Шлю­бні пас­тки,

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Окса­на БІЛИК

Па­рі, яка зби­ра­є­ться взя­ти шлюб, ча­сто зда­є­ться, ні­би спіль­не жи­т­тя від­ра­зу пі­сля роз­пи­су в РАЦС пе­ре­тво­ри­ться на каз­ку.

І справ­ді, пер­ший час пі­сля ве­сі­л­ля мо­ло­дя­та щи­ро ра­ді­ють не ли­ше одне одно­му, а й но­вим зо­бов’яза­н­ням і від­по­від­аль­но­сті. За­ко­ха­ність згла­джує всі го­стрі ку­ти, не­до­лі­ки пар­тне­ра ви­да­ю­ться ми­ли­ми, а до­ма­шня ру­ти­на — квін­те­сен­ці­єю сі­мей­но­го ща­стя. Однак за кіль­ка ро­ків усе мо­же змі­ни­ти­ся — і в ба­га­тьох ви­пад­ках ко­лись та­кі ба­жа­ні сто­сун­ки пе­ре­тво­рю­ю­ться на тя­гар. Одні па­ри успі­шно до­ла­ють тру­дно­щі — са­мо­стій­но або за до­по­мо­гою пси­хо­ло­гів, ін­ші роз­лу­ча­ю­ться, а де­які так і жи­вуть ро­ка­ми з по­стій­ним від­чу­т­тям не­вдо­во­ле­н­ня, обра­зи на світ за те, що їхній шлюб ви­яви­ся да­ле­ко не та­ким каз­ко­вим, як га­да­ло­ся.

Із тим, що «ко­жна не­ща­сли­ва сім’я не­ща­сли­ва по-сво­є­му», спе­ре­ча­ти­ся скла­дно, однак чи­ма­ло у не­вда­лих шлю­бах і ти­по­вих про­блем. І хо­ча де­яким ні­як не мо­жна за­по­біг­ти, ча­сти­ну по­ми­лок, що зму­шу­ють нас зго­дом роз­ча­ру­ва­ти­ся в по­дру­жньо­му жит­ті, ми ро­би­мо са­мі, аб­со­лю­тно цьо­го не усві­дом­лю­ю­чи. Пер­ші ро­ки пі­сля ве­сі­л­ля — якраз той час, ко­ли ні­би­то ство­рю­є­ться вла­сна мо­дель сім’ї, але ча­сто та­ка мо­дель геть не жит­тє­зда­тна. Че­рез брак до­сві­ду спіль­но­го жи­т­тя й упев­не­ність у то­му, що «ну в нас, зві­сно, все бу­де до­бре», мо­ло­дя­та ду­же рід­ко за­лу­ча­ють до фор­му­ва­н­ня сво­єї сім’ї ра­ціо, на­то­мість охо­че за­по­зи­чу­ють і ба­тьків­ські по­мил­ки, і су­спіль­ні сте­ре­о­ти­пи, і книж­ко­во-кі­не­ма­то­гра­фі­чні штам­пи. Чи мо­жна уни­кну­ти цих по­ми­лок? Зви­чай­но, осо­бли­во якщо зна­ти, де са­ме при­хо­ва­на пас­тка. Усе для ньо­го/неї По­ки па­нує за­ко­ха­ність, ми всі­ля­ко на­ма­га­є­мо­ся зро­би­ти ко­ха­ним при­єм­не. Хі­ба ж скла­дно що­дня при­но­си­ти дру­жи­ні в ліж­ко фі­лі­жан­ку ка­ви? Хі­ба важ­ко пра­су­ва­ти чо­ло­ві­ко­ві со­ро­чки, щоб він ви­гля­дав че­пур­ним кра­сун­чи­ком? На­що на­пру­жу­ва­ти ко­ха­ну про­бле­ма­ми з ав­то­сер­ві­сом — я сам усе зро­блю. Хі­ба ж я не ха­зя­є­чка — го­ту­ва­ти­му що­дня, аби лю­бий не їв учо­ра­шньо­го. Ва­рі­ан­тів про­я­ви­ти тур­бо­ту про пар­тне­ра без­ліч, і це мо­же ли­ше ті­ши­ти, осо­бли­во якщо та­ке став­ле­н­ня є з обох сто­рін. А от якщо в па­рі один ли­ше да­рує, а ін­ший ли­ше при­ймає — кон­флі­кти не за го­ра­ми.

Якщо не бра­ти до ува­ги істо­рій про не­зем­не ві­чне ко­ха­н­ня, ви­яв­ля­є­ться, що із ча­сом лю­ди по­чи­на­ють ди­ви­ти­ся на свої сто­сун­ки тве­ре­зі­ше. І на­віть най­тур­бо­тли­ві­ший пар­тнер ра­но чи пі­зно за­пи­тає се­бе: «А чо­му ця гра ли­ше в одні во­ро­та? Хі­ба я не маю пра­ва по­ні­жи­ти­ся в ліж­ку за­мість біг­ти го­ту­ва­ти сні­да­нок?» або «Чо­му ли­ше я в цьо­му до­мі ви­рі­шую всі про­бле­ми?» то­що. До­бре, якщо про­ха­н­ня про пев­ний пе­ре­роз­по­діл обов’яз­ків бу­де одра­зу озву­че­не й обго­во­ре­не, але чи­ма­ло лю­дей про­сто мов­чки й да­лі ро­би­ти­муть те са­ме, що й ра­ні­ше, однак за­мість ра­до­сті від­чу­ва­ти­муть роз­дра­ту­ва­н­ня і не­вдо­во­ле­н­ня.

«Дів­ча­та, от ви всі пи­ше­те, що чо­ло­ві­ки вам до­по­ма­га­ють удо­ма. Як вам це вда­ло­ся? Я ра­ні­ше все ро­би­ла са­ма, а те­пер у ме­не про­бле­ми зі спи­ною, не мо­жу на­хи­ля­ти­ся й важ­ке бра­ти в ру­ки, а чо­ло­вік на­че не чує мо­їх про­хань — на під­ло­зі вже сан­ти­ме­тро­вий шар пи­лю­ки. Що ро­би­ти?» — бід­ка­є­ться на фо­ру­мі Оль­га. За­мість кон­стру­ктив­них від­по­від­ей во­на отри­мує до­ко­ри: «А не тре­ба бу­ло від са­мо­го по­ча­тку все тяг­ти на со­бі». І хоч Олі во­ни ні­як не до­по­мо­жуть, зер­но істи­ни в них є — чо­ло­ві­ко­ві, який за 7 ро­ків шлю­бу жо­дно­го ра­зу не тор­кав­ся по­бу­то­вої хі­мії, мо­же бу­ти скла­дно пе­ре­ла­шту­ва­ти­ся. Або ж він про­сто не хо­че на­пру­жу­ва­ти­ся, бо звик, що вдо­ма все ро­би­ться без йо­го уча­сті, і вва­жає, що кра­ще по­че­ка­ти, по­ки дру­жи­на оду­жає, аніж са­мо­му бра­ти­ся за ха­тні спра­ви.

«Ти ме­ні — я то­бі» — прин­цип, що ви­да­є­ться мо­ло­дя­там за­над­то ци­ні­чним. Однак са­ме він най­кра­ще ви­прав­до­вує се­бе в дов­го­тер­мі­но­вій пер­спе­кти­ві: ко­ли ко­ха­н­ня вже не та­ке ша­ле­не, як ко­лись, ми най­біль­ше ці­ну­є­мо в сім’ї під­трим­ку й ро­зу­мі­н­ня. Тож не вар­то на са­мо­му по­ча­тку шлю­бно­го жи­т­тя пе­ре­би­ра­ти на се­бе яко­мо­га біль­ше обов’яз­ків (хо­ча во­ни ще зов­сім не спри­йма­ю­ться як обов’яз­ки). Більш-менш спра­ве­дли­вий роз­по­діл сі­мей­них тур­бот не ли­ше до­по­мо­же уни­кну­ти су­пе­ре­чок з при­во­ду то­го, хто на ко­го ви­тра­тив най­кра­щі ро­ки, а й дасть змо­гу пі­сля на­ро­дже­н­ня ді­тей, змі­ни ро­бо­чо­го гра­фі­ка чи ви­ни­кне­н­ня про­блем зі здо­ров’ям пе­ре­роз­по­ді­ли­ти сі­мей­ні обов’яз­ки без зна­чних кон­флі­ктів. Кра­ще про­мов­чу Роз­мов­ля­ти, роз­мов­ля­ти і ще раз роз­мов­ля­ти — зо­ло­те пра­ви­ло вда­ло­го шлю­бу. Не­ви­слов­ле­на вча­сно обра­за, при­хо­ва­на злість, не­вдо­во­ле­н­ня, яке ми тлу­ми­мо в со­бі, — усе це не зни­кає, а ли­ше на­ко­пи­чу­є­ться і на­ко­пи­чу­є­ться, пе­ре­тво­рю­ю­чись на без­ліч до­ко­рів, що ра­но чи пі­зно ви­ри­ва­ю­ться на­зов­ні й пе­ре­тво­рю­ють зви­чай­ну су­пе­ре­чку на гран­діо­зну свар­ку. В най­тяж­чих ви­пад­ках лю­ди на­віть під час роз­лу­че­н­ня так і не на­ва­жу­ю­ться сфор­му­лю­ва­ти суть пре­тен­зій, зму­шу­ю­чи пар­тне­ра пе­ре­би­ра­ти ва­рі­ан­ти «що ж бу­ло не так».

Зви­чка за­мов­чу­ва­ти про­бле­ми з’яв­ля­є­ться са­ме на по­ча­тку сто­сун­ків, ко­ли нам стра­шні­ше роз­ча­ру­ва­ти пар­тне­ра, ніж про­ков­тну­ти обра­зу. До­да­мо до цьо­го пра­гне­н­ня ство­ри­ти бо­дай ілю­зію іде­аль­ної сім’ї, в якій не бу­ває сва­рок, — і ось за кіль­ка ро­ків пе­ред на­ми вже до­сить ти­по­ве по­друж­жя, яке, за­мість обго­во­рю­ва­ти не­вдо­во­ле­н­ня, раз або два на рік ви­хлю­пує одне на одно­го від­ра пре­тен­зій, ро­зі­бра­ти­ся в яких так і не ви­хо­дить.

У су­спіль­стві вже три­ва­лий час спів­і­сну­ють два по­ляр­ні твер­дже­н­ня: «до­ро­слі лю­ди не змі­ню­ю­ться» і «чо­ло­ві­ка/дру­жи­ну мо­жна пе­ре­ви­хо­ва­ти». Істи­на, як зав­жди, десь по­се­ре­ди­ні. Кар­ди­наль­но змі­ни­ти осо­би­стість зрі­лої лю­ди­ни на­вряд чи вда­сться, якщо, зві­сно, не вда­ва­ти­ся до на­силь­ства, ме­ди­чних пре­па­ра­тів і ма­ні­пу­ля­цій сві­до­мі­стю. З ін­шо­го бо­ку — ми ціл­ком мо­же­мо змі­ни­ти вла­сну по­ве­дін­ку, на­бу­ти но­вих яко­стей або на­віть по­сту­пи­ти­ся де­яки­ми прин­ци­па­ми — якщо са­мі пра­гне­мо цьо­го і ро­зу­мі­є­мо по­тре­бу в та­ких змі­нах. Пер­ші ро­ки шлю­бу — час, ко­ли зав­дя­ки за­ко­ха­но­сті лю­ди го­то­ві пе­ре­жи­ти пев­не при­ти­ра­н­ня, але успі­шним во­но бу­де ли­ше то­ді, ко­ли ми ро­зу­мі­є­мо, що са­ме й для чо­го ма­є­мо «при­ти­ра­ти». А як про це ді­зна­ти­ся без від­вер­тих роз­мов? Кра­ще по­жи­ве­мо з ба­тька­ми Хоч як не­при­єм­но це чу­ти при­хиль­ни­кам тра­ди­цій і «ста­рих ча­сів», але епо­ха роз­ши­ре­них сі­мей ми­ну­ла. За да­ни­ми пе­ре­пи­су на­се­ле­н­ня 2001 ро­ку, най­біль­ший від­со­ток сі­мей в Укра­ї­ні ста­но­ви­ли ну­кле­ар­ні сім’ї — себ­то ті, що скла­да­ю­ться з по­дру­жньої па­ри з ді­тьми чи без ді­тей. Однак пев­ний від­со­ток мо­ло­дят усе ще ро­бить ви­бір на ко­ристь про­жи­ва­н­ня з ба­тька­ми, і ду­же ча­сто при­найм­ні один з пар­тне­рів про цей ви­бір зго­дом шко­дує. Ар­гу­мен­тів «за» жи­т­тя ве­ли­кою ро­ди­ною мо­же бу­ти чи­ма­ло — фі­нан­со­ва не­спро­мо­жність жи­ти окре­мо, ба­жа­н­ня за­оща­ди­ти гро­ші на іпо­те­ку, по­тре­ба в до­по­мо­зі з ма­ли­ми ді­тьми, не­об­хі­дність до­гля­ду за лі­тні­ми ро­ди­ча­ми то­що. Однак не мен­ше бу­де й ар­гу­мен­тів «про­ти», се­ред яких один з най­го­лов­ні­ших — не­мо­жли­вість по­бу­ду­ва­ти пов­но­цін­ну вла­сну сім’ю.

У ва­рі­ан­ті «жи­ти з ба­тька­ми» най­ча­сті­ше ви­грає той, хто за­ли­ша­є­ться жи­ти у вла­сно­му до­мі. Все зви­чне й зна­йо­ме, зав­жди є до ко­го звер­ну­ти­ся по до­по­мо­гу й під­трим­ку, є все не­об­хі­дне для жи­т­тя. З по­гля­ду ін­шо­го, все не так рай­ду­жно — окрім під­ла­што­ву­ва­н­ня під ко­ха­ну лю­ди­ну, до­во­ди­ться вжи­ва­ти­ся у бу­дні чу­жої ро­ди­ни, ді­ли­ти жи­тло, про­ду­кти й фі­нан­си з но­во­спе­че­ни­ми ро­ди­ча­ми. Якщо йде­ться про ве­ли­че­зний бу­ди­нок, де дві сім’ї мо­жуть по­чу­ва­ти­ся аб­со­лю­тно віль­но і зби­ра­ти­ся час від ча­су на спіль­ну тра­пе­зу, — це одне ді­ло, так са­мо як і спів­ме­шка­н­ня ра­зом з іде­аль­ни­ми ба­тька­ми, які да­ють мо­ло­дій сім’ї мо­жли­вість жи­ти ав­то­ном­но і вчи­ти­ся на вла­сних по­мил­ках. В усіх ін­ших ви­пад­ках кон­флі­ктів не уни­кну­ти, бо на­віть най­більш при­я­зне стар­ше по­ко­лі­н­ня має своє уяв­ле­н­ня про те, як ма­ють жи­ти мо­ло­дя­та, і не зав­жди мо­же втри­ма­ти­ся від то­го, щоб по­ді­ли­ти­ся сво­їм цін­ним до­сві­дом.

Окре­ме про­жи­ва­н­ня до­зво­ляє уни­кну­ти си­ту­а­цій, в яких один із чле­нів по­друж­жя по­чу­ва­є­ться за­гар­бни­ком те­ри­то­рії, зай­дою або й не­пов­но­цін­ним чо­ло­ві­ком чи дру­жи­ною. І тру­дно­щі са­мо­стій­но­го жи­т­тя з біль­шою ві­ро­гі­дні­стю збли­зять мо­ло­дят, аніж кон­флі­кти зі стар­шим по­ко­лі­н­ням. А з по­явою ді­тей ча­сто стає оче­ви­дно, що по­тен­цій­ну до­по­мо­гу ба­бу­сі й ді­ду­ся пе­ре­кре­слює їхнє пра­гне­н­ня на­вчи­ти не­до­свід­че­них ба­тьків пра­виль­но пі­клу­ва­ти­ся про ди­ти­ну, ви­хо­ву­ва­ти й роз­ви­ва­ти ма­лю­ка. Тож на­віть якщо ва­рі­ант за­ли­ши­ти­ся в ба­тьків­сько­му до­мі ви­да­є­ться най­більш ра­ціо­наль­ним і при­ва­бли­вим — при­га­дай­те, що за ре­зуль­та­та­ми Все­укра­їн­сько­го до­слі­дже­н­ня «Фа­кто­ри сі­мей­но­го ща­стя», про­ве­де­но­го 2013 ро­ку, в ко­жної тре­тьої па­ри ар­гу­мен­том при роз­лу­чен­ні бу­ло актив­не втру­ча­н­ня ба­тьків у її сі­мей­не жи­т­тя.

«До­свід­че­ні» по­дру­жні па­ри ча­сто ка­жуть, що ро­ди­на — це по­стій­на ро­бо­та над сто­сун­ка­ми і са­мим со­бою. Ро­бо­та вдя­чна, але не зав­жди про­ста. Про це ж ка­жуть і ті, хто й без офі­цій­но­го шлю­бу жи­ве ра­зом про­тя­гом три­ва­ло­го ча­су, — і цей ма­те­рі­ал не для них, бо в та­ких пар з одру­же­н­ням за­зви­чай не змі­ню­є­ться ні­чо­го, крім по­яви штам­пів у па­спор­тах. Але мо­ло­дя­та, які до­сить швид­ко ви­рі­ши­ли по­бра­ти­ся, рід­ко ко­ли до­слу­ха­ю­ться до та­ких ну­дних сен­тен­цій — у них же все бу­де іна­кше, во­ни ж бо жи­ти­муть ща­сли­во, до­по­ки смерть їх не роз­лу­чить. Не чи­та­ти­муть во­ни й кни­жок про пси­хо­ло­гію сто­сун­ків і на­вряд чи ана­лі­зу­ва­ти­муть сто­сун­ки в зна­йо­мих ро­ди­нах, аби за­по­зи­чи­ти для се­бе най­кра­ще й уни­кну­ти чу­жих по­ми­лок. Тож, мо­жли­во, якщо тро­хи біль­ше обго­во­рю­ва­ти за­са­ди вда­ло­го, на на­шу дум­ку, шлю­бу — і не то­ді, ко­ли вже все йде до роз­лу­че­н­ня, а, нав­па­ки, — до одру­же­н­ня, то й сі­мей­них про­блем в Укра­ї­ні тро­хи по­мен­шає.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.