Дай­те ви­хо­ван­це­ві дит­бу­дин­ку шанс

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Дар’я АФОНІНА

Ко­ли ми го­во­ри­мо про єв­ро­ін­те­гра­цію Укра­ї­ни, пе­ре­д­усім ма­є­мо на ува­зі еко­но­мі­чний про­грес, ре­фор­ми у сфе­рі ме­ди­ци­ни, осві­ти. А со­ці­аль­ні про­бле­ми за­ли­ша­ю­ться на дру­го­му пла­ні.

Тим ча­сом офі­цій­на ста­ти­сти­ка як і ра­ні­ше нев­ті­шна. Кіль­кість ді­тей-си­ріт в Укра­ї­ні про­тя­гом остан­ніх 15 ро­ків ста­біль­но утри­му­є­ться в ме­жах 90— 104 ти­сяч. Тіль­ки 10% з них пе­ре­бу­ва­ють під опі­кою або в при­йом­них сім’ях, і ли­ше 5% ді­тей по­тра­пля­ють у сім’ї вси­но­ви­те­лів. На жаль, у до­лях ви­хо­ван­ців дит­бу­дин­ку в на­шій кра­ї­ні ось уже ба­га­то ро­ків кар­ди­наль­но ні­чо­го не змі­ню­є­ться. У біль­шо­сті ви­пад­ків ди­ти­на, по­збав­ле­на ба­тьків­ської опі­ки, стає в’язнем ін­тер­на­ту або дит­бу­дин­ку. Ба­га­то єв­ро­пей­ських кра­їн по­ча­ли по­збу­ва­ти­ся ін­тер­на­тної си­сте­ми ще 60 ро­ків то­му, чі­тко усві­до­мив­ши, що не­ща­сли­ве ди­тин­ство — при­чи­на не­бла­го­по­луч­чя всьо­го су­спіль­ства. В Укра­ї­ні ж до­сі збе­рі­га­є­ться один з най­ви­щих по­ка­зни­ків кіль­ко­сті ін­тер­на­тів у Єв­ро­пі — по­над 700...

Не­рід­ко ін­тер­нат стає для ди­ти­ни за­кри­тою зо­ною, в якій во­на за­знає на­силь­ства з бо­ку пер­со­на­лу або одно­лі­тків. Та­кий до­свід в Укра­ї­ні в ко­жно­го дру­го­го ін­тер­на­тів­ця. Зда­ва­ло­ся б, у 18 ро­ків си­ро­та за­ли­шає ка­зен­ний дім і мо­же по­ча­ти жи­т­тя з чи­сто­го ар­ку­ша. Чи під си­лу це ди­ти­ні? Крім аб­со­лю­тної не­го­тов­но­сті роз­по­ча­ти до­ро­сле жи­т­тя, во­на ча­сто про­сто не ві­рить у те, що за­слу­го­вує по­ва­ги, шан­су змі­ни­ти свою до­лю або по­бу­ду­ва­ти успі­шну кар’єру. Чи не то­му ба­га­то під­лі­тків в ін­тер­на­тах зі­зна­ю­ться, що бо­я­ться за­ли­ша­ти жа­хли­ві, але зви­чні умо­ви? Ли­ше 16% зго­дом ство­рю­ють вла­сні сім’ї, 25% ма­ють по­стій­ну ро­бо­ту, і всьо­го 1% здо­бу­ває ви­щу осві­ту. Ко­жен дру­гий ко­ли­шній ви­хо­ва­нець дит­бу­дин­ку вда­є­ться до про­ти­прав­них дій, а ко­жен сьо­мий — спро­би су­ї­ци­ду.

Ни­ні Укра­ї­на ви­тра­чає що­рі­чно близь­ко 5,7 млрд грн на під­трим­ку ін­тер­на­тної си­сте­ми, з на­слід­ка­ми ді­яль­но­сті якої по­тім са­ма ж всту­пає у ви­сна­жли­ву бо­роть­бу. Цей ру­ди­мент, оче­ви­дно, нам до­ро­гий як пам’ять: ін­тер­на­ти в на­шій кра­ї­ні при­жи­ли­ся в ча­си «сві­тло­го ко­му­ні­зму». Ді­ти на­ле­жа­ли до ка­те­го­рії дер­жав­ної вла­сно­сті так са­мо, як за­во­ди й па­ро­пла­ви. Але те­пер змі­нив­ся як істо­ри­чний кон­текст, так і акту­аль­ний за­пит су­спіль­ства: нам по­трі­бні ду­ма­ю­чі, ща­сли­ві лю­ди, а не «гвин­ти­ки у ве­ли­ко­му ме­ха­ні­змі». Але на­віть по­си­ле­не фі­нан­су­ва­н­ня ін­тер­на­тів ні­як не розв’язує про­блем, бо сім’ю ні­чим не­мо­жли­во за­мі­ни­ти.

«Люд­ство по­вин­не да­ти ді­тям най­лі­пше, що має» — це те­за з Кон­вен­ції ООН про пра­ва ди­ти­ни. Шве­ція одна з пер­ших у Єв­ро­пі за­фі­ксу­ва­ла про­гре­сив­ні ідеї у сво­є­му за­ко­но­дав­стві і по­ча­ла за­кри­ва­ти ди­тя­чі бу­дин­ки. В Ра­дян­сько­му Со­ю­зі впер­ше по­ча­ли за­ми­слю­ва­ти­ся про це тіль­ки в 80-х рр. ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. Про ре­аль­ні кро­ки ще на­віть не йде­ться.

У єв­ро­пей­ських кра­ї­нах став­ку зро­би­ли пе­ре­д­усім на пре­вен­тив­ну те­ра­пію: ро­бо­ту со­ці­аль­них служб пе­ре­орі­єн­ту­ва­ли на те, щоб не допу­сти­ти роз­лу­ки ди­ти­ни з ро­ди­ною, якщо йде­ться не про біо­ло­гі­чне си­ріт­ство. У Ве­ли­кій Бри­та­нії, Да­нії, Есто­нії пред­став­ни­ки со­ці­аль­них служб від­ві­ду­ють сім’ї всіх не­мов­лят і при ви­яв­лен­ні фа­кто­рів ри­зи­ку со­ці­аль­но­го си­ріт­ства не­гай­но за­лу­ча­ють їх до про­фі­ла­кти­чної ро­бо­ти. Однак у де­яких кра­ї­нах діє до­сить жорс­тке «ба­тьків­ське» за­ко­но­дав­ство: у Ве­ли­кій Бри­та­нії ба­тьки рід­ко ки­да­ють ді­тей, бо це вва­жа­є­ться важ­ким кри­мі­наль­ним зло­чи­ном. На ви­па­док над­зви­чай­них си­ту­а­цій, ко­ли ди­ти­ну тре­ба не­гай­но за­бра­ти з сім’ї, є цен­три, де ма­люк мо­же про­хо­ди­ти ре­а­бі­лі­та­цію не біль­ше трьох мі­ся­ців.

Якщо збе­рег­ти біо­ло­гі­чну сім’ю не вда­є­ться, со­ці­аль­на слу­жба ухва­лює рі­ше­н­ня про подаль­ше роз­мі­ще­н­ня ди­ти­ни. Най­по­ши­ре­ні­шою пра­кти­кою є при­йом­на сім’я, яка го­то­ва на­да­ти пси­хо­ло­гі­чну до­по­мо­гу ди­ти­ні. Па­ра­лель­но «пе­ре­ви­хо­ву­ють» біо­ло­гі­чних ба­тьків, зокре­ма й на по­зи­тив­но­му при­кла­ді при­йом­ної сім’ї. Ме­тод до­сить ре­зуль­та­тив­ний: у Ве­ли­кій Бри­та­нії 85% ді­тей по­вер­та­ю­ться у свої сім’ї пі­сля пе­ре­бу­ва­н­ня в при­йом­них. У де­яких кра­ї­нах ре­а­бі­лі­та­ці­єю не­бла­го­по­лу­чної сім’ї не за­йма­ю­ться, і ди­ти­на пе­ре­бу­ває в тим­ча­со­вій сім’ї до мо­мен­ту, по­ки її не вси­нов­лять.

У Гол­лан­дії ма­мі, що по­тра­пи­ла в по­ле зо­ру со­ці­аль­них служб, на­вряд чи мо­жна по­за­здри­ти: шко­ла, ме­ди­ки й су­сі­ди від­ра­пор­ту­ють у со­цслу­жбу за най­мен­шої пі­до­зри про не­на­ле­жний до­гляд, а со­цпра­ців­ни­ки ві­зьмуть під кон­троль ко­жен подаль­ший крок «пі­до­зрю­ва­ної». У Ні­меч­чи­ні — ін­ша си­ту­а­ція; пра­ва ба­тьків ма­ють біль­шу ва­гу, по­зба­ви­ти нім­ця ба­тьків­ських прав за за­ко­ном ду­же скла­дно. Але не­за­ле­жно від рі­зни­ці в ме­то­дах, ба­зо­вий прин­цип у всіх кра­ї­нах Єв­ро­пи за­ли­ша­є­ться одна­ко­вим: возз’єд­на­н­ня ди­ти­ни з кров­ною сім’єю є пер­вин­ним, а го­лов­ні ін­стру­мен­ти в цьо­му про­це­сі — пси­хо­ло­гі­чна до­по­мо­га ди­ти­ні й со­ці­аль­на під­трим­ка сім’ї.

Го­во­ря­чи про ре­фор­му си­сте­ми охо­ро­ни ди­тин­ства в Укра­ї­ні, зро­зумі­ло, не йде­ться тіль­ки про лі­кві­да­цію ін­тер­на­тів. Ціл­ком оче­ви­дно, що без змін у всіх сфе­рах жи­т­тя не обі­йти­ся, адже си­ріт­ство — ком­пле­ксне яви­ще зі сво­ї­ми при­чи­на­ми й на­слід­ка­ми. У на­шій кра­ї­ні тіль­ки 5% ді­тей біо­ло­гі­чні си­ро­ти, 95% з них — це со­ці­аль­ні си­ро­ти. Що гір­ший стан ре­чей у со­ці­аль­ній сфе­рі (ал­ко­го­лізм, бі­дність, від­су­тність до­сту­пу до які­сної ме­ди­ци­ни то­що), то біль­ше ді­тей зго­дом опи­ня­є­ться в ін­тер­на­тах. Па­ра­докс по­ля­гає в то­му, що, не здій­снив­ши ре­фор­ми ін­тер­на­тної си­сте­ми, дер­жа­ва й да­лі бу­де її за­ру­чни­ком: ін­тер­на­ти по­гли­на­ють у три—шість ра­зів біль­ше ко­штів, ніж мо­гла б обі­йти­ся ма­те­рі­аль­на під­трим­ка не­бла­го­по­лу­чних сі­мей, опла­та по­слуг про­фе­сій­них при­йом­них ба­тьків і під­го­тов­ка ква­лі­фі­ко­ва­них со­цпра­ців­ни­ків.

Ре­фор­ма­тор­ський за­дум три­ма­є­ться на чо­ти­рьох ки­тах: по­лі­ти­чній во­лі, про­фе­сій­них зна­н­нях, ін­ве­сти­ці­ях та актив­но­му за­лу­чен­ні со­ці­у­му. У єв­ро­пей­ських дер­жа­вах са­ме гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції, ти­сну­чи на по­лі­ти­ків, ві­ді­гра­ли клю­чо­ву роль у роз­фор­му­ван­ні ін­тер­на­тів. У на­шій кра­ї­ні та­кий рух та­кож на­би­рає обер­тів. Мі­жна­ро­дна кам­па­нія «Від­чи­ня­є­мо две­рі ді­тям», про­ве­де­на в 12 кра­ї­нах ЄС, уже кіль­ка ро­ків діє і в Укра­ї­ні. Во­на має істо­тну під­трим­ку єв­ро­пар­ла­мен­та­рів, ін­фор­мує су­спіль­ство про шко­ду ін­тер­на­тів, до­по­ма­гає їхнім ви­пу­скни­кам, за­йма­є­ться про­фпі­дго­тов­кою со­цпра­ців­ни­ків.

Ко­ло­саль­ну ро­бо­ту в бо­роть­бі за ді­тей про­во­дять не тіль­ки ве­ли­кі гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції, а й зви­чай­ні лю­ди. В Укра­ї­ні є кіль­ка со­тень ди­тя­чих бу­дин­ків сі­мей­но­го ти­пу. Та­ке яви­ще в на­шій кра­ї­ні — це спра­ва ви­клю­чно ен­ту­зі­а­стів з їхньою ге­ро­ї­чною са­мо­від­да­чею. І хоч як це сум­но, в ре­аль­но­сті су­ча­сна си­сте­ма ор­га­нів опі­ки для них — це ско­рі­ше пе­ре­шко­да, ніж по­пу­тний ві­тер.

На сьо­го­дні по­над 1800 гро­ма­дян в Укра­ї­ні сто­ять у чер­зі на вси­нов­ле­н­ня ди­ти­ни, ще біль­ше мо­жуть і хо­чуть бу­ти опі­ку­на­ми й при­йом­ни­ми ба­тька­ми. Ді­йти до фі­ні­шу, успі­шно по­до­лав­ши ди­стан­цію від ка­бі­не­тів держ­слу­жбов­ців до за­кон­но­го прийня­т­тя ди­ти­ни в сім’ю, вда­є­ться, на жаль, тіль­ки най­більш на­по­ле­гли­вим.

Про свій до­свід роз­по­від­ає ма­ма­ви­хо­ва­тель­ка ди­тя­чо­го бу­дин­ку сі­мей­но­го ти­пу Ган­на Го­ря­чкі­на з Лу­ган­ська.

«Я, зви­чай­но, не по­лі­тик, не про­фе­сій­ний пе­да­гог і не юрист... Я про­сто ма­ма. Ма­ма 12 ді­тей. Ві­сім з яких — при­йом­ні. І я не з чу­ток знаю, скіль­ки фі­зи­чних і ду­шев­них ран отри­ма­ли мої ді­ти в ін­тер­на­тах. При­чо­му в ін­тер­на­тах, ди­тя­чих бу­дин­ках і при­тул­ках обла­сно­го зна­че­н­ня. Тоб­то да­ле­ко не за­не­дба­них і бі­дних. Ме­ні до­ве­ло­ся по­чу­ти від мо­їх ді­тей ба­га­то рі­зних істо­рій і про «не­до­брих дядь­ків і ті­ток», і про «до­брих». Одна з мо­їх стар­ших до­чок ска­за­ла: «Мам, я не ві­ри­ла їм, ко­ли во­ни ка­за­ли, що лю­блять ме­не. Бо пі­сля ро­бо­ти во­ни йшли до сво­їх ді­тей. А ме­не до се­бе за­бра­ти не хо­ті­ли...»

Пер­ші ді­ти по­тра­пи­ли до нас пря­мо з ву­ли­ці, де во­ни жи­ли два ро­ки, пе­рі­о­ди­чно по­тра­пля­ю­чи у при­ту­лок, — про­дов­жує свою роз­по­відь Ган­на.— Від­ра­зу ж, щой­но ді­ти при­йшли до нас, ми звер­ну­ли­ся в слу­жбу у спра­вах ді­тей і ска­за­ли, що хо­че­мо взя­ти їх у на­шу сім’ю. Нам по­трі­бна бу­ла юри­ди­чна й пси­хо­ло­гі­чна до­по­мо­га, під­трим­ка фа­хів­ців слу­жби. Пів­то­ра ро­ку зна­до­би­ло­ся, щоб я ста­ла офі­цій­ним опі­ку­ном. Са­ма зна­хо­ди­ла юри­стів, об­би­ва­ла по­ро­ги всі­ля­ких ін­стан­цій. Бо­ля­че й гір­ко від та­ко­го став­ле­н­ня тих, ко­го по­став­ле­но за­хи­ща­ти ін­те­ре­си ді­тей. І це про­сто крик ду­ші! До­по­мо­жіть нам, і ді­тей в ін­тер­на­тах на­ба­га­то по­мен­шає або не ста­не зов­сім!»

Крім бю­ро­кра­ти­чної тя­га­ни­ни, ба­тьки-ви­хо­ва­те­лі не­суть на со­бі й біль­шу ча­сти­ну тя­га­ря ма­те­рі­аль­но­го за­без­пе­че­н­ня ді­тей. Зви­чай­но, дер­жа­ва на­дає ви­пла­ти на ко­жну ди­ти­ну, але на­вряд чи за ці ко­шти мо­жна ви­рі­ши­ти основ­ну про­бле­му, че­рез яку при­йом­ним ба­тькам ча­сто від­мов­ля­ють у подаль­шо­му вси­нов­лен­ні або опі­ці.

Са­ме брак вла­сних за­кон­них ква­дра­тних ме­трів стри­мує й сім’ю Ган­ни від то­го, щоб до­по­мог­ти ще кіль­ком ма­ля­там зна­йти лю­бля­чу ро­ди­ну. До то­го ж до­ля зму­си­ла їх за­ли­ши­ти в охо­пле­но­му вій­ною мі­сті все, що з ве­ли­ки­ми тру­дно­ща­ми на­жи­ва­ли за­ра­ди ді­тей.

«У Лу­ган­ську чо­ло­вік по­бу­ду­вав сво­ї­ми ру­ка­ми дво­по­вер­хо­вий бу­ди­нок, щоб ді­тям бу­ло те­пло, про­сто­ро й за­ти­шно. Ве­ли­кі ві­кна, те­пла під­ло­га. Ди­тя­чі спаль­ні, їдаль­ня, ве­ли­ка ігро­ва, ма­лень­кий спорт­зал... ми го­ту­ва­ли­ся прийня­ти ще чо­ти­рьох ді­тей у сім’ю. Але не всти­гли... Ли­хо по­сту­ка­ло не тіль­ки в дім, а й у рі­дну кра­ї­ну.

25 бе­ре­зня по­за­ми­ну­ло­го ро­ку ми ви­сло­ви­ли свою гро­ма­дян­ську по­зи­цію в со­ці­аль­но­му ро­ли­ку, який на­зи­вав­ся «Укра­ї­на — на­ша ро­ди­на, Укра­ї­на — єди­на!». На­сту­пно­го дня нам по­дзво­ни­ли з по­гро­зою за­бра­ти в нас ді­тей як у не­бла­го­на­дій­них ба­тьків. Ми дов­го не ду­ма­ли, по­са­ди­ли в наш ма­лень­кий бу­сик ші­стьох ма­лят, узя­ли най­не­об­хі­дні­ше й ви­їха­ли з Лу­ган­ська.

Нам да­ли при­ту­лок у Чер­ка­ській обла­сті в бла­го­дій­но­му цен­трі «Рі­дна до­мів­ка». Ми вдя­чні всім, хто взяв участь у до­лі на­шої сім’ї. Ни­ні ми жи­ве­мо тим­ча­со­во в нор­маль­них умо­вах у Му­ка­че­во­му, але не за­ли­ша­є­мо ба­жа­н­ня ста­ти сім’єю ще для чо­ти­рьох ді­тей. Ми кон­суль­ту­ва­ли­ся з цьо­го при­во­ду, але оскіль­ки те­пер са­мі без­ха­тьки, на­ші шан­си не­ве­ли­кі. Ча­стень­ко на на­шу адре­су мо­жна по­чу­ти й та­ке: «Ви ж ло­па­тою гро­ші гре­бе­те!» На що я вже з усмі­шкою від­по­від­аю: «А мо­же, й вам узя­ти­ся за ло­па­ту, якщо це так ви­гі­дно ма­те­рі­аль­но?»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.