Поль­ський ди­тя­чий ом­буд­смен Ма­рек Мі­ха­ляк: «Про­ди­тя­ча актив­ність для нас є при­ро­дною»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Оле­на РОЗВАДОВСЬКА

У Поль­щі ді­ти на­віть зі шкіль­но­го під­ру­чни­ка мо­жуть ді­зна­ти­ся про осо­бли­во­го до­ро­сло­го, ко­трий захищає їхні пра­ва, і це — йо­го основ­на ро­бо­та. Ма­рек Мі­ха­ляк — той са­мий до­ро­слий, що вже 8 ро­ків очо­лює силь­ну й не­за­ле­жну ін­сти­ту­цію Упов­но­ва­же­но­го з прав ди­ти­ни в Ре­спу­блі­ці Поль­ща. Будь­яка ди­ти­на, яко­го­зав­го­дно ві­ку, мо­же звер­ну­ти­ся до ньо­го по по­ра­ду або по­про­си­ти за­хи­сту.

Пан Ма­рек по­стій­но під­кре­слює ва­жли­вість пра­ва ди­ти­ни на ви­слов­ле­н­ня сво­єї дум­ки. Сам по­стій­но зу­стрі­ча­є­ться з ді­тьми. Як це від­бу­ва­є­ться, я мо­гла спо­сте­рі­га­ти в йо­го офі­сі. У за­лі з пе­чи­вом і ча­єм на ді­тей з не­ве­ли­ко­го мі­сте­чка че­ка­ли до­ро­слі. Тро­хи не­смі­ли­вих спо­ча­тку ді­тей пан Ма­рек за­лу­чав у роз­мо­ву, чи­та­ю­чи каз­ку про дів­чин­ку та вов­ка. Енер­гій­но, в ро­лях. Про­стень­кий сю­жет зі ща­сли­вим кін­цем ви­вів нас до мо­ра­лі — ні­хто не має пра­ва крив­ди­ти ді­тей.

Чи мо­жли­вий та­кий не­за­ле­жний ін­сти­тут за­хи­сту прав ди­ти­ни в Укра­ї­ні? Не при пре­зи­ден­то­ві Укра­ї­ни, не від­діл в офі­сі ом­буд­сме­на з прав лю­ди­ни, а не­за­ле­жний, окре­мий. З чо­го він має по­ча­ти­ся — з по­лі­ти­чної во­лі, ха­ри­зма­ти­чно­го лі­де­ра чи зви­чай­ної не­бай­ду­жо­сті вла­ди і со­ці­у­му до ді­тей? Чи він справ­ді по­трі­бен?

На­пе­ре­до­дні чер­го­вих пар­ла­мент­ських слу­хань із за­хи­сту прав ди­ти­ни ця те­ма осо­бли­во акту­аль­на. Кіль­ка ро­ків по­спіль Укра­ї­на де­мон­стру­ва­ла по­зи­тив­ні змі­ни що­до змен­ше­н­ня си­ріт­ства, роз­ви­тку сі­мей­них форм ви­хо­ва­н­ня, гу­ма­ні­за­ції пра­во­су­д­дя. Але з 2009-го по 2016 р. кіль­кість національних та між­дер­жав­них уси­нов­лень змен­ши­ла­ся вдві­чі. Військові ж дії на Схо­ді кра­ї­ни де­ста­бі­лі­зу­ва­ли всю державну си­сте­му, вна­слі­док чо­го соціальні пра­ців­ни­ки ско­ро­че­ні, слу­жби у спра­вах ді­тей на ме­жі зни­кне­н­ня, до­сто­вір­ної ста­ти­сти­ки не­має. Ми на­віть не мо­же­мо і при­бли­зно по­ра­ху­ва­ти, скіль­ки ді­тей по­ра­не­но та скіль­ки їх за­ги­ну­ло на фрон­то­во­му Дон­ба­сі.

Мо­жна, зві­сно, й да­лі пла­ну­ва­ти на­ше май­бу­тнє, не ду­ма­ю­чи про ді­тей сьо­го­дні. Але ко­го во­но вла­што­ву­ва­ти­ме, якщо бу­де без­прав­ним?

Про те, як по­ля­кам вда­ло­ся по­ста­ви­ти дер­жав­ний ме­ха­нізм на слу­жбу ді­тям, роз­по­від­ає Ма­рек Мі­ха­ляк. — Па­не Ма­ре­ку, як у Поль­щі ви­ни­кла ін­сти­ту­ція упов­но­ва­же­но­го з прав ди­ти­ни? — Хо­ча ін­сти­ту­ція Упов­но­ва­же­но­го з прав ди­ти­ни бу­ла за­пи­са­на в Кон­сти­ту­ції Ре­спу­блі­ки Поль­щі з 1997 р., Сейм тіль­ки у 2000 р. прийняв за­кон про Упов­но­ва­же­но­го, ви­зна­ча­ю­чи ком­пе­тен­ції цьо­го ор­га­ну. Те, що Кон­сти­ту­ція пе­ред­ба­ча­ла ство­ре­н­ня ін­сти­ту­ції, яка сто­я­ти­ме на за­хи­сті прав ди­ти­ни, — ве­ли­ка за­слу­га са­ме гро­мад­сько­го се­кто­ру, не­уря­до­вих ор­га­ні­за­цій, які ста­ли не­за­ле­жним го­ло­сом ді­тей. Одним з най­силь­ні­ших то­ді був Ко­мі­тет охо­ро­ни прав ди­ти­ни — най­ста­рі­ша по­ді­бна ор­га­ні­за­ція в Єв­ро­пі, яку ще 40 ро­ків то­му ство­ри­ла Ма­рія Ло­па­тко­ва, пе­да­гог, гро­мад­ський ді­яч, у ми­ну­ло­му член пар­ла­мен­ту і се­на­тор. Ве­ли­кою мі­рою зав­дя­ки її на­ти­ску та ло­бі­ю­ван­ню на­ша ін­сти­ту­ція діє і так успі­шно роз­ви­ва­є­ться. Чи­ма­ла за­слу­га й ба­га­тьох ін­ших по­лі­ти­ків. Це по­ка­зник то­го, що в за­галь­ній ма­сі лю­дей ді­ти є прі­о­ри­те­том.

Згі­дно із за­ко­ном, упов­но­ва­же­ний оби­ра­є­ться Сей­мом тер­мі­ном на п’ять ро­ків і мо­же пе­ре­бу­ва­ти на посаді не біль­ше ніж дві ка­ден­ції. Я на посаді вже ві­сім ро­ків (з 2008-го), тоб­то тер­мін мо­єї дру­гої ка­ден­ції спли­ве за два ро­ки. Оскіль­ки ди­тин­ством я за­йма­ю­ся «з ди­тин­ства», то й на­да­лі не по­ли­ша­ти­му ці­єї справи, тіль­ки в ін­шій іпо­ста­сі. — Чо­му не біль­ше двох ка­ден­цій? — Це де­мо­кра­ти­чно. Ко­жна лю­ди­на при­хо­дить на по­са­ду з пев­ни­ми дум­ка­ми, енер­гі­єю, але із ча­сом, ко­ли одне й те са­ме во­на ро­бить ба­га­то ро­ків по­спіль, ця енер­гія змен­шу­є­ться, дум­ки ви­чер­пу­ю­ться. То­му тре­ба да­ва­ти до­ро­гу но­вим по­гля­дам, дум­кам, іде­ям, «сві­жій кро­ві». Ін­сти­ту­ція має роз­ви­ва­ти­ся, а не за­хо­ди­ти в ста­гна­цію. У нас є ба­га­то до­стой­них, про­фе­сій­них лю­дей у сфе­рі ди­тин­ства. — Ким ви бу­ли до обра­н­ня на по­са­ду

упов­но­ва­же­но­го? — Пра­цю­вав із ді­тьми груп ри­зи­ку, які по­тра­пи­ли в скла­дні жит­тє­ві об­ста­ви­ни, ма­ли про­бле­ми в сім’ї або з за­ко­ном. За осві­тою я пе­да­гог. На по­са­ду ди­тя­чо­го ом­буд­сме­на при­йшов з гро­мад­сько­го се­кто­ру, то­му і в сво­їй ро­бо­ті ма­кси­маль­но спи­ра­ю­ся на їхній по­тен­ці­ал, дум­ку, під­трим­ку. В не­уря­до­вих ор­га­ні­за­ці­ях лю­ди пра­цю­ють не то­му, що по­вин­ні, а то­му що ма­ють ба­жа­н­ня, на­тхне­н­ня, пе­ре­ко­на­н­ня. І я вва­жаю гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції фун­да­мен­том де­мо­кра­тії. — Як фі­нан­су­є­ться ваш офіс, який штат

ма­є­те? — З держ­бю­дже­ту. Фі­нан­су­ва­н­ня си­сте­ма­ти­чно зро­стає. З 2008 ро­ку — на 100%. За­ко­ном нам га­ран­то­ва­но не­за­ле­жність від ін­ших дер­жор­га­нів вла­ди, зві­ту­є­мо ви­клю­чно пе­ред Сей­мом. Мій офіс за­ймає три­по­вер­хо­ву бу­дів­лю в цен­трі Вар­ша­ви і на­лі­чує 70 шта­тних пра­ців­ни­ків. Крім то­го, маю ще 30 по­за­шта­тних ра­дни­ків і спів­пра­цюю з ба­га­тьма ор­га­ні­за­ці­я­ми.

На тлі ін­ших кра­їн, де на по­тре­бах ді­тей еко­ном­лять і на­віть лі­кві­ду­ють ана­ло­гі­чні пра­во­за­хи­сні ін­сти­ту­ції (як у Фран­ції), у нас ду­же по­зи­тив­на тен­ден­ція. Ідея за­хи­сту прав ди­ти­ни акце­пту­є­ться вла­дою, є ро­зу­мі­н­ня ва­жли­во­сті на­шої ін­сти­ту­ції на всіх ща­блях. Не за­бу­вай­мо, адже са­ме по­ля­ки за­про­по­ну­ва­ли ООН ухва­ли­ти Кон­вен­цію з прав ди­ти­ни. Я маю на ува­зі ле­ген­дар­но­го Яну­ша Кор­ча­ка, на пра­цях яко­го і ба­зу­ва­ла­ся Кон­вен­ція. То­му та­ка про­ди­тя­ча актив­ність для нас при­ро­дна.

Ко­ли я за­сту­пив на по­са­ду, наш офіс опра­цьо­ву­вав від 4 до 6 ти­сяч звер­нень що­рі­чно. І на той час це бу­ло ба­га­то. Те­пер же що­ро­ку я опра­цьо­вую до 50 ти­сяч ін­ди­ві­ду­аль­них звер­нень... — Яка ре­зуль­та­тив­ність ва­шо­го втручання у спра­ву? — За­ле­жить від то­го, як спри­йма­ти ре­зуль­та­тив­ність. Ми не зна­є­мо, чи за­до­во­ле­ний той, хто до нас звер­тав­ся. Тра­пля­є­ться, що звер­та­ю­ться з не­чи­сти­ми на­мі­ра­ми. І де­ко­ли я му­шу вчи­ни­ти іна­кше, ніж ме­не про­си­ли, якщо, на­при­клад, якийсь опі­кун ду­має ско­рі­ше про свої по­тре­би, ніж про ди­ти­ну.

Я маю пра­во пред­став­ля­ти ді­тей у су­ді і що­рі­чно бе­ру участь у 400 су­до­вих спра­вах. У су­ді в ме­не пов­но­ва­же­н­ня, як у про­ку­ро­ра. — Які це справи в су­дах? — Рі­зні, зокрема й сі­мей­ні. Про не­на­ле­жну опі­ку або став­ле­н­ня в шко­лі, лі­кар­ні то­що. Якщо сі­мей­ні — я тіль­ки на бо­ці ди­ти­ни. Ча­сом бу­ває так, що за­че­пле­но ін­те­ре­си під­лі­тка, який уже вміє сфор­му­лю­ва­ти свою дум­ку, але її ні­хто не хо­че зна­ти. Я обов’яз­ко­во ви­сту­па­ти­му в су­ді за те, щоб йо­го дум­ка бу­ла вра­хо­ва­на. Це нор­маль­на пра­кти­ка.

За­ува­жу, що в Кон­сти­ту­ції ми ма­є­мо на­віть кра­щий за­пис, ніж у Кон­вен­ції ООН з прав ди­ти­ни. Про те, що ди­ти­на має пра­во на ви­слов­ле­н­ня вла­сної дум­ки. У ча­сти­ні 3 стат­ті 72 ска­за­но: «під час ви­рі­ше­н­ня пи­тань, які тор­ка­ю­ться прав ди­ти­ни, ор­га­ни дер­жав­ної вла­ди, мі­сце­во­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня та осо­би, які від­по­від­а­ють за ди­ти­ну, зо­бов’яза­ні ви­слу­ха­ти ди­ти­ну і, на­скіль­ки це мо­жли­во, за­до­воль­ни­ти ба­жа­н­ня ди­ти­ни». Що тут та­ко­го осо­бли­во­го? А те, що не за­зна­че­но ві­ку ди­ти­ни. Тоб­то — ко­жної ди­ти­ни, не­за­ле­жно від ві­ку. Я не зу­стрі­чав до­ку­мен­тів, які би так ши­ро­ко де­кла­ру­ва­ли це пра­во ди­ти­ни. — А якщо ди­ти­на ще не вміє го­во­ри­ти? — Якщо це не­мов­ля або стар­ші, але теж іще ма­лень­кі ді­ти, то є фа­хів­ці — пси­хо­ло­ги, пе­да­го­ги, — які з ма­люн­ка, по­ве­дін­ки, ре­а­кції мо­жуть з’ясу­ва­ти, чо­го во­на хо­че, і до­по­мог­ти су­ду. — Ці­ка­во.. — Па­ра­докс у то­му, що ко­ли я за­пи­тую в ді­тей про їхнє най­ва­жли­ві­ше пра­во, то в по­над 90% ви­пад­ків во­ни від­по­від­а­ють: «Пра­во на ви­ра­же­н­ня вла­сної дум­ки». Ду­маю, це озна­чає, що це пра­во для них не до кін­ця дося­жне, і на пра­кти­ці не все так глад­ко, як за­пи­са­но в за­ко­ні.

За­ува­жу, ча­сто ді­ти плу­та­ють пра­во на ви­ра­же­н­ня вла­сної дум­ки з пра­вом при­ва­тно­сті, осо­би­сто­го жи­т­тя. Це рі­зні ре­чі. Від­по­від­аль­ність за ди­ти­ну не­суть до­ро­слі, а от­же, во­ни ма­ють пра­во по­ру­шу­ва­ти гра­ни­ці її при­ва­тно­сті. — У вас є опо­зи­ція з ба­тька­ми ди­ти­ни? — Я в опо­зи­ції до осіб, які крив­дять ді­тей. Нав­па­ки, мо­ї­ми най­біль­ши­ми одно­дум­ця­ми ча­сто є ро­ди­чі ди­ти­ни, адже хто як не най­рі­дні­ші лю­ди ма­ють бу­ти не­бай­ду­жи­ми ре­чни­ка­ми їхніх прав. — Окрім ви­сту­па­ти в су­ді й ре­а­гу­ва­ти ін­ди­ві­ду­аль­ні звер­не­н­ня, що ще ви мо­же­те ро­би­ти як упов­но­ва­же­ний? Мо­жу кон­тро­лю­ва­ти ко­жну ін­сти­ту­цію, за­клад, де є або мо­жуть пе­ре­бу­ва­ти ді­ти. У пев­них ви­пад­ках мо­жу без по­пе­ре­дже­н­ня, в будь-яку го­ди­ну до­би при­їха­ти з ві­зи­том. Ме­ні над­си­ла­ють за­ко­но­дав­чі, нор­ма­тив­ні до­ку­мен­ти, які сто­су­ю­ться пи­тань за­хи­сту прав ди­ти­ни, і я мо­жу вно­си­ти про­по­зи­ції. Я маю те­ле­фон­ну га­ря­чу лі­нію до­ві­ри для ді­тей, а та­кож смс-з’єд­на­н­ня з очіль­ни­ком поліції. Тоб­то ме­ні на те­ле­фон негайно над­хо­дять усі по­ві­дом­ле­н­ня про над­зви­чай­ні ви­пад­ки з ді­тьми — чи то на ву­ли­ці, чи то в бу­дин­ку ди­ти­ни — швид­ше, ніж про це ді­зна­ю­ться ме­діа. За не­об­хі­дно­сті я або негайно ви­їжджаю на мі­сце, або ухва­люю не­об­хі­дні рі­ше­н­ня. Мо­жу та­кож пе­ре­ві­ри­ти, чи все сто­сов­но ди­ти­ни ви­три­ма­но за про­це­ду­рою, щоб во­на не бу­ла скрив­дже­на по­втор­но. — Вас бо­я­ться? — Не ду­маю, що це страх. У де­мо­кра­тії вза­є­мо­дія бу­ду­є­ться не на страху. Аде­ква­тні­ше бу­ло б ка­за­ти про по­ва­жа­н­ня прав ди­ти­ни. Адже ті, хто по­ва­жає пра­ва ди­ти­ни, зна­ють, що я ви­сту­па­ти­му на їх за­хист. Це вза­єм­на від­по­від­аль­ність за ди­ти­ну, яка ще не мо­же за се­бе по­сто­я­ти, яка не оби­рає цю вла­ду і не го­ло­сує. — Скла­да­є­ться вра­же­н­ня, що все ду­же

до­бре. А про­бле­ми у вас є? — Ні, не все до­бре. Як­би ді­тям бу­ло так со­лод­ко, то я не мав би що­рі­чно 50 ти­сяч звер­нень. Вла­да Поль­щі ви­рі­ши­ла за­про­ва­ди­ти пра­кти­чну, а не те­о­ре­ти­чну ін­сти­ту­цію для за­хи­сту прав ди­ти­ни. Охо­ро­ня­ти гро­ма­дя­ни­на — ма­ло­го чи ве­ли­ко­го — по­трі­бно ре­аль­но, на пра­кти­ці. Що­ро­ку я маю по­над 120 ви­сту­пів з рі­зних пи­тань пе­ред пред­став­ни­ка­ми вла­ди. Уряд, пар­ла­мент, мі­ні­стер­ства отри­му­ють від ме­не ін­фор­ма­цію про те, що в дер­жа­ві в цій сфе­рі не так, що по­трі­бно змі­ни­ти чи вдо­ско­на­ли­ти. — Ви­ко­ну­ють? — Ра­но чи пі­зно — так. Ось на ми­ну­ло­му ти­жні до пар­ла­мен­ту по­тра­пив па­кет мо­їх про­по­зи­цій (за­ко­но­дав­ча іні­ці­а­ти­ва бу­ла від пре­зи­ден­та) що­до по­ка­ра­н­ня за зло­чи­ни про­ти ді­тей, а та­кож що­до осіб, які ста­ли свід­ка­ми зло­чи­ну про­ти ди­ти­ни і ні­як на це не від­ре­а­гу­ва­ли.

Вже кіль­ка ро­ків я про­во­джу кам­па­нію «Ре­а­гуй. Ма­єш пра­во». А те­пер змі­ню її га­сло на «Ре­а­гуй. Ма­єш обов’язок». Цей ме­седж спря­мо­ва­ний не до уста­нов, а до всіх лю­дей. Якщо ти ба­чиш, що крив­дять ди­ти­ну, і не по­ві­дом­ля­єш про це, то ма­єш по­не­сти від­по­від­аль­ність. Ра­ні­ше ми не ма­ли за­ко­но­дав­чо за­крі­пле­ної нор­ми що­до обов’яз­ку ре­а­гу­ва­ти, то­му за­кли­ка­ли лю­дей ко­ри­сту­ва­ти­ся сво­їм пра­вом за­хи­сти­ти ди­ти­ну, ко­ли її крив­дять. Те­пер та­ку нор­му ма­є­мо.

З 2010 ро­ку, з мо­єї іні­ці­а­ти­ви, у нас є та­кож за­кон, який за­бо­ро­няє би­ти ді­тей. Хо­ча й до цьо­го в Кон­сти­ту­ції бу­ло за­пи­са­но, що ні­хто не мо­же бу­ти під­да­ний ка­ту­ван­ню і що ті­ле­сні по­ка­ра­н­ня за­бо­ро­не­но. Але це не тор­ка­ло­ся ді­тей прямо, не бу­ло сло­ва «ди­ти­на». То­му до­ро­слі тлу­ма­чи­ли це тіль­ки що­до пов­но­лі­тніх осіб і за­сто­со­ву­ва­ли ті­ле­сні по­ка­ра­н­ня до своїх ді­тей з ви­хов­ною ме­тою. З 2010 ро­ку будь-які ті­ле­сні по­ка­ра­н­ня ді­тей за­бо­ро­не­но. — Чи був спро­тив? — Зви­чай­но. По­над 70% на­се­ле­н­ня то­ді вва­жа­ли при­пу­сти­мим би­ти ді­тей у ви­хов­них ці­лях (ни­ні — 58%). І тіль­ки 20% схи­ля­ли­ся до то­го, що ті­ле­сні по­ка­ра­н­ня не най­кра­щий ме­тод ви­хо­ва­н­ня. То був ду­же тяж­кий для нас час — ба­га­то по­яснень, ло­бі­ю­вань, але вда­ло­ся, і ми все-та­ки за­хи­сти­ли ди­ти­ну за­ко­ном. — Чи під­три­мує вас цер­ква? — Ми не ма­ли си­ту­а­цій кон­фрон­та­ції з цер­квою. Але во­ни тлу­ма­чать це так, що лю­бов, ми­ло­сер­дя не ма­ють від­но­ше­н­ня до на­силь­ства, зав­да­ва­н­ня шко­ди ін­шій лю­ди­ні.

Сум­но, якщо цьо­го ро­зу­мі­н­ня не­має. — Як ви пе­ре­ві­ря­є­те, чи не б’ють ди­ти­ну? — Ко­жне пра­во ди­ти­ни мо­же бу­ти по­ру­ше­не. І йде­ться не тіль­ки про на­силь­ство. Ми не ма­є­мо при­хо­ва­них ка­мер спо­сте­ре­же­н­ня (смі­є­ться). Але ді­ти зна­ють, що би­ти їх не мо­жна. Цьо­го їх вчать у шко­лі, і во­ни зна­ють, що мо­жуть за­те­ле­фо­ну­ва­ти і по­про­си­ти до­по­мо­ги. Те­ле­фон мо­єї га­ря­чої лі­нії їм да­дуть у шко­лі, він бу­де за­пи­са­ний у них у під­ру­чни­ках, во­ни лег­ко зна­йдуть йо­го в ін­тер­не­ті то­що. Ми ши­ро­ко про­мо­ту­є­мо свою га­ря­чу лі­нію.

Ді­ти на­вче­ні, ку­ди мо­жуть те­ле­фо­ну­ва­ти. В на­шій кра­ї­ні, не­за­ле­жно від ві­ку, ди­ти­на має пра­во по­дзво­ни­ти до поліції, про­ку­ра­ту­ри, су­ду, і її зо­бов’яза­ні ви­слу­ха­ти.

Я отри­мую ба­га­то звер­нень від ді­тей. Ча­сто, ко­ли між ба­тька­ми три­ває шлю­бо­ро­злу­чний про­цес. Якось ді­ти по­про­си­ли по­вер­ну­ти ве­чір­ню ка­зо­чку на те­ле­ба­че­н­ня, бо про­гра­му за­кри­ли. Про­си­ли змі­ни­ти на­вчаль­ну про­гра­му, щоб від­кри­ти твор­чі гур­тки … — Ка­зо­чку по­вер­ну­ли? — Ні. Але те­пер во­ни ма­ють біль­ше: вда­ло­ся ство­ри­ти ін­ші, ці­ло­до­бо­ві, те­ле- і ра­діо­про­гра­ми тіль­ки для ді­тей. Вве­че­рі і вно­чі — по­ра­ди для ба­тьків. — Звід­ки ді­ти зна­ють про упов­но­ва­же­но­го? — Зі шкіль­них під­ру­чни­ків, на­при­клад. З книж­ки «Поль­ща — моя ба­тьків­щи­на». Се­ред роз­ді­лів про уряд, дер­жав­ний устрій, пре­зи­ден­та є й окре­мий про пра­ва ди­ти­ни й упов­но­ва­же­но­го з її за­хи­сту. Та­кож у шко­лах є пла­ка­ти про пра­ва ди­ти­ни і мої кон­та­кти. Я за­про­ва­див тра­ди­цію, щоб на по­ча­ток і кі­нець на­вчаль­но­го ро­ку в усіх шко­лах учи­тель або ди­ре­ктор чи­тав мо­го ли­ста ді­тям. Крім цьо­го, я даю ба­га­то ін­терв’ю, ді­ти ба­чать ме­не в те­ле­ві­зо­рі. Ва­жли­во, щоб во­ни зна­ли осо­бу, яка захищає їхні пра­ва, іден­ти­фі­ку­ва­ли її. Для до­ро­сло­го ва­жли­вий за­клад, для ди­ти­ни — лю­ди­на. — Скіль­ки ді­тей-си­ріт у Поль­щі? — На сьо­го­дні — 70 ти­сяч. З них тіль­ки 20 ти­сяч — у за­кла­дах, під опі­кою дер­жа­ви; ре­шта — в сім’ях, в опі­кун­ських чи при­йом­них. Ди­тя­чо­го на­се­ле­н­ня у Поль­щі 7 міль­йо­нів. — Які ді­ти жи­вуть у дер­жав­них за­кла­дах? — У бу­дин­ках ди­ти­ни — ті, хто не мо­же жи­ти в сім’ї че­рез на­силь­ство, або ті, хто не має ба­тьків. Зві­сно, прі­о­ри­тет — щоб ди­ти­на жи­ла в сім’ї. По­лі­ти­ка де­ін­сти­ту­а­лі­за­ції. Про­мо­ту­є­мо вси­нов­ле­н­ня. Прі­о­ри­тет ма­ють по­ля­ки, тіль­ки пі­сля них пре­тен­ду­ва­ти на вси­нов­ле­н­ня мо­жуть іно­зем­ці. Що­рі­чно вси­нов­лю­ють близь­ко двох ти­сяч ді­тей. Уси­но­ви­ти мо­жна тіль­ки ту ди­ти­ну, яка має це пра­во за до­ку­мен­та­ми. До­ки суд не по­зба­вить ба­тьків ба­тьків­ських прав або в ін­ший спо­сіб не вре­гу­лює пра­во­ву сто­ро­ну, вси­нов­ле­н­ня не відбудеться. Цей час ди­ти­на мо­же жи­ти в при­йом­ній сім’ї або від­по­від­но­му за­кла­ді, що не так ба­жа­но.

2011 ро­ку у Поль­щі бу­ло ухва­ле­но За­кон про під­трим­ку при­йом­них сі­мей і си­сте­му при­йом­ної опі­ки, який утвер­джує як прі­о­ри­тет дер­жа­ви ди­ти­ну в ро­ди­ні. Якщо ди­ти­на не мо­же бу­ти в біо­ло­гі­чній ро­ди­ні, то­ді — в при­йом­ній сім’ї, а якщо й там ні, то­ді во­на по­тра­пляє в за­клад. У дер­жав­них за­кла­дах не ма­ють бу­ти ма­лі ді­ти ві­ком до 6 ро­ків, тіль­ки в край­ніх ви­пад­ках. Для них ми зав­жди шу­ка­є­мо при­йом­ну сім’ю. Ма­кси­маль­на кіль­кість ді­тей, які мо­жуть пе­ре­бу­ва­ти в за­кла­ді (ін­тер­на­ті), — 30. Це ба­га­то. Пра­цю­є­мо на те, щоб ді­тей там бу­ло по­мен­ше, хо­ча б 15, аби ство­ри­ти на­бли­же­ну до до­ма­шньої атмо­сфе­ру. Роз­по­ді­ля­ти бра­ти­ків і се­стри­чок у рі­зні за­кла­ди не мо­жна. Шу­ка­є­мо най­кра­щий варіант роз­мі­ще­н­ня їх ра­зом — хоч би якою бу­ла між ни­ми рі­зни­ця у ві­ці. Ли­ше в над­зви­чай­них ви­пад­ках бра­тів і се­стер мо­жуть роз­лу­чи­ти. — Чи мо­жуть хо­ди­ти до за­галь­ної шко­ли ді­ти з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми? — Так, аби ро­сти ра­зом зі своїми ро­ве­сни­ка­ми. Зви­чай­но, мо­жуть бу­ти рі­зні сту­пе­ні за­хво­рю­ва­н­ня, і якщо ди­ти­на не мо­же хо­ди­ти до зви­чай­ної шко­ли, то­ді від­ві­дує спе­ці­аль­ну. Але, за за­ко­ном, ко­жна ди­ти­на має пра­во на осві­ту. Біль­ше 10 ро­ків у нас діє ін­клю­зив­на си­сте­ма осві­ти. В на­ших шко­лах успі­шно пра­цю­ють аси­стен­ти для ді­тей не тіль­ки з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми, а й, на­при­клад, для ді­тей ро­мів. Є за­кла­ди для ді­тей з важ­ки­ми за­хво­рю­ва­н­ня­ми, їх фі­нан­сує дер­жа­ва.

Що­до без­бар’єр­но­сті в Поль­щі не все так іде­аль­но, як хо­ті­ло­ся б. Ба­га­то шкіл ма­ють бар’єри. Але жо­дна шко­ла чи ін­ша бу­дів­ля не мо­же бу­ти зве­де­на, якщо не від­по­від­а­ти­ме ви­мо­гам сто­сов­но бар’єр­но­сті. Це важ­ко, кра­ї­на ве­ли­ка, і по­тре­би чи­ма­лі. Зре­штою, ми не стар­ту­є­мо з ну­ля, а ви­прав­ля­є­мо про­ма­хи ми­ну­ло­го, впро­ва­джу­є­мо но­ве. Це три­ва­лий і ду­же до­ро­гий про­цес, але не­має ін­шо­го шля­ху.

Дер­жа­ва, яка хо­че бу­ти де­мо­кра­ти­чною, по­вин­на дба­ти про ді­тей, осіб з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми, пен­сіо­не­рів. — Чи ма­ють ді­ти-си­ро­ти піль­ги при

всту­пі до уні­вер­си­те­ту? — Ні­яких пільг не­має, умо­ви для всіх рів­ні. — А квар­ти­ри? — В де­яких ви­пад­ках. Це від­по­від­аль­ність мі­сце­во­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня. Во­ни мо­жуть шу­ка­ти ва­рі­ан­ти, але це не є їхнім обов’яз­ком. У нас на­справ­ді про­бле­ми з квар­тир­ни­ми чер­га­ми. — Зі всту­пом до ЄС ре­фор­ми акти­ві­зу­ва­ли­ся? — Так, це до­сить по­зи­тив­но впли­ну­ло на темп ре­форм. Ко­лись, на­при­клад, ді­ти жи­ли тіль­ки в ін­тер­на­тах, те­пер їх там мен­шість — ре­шта в сім’ях.

Ми та­кож ви­хо­ди­ли з со­ці­а­лі­сти­чно­го устрою, і це бу­ло не­лег­ко. Ми до­сі ще не з усім упо­ра­ли­ся. Але зі всту­пом до ЄС ми отри­ма­ли до­брий міст, за­со­би і ко­шти для ві­дро­дже­н­ня. — Які пи­та­н­ня най­про­блем­ні­ші? — Пе­ре­бу­ва­н­ня в бу­дин­ках ди­ти­ни ді­тей до 6 ро­ків. Ча­сом та­ке бу­ває, і я ре­а­гую. Про­бле­мою є та­кож до­ступ до ме­ди­ци­ни. Зві­сно, у по­рів­нян­ні з кра­ї­на­ми Афри­ки, у нас про­блем не­має. Тоб­то нам іде­ться не про те, де ди­ти­ні кра­ще пе­ре­бу­ва­ти — в ін­тер­на­ті чи в сім’ї, тут уже все ви­рі­ше­но, а про те, щоб сім’ю для неї зна­хо­ди­ли не за мі­сяць, а швид­ше. Щоб у чер­зі на опе­ра­цію ди­ти­на сто­я­ла не мі­сяць, а не біль­ше одно­го дня. Щоб ре­а­кція дер­жор­га­нів бу­ла кра­щою.

Є та­кож про­бле­ми з со­ці­аль­ним за­без­пе­че­н­ням, але, зви­чай­но, в мен­шій мі­рі, ніж в ін­ших кра­ї­нах. Ме­ні роз­по­від­а­ли про ді­тей ву­ли­ці в Ро­сії і в Укра­ї­ні. У Поль­щі ді­ти ву­ли­ці — це ті, які ба­га­то ча­су про­во­дять на ву­ли­ці, бо ни­ми не силь­но опі­ку­ю­ться ро­ди­чі. Але на ніч во­ни одна­ко­во по­вер­та­ю­ться до­до­му. — Чи є у вас соціальні пра­ців­ни­ки для

та­ких сі­мей? — Ми за­про­ва­ди­ли но­ву ін­сти­ту­цію — аси­стен­тів сім’ї. За­про­ва­дже­н­ня та­кої по­са­ди іні­ці­ю­вав пар­ла­мент під час ухва­ле­н­ня за­ко­ну про під­трим­ку сім’ї.

Та­ка осо­ба (їх кіль­ка ти­сяч по кра­ї­ні) по­вин­на пра­цю­ва­ти з ро­ди­ною, яка на ме­жі скру­тних об­ста­вин, без­гро­шів’я мо­же силь­но за­бор­гу­ва­ти за ко­му­наль­ні по­слу­ги то­що. По­трі­бно під­три­ма­ти сім’ю, збе­рег­ти її від роз­па­ду. З 2012 ро­ку, від­ко­ли ма­є­мо та­ких аси­стен­тів, кіль­кість ді­тей у дер­жав­них за­кла­дах змен­ши­ла­ся на 17 ти­сяч. — Ко­му во­ни під­по­ряд­ко­ва­ні? — Во­ни пра­це­вла­што­ва­ні в си­сте­мі мі­сце­во­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня, а під­по­ряд­ко­ва­ні Мі­ні­стер­ству сім`ї, праці і со­ці­аль­ної по­лі­ти­ки. Час­тко­во фі­нан­су­ю­ться з бю­дже­ту, час­тко­во — ор­га­на­ми мі­сце­во­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня. Це не­де­ше­во, але в бу­дья­ко­му ра­зі зав­жди лі­пше за­по­біг­ти хво­ро­бі, ніж її лі­ку­ва­ти.

У нас є й соціальні пра­ців­ни­ки. І ра­ні­ше бу­ли тіль­ки во­ни. Рі­зни­ця в то­му, що соціальні пра­ців­ни­ки у сво­їй ро­бо­ті біль­ше ске­ро­ва­ні на кон­троль. А кон­тро­ле­ри ви­кли­ка­ють у лю­дей зна­чно мен­ше сим­па­тій, ніж аси­стен­ти — при­я­те­лі дому. Аси­стен­та не мо­жна при­ста­ви­ти до ро­ди­ни на­силь­но, сім’я має на це по­го­ди­ти­ся, ви­зна­ти, що по­тре­бує до­по­мо­ги. То­ді во­на йо­го ша­ну­ва­ти­ме і бу­де ста­ви­ти­ся від­по­від­аль­но. Кон­троль за­ли­шив­ся збо­ку, а аси­стент — у сім’ї. Це рі­зні слу­жби. — А що би ви по­лі­пши­ли у ва­шій ро­бо­ті? — Бу­ло б до­ре­чно ма­ти від­ді­ли в ко­жно­му воє­вод­стві. За­раз же в ме­не офіс тіль­ки у Вар­ша­ві. І мої лю­ди їздять у рі­зні воє­вод­ства на чер­гу­ва­н­ня.

Що­до за­ко­ну про упов­но­ва­же­но­го з прав ди­ти­ни, то він один з най­силь­ні­ших. То­му, щоб ді­ли­ти­ся до­сві­дом з ін­ши­ми, ми пе­ре­кла­ли йо­го п’ятьма мо­ва­ми. Я, на­при­клад, маю біль­ше пов­но­ва­жень, ніж ко­ле­ги зі Шве­ції чи Нор­ве­гії. З ін­шо­го бо­ку, в цих дер­жа­вах кра­ща соціальна, ме­ди­чна си­сте­ма, і рі­вень жи­т­тя ді­тей ви­щий, бо во­ни ма­ють на це біль­ші ко­шти. — На чи­є­му бо­ці прі­о­ри­тет у кон­флі­кті між пра­вом ди­ти­ни і пра­вом до­ро­сло­го? — У прі­о­ри­те­ті зав­жди пра­во слаб­шо­го. Але не по­вин­но бу­ти кон­флі­кту між пра­ва­ми лю­ди­ни, во­ни не ма­ють ви­ті­сня­ти одне одно­го. Але якщо все-та­ки до­во­ди­ться оби­ра­ти, то спер­шу тре­ба за­хи­сти­ти слаб­шо­го. — Чи слід­ку­є­те ви за по­ді­я­ми в Укра­ї­ні? — Зви­чай­но. — Пе­ре­ти­на­ли­ся ко­ли-не­будь з ді­тьми

з Дон­ба­су? — Поль­ща при­йма­ла ді­тей з Дон­ба­су, і я теж брав у цьо­му участь. Слід­ку­вав, щоб ді­ти з ба­тька­ми отри­ма­ли мі­сце про­жи­ва­н­ня і хо­ди­ли до шко­ли. Не так дав­но я за­ймав­ся спра­вою ба­га­то­ді­тної сім’ї (9 ді­тей) зі Схо­ду ва­шої кра­ї­ни. Во­ни пе­ре­їха­ли до Поль­щі, а че­рез де­який час отри­ма­ли на­каз по­вер­та­ти­ся в Укра­ї­ну. Во­ни по­чу­ва­ли­ся там у не­без­пе­ці і звер­ну­ли­ся до ме­не з про­ха­н­ням до­по­мог­ти за­ли­ши­ти­ся. Пі­сля мо­го втручання їм до­зво­ли­ли за­ли­ши­ти­ся в Поль­щі.

Під час зу­стрі­чі Єв­ро­пей­ської ме­ре­жі ди­тя­чих ом­буд­сме­нів, де бу­ла й де­ле­га­ція з Укра­ї­ни, ми по­ру­шу­ва­ли пи­та­н­ня укра­їн­ських ді­тей, по­стра­жда­лих від зброй­но­го кон­флі­кту. Ми, по­ля­ки, спри­йма­є­мо це ду­же близь­ко до сер­ця, у нас є по­чу­т­тя со­лі­дар­но­сті з укра­їн­ця­ми. За­йшло­ся про участь ді­тей у зброй­но­му кон­флі­кті, про ви­пад­ки втручання в ди­тя­чі за­кла­ди, зокрема си­ро­тин­ці. Ко­ле­ги з Укра­ї­ни роз­по­від­а­ли про не­за­кон­не ви­ве­зе­н­ня ді­тей з та­ких за­кла­дів до Ро­сії то­що…

Два ро­ки то­му з Єв­ро­пей­ської ме­ре­жі ди­тя­чих ом­буд­сме­нів бу­ло ви­клю­че­но упов­но­ва­же­но­го з прав ди­ти­ни при пре­зи­ден­то­ві Ро­сії. І укра­їн­ський аспект ві­ді­грав у цьо­му ве­ли­ку роль, хо­ча ні­хто про це прямо не го­во­рив. — Які по­ра­ди мо­же­те да­ти Укра­ї­ні? — Ще ко­ли на посаді упов­но­ва­же­но­го з прав ди­ти­ни в Укра­ї­ні був Ю.пав­лен­ко, я дав йо­му 10 по­рад. І наступного дня во­ни вже ви­сі­ли на сай­ті пре­зи­ден­та Укра­ї­ни. Бу­ло б до­бре, як­би во­ни бу­ли ви­ко­на­ні. Але є одна ва­жли­ва річ — ін­сти­ту­ція з прав ди­ти­ни має бу­ти не­за­ле­жною. Тоб­то не при ре­чни­ко­ві з прав лю­ди­ни, а рів­но­прав­ною, па­ра­лель­но. З та­ки­ми са­ми­ми пов­но­ва­же­н­ня­ми. Ді­ти ма­ють осо­бли­ві пра­ва. Чо­му в ме­ди­ци­ні є пе­ді­атр? Бо він спе­ці­а­лі­зу­є­ться на хво­ро­бах ді­тей. Не­за­ле­жний за­клад, який спе­ці­а­лі­зу­є­ться на за­хи­сті най­мо­лод­ших гро­ма­дян, більш ефе­ктив­но за­хи­стить пра­ва ди­ти­ни. Адже пра­ва лю­ди­ни по­чи­на­ю­ться з прав ди­ти­ни, а то­му за­хи­ща­ти їх по­трі­бно будь що.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.