Між дво­ма ви­мі­ра­ми

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Юлія ВОВКОДАВ

Ми зу­стрі­ли­ся вран­ці, сі­ли за сто­лик на по­ро­жній те­ра­сі кав’яр­ні. Я ви­пад­ко­во гля­ну­ла в її очі й зро­зумі­ла: ми за­раз у рі­зних ви­мі­рах. Я — в ми­рі, во­на — у вій­ні. Мить — і во­на гра­ці­о­зним ру­хом ді­стає па­чку ци­га­рок та за­паль­ни­чку: — Ви не про­ти? — Ні. — Дя­кую. За­ку­ри­ла. — Ну що, я го­то­ва, — всмі­ха­є­ться во­на. Ця усмі­шка… Во­на не у вій­ні, во­на на­ма­га­є­ться ба­лан­су­ва­ти між вій­ною і ми­ром: ду­шею — там, а ті­лом — тут. Пси­хо­ло­гі­чно це ще скла­дні­ше. Гу­би роз­тя­гу­ю­ться в усмі­шці, а в очах — біль. І так уже три ро­ки по­спіль. То­му що во­на — дру­жи­на атов­ця. ***

На­справ­ді во­ни рі­зні. Одні са­мо­від­да­но при­свя­чу­ють жи­т­тя сво­їм чо­ло­ві­кам-ве­те­ра­нам, кар­ди­наль­но змі­ню­ю­чи вла­сне. Ін­ші че­сно че­ка­ють, а по­тім, ко­ли ко­ха­ний на­ре­шті по­вер­та­є­ться, не ви­три­му­ють і йдуть. Є та­кі, що, че­ка­ю­чи і зби­ра­ю­чи пе­ре­да­чі сво­є­му чо­ло­ві­ко­ві, по­сту­по­во по­чи­на­ють во­лон­те­ри­ти для всьо­го ба­таль­йо­ну. Є й ті, що не ви­три­му­ють си­ді­н­ня на мі­сці, від­да­ють ді­тей ба­тькам і теж ідуть слу­жи­ти до ЗС. А є й та­кі, що отри­му­ють йо­го зар­пла­ту, оформ­ля­ють піль­ги, гор­до сурм­лять усім нав­ко­ло про свій по­че­сний ста­тус дру­жи­ни ве­те­ра­на і тим ча­сом, по­ки чо­ло­вік на фрон­ті, за­до­воль­ня­ють жі­но­чі по­тре­би з ін­ши­ми. Ну так, для здо­ров’я…

Та й ве­те­ра­ни, ска­жу я вам, рі­зні бу­ва­ють. Є справ­жні са­мо­від­да­ні па­трі­о­ти, і є ті, що про­сто че­сно ви­ко­ну­ють свій обов’язок пе­ред дер­жа­вою. А є й та­кі, що з пев­них про­фе­сій­них обов’яз­ків упро­довж кіль­кох днів по­бу­ли в яко­мусь при­фрон­то­во­му мі­сте­чку ти­пу Ба­хму­та, — і во­ни теж ве­те­ра­ни. Са­ме та­кі «ве­те­ра­ни» за­зви­чай най­швид­ше отри­му­ють ста­тус УБД і при на­го­ді обов’яз­ко­во по­ві­дом­ля­ють «я теж там був». Дру­жи­ни та­ких за­зви­чай зна­ють про всі но­ви­ни в за­ко­но­дав­стві що­до піль­го­во­го за­без­пе­че­н­ня уча­сни­ків бо­йо­вих дій, а їхні ді­ти що­ро­ку від­по­чи­ва­ють у ди­тя­чих оздо­ров­чих за­кла­дах як ді­ти атов­ців. А що ж, як є мо­жли­вість, то чо­го не ско­ри­ста­ти­ся… ***

Про­тя­гом усі­єї роз­мо­ви во­на нер­во­во сі­па­є­ться до те­ле­фо­ну і ко­ли на­ре­шті отри­мує той са­мий дзві­нок, ха­па­є­ться за труб­ку. Ме­ні не­зру­чно, я ро­зу­мію, що це на­два­жли­ва для неї роз­мо­ва. Ви­клю­чаю ди­кто­фон, по­чи­наю пор­па­ти­ся в кон­та­ктах вла­сно­го те­ле­фо­ну, вдаю, що ні­чо­го не чую. Але чую, і ме­ні від цьо­го ні­яко­во.

— Ти по­вер­нув­ся… Все до­бре? Спра­ви­ли­ся? Дві­є­чки, трі­є­чки є? Ні? Сла­ва Бо­гу… Спа­ти? Так, зві­сно, спа­ти… Я те­бе лю­блю, чу­єш… І по­їж щось… Ну й спа­ти… Ді­ти — до­бре… Так, і я лю­блю…

Від­кла­дає слу­хав­ку, су­дом­но ви­ди­хає, зно­ву за­ку­рює.

— Все, мо­жна го­во­ри­ти да­лі, — всмі­ха­є­ться. Цьо­го ра­зу всмі­ха­ю­ться й очі, сум­но, але всмі­ха­ю­ться, — по­вер­нув­ся із зав­да­н­ня. Дво­хсо­тих, трьо­хсо­тих не­має, — це на­пев­но про ті дві­є­чки-трі­є­чки з роз­мо­ви, та­кий со­бі вій­сько­вий сленг… Зно­ву за­ку­рює: — Про­дов­жу­є­мо?

Так. ***

Вза­га­лі-то, бу­ти дру­жи­ною атов­ця — це що­ми­ті по­чу­ва­ти­ся ого­ле­ним нер­вом. Ви­ве­сти з рів­но­ва­ги мо­жуть будь-яке сло­во, фра­за або по­гляд. Ко­ли ви ка­же­те дру­жи­ні вій­сько­во­го: «Я б сво­го не пу­сти­ла», во­на чує: «Ти по­га­на дру­жи­на, то­му твій на вій­ну й пі­шов». Ме­ні одно­го ра­зу ко­ли­шній ко­ле­га за­явив: «Це ж як мо­жна над чо­ло­ві­ком удо­ма ізді­вац­ця, щоб він два ро­ки на вій­ні си­дів!» І за­смі­яв­ся… По­тім він, до ре­чі, теж отри­мав ста­тус уча­сни­ка бо­йо­вих дій, але то вже ін­ша істо­рія.

Отож, про «я сво­го не пу­сти­ла». Одна жін­ка вій­сько­во­го у Фейс­бу­ці на та­ке за­ува­же­н­ня від­по­ві­ла ру­ба: «Слу­хай, ша­нов­на... або ти за­мі­жня за ба­бою, або він не ду­же й хо­тів». Це прав­да: то­го, хто ре­аль­но ви­рі­шив іти на вій­ну, від­мо­ви­ти не­мо­жли­во. Йо­го не зу­пи­нить ні­що: ні сльо­зи, ні ва­гі­тність дру­жи­ни, ні троє ді­тей. Ти­ся­чі дру­жин від­пу­сти­ли сво­їх ко­ха­них на вій­ну не то­му, що во­ни по­га­ні дру­жи­ни, і не то­му, що не до­ста­тньо їх лю­блять. А то­му, що ко­лись їм по­ща­сти­ло ви­йти за­між за справ­жніх чо­ло­ві­ків. І ко­ли та­кі чо­ло­ві­ки ви­рі­шу­ють за­хи­ща­ти кра­ї­ну, в якій жи­ве їхня ро­ди­на, во­ни за­зви­чай ні­ко­го не пи­та­ють. Про­сто зби­ра­ють до­ку­мен­ти, ва­лі­зу і став­лять дру­жи­ну пе­ред фа­ктом. ***

Во­на ку­ри­ла й спо­кій­но роз­по­від­а­ла про своє жи­т­тя. Про те, що не змо­гла про­сто си­ді­ти і че­ка­ти. Не ви­три­ма­ла, пі­шла й со­бі в Зброй­ні си­ли. — Важ­ко? — Ні. — Які про­бле­ми в су­ча­сній ар­мії?

— Бай­ду­жість, ра­дян­щи­на, не­зла­го­дже­ність, та ба­га­то всьо­го… Ко­ли бу­ли з дів­ча­та­ми в «учеб­ці», ке­рів­ни­цтво шо­ку­ва­ло, що ми ви­ма­га­ли, аби з на­ми за­йма­ли­ся. На­справ­ді там мо­жна бу­ло про­сто жи­ти в лі­сі й від­по­чи­ва­ти.

— А як по­чу­ва­є­шся в чо­ло­ві­чо­му ко­ле­кти­ві?

— Нор­маль­но, — смі­є­ться, але я не ро­зу­мію, чи справ­ді їй ком­фор­тно се­ред вій­сько­вих чо­ло­ві­ків. ***

А зна­є­те, які най­по­пу­ляр­ні­ші фра­зи чо­ло­ві­ків у при­су­тно­сті дру­жин атов­ців, ко­ли мо­ва за­хо­дить про вій­ну? За­зви­чай це: «Я тут ко­ри­сні­ший, ро­блю біль­ше, ніж ро­бив би там»; «Я не го­то­вий во­ю­ва­ти… та й сім’я від ме­не ма­те­рі­аль­но за­ле­жить». Дру­жи­на в цьо­му ви­пад­ку чує: «Твій чо­ло­вік по­пер­ся во­ю­ва­ти, бо для ньо­го не­має нор­маль­ної ро­би­ти на мир­ній те­ри­то­рії»; «Твій чо­ло­вік его­їст, по­ки­нув ро­ди­ну на­при­зво­ля­ще». Осо­бли­во гір­ко чу­ти та­кі сло­ва від мо­ло­дих і здо­ро­вих, що між со­бою ча­стень­ко обго­во­рю­ють акту­аль­ну те­му: стра­те­гію ухи­ля­н­ня від по­віс­тки з військ­ко­ма­ту. При цьо­му в не ду­же кон­фі­ден­цій­ній роз­мо­ві за­зна­ча­ю­ться су­ми ха­ба­рів, а та­кож де, ко­му і як їх да­ва­ти. І, зна­є­те, з одно­го бо­ку во­но й зро­зумі­ло: справ­ді, не всі мо­жуть во­ю­ва­ти. Бо­йо­ві офі­це­ри роз­по­від­а­ють, що на пе­ре­до­вій кра­ще один вмо­ти­во­ва­ний до­бро­во­лець, ніж де­ся­ток тих, що по­тра­пи­ли на фронт за при­зо­вом, бо вча­сно не ви­рі­ши­ли пи­та­н­ня з ко­мі­су­ва­н­ням. Тож, ша­нов­ні чо­ло­ві­ки, зві­сно, ко­жен має пра­во на ви­бір, і в то­му, чи вар­то йти на вій­ну, — теж. Але хо­чу вас по­про­си­ти осо­би­сто, як дру­жи­на вій­сько­во­го: ко­ли по­ряд жін­ка, що че­кає, не го­во­ріть ні­чо­го про вій­ну, про­сто мов­чіть. Адже во­на та­ки за­слу­го­вує на по­ва­гу, і ва­шу в то­му чи­слі. *** У неї донь­ка й син. Донь­ці 9 ро­ків, си­но­ві — 16.

— Ко­ли донь­ка йшла в пер­ший клас, пи­та­ла: «Чо­му всі при­йшли з та­ту­ся­ми, а ми — без? Чо­му са­ме наш на вій­ні?» Те­пер уже не пи­тає. Че­кає. А я со­бі ду­маю: три ро­ки — це ж так ба­га­то. Ко­ли чо­ло­вік ішов на фронт, во­на бу­ла ма­лень­кою, те­пер — зов­сім до­ро­сла. Він не ба­чить, як во­на ро­сте…

— А син як ста­ви­ться до то­го, що ба­тько на вій­ні?

— Він не в за­хва­ті, але й не за­су­джує… Ка­же, що це йо­го ви­бір. Ба­га­то чо­го си­но­ві ще важ­ко зро­зу­мі­ти, але на все свій час. *** «Це вій­на впли­вів і гро­шей. Тож за що во­ю­ва­ти? За цю вла­ду?» — та­ке за­зви­чай ка­жуть лю­ди, які вва­жа­ють се­бе знав­ця­ми су­ча­сно­го по­лі­ти­чно­го ста­ну в Укра­ї­ні. До сво­їх слів во­ни за­зви­чай до­да­ють ці­лу низ­ку об´рун­то­ва­них до­во­дів. Зна­є­те, що в та­ко­му ра­зі чує дру­жи­на, чий чо­ло­вік за­раз на пе­ре­до­вій? Во­на чує: «Твій чо­ло­вік — ідіот». Во­на за­зви­чай ні­ти­ться і не має слів у від­по­відь. Хо­ча ти­ся­чу ра­зів чу­ла від сво­го ко­ха­но­го, що во­ює він не за вла­ду, а за те, щоб їхні ді­ти жи­ли в ін­шій кра­ї­ні. І якщо сьо­го­дні не пі­де во­ю­ва­ти він, то зав­тра до­ве­де­ться йти їхньо­му си­но­ві або вну­ку… Во­но, зві­сно, ні­би так гар­но, па­трі­о­ти­чно. Але ко­ли три ро­ки по­спіль ти ба­чиш чо­ло­ві­ка раз на кіль­ка мі­ся­ців, а в ін­ші дні ні на мить не мо­жеш за­бу­ти, що по­руч вій­на; ко­ли нав­ко­ло кра­си­ве мир­не жи­т­тя з усмі­шка­ми і ща­сли­ви­ми лю­дьми, що три­ма­ю­ться за ру­ки, — па­трі­о­тизм ку­дись ді­ва­є­ться. На­то­мість по­ста­ють за­пи­та­н­ня: «Чо­му вій­на ста­ла­ся са­ме з на­ми? Чо­му ні­ко­му біль­ше це не по­трі­бно? Чо­му та­кі лю­ди, як він, ри­зи­ку­ють со­бою, а ін­ші тим ча­сом прохо­ло­джу­ю­ться за ку­хлем пи­ва під ро­сій­ську по­псу?»

Але з цим тре­ба якось жи­ти. І во­на шу­кає у сво­їй зго­рьо­ва­ній его­їсти­чній жі­но­чій ду­ші ви­со­кі при­чи­ни… Якщо сьо­го­дні він від­си­ди­ться вдо­ма, то зав­тра до­ве­де­ться йти во­ю­ва­ти їхньо­му си­но­ві або вну­ку… *** — Як ти з цим жи­веш?

— Про­сто жи­ву. Ада­пту­ва­ла­ся.

— Пси­хо­ло­гі­чну до­по­мо­гу отри­му­єш?

— Ти про що? Ме­ні ні­хто ні­ко­ли не те­ле­фо­ну­вав і пси­хо­ло­гі­чної до­по­мо­ги не про­по­ну­вав. Як на­кри­ває — до­по­ма­га­є­мо одне одно­му у сво­є­му во­лон­тер­сько­му се­ре­до­ви­щі. Якось так. *** Ме­ні теж ні­ко­ли ні­хто не те­ле­фо­ну­вав. Тоб­то так, по­са­дов­ці ре­гу­ляр­но зві­ту­ють про на­да­н­ня пси­хо­ло­гі­чної до­по­мо­ги уча­сни­кам АТО і чле­нам їхніх ро­дин. Так, чи­слен­ні гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції про­по­ну­ють без­ко­штов­ну пси­хо­ло­гі­чну під­трим­ку, про­во­дять зу­стрі­чі і кру­глі сто­ли. Так, окре­мі вій­сько­ві пси­хо­ло­ги, та­кі як Ан­дрій та На­та­ля Ко­зін­чу­ки, на­ре­шті взя­ли­ся за чле­нів ро­дин вій­сько­вих і спіль­но з ін­ши­ми не­бай­ду­жи­ми фа­хів­ця­ми ство­ри­ли гру­пи са­мо­до­по­мо­ги для дру­жин та ма­те­рів уча­сни­ків АТО. Але цих по­ту­жно­стей ка­та­стро­фі­чно не ви­ста­чає.

І зна­є­те, ще що: ко­ли на­кри­ває, ти ні до яко­го пси­хо­ло­га йти не мо­жеш, ти за­ла­зиш у свій ви­мір, у свою вій­ну, як в му­шлю, і си­диш там. Бо ви­йти в мир­ний про­стір із усмі­шка­ми і без­тур­бо­тни­ми па­ро­чка­ми — це фі­зи­чно бо­ля­че. Але жи­ти якось тре­ба, тож дру­жи­ни вій­сько­вих ада­пту­ю­ться. Хто як мо­же. Одні са­мо­від­да­но при­свя­чу­ють жи­т­тя сво­їм чо­ло­ві­кам, кар­ди­наль­но змі­ню­ю­чи вла­сне, ін­ші по­чи­на­ють не­са­мо­ви­то во­лон­те­ри­ти або йдуть у ЗСУ. Є та­кі, що вті­ша­ють се­бе шо­пін­гом, про­са­джу­ю­чи всю йо­го зар­пла­ту, і є ті, що гор­до сурм­лять усім нав­ко­ло про свій по­че­сний ста­тус дру­жи­ни ве­те­ра­на, а тим ча­сом, по­ки чо­ло­вік на фрон­ті, за­до­воль­ня­ють жі­но­чі по­тре­би з ін­ши­ми. Вій­на — во­на та­ка, як ла­кму­со­вий па­пі­рець, по­ка­зує, хто ким є на­справ­ді. Вій­на — як ко­ва­дло для лю­дей та їхніх сто­сун­ків: одних роз­чав­лює, ін­ших за­гар­то­вує й ро­бить мі­цні­ши­ми. А дру­жи­ни вій­сько­вих, хоч і не бу­ли на вій­ні, але що­дня во­ю­ва­ли і во­ю­ють у сво­є­му сер­ці. *** — Ти за­ба­га­то ку­риш, — не­по­мі­тно ми пе­ре­йшли на «ти».

— Є та­ке, але за­раз ки­ну­ти не мо­жу.

— Пий за­спо­кій­ли­ве. На­пи­шу то­бі, що я пи­ла. На тра­вах, бом­бе­зна шту­ка. — На­пи­шеш. — Три­май­ся. — До­бре. І ми ро­зі­йшли­ся. Я — у свій ви­мір, во­на — у свій.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.