²ре­на Ко­валь: по­до­ро­ae у aeи­т­тя

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - ²ван ÐßÁЧ²É

Свою но­ву книж­ку «Не­за­зем­ле­ні» (ви­дав­ни­цтво Анет­ти Антоненко) Іре­на Ко­валь ви­зна­чає як ро­ман-спо­гад. У тих спо­га­дах від­дзер­ка­лю­є­ться скла­дне ми­ну­ле і окре­мої ро­ди­ни, і всі­єї Укра­ї­ни.

Па­ні Ко­валь — лі­те­ра­ту­ро­зна­вець, жур­на­ліст, ба­га­тьом ві­до­ма як дра­ма­тург. У її п’єсі «По­ган­ські свя­ті» («Лев і Ле­ви­ця») сво­го ча­су бли­ску­че грав Льва Тол­сто­го Бо­г­дан Сту­пка. З ве­ли­ким успі­хом на сце­ні Мо­ло­до­го те­а­тру вже не один рік іде ви­ста­ва за п’єсою па­ні Ко­валь «Ма­ри­но­ва­ний ари­сто­крат» з Оле­ксі­єм Вер­тин­ським та Ір­мою Ві­тов­ською у го­лов­них ро­лях. — Па­ні Іре­но, в «Не­за­зем­ле­них» ви роз­по­від­а­ºте істо­ріþ Ìа­рії і Éо­си­па, Іре­ни й Оре­ста. А на­справ­ді це ва­ша осо­би­ста істо­ріÿ? Що в ро­ма­ні прав­да, а ùо — до­ми­сел? І чо­му ви ви­рі­ши­ли роз­по­ві­сти цþ істо­ріþ са­ме те­пер? — Так, це моя осо­би­ста істо­рія, мої ав­то­біо­гра­фі­чні да­ні — на них три­ма­є­ться ро­ман. Так, я справ­ді впер­ше зу­стрі­ла сво­го бра­та Оре­ста в Мо­скві в 1969 ро­ці. По­до­ро­жу­ва­ла з ним Укра­ї­ною весь мі­сяць сер­пень. Мої батько і ма­ма ли­ши­ли ма­лень­ко­го Оре­ста з баб­цею, ко­ли вті­ка­ли.

А що­до ін­шо­го… Ви пи­та­є­те, де в ро­ма­ні за­кін­чу­ю­ться справ­жні при­го­ди і по­чи­на­є­ться ви­гад­ка? У ро­ма­ні все «прав­да», оскіль­ки чи­та­че­ві ва­жли­во, що­би спо­га­ди і ви­мрі­я­ні по­дії сплі­та­ли­ся в ор­га­ні­чну стру­кту­ру. У ро­ма­ні ба­га­то ша­рів, чи­тач вхо­дить у мій пси­хо­ло­гі­чний, емо­цій­ний світ і спри­ймає йо­го як ре­аль­ний. Ко­жний ро­ман по­чи­на­є­ться з жит­тє­вих по­дій, і успіх за­ле­жить від то­го, як автор ти­ми по­ді­я­ми вміє «ба­ви­ти­ся».

Ро­ман — це ме­та­фо­ри­чна гра, ко­ли осо­би­ста істо­рія по­чи­нає жи­ти за своїми ми­сте­цьки­ми пра­ви­ла­ми. Чо­му я роз­по­від­аю про це са­ме те­пер? То­му що від­чу­ла: я на­ре­шті го­то­ва ви­ки­ну­ти з се­бе цей текст пі­сля сер­йо­зної хво­ро­би. По­дії, спо­ми­ни й емо­ції бов­та­ли­ся в ме­ні від 1969 ро­ку. То­ді ця по­ту­жна енер­гія пе­ре­йшла всі ме­жі і ви­бу­хла сво­їм жи­т­тям! — Ва­ша ма­ма (ÿка º одним з пер­со­на­жів ро­ма­ну) ùой­но по­мер­ла. При­йміть мої найùи­рі­ші спів­чут­тÿ. чи мо­жна ска­за­ти, ùо во­на бу­ла ùа­сли­ва в Аме­ри­ці? чи не ви­ни­ка­ло у неї ба­жан­нÿ по­вер­ну­ти­сÿ на по­ча­тку 1990-х, ко­ли роз­ва­лив­сÿ Срср? Адже то­ді ùе бу­ли ілþзії ùо­до бли­ску­чо­го май­бу­тньо­го Укра­ї­ни. — Мо­їй ма­мі ви­пов­нив­ся 71 рік, ко­ли зруй­ну­вав­ся СРСР. Во­на бу­ла со­ці­аль­но за­без­пе­че­на у США. Ма­ла коло се­бе ді­тей і вну­ків — і це бу­ла її най­біль­ша вті­ха. Чи по­чу­ва­ла­ся ма­ма ща­сли­вою в Аме­ри­ці? Скла­дне за­пи­та­н­ня. ¯ї чо­ло­вік був нер­во­во­хво­рий, во­на му­си­ла за­хи­ща­ти ро­ди­ну, да­ва­ти ді­тям осві­ту. Ма­ма мо­гла да­ти со­бі ра­ду в рі­зних жит­тє­вих об­ста­ви­нах, у най­жорс­ткі­ших умо­вах. У її ві­ці во­на не ма­ла ба­жа­н­ня по­вер­та­ти­ся в Укра­ї­ну і по­чи­на­ти но­ве жи­т­тя. — чи мо­жли­во вза­га­лі перестати ту­жи­ти за рі­дним кра­ºм? чи ві­до­мі вам ви­пад­ки аб­со­лþтної аси­мі­лÿції укра­їн­ців? — Ді­а­спо­ра, яка ви­їха­ла з ра­дян­ської Укра­ї­ни під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни, не ма­ла жо­дних ілю­зій. Ті лю­ди не по­го­джу­ва­ли­ся з ко­ле­ктив­ною ра­дян­ською мен­таль­ні­стю і, пле­ка­ю­чи свої осо­би­сті сві­то­гля­ди, не бу­ли готові під­да­ва­ти їх сум­ні­ву. Чи ту­жи­ли за рі­дним кра­єм? Во­ни ту­жи­ли за укра­їн­ськи­ми тра­ди­ці­я­ми, куль­ту­рою, в якій бу­ли ви­хо­ва­ні. Те­пер май­же всі ві­ді­йшли у ві­чність. Чи аси­мі­лю­ва­ли­ся їхні ді­ти пов­ні­стю? Ма­буть, ні, бо ще ма­ють у со­бі укра­їн­ський дух, ці­ну­ють зем­лю пред­ків.

А що бу­де з їхні­ми ді­тьми — за­ле­жить від то­го, як їх ви­хо­ва­ли баб­ця, ді­до, батько, ма­ти, чи вче­пи­ли во­ни в них гор­дість, шля­хе­тність і лю­бов до Укра­ї­ни. — ßк на ме­не, у ро­ма­ні від­чу­ва­ºтьсÿ до­сить іро­ні­чне став­лен­нÿ до емі­грант­ської спіль­но­ти у Шта­тах. Від­чут­тÿ ме­не під­ве­ли? чи ÿ вга­дав? У ÿких сто­сун­ках ви з укра­їн­ськоþ спіль­но­тоþ у США? — Іро­нія в ро­ма­ні ві­ді­грає ду­же ва­жли­ву роль, і не тіль­ки у став­лен­ні до емі­грант­ської спіль­но­ти у Шта­тах. Пер­со­на­жі — та­кі як па­ні Ка­пу­стин­ська, Ми­рон чи пан Го­ло­ва­тий — уні­вер­саль­ні: во­ни роз­си­па­ні по всій зем­ній ку­лі. У ме­не зав­жди був іро­ні­чний сві­то­гляд, іще з ди­тин­ства. У ді­а­спо­рі — в Ка­на­ді, США, Німеччині, Ан­глії, Фран­ції — маю чи­ма­ло укра­їн­ських дру­зів, ро­зум­них, та­ла­но­ви­тих, від­кри­тих лю­дей. Пра­цюю в укра­їн­ській спіль­но­ті в США, ко­ли є ці­ка­вий для ме­не про­ект, при­мі­ром, ко­ли до­ве­ло­ся ор­га­ні­зо­ву­ва­ти за­хо­ди з на­го­ди 200-річ­чя Та­ра­са Шев­чен­ка у Бо­сто­ні. То­ді я зре­а­лі­зу­ва­ла вла­сну кон­це­пцію свя­та у трьох ча­сти­нах: Шев­чен­ко-по­ет, Шев­чен­ко-ху­до­жник і Шев­чен­ко-про­рок. — Опи­са­на в ро­ма­ні «ва­ша» Укра­ї­на зни­кла — її вже не­маº. Ви час від ча­су бу­ва­ºте тут — ÿк вам но­ва кра­ї­на? чи від­чу­ва­ºте змі­ни на кра­ùе? чи на гір­ше? — Ми з чо­ло­ві­ком жи­ли в Ки­є­ві два­над­цять ро­ків. Ко­ли при­їха­ли в 1994-му, со­вєт­ська вла­да вже зни­кла, але со­вєт­ська мен­таль­ність за­ли­ша­ла­ся. І від неї Укра­ї­на до­сі не вте­кла. Не­мо­жли­во швид­ко ви­гна­ти май­же сто­лі­т­тя на­силь­ства.

Пос­тко­му­ні­сти­чний укра­їн­ський світ не мо­же за­плю­щи­ти очі на своє ми­ну­ле. Аби на­цію пе­ре­бу­ду­ва­ти, по­трі­бно що­би гро­ма­дя­ни за­ми­сли­ли­ся: а чо­му ці­ла си­сте­ма згни­ла? Як ни­ми ма­ні­пу­лю­ва­ли? По­трі­бно за­гли­би­ти­ся в осо­би­сті істо­рії, а не кри­ча­ти про те­о­рії, які не зда­тні про­би­ти цю ек­зи­стен­ці­аль­ну по­ро­жне­чу.

Яки­ми бу­ли під­ва­ли­ни ко­му­ні­сти­чної вла­ди? Ба­га­то укра­їн­ців вважають се­бе жер­тва­ми ре­жи­му, але тре­ба пам’ята­ти і про вла­сну від­по­від­аль­ність. Це слаб­кість — на ко­гось ін­шо­го по­ка­зу­ва­ти паль­цем.

Що­би роз­ви­ва­ти­ся, по­трі­бно ці­ли­ти глиб­ше. Бу­ло б не­по­га­но, як­би українці ува­жні­ше при­ди­ви­ли­ся до сво­го со­вєт­сько­го ми­ну­ло­го, адже во­ни жи­ли в цій си­сте­мі!

Так, за 25 ро­ків змі­ни від­бу­ли­ся, але ча­сти­на з них — це по­вер­хо­ві змі­ни. Так, мо­ло­ді українці близь­кі своїми по­гля­да­ми до За­хо­ду і ство­рю­ють вла­сні цін­но­сті, але їм іще на­ле­жить ба­га­то по­тру­ди­ти­ся, аби зба­гну­ти свою іден­ти­чність. І зі здо­ро­вим глу­здом по­ди­ви­ти­ся на ко­ру­пцію нав­ко­ло. — У ро­ма­ні по­бі­жно зга­да­но про подаль­шу до­лþ ва­шо­го бра­та. чи мо­же­те роз­по­ві­сти про ньо­го біль­ше? — Пі­сля про­ща­н­ня з Оре­стом на Львів­сько­му вок­за­лі в 1969 ро­ці я ли­сту­ва­ла­ся з бра­том рід­ко і по­вер­хо­во — з оче­ви­дних при­чин. Він пра­цю­вав в Ухті, за­вів там сім’ю і час від ча­су ви­си­лав фо­то­гра­фії своїх ді­тей. Ко­ли я хо­ті­ла при­їха­ти, він ме­не від­ра­джу­вав. Оче­ви­дно, з пе­ре­сто­ро­гою ста­вив­ся до пер­спе­кти­ви ще одні­єї зу­стрі­чі зі мною. У 1986 ро­ці при­йшла звіс­тка, що йо­го пе­ре­їха­ла ван­та­жів­ка на на­фто­во­му за­во­ді, де він пра­цю­вав. — ро­ман на­пи­са­но в до­сить ці­ка­во­му сти­лі. Най­пер­ше — це час. Та­ке вра­жен­нÿ, ùо ви гра­ºте­сÿ з ча­сом. То те­пе­рі­шній, то ми­ну­лий. Öе зро­бле­но нав­ми­сно? — Ме­не кон­це­пція ча­су ін­три­гує. І вся гра із ча­сом у ро­ма­ні справ­ді нав­ми­сна. По­дії сер­пня 1969 ро­ку, ко­ли Іре­на й Орест ра­зом, від­бу­ва­ю­ться в ми­ну­ло­му ча­сі. Це бу­ла одно­ра­зо­ва зустріч, то­му во­на має ре­єстр «істо­рії-вми­ну­ло­му». Всі ін­ші по­дії — по­за тим мі­ся­цем і нав­ко­ло ньо­го — у те­пе­рі­шньо­му ча­сі. Во­ни існу­ють як не­ви­чер­па­ні урив­ки по­за ча­сом. У тій грі з ча­сом справ­ді є аб­сур­дист­ські еле­мен­ти і ви­га­да­на фан­та­сма­го­рія. — Äру­гий мо­мент — це мо­ва. Ви ви­ко­ри­сто­ву­ºте рі­зні ре­гі­стри, ді­а­ле­кти. Çро­зумі­ло, ùо це мо­ва, ÿкоþ ваш твір, на­пи­са­ний ан­глій­ськоþ, пе­ре­клав Пе­тро Та­ра­ùук. Але ж це ва­ша мо­ва, чи не так? ßк ці мов­ні осо­бли­во­сті пе­ре­да­но в ан­гло­мов­но­му ори­гі­на­лі? — Я на­чи­та­на, то­му від­ва­жу­ю­ся ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти рі­зні лі­те­ра­тур­ні ре­гі­стри, на­вчи­ла­ся ни­ми во­ло­ді­ти. Якщо вда­ю­ся до сюр­ре­а­лі­сти­чних ефе­ктів, то ли­ше то­му, що є по­тре­ба вмі­сти­ти їх у пев­но­му кон­текс­ті. Лю­блю тво­ри­ти рі­зно­ма­ні­тні обра­зи — во­ни під­си­лю­ють ідеї, які хо­чу пе­ре­да­ти. Спо­ді­ва­ю­ся, та­ка твор­чість три­має чи­та­ча в на­пру­зі. Ме­та­фо­ри­чне ви­ко­ри­ста­н­ня мов­них за­со­бів дає ме­ні ве­ли­ку на­со­ло­ду. Ме­ні ці­ка­во ви­бу­до­ву­ва­ти по­е­ти­чні фор­ми у про­зі.

Зві­сно, ко­ли чи­та­єш цей ро­ман в ори­гі­на­лі, мої дум­ки, моя лі­ри­ка мо­жуть ви­да­ти­ся пре­тен­зій­ни­ми. Але Пе­тро Та­ра­щук дов­го зі мною пра­цює. Він бли­ску­че пе­ре­дав ча­сом до­сить скла­дні ме­та­фо­ри, ді­а­ле­кти, мою осо­би­сту екс­пре­сив­ність. Укра­їн­ська мо­ва пе­ре­кла­ду на­си­че­на по­е­зі­єю. — В Укра­ї­ні ви біль­ше ві­до­ма ÿк дра­ма­тург. Äе в світі йдуть ви­ста­ви за ва­ши­ми п’ºса­ми і чи не пла­ну­þтьсÿ но­ві по­ста­нов­ки в Укра­ї­ні? — Як­би я за­зда­ле­гідь зна­ла, скіль­ки скла­дно­щів існує у світі те­а­тру, не впев­не­на, чи бра­ла­ся б за це вза­га­лі. Ко­ли до­пи­су­єш п’єсу, ду­ма­єш, ну от, спра­ву за­кін­че­но, те­пер акто­ри, ре­жи­сер і те­атр її вті­лю­ва­ти­муть. Осо­бли­во при­єм­но, ко­ли го­лов­ні ро­лі гра­ють та­кі ге­ні­аль­ні акто­ри, як Бо­г­дан Сту­пка і Оле­ксій Вер­тин­ський. Моя п’єса «Ма­ри­но­ва­ний ари­сто­крат» уже три­над­ця­тий се­зон іти­ме в Мо­ло­до­му те­а­трі в Ки­є­ві. П’єси «Лев і Ле­ви­ця» і «Ма­ри­но­ва­ний ари­сто­крат» гра­ли в го­лов­них мі­стах Укра­ї­ни. ¯х по­ка­зу­ва­ли у Поль­щі й Угор­щи­ні. Хо­ті­ло­ся б, що­би ви­ста­ва «Ма­ри­но­ва­ний ари­сто­крат» укра­їн­ською мо­вою з син­хрон­ним пе­ре­кла­дом ішла в Лон­до­ні. Га­даю, ан­глій­ська пу­блі­ка до­бре на­смі­я­ла­ся б з ці­єї са­ти­ри. А по­ки що з ве­ли­ки­ми па­у­за­ми пи­шу но­ву п’єсу.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.