Від сво­бо­ди сло­ва до сво­бо­ди від умов­но­стей

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ -

«Ми жи­ве­мо в уні­каль­ні ча­си, ко­ли пре­са, так зва­на че­твер­та вла­да, в рі­зних кра­ї­нах на­ма­га­є­ться ста­ти, а ча­сом і стає вла­дою пер­шою: ди­ктує пра­ви­ла гри, ке­рує гро­мад­ською дум­кою, змі­нює не про­сто став­ле­н­ня лю­дей до то­го чи ін­шо­го лі­де­ра або дер­жа­ви, а змі­нює на­віть цін­но­сті, вла­сти­ві ці­лим су­спіль­ствам. Че­твер­ту вла­ду ні­хто не оби­рав, їй не да­ва­ли пов­но­ва­жень ви­рі­шу­ва­ти до­лі лю­дей чи ці­лих на­ро­дів, але ча­сом во­на це ро­бить, і ефект від її ро­бо­ти є більш зна­чу­щим, аніж від будь-якої ар­мії сві­ту. Жо­дна вій­на в остан­ні ро­ки не роз­по­чи­на­ла­ся без по­ту­жної ар­ти­ле­рій­ської під­трим­ки сві­то­вої пре­си, жо­ден бій не по­чи­нав­ся без то­чко­во­го бом­бар­ду­ва­н­ня те­ле­ба­че­н­ням, ра­діо та он­лайн-ре­сур­са­ми. Пре­са змі­нює до­лі лю­дей, ра­пто­во ні­ко­му не ві­до­му, ні­чим не при­мі­тну лю­ди­ну, та­ку, як на­при­клад, Ба­рак Оба­ма, ро­бить ге­ро­єм ці­ло­го по­ко­лі­н­ня. І нав­па­ки, ге­роя ці­ло­го по­ко­лі­н­ня, та­ко­го, на­при­клад, як Джу­лі­ан Ас­санж, ро­бить ізго­єм і мар­гі­на­лом. Пре­са мо­же змі­ню­ва­ти до­лі на­ро­дів, глав дер­жав, а іно­ді й кор­до­ни дер­жав.

Фей­ко­ві но­ви­ни дав­но ста­ли пас­ткою для лю­дей, які зви­кли до­ві­ря­ти ве­ли­ким ме­дій­ним іме­нам, до­ві­ря­ти яким не мо­жна дав­но. Ві­двер­та бре­хня, вла­сти­ва ра­ні­ше ли­ше буль­вар­ним га­зе­там, те­пер ти­ра­жу­є­ться і зі сто­рі­нок по­ва­жних ЗМІ, ви­го­ло­шу­є­ться сві­то­ви­ми лі­де­ра­ми».

Цей див­ний, пов­ний ци­ні­зму, пів­то­нів і на­пів­правд текст кіль­ка днів то­му на ро­сій­сько-ки­тай­сько­му фо­ру­мі ви­го­ло­си­ла ке­рів­ник RT Мар­га­ри­та Си­мо­ньян. Текст — кла­си­ка ма­ні­пу­ля­ції: не­сим­па­ти­чний Крем­лю Оба­ма став зраз­ком по­се­ре­дно­сті, Джу­лі­ан Ас­санж, який осів у по­соль­стві Еква­до­ру і не при­хо­вує сво­єї лю­бо­ві до Ро­сії, — ге­ро­єм по­ко­лі­н­ня. Про по­ко­лі­н­ня якої кра­ї­ни йде­ться, Си­мо­ньян де­лі­ка­тно про­мов­ча­ла.

Як і про те, що че­твер­ту вла­ду, тоб­то пре­су, гля­да­чі, чи­та­чі та слу­ха­чі все ж та­ки оби­ра­ють. І ро­блять во­ни це як дав­но за­ве­де­но — кно­пкою на сво­є­му пуль­ті.

У чо­му Си­мо­ньян справ­ді має ра­цію: пре­са дій­сно фор­мує гро­мад­ську дум­ку — зда­ва­ло­ся б, про­пи­сна істи­на, якої вчи­ли в Ін­сти­ту­ті жур­на­лі­сти­ки. ¯ї швид­ко та жорс­тко вкла­ли в го­ло­ви міль­йо­нів жур­на­лі­стів їхні най­пер­ші ре­да­кто­ри ра­зом з пра­ви­лом обов’яз­ко­во­сті ба­лан­су та всіх то­чок зо­ру, по­бла­жли­во ки­нув­ши: «По­ди­вись на CNN», «По­чи­тай The New York Times». Про істо­рію Пу­лі­тце­рів­ської пре­мії, отри­ма­ної одним із най­більш при­ві­ле­йо­ва­них ре­пор­те­рів цьо­го ви­да­н­ня Вол­те­ром Дю­ран­ті 20 ро­ків то­му, мов­ча­ли не менш де­лі­ка­тно, ніж Си­мо­ньян кіль­ка днів то­му.

У 30-ті ро­ки Дю­ран­ті був ке­рів­ни­ком пу­лу за­хі­дних жур­на­лі­стів у Мо­скві, пер­ший ре­пор­тер із ка­пі­та­лі­сти­чної кра­ї­ни, який взяв ін­терв’ю у Йо­си­па Ста­лі­на. Во­но ма­ло свою ці­ну — під час Го­ло­до­мо­ру в Укра­ї­ні Дю­ран­ті опу­блі­ку­вав ві­до­му ста­т­тю «Ро­сі­я­ни хо­чуть їсти, але не го­ло­ду­ють», де пов­ні­стю за­пе­ре­чу­ва­ли­ся фа­кти ка­ні­ба­лі­зму та роз­стрі­лів «за п’ять ко­ло­сків», а пла­но­ву еко­но­мі­ку бу­ло пред­став­ле­но як одне з най­ге­ні­аль­ні­ших ноу-хау. За ста­т­тю Дю­ран­ті одер­жав Пу­лі­тце­рів­ську пре­мію, яку зби­ра­ли­ся від­кли­ка­ти на по­ча­тку 2000-х, але йо­го порт­рет до­ни­ні ви­сить на сті­ні по­ша­ни ла­у­ре­а­тів най­по­че­сні­ших пре­мій в га­лу­зі жур­на­лі­сти­ки. Що­прав­да, не без при­пи­ски: «Фа­кти, на­ве­де­ні в стат­ті, бу­ли спір­ни­ми й ви­кли­ка­ли су­спіль­ний ре­зо­нанс».

Зно­ву ж та­ки, ді­ло бу­ло в 30-ті. Да­лі з За­хі­дним сві­том ста­ла­ся Дру­га сві­то­ва, ре­пор­та­жі Хе­мін­гу­ея з пе­ре­до­вої, ро­ки Кен­не­ді — у пре­сі де­мо­кра­ти­чно­го сві­ту оста­то­чно за­твер­див­ся ба­ланс ду­мок і пе­ре­вір­ка фа­ктів.

На­то­мість у со­ці­а­лі­сти­чній — «хлі­бо­ро­би, що зі­бра­ли ре­кор­дні вро­жаї», за­ту­ли­ли со­бою втом­ле­них кол­го­спни­ків з ві­ді­бра­ни­ми па­спор­та­ми і тру­до­дня­ми за­мість зар­пла­тні.

Світ був по­ляр­ним — чор­ним і бі­лим, де­мо­кра­тія і ди­кта­ту­ра бу­ли яв­ни­ми та різ­ки­ми, як це тіль­ки мо­же бу­ти на пе­ре­до­вій. Пі­сля па­ді­н­ня Бер­лін­сько­го му­ру та за­кін­че­н­ня хо­ло­дної вій­ни пост­ра­дян­ська пре­са пев­ний час три­ма­ла рів­ня­н­ня на За­хід. Але зго­дом по­ст­де­мо­кра­ти­чна ро­сій­ська пре­са — по­збав­ле­на стан­дар­тів і ма­ні­пу­ля­тив­на —не­спо­ді­ва­но ста­ла пе­ре­тво­рю­ва­ти­ся на зра­зок для на­слі­ду­ва­н­ня за­хі­дни­ми бра­та­ми по пе­ру. При­мі­тив­ний по­сил, «віль­ний» від умов­но­стей, за­гор­ну­тий в те­хно­ло­гі­чну обгор­тку, ви­дав­ся над­то ефе­ктив­ним ін­фор­ма­цій­ним за­со­бом, щоб йо­го ігно­ру­ва­ти. Над­то ве­ли­кою спо­ку­сою.

У епо­ху но­вої, гі­бри­дної хо­ло­дної вій­ни світ пе­ре­став бу­ти від­вер­то по­ляр­ним, він вже гі­бри­ди­зує де­мо­кра­тію як яви­ще. На­слід­ком стає гі­бри­ди­за­ція де­мо­кра­ти­чної пре­си, яка до­те­пер слу­жи­ла ще­пле­н­ням від за­ра­же­н­ня сво­бо­ди ві­ру­сом до­ціль­но­сті. Де­фор­му­ю­ться уста­ле­ні уяв­ле­н­ня про стан­дар­ти, ба­ланс ду­мок і фа­ктче­кінг, які зда­ва­ли­ся не­по­ру­шни­ми. «Ка­зус Дю­ран­ті», що був при­крим ви­ня­тком, мо­же ста­ти трен­дом.

За­го­стре­н­ня сто­сун­ків між Трам­пом і ча­сти­ною аме­ри­кан­ських ме­діа, (чер­го­вою де­мон­стра­ці­єю яко­го став по­ши­ре­ний гла­вою Бі­ло­го до­му змон­то­ва­ний ро­лик, де пре­зи­дент США «б’є» лю­ди­ну, облич­чя якої за­кри­то ло­го­ти­пом CNN) — це не тіль­ки й не стіль­ки тиск на сво­бо­ду пре­си, як це мо­же зда­ти­ся на пер­ший по­гляд. Це — на­слі­док «ево­лю­ції» від­но­син між аме­ри­кан­ським по­лі­ти­ку­мом і аме­ри­кан­ськи­ми ме­діа, «ево­лю­ції» і ме­діа, і по­лі­ти­ку­му.

По­чав­ся цей про­цес не вчо­ра, але при­ско­ре­н­ня на­був 2016-го, ко­ли пре­зи­дент­ська кам­па­нія в США уві­йшла в актив­ну фа­зу.

Fox News, ра­зом з The Wall Street Journal і The New York Post, що на­ле­жать ав­стра­лій­сько­му ме­ді­а­ма­гна­ту і дав­ньо­му дру­гу До­наль­да Трам­па Ру­пер­ту Мер­до­ку, не про­сто під­три­ма­ли ре­спу­блі­кан­сько­го кан­ди­да­та, а й ста­ли ча­сти­ною йо­го ви­бор­чої кам­па­нії. Во­ни го­во­ри­ли одно­по­вер­хо­вій про­він­цій­ній Аме­ри­ці са­ме те, що їй хо­ті­ло­ся по­чу­ти: елі­та з бе­ре­гів Атлан­ти­ки (тоб­то ва­шинг­тон­ський істе­блі­шмент) про вас за­бу­ла і ні­ко­ли не по­дбає. Обрав­ши Гіл­ла­рі, ви як і ра­ні­ше бу­де­те го­ду­ва­ти сто­ли­чних дар­мо­їдів, які ні­ко­ли не від­кри­ють для вас ро­бо­чі мі­сця, ні­ко­ли не по­дба­ють про вас, по­га­ні афро­а­ме­ри­кан­ські хло­пці ´вал­ту­ва­ти­муть пе­ре­ля­ка­них бі­лих жі­нок, які по­мил­ко­во здій­сню­ють ні­чну про­біж­ку в по­га­но­му ра­йо­ні мі­ста. Дже­ре­лом зла й ко­ру­пції бу­ло ви­зна­но де­мо­кра­та Гіл­ла­рі Клін­тон, кам­па­нію якої з обра­н­ня в Се­нат ще зов­сім не­дав­но спон­со­ру­ва­ла ро­ди­на Трам­пів. Більш то­го, до­чки Трам­па й Клін­тон дав­но дру­жи­ли.

Улі­тку 2016-го хол­динг Мер­до­ка — чи то для ба­лан­су, чи то для пе­ре­вір­ки, як прой­де пер­ший кон­тро­льо­ва­ний ви­тік ін­фор­ма­ції — у при­та­ман­но­му йо­му сти­лі опри­лю­днив фо­то­гра­фії мо­ло­дої та аб­со­лю­тно го­лої Ме­ла­нії Трамп, ко­мен­тар її чо­ло­ві­ка про те, як йо­му спо­до­ба­ли­ся знім­ки, — і ані сло­ва від го­лов­ної ви­ну­ва­тни­ці «тор­же­ства».

CNN ра­зом з вла­сни­ком те­ле­ка­на­лу, Те­дом Тер­не­ром, які під­три­му­ва­ли де­мо­кра­ти­чно­го кан­ди­да­та Гіл­ла­рі Клін­тон, мо­мен­таль­но за­го­во­ри­ли про за­кон­ність пе­ре­бу­ва­н­ня в кра­ї­ні юної сло­вен­ської мо­де­лі, по­ру­ше­н­ня нею аме­ри­кан­сько­го ім­мі­гра­цій­но­го за­ко­но­дав­ства, яке рі­шу­че за­бо­ро­няє вла­сни­кам ту­ри­сти­чних віз будь-яку тру­до­ву ді­яль­ність на те­ри­то­рії США. До сло­ва, са­ме це обме­же­н­ня актив­но від­сто­ює сам Трамп.

Ці не­ве­ли­чкі су­ти­чки пре­си й по­лі­ти­ків не бу­ли пер­ши­ми про­ві­сни­ка­ми на­бли­же­н­ня бу­рі, але до мо­мен­ту ви­бо­рів 2016 ро­ку над штаб-квар­ти­ра­ми най­біль­ших аме­ри­кан­ських те­ле­ком­па­ній лі­та­ли зграї аль­ба­тро­сів упе­ре­міш з ла­стів­ка­ми.

Під кі­нець пре­зи­дент­ських пе­ре­го­нів там усе ще на­ма­га­ли­ся до­три­му­ва­ти­ся по­лі­ти­ки при­су­тно­сті двох ду­мок у одно­му ре­пор­та­жі — так бу­ло до офі­цій­но­го ого­ло­ше­н­ня вій­ни між про­де­мо­кра­ти­чни­ми ме­діа і Трам­пом. Тут важ­ко ви­зна­чи­ти, хто пер­ший по­чав: CNN за день до інав­гу­ра­ції ви­пу­стив у ефір сю­жет про те, хто і чо­му ке­ру­ва­ти­ме кра­ї­ною, якщо пре­зи­ден­та і ві­це-пре­зи­ден­та США вб’ють під час інав­гу­ра­ції. Лі­дер віль­но­го сві­ту обра­зив­ся і не пу­стив жур­на­лі­стів ви­ще­зга­да­но­го те­ле­ка­на­лу на інав­гу­ра­цій­ні за­хо­ди. Ті взя­ли­ся за ро­зум і під час транс­ля­ції всту­пу До­наль­да Трам­па на пре­зи­дент­ську по­са­ду, на­зва­ли це­ре­мо­нію «чу­до­вою» і «ча­рів­ною». Да­лі бу­ло біль­ше: до­сьє бри­тан­сько­го шпи­гу­на Крі­сто­фе­ра Сті­ла про роз­ва­ги Трам­па в Мо­скві — орен­ду ко­ли­шньо­го лю­ксу Оба­ми та за­про­ше­н­ня дво­хтрьох ро­сій­ських по­вій, що ви­ко­на­ли «зо­ло­тий дощ» пря­мо на ко­ли­шнє тим­ча­со­ве ло­же 44-го пре­зи­ден­та США як знак най­біль­шої не­по­ва­ги.

Подаль­ші діа­ло­ги пре­си та пре­зи­ден­та ви­гля­да­ли при­бли­зно так:

— Па­не пре­зи­ден­те, що­до ви­то­ків ін­фор­ма­ції — це фаль­шив­ка чи справ­жній ви­тік?

— Ви­тік справ­жній, ви ж один з тих, хто про них пи­сав і роз­по­від­ав, я про те, що ви­то­ки справ­жні. Но­ви­ни — фаль­шив­ка, то­му що ба­га­то но­вин фаль­ши­ві. От зав­тра там у них на­пи­шуть: До­нальд Трамп оса­та­нів і зну­щав­ся. Ка­жу вам. Ви зна­є­те, ви без­че­сні лю­ди. А я не са­та­нію і не зну­ща­ю­ся. Я це лю­блю, чу­до­во про­во­джу час, але зав­тра за­го­лов­ки бу­дуть ота­ки­ми: До­нальд Трамп оса­та­нів і зну­щав­ся. Бу­ло б здо­ро­во, щоб ви ро­зумі­ли, як­би ми до­мо­ви­ли­ся з Ро­сі­єю. Але зав­тра ви на­пи­ше­те: До­нальд Трамп хо­че дру­жи­ти з Ро­сі­єю, і це жа­хли­во. А це не жа­хли­во, це до­бре.

— Па­не пре­зи­ден­те, спа­си­бі ве­ли­ке, мі­сте­ре пре­зи­ден­те, пи­та­н­ня! — З яко­го ви ви­да­н­ня? — Бі-бі-сі. — Ще одна кра­са не­зем­на. — Ага, не­за­ле­жна, віль­на й че­сна. — Як CNN, так? Да­вай­те-но кра­ще по­ди­ви­мо­ся, чи є у нас дру­жні ре­пор­те­ри?..

Не­уго­дну пре­су ви­га­ня­ли з прес­бри­фін­гів, за­бо­ро­ня­ли до­ступ, не­що­дав­но за­бо­ро­ни­ли ро­би­ти ві­део­за­пис і он­лайн-транс­ля­цію прес-бри­фін­гів у Бі­ло­му до­мі. На­то­мість жур­на­лі­стам до­зво­ли­ли «здій­сню­ва­ти» за­пис зву­ку. Два дні CNN по­ка­зу­вав чор­ний екран, за яким го­лос, «схо­жий на го­лос прес­се­кре­та­ря Бі­ло­го до­му», роз­по­від­ав про но­ві до­ся­гне­н­ня адмі­ні­стра­ції. На тре­тій за­мість чор­но­го екра­на на CNN з’яви­ли­ся ске­тчі з прес-кім­на­ти Бі­ло­го до­му: ту­ди ра­зом з жур­на­лі­стом і фа­хів­цем зі зву­ку від­пра­ви­ли ху­до­жни­ка.

Ко­лись де­мо­кра­ти­чна пре­са, на яку рів­ня­ла­ся до­бра ча­сти­на зем­ної ку­лі, пе­ре­тво­ри­ла­ся на жур­на­лі­сти­ку ви­то­ків — жур­на­лі­стам ано­нім­но від­прав­ля­ли на до­ма­шні адре­си то пер­ші кіль­ка сто­рі­нок по­да­тко­вої де­кла­ра­ції 45-го пре­зи­ден­та США — до сло­ва, ціл­ком не­вин­ні до­ку­мен­ти, без кри­чу­щих де­та­лей і во­ла­ю­чих фа­ктів; то зли­ва­ли ін­фор­ма­цію, за якою ра­дник з на­ціо­наль­ної без­пе­ки Бі­ло­го до­му Майк Флінн за­був роз­по­ві­сти про свої ті­сні сто­сун­ки з ро­сій­ським по­слом у США Сер­гі­єм Ки­сля­ком під час про­хо­дже­н­ня пе­ре­вір­ки на без­пе­ку, но­ві й но­ві до­ку­мен­ти ви­кла­да­ли на сайт «Ді­сі­лікс», де во­ни че­ка­ли й че­ка­ють сво­єї пе­ре­вір­ки. Но­ви­ни ша­но­ва­них ме­діа ви­гля­да­ють так: на­ше дже­ре­ло в одній офі­цій­ній уста­но­ві по­ві­до­ми­ло/під­твер­ди­ло... Жо­дних по­си­лань на ім’я чи­нов­ни­ка, жо­дних зга­ду­вань офі­цій­ної уста­но­ви. Ни­ні­шній Бі­лий дім став одні­єю з най­більш за­кри­тих адмі­ні­стра­цій за остан­ні 50 ро­ків. Но­ві чи­нов­ни­ки уни­ка­ють кон­та­ктів з пре­сою так ре­тель­но, що ча­сом при­зна­ча­ють та­єм­ні зу­стрі­чі те­ле­гра­ма­ми на до­ма­шню адре­су.

На­то­мість Трамп, про­ки­да­ю­чись, бе­ре­ться за Твіт­тер, на­зи­ва­ю­чи СNN то фаль­ши­ви­ми но­ви­на­ми, то ін­фор­ма­цій­ним агент­ством афе­ри­стів.

Твіт­тер-ака­ун­ти ме­діа-акти­ві­стів, у свою чер­гу, ви­гля­да­ють так: за кіль­ка днів до ве­ли­ко­го ін­фор­ма­цій­но­го ви­бу­ху жур­на­лі­сти пи­шуть щось на кшталт «тік-тік-тік», пу­блі­ку­ю­чи по­си­ла­н­ня на но­вий ма­те­рі­ал, за­сно­ва­ний на чер­го­во­му ви­то­ку, і не за­бу­ва­ю­чи до­да­ти пе­ред ним сло­во «бум».

Цьо­му обмі­ну люб’язно­стя­ми та обви­ну­ва­че­н­ня­ми не­ма кін­ця й краю. Він не про­сто ство­рює пре­це­дент по­во­дже­н­ня з не­уго­дни­ми ме­діа та жур­на­лі­ста­ми як з об­слу­го­ву­ю­чим пер­со­на­лом. Со­ці­аль­на фун­кція ме­діа як гла­ша­та­їв, вух і очей для ши­ро­ких мас гро­мад­сько­сті ні­ве­лю­є­ться. По­ва­га до їхньо­го сло­ва, до їхньої ро­лі па­дає. На мі­сце ба­лан­су по­зи­цій при­хо­дить жур­на­лі­сти­ка при­ва­тних ду­мок і урив­ча­стих фа­ктів. І цей пре­це­дент є до­во­лі не­без­пе­чним не ли­ше для США, а й для ре­шти сві­ту: якщо аме­ри­кан­ський пре­зи­дент мо­же так «мо­чи­ти» свою вла­сну пре­су, то ін­шим — гріх жа­лі­ти­ся. Осо­бли­во якщо за зви­чкою і в аме­ри­кан­ське по­соль­ство.

Твер­ди­ня аме­ри­кан­ської жур­на­лі­сти­ки (фун­да­мен­том якої слу­гу­вав не­у­хиль­ний ба­ланс пра­ва на сво­бо­ду ви­слов­лю­ва­н­ня та обов’яз­ку пе­ре­ві­ря­ти фа­кти) ря­сніє трі­щи­на­ми не­до­ві­ри. Від­хід від дже­рел ті­шить Мо­скву і три­во­жить Ста­рий Світ, де спо­сте­рі­га­ю­ться схо­жі про­це­си.

Ме­діа не­по­мі­тно і швид­ко пе­ре­ста­ють бу­ти при­ро­дною пе­ре­шко­дою на шля­ху оглу­пле­н­ня су­спіль­ства, при­мі­ти­ві­за­ції по­лі­ти­ки та ви­ро­дже­н­ня мас­шта­бних по­лі­ти­ків.

У та­ких умо­вах Трам­пу лег­ше фор­му­ва­ти но­вий сві­то­вий по­ря­док ден­ний, не об­тя­же­ний від­по­від­аль­ні­стю. На змі­ну тур­бо­ті про еко­ло­гію він від­кли­кає під­пис США під Па­ризь­кою клі­ма­ти­чною уго­дою, на змі­ну тур­бо­ті про мі­гран­тів при­хо­дять но­ві за­бо­ро­ни на в’їзд до США.

Він по­во­ди­ться як ди­ти­на, пі­зна­ю­чи но­ві гра­ні до­зво­ле­но­го, про­во­ку­ю­чи ре­шту сві­ту не так на осми­сле­н­ня вчи­не­но­го, як на емо­цію від ско­є­но­го, — від пов­ної від­ра­зи до аб­со­лю­тно­го за­ми­лу­ва­н­ня. З обов’яз­ко­вим про­мі­жним за­пи­та­н­ням: «Це тіль­ки йо­му так мо­жна?»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.