Фаль­ши­ва де­пре­сія

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ПОКАЛЬЧУК

До вій­ни, ко­ли я чи­тав ле­кції (не про пси­хо­ло­гі­чні осо­бли­во­сті до­пи­ту по­ло­не­них, а про зви­чай­ні жит­тє­ві не­га­ра­зди), слу­ха­чі (осо­бли­во слу­ха­чки) по­лю­бля­ли, том­но за­ко­чу­ю­чи очі, по­жа­лі­ти­ся на де­пре­сію.

На це я за­зви­чай від­по­від­ав: як­би у вас справ­ді бу­ла де­пре­сія, то ви на­віть цьо­го сло­ва не­спро­мо­жні бу­ли б ви­мо­ви­ти. Як у ге­ро­ї­ні «Ме­лан­хо­лії» Лар­са фон Трі­є­ра. А так у вас або по­га­ний на­стрій, або кеп­ський ха­ра­ктер.

За 25 ро­ків Укра­ї­на про­йшла шлях від дра­ми не­ви­зна­че­но­сті (не­зро­зумі­ло, ку­ди йти) до тра­ге­дії ви­зна­че­но­сті (не­зро­зумі­ло, що ро­би­ти там, ку­ди йдеш). Сві­до­ма ча­сти­на на­се­ле­н­ня, яка стала по­лі­ти­чною на­ці­єю, ні­би­то ви­зна­чи­ла­ся, що хо­че в Єв­ро­со­юз. Швид­ше, ін­ди­ві­ду­аль­но, ніж ко­ле­ктив­но, але по­лі­ти­ки вважають це за­галь­ним во­ле­ви­яв­ле­н­ням.

І са­ме то­ді, ко­ли низ­ка кра­їн за­ду­ма­ла­ся, як би їм звід­ти спри­тні­ше «бре­кси­тну­ти». Українці, по­ди­вив­шись на це, зме­ти­ку­ва­ли, що ста­тус 40-міль­йон­но­го ко­ле­ктив­но­го бі­жен­ця їм у ЄС не сві­тить. ¯хніх віль­но­лю­бних хо­ті­лок єв­ро­пей­ці за­дур­но не фі­нан­су­ва­ти­муть. Фран­ши­за ЄС стала до­ро­гу­ва­тою.

То­ді від­бу­ла­ся змі­на на­ра­ти­ву з «хо­че­мо в Єв­ро­пу» на «по­бу­ду­є­мо Єв­ро­пу в се­бе». І впер­ло­ся все, як і за­зви­чай, у сер­йо­зну не­ста­чу бу­дма­те­рі­а­лів для єв­ро­пей­ської ма­со­вої сві­до­мо­сті та хро­ні­чні кра­діж­ки не­до­зод­чих.

Про­те ве­ли­чний фоль­клор­ний укра­їн­ський віз, який зви­чно «й по­ни­ні там», із за­гроз­ли­вим трі­ском і ри­пом та­ки ру­шив з мі­сця. Ку­ди він ко­ти­ться — за­га­лом зро­зумі­ло: за зна­ка­ми — на Єв­ро­пу. По бу­дма­те­рі­а­ли.

Та їде цей са­мий віз ав­то­ба­ном єв­ро­пей­сько­го роз­ви­тку.

Кар­ти­на та­ка. У пра­во­му ря­ду мі­ні­мал­ка — 110. Йо­го тер­пля­че і на­віть спів­чу­тли­во обга­ня­ють ка­міо­ни й ху­ри, в се­ре­дньо­му — си­ти­зе­ни під­ба­дьор­ли­во си­гна­лять і стри­ма­но усмі­ха­ю­ться, а в лі­во­му ря­ду час від ча­су про­лі­тає щось уза­га­лі фу­ту­ри­сти­чне й не­роз­пі­зна­ва­не.

Па­са­жи­ри й хур­ма­ни цьо­го са­мо­го во­за, во­ни ж май­бу­тні бу­ді­вель­ни­ки, оша­тні, з пра­по­ра­ми й му­зи­чни­ми ін­стру­мен­та­ми, бу­ти­льо­ва­ні на­ро­дною твор­чі­стю і до­брою за­ку­скою.

Спер­шу ба­дьо­ро спів­а­ли пі­сень, а по­тім злег­ка за­су­му­ва­ли.

По-пер­ше, за пі­сні гро­шей не да­ють. Не то­му, що їх по­га­но ви­ко­ну­ють, а то­му що пра­ви­ла­ми до­ро­жньо­го ру­ху на сер­йо­зній до­ро­зі зу­пи­нок за­для бла­го­дій­но­сті не пе­ред­ба­че­но. По-дру­ге, на ав­то­бан пу­сти­ли спо­ді­ва­ю­чись, що віз не роз­си­пле­ться, якщо йо­го ві­зьмуть на бу­ксир. Але пер­ші спро­би єв­ро­пей­ців (тоб­то ви­мо­ги до Укра­ї­ни ви­ко­на­ти ба­зо­ві зо­бов’яза­н­ня еко­но­мі­чно­го та вну­трі­шньо­по­лі­ти­чно­го ха­ра­кте­ру, при­ско­ри­ти ре­фор­ми) по­ка­за­ли: якщо до­кла­сти до во­за зов­ні­шню си­лу, то мо­жна опи­ни­ти­ся з ку­пою ста­рих дров на ру­ках і пі­шим са­мо­ді­яль­ним ко­ле­кти­вом. Ну їх, не­хай уже плен­та­ю­ться як є, ска­за­ли один одно­му єв­ро­пей­ці.

І пі­сні за­лу­на­ли з но­вою си­лою. Але зде­біль­шо­го ті, які по­чи­на­ю­ться зі сло­ва «ой!».

Де­пре­сія? Чи за­гро­жує во­на Укра­ї­ні та укра­їн­цям?

Фор­маль­но де­пре­сія як хво­ро­бли­вий стан ха­ра­кте­ри­зу­є­ться трі­а­дою: втра­тою зда­тно­сті пе­ре­жи­ва­ти ра­дість, пе­си­мі­сти­чним по­гля­дом на по­дії і ру­хо­вою за­галь­мо­ва­ні­стю. Про не­ква­пли­вість уже йшло­ся, з пе­си­мі­змом — це в нас на­ціо­наль­не, але ра­ді­ти нам ціл­ком до сна­ги, крім тих, хто емо­цій­но ви­го­рів і стра­ждає на пост­трав­ма­ти­чні роз­ла­ди. ¯х де­да­лі біль­шає, але на­ра­зі ще не ре­пре­зен­та­тив­но, щоб су­ди­ти про за­галь­ний стан.

І ось іще ва­жли­во — при де­пре­сії са­мо­оцін­ка за­ни­же­на, а в нас із цим із то­чні­стю до нав­па­ки. Се­бе ми лю­би­мо, ле­лі­є­мо й стра­шен­но по­ва­жа­є­мо.

Дві тре­ти­ни при­чин, які при­зво­дять до де­пре­сії, пов’яза­ні з зов­ні­шні­ми фа­кто­ра­ми або ран­ні­ми пси­хо­ло­гі­чни­ми трав­ма­ми. У цьо­му сен­сі нам «по­ща­сти­ло»: ми на­ро­джу­є­мо­ся у стре­со­ген­ній об­ста­нов­ці, жи­ве­мо в ній і йде­мо з жи­т­тя най­ча­сті­ше з по­лег­ше­н­ням, що весь цей ко­шмар за­кін­чу­є­ться на­зав­жди. Лю­ди­на, яка впер­ше по­тра­пляє в єв­ро­пей­ську кра­ї­ну, від­чу­ває лег­кий дис­ком­форт від то­го, що во­на не мо­же роз­пі­зна­ти зви­чні зна­ки по­бу­то­вої не­без­пе­ки або за­гроз від ото­че­н­ня. ¯х про­сто не­має. Тоб­то не­має в на­шо­му зви­чно­му ро­зу­мін­ні. Злі­сних, хам­ських, кри­кли­вих, які вга­ня­ють у роз­пач.

Ми від­чу­ва­є­мо стрес не від «ну­ля», а від на­шо­го ада­птив­но­го рів­ня. Ка­жуть, у Ти­хо­му оке­а­ні є остро­ви з при­ро­дно ви­со­ким ра­діо­актив­ним фо­ном, де ту­біль­ці ціл­ком до­бре по­чу­ва­ю­ться, чо­го не ска­жеш про при­їжджих.

Та й у нас ци­кла­ми на­ко­чує — то «все про­па­ло!», то «за­па­ну­є­мо ми, бра­т­тя», і що­ра­зу без­під­став­но, тоб­то без гро­шей. Але це вже зов­сім ін­ший ді­а­гноз.

До ре­чі, про гро­ші і пов’яза­ні з ни­ми емо­ції.

При сло­ві «де­пре­сія» сто­сов­но до кра­ї­ни ча­сто на ав­то­ма­ті ви­ни­кає ще й сло­во «Ве­ли­ка», і зга­ду­ють США 1930-х. Ве­ли­ким кра­ї­нам — і де­пре­сія ве­ли­ка. Ти­пу там бу­ло най­гір­ше. Хо­ча там бу­ло най­гу­чні­ше, а по­га­но бу­ло скрізь, де існу­ва­ла про­ми­сло­вість, і що роз­ви­не­ні­ша, то гір­ше. У Німеччині вза­га­лі все за­кін­чи­ло­ся Гі­тле­ром.

Однак спо­ча­тку бу­ла ж у всіх фа­бри­кан­тів кри­за на­дви­ро­бни­цтва, тоб­то пе­ред «по­га­но» бу­ло «ду­же до­бре». На­стіль­ки ба­га­то де­ше­вих і хо­ро­ших то­ва­рів, що по­тім якось ста­ло не ви­ста­ча­ти гро­шей, щоб їх ку­пи­ти.

Тоб­то одні­єю з ознак гло­баль­но­го емо­цій­но­го обру­ше­н­ня має бу­ти спер­шу ей­фо­рія не­вбла­ган­но­го роз­кві­ту су­спіль­ства і ві­ра у при­йде­шню до­бу бла­го­ден­ства. А по­тім усе ра­птом і від­ра­зу за­кін­чу­є­ться.

Є один та­кий, се­рій­но ви­ро­блю­ва­ний в усьому світі, про­дукт, де­ше­ви­зна й на­дви­ро­бни­цтво яко­го чі­тко спо­сте­рі­га­є­ться. Цей ма­со­вий, до­сту­пний і де­ше­вий про­дукт — бре­хня.

В істо­рії ци­ві­лі­за­ції бре­хня зав­жди по­сі­да­ла зна­чи­ме мі­сце, про неї роз­по­від­а­ють дав­ньо­є­ги­пет­ські каз­ки й ре­лі­гій­ні текс­ти. Дід Одіс­сея вва­жав­ся най­біль­шим ша­хра­єм, по­за­як був си­ном бога тор­гів­лі.

Найбільш при­да­тна атмо­сфе­ра для бре­хні — на­ві­ю­ва­н­ня по­чу­т­тя до­ві­ри. Са­ме на цьо­му, а не на яки­хось там про­гра­мах, бу­ду­ю­ться ви­бор­чі кам­па­нії по­лі­ти­ків. Се­ле­кція, пе­ре­сми­ку­ва­н­ня, пе­ре­вер­та­н­ня, мі­фо­ди­зайн, ство­ре­н­ня обра­зу про­ста­ка — без­ліч до­сить при­мі­тив­них і са­ме то­му ефе­ктив­них те­хно­ло­гій бре­хні вже дав­но жор­сто­ко кон­ку­ру­ють одна з одною, бо про­дукт одна­ко­вий.

Світ не ді­ли­ться на че­сних про­ста­ків і злі­сних бре­ху­нів. На бре­хню існує ціл­ком ви­ра­зний за­пит. «Чи­ма­ла ча­сти­на люд­ських вза­є­мин ´рун­ту­є­ться на обма­нах і хи­тро­щах — іно­ді ве­се­лих і ку­ме­дних, а іно­ді ни­цих і злі­сних. Ли­ше де­я­кі ща­слив­ці, та­кі як ма­те­рі й не­мов­ля­та, справ­жні дру­зі й лю­бля­чі лю­ди, ціл­ком щи­рі одне з одним», — пи­сав пси­хо­лог Ерік Берн. Хо­ча й ці ми­лі сто­сун­ки ін­ші пси­хо­ло­ги від­но­сять до т.зв. силь­но­го вза­єм­но­го обма­ну. При ньо­му одна­ко­во силь­ні, по­зи­тив­ні емо­ції геть спо­тво­рю­ють, зсу­ва­ють по фа­зі ко­гні­тив­ну сфе­ру у вза­є­ми­нах, і лю­ди ра­ді­сно бре­шуть одне одно­му, з по­гля­ду сто­рон­ньо­го, не­упе­ре­дже­но­го спо­сте­рі­га­ча.

Бре­хня най­без­по­се­ре­дні­шим чи­ном пов’яза­на зі стра­хом. У ма­со­во­му, со­ці­аль­но-по­лі­ти­чно­му ви­мі­рі ми ба­чи­мо, що без­ліч іден­ти­чно­стей, зокрема й укра­їн­ська, по­бу­до­ва­ні на стра­хах і за­про­по­но­ва­них ме­ха­ні­змах йо­го по­до­ла­н­ня.

Ті, хто обу­рив­ся в цьо­му мі­сці від на­дмі­ру па­трі­о­ти­чних по­чут­тів, мо­жуть негайно зга­да­ти сло­ва на­ціо­наль­но­го гім­ну. Але не тіль­ки ри­ту­аль­ну пер­шу стро­фу. Весь текст, будь ла­ска. Вас попу­стить.

Про єв­ро­пей­ські стра­хи, а та­кож про по­ло­хли­вість сві­то­вих по­лі­ти­чних еліт, ка­же і та­кий «кит» єв­ро­пей­ської по­лі­ти­ки, як Карл Більдт. Він за­зна­чає, що по­лі­ти­ки, на­ма­га­ю­чись спо­до­ба­ти­ся ви­бор­це­ві, апе­лю­ють до ко­ли­шньої ве­ли­чі своїх кра­їн. При цьо­му то­чних дат, зро­зумі­ло, не називають. Та й са­ма ця ве­лич ви­клю­чно ме­мо­рі­аль­ної вла­сти­во­сті, на кла­до­ви­щі істо­рії про по­га­не го­во­ри­ти не­при­стой­но.

Це, на­при­клад, чі­тко ви­дно з пу­блі­чно­го (не екс­пер­тно­го) став­ле­н­ня За­хо­ду до та­ко­го вій­сько­во-по­лі­ти­чно­го яви­ща, як ІДІЛ. Уяв­ля­ти про­тив­ни­ка ли­ше ди­ки­ми бо­ро­да­ти­ми бу­зу­ві­ра­ми з «ка­ла­ша­ми», яких мо­жна про­сто роз­бом­би­ти, — ве­ли­ка мар­но­слав­на по­мил­ка. Одна з при­чин по­пу­ляр­но­сті ра­ди­каль­но­го ісла­му — ци­ві­лі­за­цій­на кри­за юдео-хри­сти­ян­ської ци­ві­лі­за­ції, яка три­ма­є­ться на все ще по­ту­жній фі­нан­со­вій скла­до­вій. Але по­бу­до­ва си­сте­ми су­спіль­них від­но­син на не­скін­чен­ній низ­ці ком­про­мі­сів са­му люд­ську ко­му­ні­ка­цію зро­би­ла най­ви­щою мі­рою умов­ною.

Це озна­чає, що мо­де­ро­ва­на бре­хня стала нор­ма­тив­ним яви­щем. Кво­ти на бре­хню роз­по­ді­ля­ю­ться від­по­від­но до не­пи­са­но­го су­спіль­но­го до­го­во­ру — пре­са, по­лі­ти­ки, лі­де­ри ду­мок, «се­ле­бри­тіз» — усі при­бли­зно зна­ють ме­жі допу­сти­мо­го. Але ця ме­жа (по­ня­т­тя нор­ми) ру­ха­є­ться, як фрон­тир, з ро­ку в рік. Ось про­стий при­клад — «мі­жна­ро­дний кла­си­фі­ка­тор хво­роб» (МКХ). З ро­ку в рік там змі­ню­ю­ться на­зви на більш по­лі­тко­ре­ктні і менш ви­ра­зні, ну а де­я­кі змі­не­ні ста­ни й зов­сім уже хво­ро­ба­ми не вва­жа­ю­ться.

Що ру­хає з ро­ку в рік ме­жу бре­хні? Ме­дій­на бре­хня як найбільш ма­со­вий під­вид про­ду­кту фор­мує усе­ре­дне­ний ал­го­ритм со­ці­аль­но схва­ле­но­го обма­ну.

Ін­ди­від у сво­їй кон­ку­рен­тній стра­те­гії на­ма­га­є­ться тро­хи роз­ши­ри­ти ме­жі до­зво­ле­но­го, кон­ку­рен­ти йдуть за ним, ме­діа кон­ста­ту­ють но­вий узя­тий ру­біж і нор­му­ють йо­го че­рез ти­ра­жу­ва­н­ня. І все по­чи­на­є­ться спо­ча­тку.

Укра­ї­на ни­ні пе­ре­бу­ває, обра­зно кажучи, у фа­зі ін­ду­стрі­а­лі­за­ції сво­єї вла­сної бре­хні. Ра­ні­ше во­на ви­ро­щу­ва­ла її на со­ці­аль­но­по­лі­ти­чних гряд­ках і в пар­тій­них те­пли­цях.

На тлі жа­хли­вої і кри­ва­вої крем­лів­ської бре­хні всьо­му сві­ту на­ша, до­мо­ро­сла, без ГМО, у чо­мусь бу­ла на­віть зво­ру­шли­вою, як під­лі­тко­ві гор­мо­наль­ні при­щи­ки. За­хід з ро­зу­мі­н­ням усмі­хав­ся: «ми­не­ться».

Однак ре­во­лю­ція і вій­на справ­ді ви­віль­ни­ли ве­ли­че­зну со­ці­аль­ну енер­гію, на кшталт цу­на­мі. За­мо­ро­жу­ва­н­ня кон­флі­кту — це спро­ба за­мо­ро­зи­ти цу­на­мі. Бе­з­успі­шність її по­ля­гає не в то­му, що не мо­жна зму­си­ти сол­да­тів не стрі­ля­ти — мо­жна. Тіль­ки ре­зуль­тат від цьо­го ціл­ком про­ти­ле­жний. Кон­флікт за­ва­лю­є­ться все­ре­ди­ну кра­ї­ни.

Чим­да­лі актив­ні­ше, як ра­ні­ше ка­за­ли, «роз­ти­на­н­ня со­ці­аль­них ви­ра­зок» не­аби­як ті­шить ма­со­во­го спо­жи­ва­ча ін­фор­ма­ції. Але рів­но до­ти, до­ки він по­чи­нає ро­зу­мі­ти, що на со­ці­аль­но­му ор­га­ні­змі здо­ро­вих місць пра­кти­чно вже не­має. Та й він сам — ча­сти­на ці­єї хво­ро­би.

По­ста­нов­ка до­ма­шньої бре­хні на кон­ве­єр су­про­во­джу­є­ться під­ви­ще­н­ням її спо­жив­чих вла­сти­во­стей. Ци­фри — біль­ші, ви­кри­ва­чі — ав­то­ри­те­тні­ші, обви­ну­ва­чу­ва­ні — більш не­спо­ді­ва­ні, тре­тей­ські суд­ді — ба­га­то­зна­чні­ші, і всі ра­зом — на­ба­га­то па­трі­о­ти­чні­ші. Ро­бі­мо ще по­прав­ку на осін­ню се­зон­ність, але на­за­гал до ли­сто­па­да мо­жна очі­ку­ва­ти фа­кти­чно «ша­ро­ву» ви­со­ко­те­хно­ло­гі­чну бре­хню в ко­жну ха­ту.

Є ще те­хно­ло­гі­чна осо­бли­вість цьо­го ге­шталь­ту — по­лі­ти­чні грав­ці (і при вла­ді, і в опо­зи­ції), які хи­тро по­мов­ку­ють, зри­ва­ють банк.

Якщо на той час банк, зві­сно, не лу­сне. Де­пре­сія все ж та­ки.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.