Ві­тер шумить на Пла­тфор­мі

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Оль­га СТЕЛЬМАШЕВСЬКА

Анон­су­ю­чи одну зі своїх Го­го­льFestів­ських прем`єр — кі­не­ти­чну ви­ста­ву «...але ві­тер...», — Влад Тро­ї­цький сказав, що бу­де так кра­си­во, аж до пе­ре­хо­пле­н­ня по­ди­ху. Не обду­рив. Ми­нув час, а ви­ста­ва не від­пу­скає. Її обра­зи, кі­не­ма­то­гра­фі­чна кар­тин­ка, ше­ле­сті­н­ня п’ят­де­ся­ти вен­ти­ля­то­рів, бу­нін­ський «лег­кий по­дих» — три­ма­ють у по­ло­ні, сто­ять пе­ред очи­ма й на­ві­ю­ють «сон зо­ло­тий» про те­атр.

Як увесь фестиваль зі сво­їм при­тче­вим під­грун­тям про су­ча­сний Ва­ви­лон, так і ви­ста­ва «…але ві­тер» — при­тча. Про жи­т­тя, лю­бов, роз­лу­ки, вій­ну, го­ре і все ж та­ки — зно­ву жи­т­тя.

Від­вер­то про­сте сце­но­гра­фі­чне рі­ше­н­ня (ху­до­жник Оле­на Ов­ра­мен­ко) стає стри­жнем ви­ста­ви: со­тні ме­трів на­про­чуд тон­ко­го по­лі­ети­ле­ну та вен­ти­ля­то­ри рі­зних кон­фі­гу­ра­цій — на­ро­джу­ють образ і пер­со­на­жа — ві­тер. Кра­си­во — не­ймо­вір­но! Зчи­ту­є­ться лег­ко і ба­га­то­сми­сло­во. На­о­чна де­мон­стра­ція тер­мі­ну «фун­кціо­наль­на сце­но­гра­фія».

Без­сло­ве­сна роз­по­відь, сві­тло­ві та зву­ко­ві акцен­ти, ледь про­сту­па­ю­чі ко­льо­ри, не­ва­го­мість лю­дей-акто­рів ко­жно­му з гля­да­чів, при­су­тніх у за­лі, на­ві­я­ли щось своє. Так, що ін­ко­ли на­віть і сло­ва­ми не опи­са­ти.

Ме­ні, на­при­клад, зга­ду­ва­ли­ся ви­ста­ви Ро­бер­та Сту­руа, кар­ти­ни Чюр­льо­ні­са, філь­ми Тар­ков­сько­го. Хо­ча у ви­ста­ві не бу­ло ци­тат. Про­сто емо­цій­но, яко­юсь під­кір­ко­вою пам`ят­тю обра­зи цих ве­ли­ких по­ста­ва­ли са­ме під час пли­ну ви­ста­ви. Са­ме пли­ну, адже цей ві­тер за­по­ло­нив со­бою весь про­стір, і гля­дач як за­ча­ро­ва­ний си­дів і слу­хав йо­го. То­му що са­ме ві­тер, за Тро­ї­цьким, за­пов­нює по­ро­жне­чу сві­ту від са­мо­го по­ча­тку йо­го існу­ва­н­ня, і са­ме ві­тер ру­хає до­ля­ми лю­дей у цьо­му світі.

Жи­вий звук ба­ра­ба­нів (зві­сно, крім шер­хо­ту вітру) Ан­дрія На­доль­сько­го роз­кла­дав ви­ста­ву на та­кти, ма­лень­кі ко­ди і ве­ли­кі сми­сли. А фо­но­вий ав­тен­ти­чний укра­їн­ський спів (Ма­рі­чка Штир­бу­ло­ва) — ма­буть, єди­не, що ви­да­ва­ло укра­їн­ське по­хо­дже­н­ня ви­ста­ви.

Тро­ї­цький про­дов­жує свої екс­пе­ри­мен­ти з про­сто­ром і спосо­бом йо­го за­пов­не­н­ня. Мо­дний mapping, без яко­го вже не об­хо­ди­ться жо­ден акту­аль­ний арт-про­ект, і тут ви­гі­дно й сми­сло­во ви­прав­да­но пра­цює на екс­порт­ність ви­ста­ви.

От­же, «… але ві­тер» одно­зна­чно ма­ти­ме успіх на За­хо­ді. Ви­ста­ву зро­бле­но на­стіль­ки уні­вер­саль­ною й во­дно­час су­ча­сною мо­вою, що її зро­зу­мі­ють у будь-якій то­чці зем­ної ку­лі. Хо­ча Тро­ї­цький зро­бив на­віть не ви­ста­ву, а ескіз, який ко­шту­ва­ти­ме до­рож­че, ніж ве­ли­ке мас­шта­бне по­ло­тно олі­єю.

До ре­чі, теми вій­ни, втра­ти, са­мо­тно­сті, су­му, тра­гі­чно­сті на­шо­го сьо­го­де­н­ня — впер­ше за два з по­ло­ви­ною ро­ки вій­ни по­ка­за­ні так щем­ли­во, так ску­по, а не транс­па­ран­тно-за­по­лі­ти­зо­ва­но, і так до­хі­дли­во у су­ча­сно­му ми­сте­цько­му тво­рі. Один, май­же фі­наль­ний, епі­зод ви­ста­ви так і про­си­ться на ві­део­плів­ку: ко­ли mappingо­ві хре­сти на­сту­па­ють на гля­да­ча, а без­сло­ве­сні акто­ри від­пу­ска­ють у зал ма­лень­кі шма­то­чки плів­ки — ні­би ду­ші по­мер­лих, і во­ни ле­тять на гля­да­ча, та­кі не­ва­го­мі, без­за­хи­сні… А по­тім усі вен­ти­ля­то­ри ви­ми­ка­ю­ться, і ві­тер ще­зає, по­ві­тря стає ста­ти­чним, жи­т­тя зав­ми­рає… Але у ви­ста­ві не­дар­ма дві жін­ки та один чо­ло­вік (мо­ло­ді акто­ри Оль­га Пі­на­є­ва, Ка­те­ри­на Лу­ка­ше­ва і Ми­ки­та Ско­мо­ро­хов). Адже жи­т­тя має про­дов­жу­ва­ти­ся за­ра­ди май­бу­тньо­го, за­ра­ди ді­тей. У ви­ста­ві — за­ра­ди ма­лень­ко­го опе­цьку­ва­то­го вен­ти­ля­то­ра, що йо­го ма­ма вми­кає, і він по­чи­нає ди­ха­ти, жи­ти. «… але ві­тер».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.