лі зму­шу­є­мо ди­ти­ну по­вто­рю­ва­ти са­ме по­зи­тив­ний до­свід, від­тво­рю­ва­ти по­зи­тив­ні емо­ції. Це сто­су­є­ться не тіль­ки по­ми­лок у зо­ши­тах. Це сто­су­є­ться й по­бу­ту, умі­н­ня го­во­ри­ти «спа­си­бі» і «будь ла­ска», ві­та­ти­ся, сте­жи­ти за сво­їм одя­гом. Ми ча­сті­ше ро­би­мо за­ува­же­н­ня ди­ти­ні за те, що во­на зро­би­ла не­пра­виль­но, спри­йма­ю­чи хо­ро­ше як на­ле­жне. Але хі­ба важ­ко нам від­зна­чи­ти її успі­хи? «Ти сьо­го­дні бу­ла та­кою вві­чли­вою», «Ти сьо­го­дні так охай­но по­їв!» — про­сті­ше про­сто­го, але ж ми до цьо­го не зви­кли. А шко­да…

Про про­стий олі­вець. Над цим пун­ктом не по­глу­мив­ся тіль­ки ле­да­чий. Про­стий олі­вець — це пра­во ди­ти­ни на по­мил­ку, яко­го ми зов­сім по­збав­ля­є­мо ді­тей у шко­лі, зму­шу­ю­чи весь час бу­ти в на­пру­зі й стра­ху пе­ред по­мил­кою. По­вір­те, ми не ви­хо­ва­є­мо до­ро­слих, які бу­дуть не­зда­тні пи­са­ти ру­чкою. Про­стий олі­вець — це всьо­го лиш етап, який мо­же бу­ти при­пи­не­ний у будь-який мо­мент, ко­ли ди­ти­на від­чує в со­бі си­ли пи­са­ти ру­чкою не за­сму­чу­ю­чись не­мо­жли­ві­стю ви­пра­ви­ти по­мил­ку. Ко­жен учи­тель мо­же в ін­ди­ві­ду­аль­но­му по­ряд­ку за­про­по­ну­ва­ти ди­ти­ні пи­са­ти ру­чкою в будь-який мо­мент, якщо ди­ти­на са­ма цьо­го за­хо­че. До ре­чі, а як там Ле­о­нар­до да Він­чі роз­ви­вав­ся без куль­ко­вої ру­чки?

Ще одна зо­на су­пе­ре­чок і глу­зу­вань — та­бли­ця мно­же­н­ня, яку ні­би­то ви­вча­ти­муть зна­чно пі­зні­ше. Для ро­зу­мі­н­ня ці­єї ре­ко­мен­да­ції вар­то бу­ло б за­гли­би­ти­ся в за­ко­ни роз­ви­тку ди­тя­чо­го моз­ку. Та­бли­ця мно­же­н­ня для учня дру­го­го кла­су — аб­стра­ктне по­ня­т­тя, і для її вив­че­н­ня ди­ти­на се­ми-во­сьми ро­ків ви­тра­тить ба­га­то сил і енер­гії, адже спри­йма­ти аб­стра­ктні ре­чі ми по­чи­на­є­мо з 12 ро­ків! Са­ме в цьо­му ві­ці мо­жна ви­яви­ти в ди­ти­ни ре­аль­ні ма­те­ма­ти­чні зді­бно­сті. А до­ти ди­ти­на ко­ри­сту­є­ться на­о­чно-ді­є­вим і на­о­чно-обра­зним ми­сле­н­ням. Сло­ве­сно-ло­гі­чне (аб­стра­ктне) ми­сле­н­ня роз­ви­ва­є­ться по­сту­по­во і ду­же ча­сто за­ле­жить від ін­ди­ві­ду­аль­них осо­бли­во­стей і умов роз­ви­тку ди­ти­ну. То­му тре­ба ро­зу­мі­ти, що в дру­го­му кла­сі на вив­че­н­ня та­бли­ці мно­же­н­ня пі­де в ра­зи біль­ше ча­су, і за­пам’ято­ву­ва­ти­ся во­на бу­де з тру­дно­ща­ми, а в 10—12 ро­ків це бу­де усві­дом­ле­ним і зна­чно лег­шим про­це­сом. Осо­бли­во якщо під­клю­чи­ти но­ва­тор­ські ме­то­ди­ки вив­че­н­ня та­бли­ці мно­же­н­ня, зро­бив­ши про­цес ці­ка­вим і на­віть ко­ри­сним для моз­ку, ви­вча­ю­чи та­бли­цю, на­при­клад, як чи­сло­ві ря­ди або ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи ві­зу­а­лі­за­ції.

Те са­ме сто­су­є­ться й швид­ко­сті чи­та­н­ня. Усе до­бре вча­сно! Ство­рю­ва­ти до­да­тко­ву стре­со­ву си­ту­а­цію для ди­ти­ни, яка чи­тає не так швид­ко, як її одно­кла­сни­ки, — аб­со­лю­тно не­пра­виль­но. Ко­лись мій учи­тель фіз­куль­ту­ри ме­ні ска­зав, що для то­го щоб на­вчи­ти­ся швид­ко бі­га­ти, по­трі­бно про­сто… бі­га­ти! Те са­ме й з чи­та­н­ням. Про­сто чи­та­ти, спо­ча­тку вго­лос ди­ти­ні, щоб ви­кли­ка­ти ці­ка­вість до чи­та­н­ня. А по­тім — про­сто чи­та­ти. Про те, як мо­ти­ву­ва­ти до чи­та­н­ня, на­пи­са­но так ба­га­то ста­тей, що за­гли­блю­ва­тись у це я не бу­ду.

Про ска­су­ва­н­ня до­ма­шніх зав­дань, ви­яв­ля­є­ться, теж спе­ре­ча­ю­ться. Ба­тьки на­стій­но ви­ма­га­ють «за­ван­та­жи­ти» ді­тей по пов­ній, за­бу­ва­ю­чи, що по­ло­ви­ну зав­дань ви­ко­ну­ють са­ме во­ни — ба­тьки. Будь-яку ви­став­ку ди­тя­чих ро­біт у шко­лі смі­ли­во, не крив­ля­чи ду­шею, мо­жна на­зва­ти: «Твор­чість на­ших ба­тьків». При цьо­му та­ка твор­чість сто­су­є­ться пра­кти­чно всіх пре­дме­тів, по­чи­на­ю­чи з пи­сьма й ма­лю­ва­н­ня і за­кін­чу­ю­чи ви­ко­на­н­ням за­спа­ним та­том ре­фе­ра­тів з фі­зи­ки чи гео­гра­фії. Важ­ко зна­йти ба­тьків, які не на­пи­са­ли б хоч кіль­ка вда­лих па­ли­чок у зо­ши­ті сво­єї ди­ти­ни, щоб по­лег­ши­ти їй жи­т­тя. А сенс який у цьо­му? Ну й за­ли­ште ді­тям ка­ні­ку­ли — за­кон­ний час від­по­чин­ку від будь-яко­го ре­гла­мен­то­ва­но­го на­вча­н­ня! Не­хай спро­бу­ють хоч у цей час за­йма­ти­ся тим, що їм по­до­ба­є­ться!

І все ж та­ки ре­фор­ми в до­ро­зі, і, як будь-які ре­фор­ми, во­ни з по­ро­га спри­йма­ю­ться не­га­тив­но, бо зав­жди про­сті­ше ро­би­ти щось так, як ми зви­кли, не за­гли­блю­ю­чись у суть і не бе­ру­чи на се­бе від­по­від­аль­но­сті. Але ме­ні, як ма­мі, ще ве­сти мо­лод­шо­го до шко­ли, і я ра­да, що шко­ла змі­ню­є­ться!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.