Мар’їн­ка. В на­дії по­ба­чи­ти сві­та­нок

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ле­ся ЛИТВИНОВА

Во­сьма ран­ку. Шумить-ви­рує ба­зар­чик на цен­траль­ній пло­щі. Ді­ти бі­жать до шко­ли. Двір­ни­ки ма­ха­ють ко­шла­ти­ми мі­тла­ми. У своїх спра­вах ді­ло­ви­то ни­па­ють двор ові пси. У пар­ку бри­га­да чо­лов’яг бі­лить бор­дю­ри.

Вра­ні­шня Мар’їн­ка на пер­ший по­гляд ні­чим не від­рі­зня­є­ться від де­ся­тків ін­ших ма­лень­ких мі­сте­чок, роз­ки­да­них по всій кра­ї­ні. Але тіль­ки на пер­ший.

Вій­на лі­зе з усіх щі­лин, про­ро­ста­ю­чи че­рез де­ко­ра­цію мир­но­го жи­т­тя. Світ на­ви­во­ріт, що пе­ре­тво­рив­ся для мі­сце­вих жи­те­лів у бу­ден­ність.

— Я сво­го со­ба­ку прив’яза­ла, не­хай си­дить. А то су­сід­ські десь но­гу від­ко­па­ли й же­руть дру­гий день. Ні­чим же не відже­неш…

— Не бу­де в ме­не кар­то­плі цьо­го ро­ку. По­са­ди­ти по­са­ди­ла, але як при­ле­ті­ло — так усю й «ви­ко­па­ли». Ка­ба­чків під пар­ка­ном тро­хи за­ли­ши­ло­ся. Там, де не ді­стає…

— А що там про да­хи ка­за­ли? На­чеб­то з Ки­є­ва якісь де­пу­та­ти при­їжджа­ли. До зи­ми хоч щось за­ла­та­ють?

— Ти в ту­а­лет іти­меш — то при­гни­ся й пе­ре­бі­же­чка­ми. Там сті­на про­стрі­лю­є­ться. Усю по­сі­кли. Ла­та­ти — сен­су не­має.

У го­ро­дах мо­жна зна­йти все — від оскол­ків «гра­дів» до сер­де­чни­ків снай­пер­ських куль. Від зрі­за­них зал­пом де­рев до про­ши­тих чер­гою га­зо­вих ба­ло­нів. Але жи­т­тя в бу­дин­ку з го­ро­дом, на­віть на око­ли­ці, що про­стрі­лю­є­ться, одна­ко­во на­ба­га­то лег­ше. І під­вал зав­жди під бо­ком, і на го­ро­ді щось та вці­ліє, і те­пло взим­ку бу­де — цін­ність вла­сної груб­ки мо­жна оці­ни­ти тіль­ки те­пер, зна­ю­чи, що га­зу в мі­сті не бу­де.

П’яти­по­вер­хів­ки в цен­трі — як пам’ятник ви­зво­лен­ню мі­ста. По­сі­че­ні «гра­да­ми», ви­го­рі­лі зсе­ре­ди­ни, во­ни по­сту­по­во за­ро­ста­ють мо­ло­ди­ми де­рев­ця­ми, що про­би­ва­ють со­бі шлях че­рез зруй­но­ва­ні пли­ти пе­ре­крит­тів. У де­яких із них про­дов­жу­ють жи­ти лю­ди…

П’ято­го по­вер­ху не­має, від че­твер­то­го за­ли­ши­ло­ся пів­сті­ни, на тре­тьо­му ра­ми під ва­гою пе­ре­крит­тів, що зсу­ну­ли­ся, ви­гну­ли­ся все­ре­ди­ну, дру­гий по­верх за­ли­ває до­ща­ми, а на пер­шо­му жи­ве сім’я з ди­ти­ною. Фі­ран­ки на ві­кнах і два гор­щи­ки з кім­на­тни­ми кві­та­ми.

Тре­тій під’їзд зни­ще­но май­же пов­ні­стю, у дру­го­му й пер­шо­му жи­вуть лю­ди. Не­ба­га­то. Але май­же на ко­жно­му по­вер­сі є ро­ди­на. На де­яких — дві.

У ко­жній квар­ти­рі — ключ від під­ва­лу. Пі­два­ли обла­дна­но ка­пі­таль­но — з за­па­са­ми хар­чів і во­ди, з бур­жуй­ка­ми й дро­ва­ми, з ди­тя­чи­ми віз­ка­ми й на­ра­ми для до­ро­слих. Узим­ку в цих під­ва­лах бу­де те­плі­ше, ніж у квар­ти­рах. Га­зу в мі­сті не­має, еле­ктри­кою па­нель­ний бу­ди­нок не ду­же й про­грі­єш. Бур­жуй­ка не ви­же­не з під­ва­лу за­па­ху вог­ко­сті, але обі­гріє.

У квар­ти­рі на пер­шо­му по­вер­сі жи­ве сім’я. Ба­тькам — за 70, єди­ній до­ро­слій до­чці 45. У неї астма, епі­ле­псія і ба­га­то всьо­го по­тро­ху. Ко­ли тем­ніє, на­віть якщо від­но­сно ти­хо, во­на про­си­ться у під­вал. ¯й стра­шно. А від страху по­чи­на­ю­ться на­па­ди. Ба­тьки до­по­ма­га­ють їй спу­сти­ти­ся вниз ву­зень­ки­ми схо­да­ми, на яких двом до­ро­слим роз­ми­ну­ти­ся важ­ко. І там че­ка­ють сві­тан­ку. У ма­ми ска­че тиск, і остан­нім ча­сом «швид­ка» при­їжджає до неї кіль­ка ра­зів на день. Батько не знає, як він да­ва­ти­ме всьо­му ра­ду, якщо дру­жи­ни не ста­не. Про її близь­ку смерть го­во­рить бу­ден­но, без тра­гі­зму й на­дри­ву. Про­сто кон­ста­тує факт: «Я з до­чкою не впо­ра­ю­ся».

На роз­би­тих сті­нах шкіль­но­го ба­сей­ну два на­пи­си — «На­ві­що?» й «Усі бо­я­ться мер­твих, а бо­я­ти­ся тре­ба жи­вих».

Пер­шо­кла­сни­ки ма­лю­ють осінь. Зе­ле­ний ли­сто­чок. Чер­во­ний ли­сто­чок. Ві­кна кла­су до се­ре­ди­ни за­кла­де­но мі­шка­ми з пі­ском — са­ме на рів­ні ди­тя­чих го­лі­вок. По­руч із мі­шка­ми ле­жать м’які ігра­шки, не при­тлум­лю­ю­чи, а, ско­рі­ше, уви­ра­зню­ю­чи не­ре­аль­ність то­го, що від­бу­ва­є­ться. У ко­ри­до­рі на сті­нах смуж­ки рі­зно­барв­но­го ско­тчу — щоб бу­ло зро­зумі­ло, під якою сті­ною мо­жна чи не мо­жна сто­я­ти під час об­стрі­лів. Зе­ле­на смуж­ка. Чер­во­на смуж­ка. Чер­во­них біль­ше.

З две­рей шкіль­но­го бу­фе­ту за­ти­шно па­хне до­ма­шньою ви­пі­чкою. На две­рях — пла­кат, де по­ка­за­но, які пре­дме­ти мо­жуть бу­ти не­без­пе­чні і що ро­би­ти, якщо зна­йшов мі­ну.

На мі­сці шкіль­но­го ва­хте­ра — вій­сько­вий у бро­не­жи­ле­ті й з ав­то­ма­том. За спи­ною в ньо­го, у ку­тку, — ве­ли­че­зний бак із за­па­сом пи­тної во­ди. Двір шко­ли ме­те 70-рі­чна Пе­трів­на: — Ви зна­є­те, як зу­пи­ни­ти вій­ну? Зу­пи­ніть… Зна­є­те, як би я вас пі­сля вій­ни зу­стрі­ча­ла! У ме­не та­кий ди­ван ши­ро­кий — усі по­мі­стя­ться. Тіль­ки зу­пи­ніть.

Ро­бо­ти в мі­сті пра­кти­чно не за­ли­ши­ло­ся. Ша­хта, де пра­цю­ва­ли чо­ло­ві­ки, — по той бік лі­нії роз­ме­жу­ва­н­ня. Мо­ло­ко­за­вод не­мо­жли­во за­пу­сти­ти без га­зу, який ішов з До­не­цька.

Хто міг ви­їха­ти, ви­їхав. Але для то­го щоб пе­ре­бра­ти­ся хоч ку­дись, по­трі­бні гро­ші на квар­ти­ру, ста­біль­на ро­бо­та на но­во­му мі­сці й мі­ні­маль­ний за­пас на пев­ний час. У су­сі­дньо­му Ку­ра­хо­во­му ці­ни на квар­ти­ри від по­ча­тку вій­ни під­ско­чи­ли з 500–800 грн до 2–3 тис. грн. По­пит по­ро­джує про­по­зи­цію, і втра­ча­ти свою ви­го­ду ні­хто осо­бли­во не хо­че…

Іно­ді, спро­бу­вав­ши обжи­ти­ся в ін­шо­му мі­сті, лю­ди по­вер­та­ю­ться. Жи­ти у вла­сно­му по­ме­шкан­ні, на­віть під об­стрі­ла­ми, одна­ко­во лег­ше, ніж в орен­до­ва­но­му на без­пе­чній те­ри­то­рії. За­ли­ша­ю­ться ті, ко­му не­ма до ко­го й не­ма за що їха­ти. За­ли­ша­ю­ться ін­ва­лі­ди й ле­жа­чі ста­рі. Яких ні­ку­ди не ви­ве­зеш. За­ли­ша­ю­ться їхні ро­ди­чі, які не мо­жуть їх по­ки­ну­ти. А да­лі ви­жи­ва­ють у мі­ру мо­жли­во­сті. Ща­стя, якщо в ро­ди­ні є пен­сіо­нер, най­ча­сті­ше йо­го пен­сія — єди­ний до­хід сім’ї.

Се­ред зруй­но­ва­них бу­дин­ків і роз­би­тих до­ріг — дбай­ли­во ви­са­дже­ні під бу­дин­ком клум­би. Смуж­ки кві­тів під про­ши­ти­ми оскол­ка­ми пар­ка­на­ми. Во­ни го­во­рять про вій­ну біль­ше, ніж на­пис «Мі­ни» на сті­ні ко­ли­шньо­го рай­від­ді­лу мі­лі­ції. Спро­ба ство­ри­ти по­до­бу нор­маль­но­го жи­т­тя в ре­аль­но­сті, що ви­вер­ну­та на­ви­во­ріт. Во­ни іде­аль­но впи­су­ю­ться в кар­тин­ку май­же мир­но­го жи­т­тя у про­між­ку між сві­тан­ком і за­хо­дом сон­ця, за який жи­те­лі Мар’їн­ки всти­га­ють про­жи­ти ще один день.

Шко­ла пра­цює до дру­гої го­ди­ни. Ди­тя­чий са­док — до 12-ї. Пі­сля тре­тьої го­ди­ни ву­ли­ці по­ро­жні­ють. О п’ятій мо­жна зу­стрі­ти по­оди­но­ких лю­дей, які по­спі­ша­ють до­до­му. О шо­стій на ву­ли­цях по­ро­жньо. Ві­тер же­не осін­нє ли­стя, і мі­сто у про­ме­нях ве­чір­ньо­го сон­ця зда­є­ться не­жи­лим. На­віть ко­ти й со­ба­ки ку­дись зни­ка­ють. Мі­сто че­кає но­чі.

Ні­чна ти­ша остан­ніх днів ля­кає мі­сце­вих біль­ше, ніж об­стрі­ли. До об­стрі­лів во­ни зви­кли і на слух ви­зна­ча­ють, звід­ки й що ле­тить. Зна­ють, який ку­ток про­стрі­лю­є­ться снай­пе­ром і під якою сті­ною бу­дин­ку без­пе­чно. В ні­чних пе­ре­стрі­лок є своє­рі­дний роз­клад. І якщо о пер­шій го­ди­ні но­чі все ще ти­хо, во­ни не мо­жуть за­сну­ти. Ле­жать із роз­плю­ще­ни­ми очи­ма і вслу­ху­ю­ться в ти­шу. Зві­ря­ю­ться з рів­нем зв’яз­ку в мо­біль­них те­ле­фо­нах: якщо рі­вень си­гна­лу па­дає, це май­же зав­жди озна­чає, що не­вдов­зі по­чне­ться об­стріл.

Осін­ні дні ко­ро­ткі. О сьо­мій вже зов­сім тем­но. Аб­со­лю­тна тем­ря­ва на­кри­ває де­ся­тки ма­лень­ких мі­сте­чок по обидва бо­ки роз­ме­жу­ва­н­ня. Всі зав­ми­ра­ють у на­дії по­ба­чи­ти но­вий сві­та­нок.

Фото Оле­ксія Ко­ва­ля

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.