Ва­лен­ти­на Ва­ра­ва: «Ми пе­ре­не­сли вій­ну в ки­їв­ські ка­бі­не­ти»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ал­ла КОТЛЯР

Ме­ні зав­жди бу­ло ці­ка­во: звід­ки в су­спіль­стві, що зда­ва­ло­ся та­ким амор­фним пі­сля роз­ча­ру­вань По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції, три ро­ки то­му ра­птом з’яви­ло­ся стіль­ки во­лон­те­рів? Ким во­ни бу­ли до всіх цих по­дій?

За­зви­чай ви­яв­ля­є­ться, що і в ми­ну­ло­му, до­во­єн­но­му жит­ті ці лю­ди теж бу­ли актив­ни­ми. Мо­жли­во, в яко­мусь сво­є­му, не та­ко­му ши­ро­ко­му се­гмен­ті. Та на­став час про­яв­лень, — і ці актив­ні лю­ди ра­птом гли­бин­но зро­зумі­ли Уні­вер­саль­ний за­кон збе­ре­же­н­ня енер­гії: ні­що не ви­ни­кає ні­звід­ки й не зни­кає в ні­ку­ди. І ко­ли хо­чеш, щоб не бу­ло бо­лю­че со­ром­но за свою кра­ї­ну, то спо­ча­тку в неї тре­ба щось вкла­сти — вла­сні си­ли, час, енер­гію, ча­сто — нер­ви, і на­віть здо­ров’я. А від си­нер­гії ефект бу­де зна­чно біль­шим, ніж від роз­рі­зне­них дій окре­мих ін­ди­ві­ду­у­мів.

Ме­ні хо­че­ться ві­ри­ти, що май­бу­тнє — са­ме за та­ки­ми лю­дьми. І одна з них — Ва­лен­ти­на Ва­ра­ва, яка вже че­твер­тий рік є актив­ним чле­ном гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «Іні­ці­а­ти­ва Е+». Гро­за мі­ні­стерств і ві­домств. І во­дно­час — жін­ка-со­не­чко, що як ма­гні­том при­тя­гує до се­бе по­зи­тив­них лю­дей, хо­ро­ші но­ви­ни й пе­ре­мо­жні дії. Жін­ка, якої я ні­ко­ли не ба­чи­ла без усмі­шки. — Ва­лен­ти­но, ким ви бу­ли до вій­ни, чим за­йма­ли­ся? — Те­пер я ду­же ці­ную той пе­рі­од і ча­сто по­вер­та­ю­ся до ньо­го по­дум­ки. Вза­га­лі-то, ме­ні не вла­сти­во жи­ти спо­га­да­ми, я зав­жди бі­жу впе­ред. На по­мил­ках сво­їх або мо­їх близь­ких я вчу­ся і йду да­лі. Але остан­нім ча­сом ча­сто пе­ре­гля­даю фо­то­гра­фії з до­во­єн­ної ви­став­ки пі­сля схо­дже­н­ня на Ель­брус — час, ко­ли я актив­но за­йма­ла­ся гір­ським ту­ри­змом.

Кар­па­ти, Крим, Кав­каз, Та­три, Аль­пи, Гі­ма­лаї... Все бу­ло ду­же сер­йо­зно. Я тре­ну­ва­ла­ся кіль­ка ра­зів на ти­ждень — про­біж­ки, тре­на­же­ри. Те­пер на це не ви­ста­чає ні ча­су, ні сил...

У то­му жит­ті я ба­га­то по­до­ро­жу­ва­ла. Мо­гла со­бі це до­зво­ли­ти. Чу­до­ві ман­дрів­ки за кор­дон я вмію ро­би­ти ду­же ма­ли­ми грі­шми. Я цим жи­ла. Це — по­лю­ва­н­ня, адре­на­лін, драйв. Мо­жли­во, ко­лись зро­блю та­кий бі­знес-про­ект.

Що сто­су­є­ться про­фе­сії, то в 1990-х я бу­ла пе­да­го­гом-но­ва­то­ром. Ро­зу­мі­ю­чи, що при­ро­до­знав­ство — це єди­не ці­ле, я впро­ва­ди­ла курс — син­тез гео­гра­фії, біо­ло­гії, хі­мії, фі­зи­ки та астро­но­мії для під­лі­тків. Ці пре­дме­ти для ді­тей за­зви­чай, що на­зи­ва­є­ться, — че­рез глу­хий пар­кан. Мої уро­ки зні­ма­ли на ві­део, ти­ра­жу­ва­ли.

По­тім я бу­ла го­лов­ним ре­да­кто­ром все­укра­їн­ської пе­да­го­гі­чної га­зе­ти «За­вуч». Пі­зні­ше — ди­ре­кто­ром шко­ли. Звід­ти пі­шла пи­са­ти ди­сер­та­цію.

Ну, а по­тім по­чав­ся Май­дан. Це бу­ло «не моє», до­ки ту­ди не ви­йшли сту­ден­ти й не зро­би­ли Май­дан без по­лі­ти­ки. То­ді по­ча­ло­ся: ка­за­ни, ка­ша, пе­чін­ка, по­тім — ме­ди­ци­на й під­піль­ний ла­за­рет для лег­ко­та се­ре­дньо­по­ра­не­них у Лю­те­ран­ській цер­кві, де утво­ри­ла­ся на­ша гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція «Іні­ці­а­ти­ва «Е+».

Ди­сер­та­ція, пев­на річ, на­кри­ла­ся. Я взя­ла ака­дем­від­пус­тку за ста­ном здо­ров’я й не ду­маю, що ко­лись її на­пи­шу. — Про що ди­сер­та­ція бу­ла? — Про те, що ни­ні справ­ді акту­аль­не, — про ди­стан­цій­не на­вча­н­ня. Я, ма­буть, ду­же роз­ча­ру­ва­ла сво­го на­у­ко­во­го ке­рів­ни­ка — чу­до­во­го фа­хів­ця. Але якщо моя ди­сер­та­ція, у кра­що­му ра­зі, при­не­се ко­ристь кіль­ком фрі­кам, які за­ли­ши­ла­ся у стрім­ко де­гра­ду­ю­чій осві­ті, — то від то­го, що я ро­блю те­пер, ко­ристь на­ба­га­то від­чу­тні­ша: це вря­то­ва­ні жи­т­тя і ре­аль­на до­по­мо­га. Отож це мій сві­до­мий ви­бір. — Хто ва­ша сім’я? — Чо­ло­вік — чу­до­вий ми­сте­цтво­зна­вець, ку­ра­тор укра­їн­сько­го про­е­кту на 53-й Ве­не­цій­ській бі­є­на­ле, він ра­ні­ше ча­сто ка­зав ме­ні: «До те­бе я чи­тав книж­ки з ми­сте­цтва, а те­пер — опи­си мар­шру­тів». І вже 30-рі­чний син. — Во­ни за­лу­че­ні у ва­шу актив­ну

гро­мад­ську ді­яль­ність? — Чо­ло­вік спів­чу­ває, але він лю­ди­на ін­шо­го тем­пе­ра­мен­ту. І я вва­жаю, що го­лов­на йо­го до­по­мо­га в то­му, що він ме­не не тіль­ки не при­ду­шив за ці ро­ки, а й що­ран­ку при­но­сить у ліж­ко ка­ву з зе­фір­кою. Він під­три­мує, до­по­ма­гає вдо­ма. Хо­ча я ро­зу­мію: дру­жи­на, яка від’їздить на ти­ждень не­ві­до­мо ку­ди і не­ві­до­мо з ким, — ре­аль­не ви­про­бу­ва­н­ня для чо­ло­ві­ка. Сла­ва Бо­гу, в нас усе на до­ві­рі, й про­блем не­має. Але за­раз я все-та­ки на­ма­га­ю­ся на­дов­го не їха­ти, та й не­об­хі­дно­сті та­кої не­має: кон­це­пція до­по­мо­ги фрон­ту змі­ни­ла­ся.

Син — ай­ті­шник. На ньо­му пра­кти­чно пов­ні­стю вся те­хні­чна під­трим­ка, за­со­би зв’яз­ку та су­про­від. Ко­ли я ку­дись їду, то знаю, що він зав­жди від­сте­жує он­лайн, де я пе­ре­бу­ваю на цей мо­мент. Ві­двез­ти — при­вез­ти, за­ван­та­жи­ти — від­ван­та­жи­ти — це са­мо со­бою зро­зумі­ло. А ін­ко­ли — ще й гро­шо­ва під­трим­ка.

Моя ма­ту­ся, 1938 ро­ку на­ро­дже­н­ня, під час Май­да­ну що­ран­ку, йду­чи на ро­бо­ту повз КМДА, но­си­ла мо­ло­дим лю­дям млин­ці, і до­сі на­ма­га­є­ться пе­ре­да­ти «хло­пцям» 100 грн. — Чим ви за­йма­є­те­ся за­раз? — На­справ­ді ба­га­то чим.

Ко­ли на­ші пі­до­пі­чні (ко­ли­шні па­ці­єн­ти Лю­те­ран­ської цер­кви) на­ве­сні 2014 р. пі­шли до­бро­воль­ця­ми на фронт, ми па­ку­ва­ли їм пер­ші смі­шні апте­чки — па­кет із бин­том та зе­лен­кою. По­тім бу­ли та­кти­чні апте­чки і го­ри ме­ди­ка­мен­тів. Лю­ди да­ва­ли гро­ші, ми за­ку­по­ву­ва­ли. Сор­ту­ва­ли те, що при­си­ла­ли з-за кор­до­ну, і пе­ре­да­ва­ли.

На фронт я по­ча­ла їзди­ти з ве­ре­сня 2014 р. По­сту­по­во ста­ла ро­зу­мі­ти си­ту­а­цію із за­без­пе­че­н­ням і те­пер мо­жу пе­ре­ві­ри­ти будь-яку ін­фор­ма­цію по будь-яко­му під­роз­ді­лу.

Спо­ча­тку го­лов­ним і єди­ним зайня­т­тям бу­ла ме­ди­ци­на. Але вже взим­ку 2014-го ви­яви­ло­ся, що для збе­ре­же­н­ня жи­т­тя та здо­ров’я ду­же ко­ри­сні ще й те­плі ре­чі, а та­кож ге­не­ра­то­ри, при­ла­ди ні­чно­го ба­че­н­ня та те­пло­ві­зо­ри. І я зайня­ла­ся те­хні­чною сфе­рою.

По­тім іно­зем­ці ста­ли пе­ре­да­ва­ти че­рез ме­не ма­ши­ни для вій­сько­вих. Це бу­ло ще в 2014—2015 рр., до за­про­ва­дже­н­ня про­це­ду­ри офі­цій­но­го роз­ми­тне­н­ня. Бу­ли хо­ро­ші кон­та­кти, нам чи­ма­ло до­по­ма­га­ли дру­зі за кор­до­ном, але ме­не му­чи­ло, що, фа­кти­чно, ми за­ли­ша­ли­ся кон­тра­бан­ди­ста­ми й пе­ре­бу­ва­ли по­за за­ко­ном.

У ли­сто­па­ді 2015-го ми зро­би­ли пер­ше офі­цій­не роз­ми­тне­н­ня для АТО. Зві­сно, бу­ло ба­га­то ка­зу­сів: на­ші за­кор­дон­ні дру­зі не ро­зумі­ли, як мо­жна вез­ти по­ро­жню ма­ши­ну, то­му на­пха­ли ту­ди всьо­го. До­ве­ло­ся все окре­мо роз­ми­тню­ва­ти, про­во­ди­ти че­рез сан­стан­цію то­що. То­ді я ви­ко­ри­ста­ла ве­ли­ку си­лу Фес­бу­ку: пи­са­ла про те, які ви­ни­ка­ють ко­лі­зії (а їх бу­ло ба­га­то — са­ме то­ді ми впер­ше сти­кну­ли­ся з не­про­пи­са­ні­стью про­це­дур та рі­зно­чи­та­н­ням в нор­ма­тив­них до­ку­мен­тах); про те, які по­трі­бні до­від­ки і сер­ти­фі­ка­ти. На до­по­мо­гу під­тя­гу­ва­ли­ся не­зна­йо­мі лю­ди. Спіль­ни­ми зу­си­л­ля­ми ми зна­хо­ди­ли кон­та­кти, отри­му­ва­ли по­трі­бні до­ку­мен­ти. На­при­кін­ці ли­сто­па­да ми за­вер­ши­ли пер­ше офі­цій­не роз­ми­тне­н­ня ав­то для АТО (аб­со­лю­тно без­ко­штов­но — ми не пла­ти­ли і не пла­ти­мо не ко­пій­ки!), я опу­блі­ку­ва­ла ал­го­ритм, і ми вві­йшли у пра­во­ве по­ле.

За­раз го­лов­ний на­прям — ма­ши­ни для вій­сько­вих ме­ди­ків. На сьо­го­дні їх пе­ре­да­но по­над 60. Пер­ші 18 бу­ли не­ро­зми­тне­ні. Те­пер усе — тіль­ки офі­цій­но. Ми зна­хо­ди­мо до­но­рів (або во­ни зна­хо­дять нас), на­ма­га­є­мо­ся ма­кси­маль­но швид­ко за­ку­пля­ти, пе­ре­га­ня­ти, роз­ми­тню­ва­ти й пе­ре­да­ва­ти.

І це окре­ма те­ма. То­му що са­ме на­ші ма­ши­ні для АТО ста­ли по­ча­тком три­ва­ло­го кон­флі­кту з Мін­со­цпо­лі­ти­ки, яке «ка­рає» зу­пин­кою ван­та­жів во­лон­тер­ські ор­га­ні­за­ції, що став­лять за­ба­га­то не­зру­чних за­пи­тань про ко­мер­цій­ну гу­ма­ні­тар­ну, ви­ма­га­ють від­кри­то­сті і про­зо­ро­сті в ро­бо­ті ко­мі­сії з ви­зна­н­ня ван­та­жів гу­ма­ні­тар­ни­ми. Так, на 2,5 мі­ся­ці був за­три­ма­ний наш по­за­шля­хо­вик для ме­ди­ків, а по­тім прийня­тий за ти­ми ж до­ку­мен­та­ми, які по­да­ва­ли­ся спо­ча­тку. І це під час Сві­тло­дар­ської ду­ги, Ма­рі­у­по­ля, Ав­ді­їв­ки...

Одна лю­ди­на якось ска­за­ла: «По­мил­ка Ва­лі Ва­ра­ви в то­му, що во­на на­ма­га­є­ться жи­ти за за­ко­на­ми в дер­жа­ві, яка жи­ти за за­ко­на­ми не бу­де і в якій за­ко­ни про­пи­са­ні так, що во­на зав­жди за­ли­ши­ться вин­ною».

От­же, один із на­пря­мів — це ма­ши­ни і все, що з ни­ми пов’яза­не, у то­му чи­слі ле­га­лі­за­ція при­ве­зе­них у 2014—2015 рр., їх ін­вен­та­ри­за­ція та по­ста­нов­ка на ба­ланс. Ми кон­тро­лю­є­мо цей про­цес, спів­пра­цю­є­мо з Мі­н­обо­ро­ни і Ген­шта­бом.

Ще один на­прям, який ви­пли­ває з по­пе­ре­дньо­го, — ви­мо­га від­кри­тих і про­зо­рих про­це­дур у дер­жор­га­нах. Там, де ми з цим зі­штов­ху­є­мо­ся: у Мін­здо­ров’я, Мін­со­цпо­лі­ти­ки, Мі­н­обо­ро­ни.

Де­да­лі біль­ше ви­хо­дить на пер­ший план гу­ма­ні­тар­на сфе­ра. З осе­ні 2014-го у зо­ні АТО ми до­по­ма­га­ли ди­тя­чим уста­но­вам і лі­кар­ням, які ко­лись фі­нан­су­ва­ли під­при­єм­ства, що за­кри­ли­ся. Ми про­дов­жу­є­мо це ро­би­ти. Та­кож до­по­ма­га­є­мо сім’ям за­ги­блих, пе­ре­се­лен­цям.

Рік то­му, спіль­но зі Львів­ською осві­тньою фун­да­ці­єю, че­рез яку діє аме­ри­кан­ський Фонд Джин­джер, для сім’ї з п’ятьма при­йом­ни­ми ді­тьми ми ку­пи­ли бу­ди­нок у Слов’ян­ську. За­раз ро­би­мо ре­мон­ти в бу­дин­ках чо­ти­рьох ро­дин за­ги­блих і зни­клих без­ві­сти.

Ко­жна та­ка істо­рія — чор­на прір­ва го­ря. Це ду­же бо­лить. Ба­га­тьом ро­ди­нам до­по­ма­га­ють із рі­зних дже­рел. Пи­та­н­ня на­шої від­по­від­аль­но­сті — до­по­ма­га­ти тим, хто до­по­мо­гу не отри­мує.

Крім то­го, в нас є ком­плекс про­е­ктів по оздо­ров­лен­ню і ре­а­бі­лі­та­ції ді­тей з при­фрон­то­вих те­ри­то­рій в пар­тнер­стві з по­соль­ством Че­ської Ре­спу­блі­ки в Укра­ї­ні. Уже дру­гий рік ми ви­во­зи­мо по­стра­жда­лих від кон­флі­кту ді­тей на ка­ні­ку­ли в Кар­па­ти і Оде­су. В черв­ні 36 ді­тей пе­ре­бу­ва­ли в та­бо­рі «Лі­со­ва за­ста­ва» під Ки­є­вом. За­раз 53 ди­ти­ни з при­фрон­то­вої Лу­ган­щи­ні від­по­чи­ва­ють і зна­йом­ля­ться з «ін­шою» Укра­ї­ною в та­бо­рі у Вер­хо­ви­ні, а 30 ді­тей До­не­тчи­ни — в Кар­па­тах. Всьо­го в цьо­му ро­ці ми пла­ну­є­мо п’ять змін в трьох та­бо­рах, де змо­жуть від­по­чи­ти та оздо­ро­ви­ти­ся 210 ді­тей.

Бо­роть­ба за ду­ші — це окре­ма й ду­же ва­жли­ва ро­бо­та. Ко­ли ми ви­во­зи­ли ді­тей упер­ше, ба­тьки бо­я­ли­ся, що ми їх не по­вер­не­мо, — так то­ді пра­цю­ва­ла про­па­ган­да. Але ді­ти бла­го­по­лу­чно по­вер­та­ли­ся вже ба­га­то ра­зів. Мо­жна скіль­ки зав­го­дно го­во­ри­ти ді­тям про Укра­ї­ну, але зов­сім ін­ша річ — ко­ли ді­ти роз­по­від­а­ють сво­їм ба­тькам про те, як від­по­чи­ли, як до них ста­ви­ли­ся, і про те, яка рі­зна Укра­ї­на; ко­ли по­чи­на­ють го­во­ри­ти укра­їн­ською мо­вою і но­си­ти укра­їн­ську сим­во­лі­ку.

Це ще один наш про­ект, спіль­но з між­на­ро­дним Ро­та­рі-клу­бом, — по­став­ка по­над 500 комп’юте­рів у шко­ли сі­рої зо­ни. Близь­ко 300 комп’юте­рів вже отри­ма­ла­лу­ган­щи­на, ни­ні чер­га До­неч­чи­ни.

Ми та­кож пла­ну­є­мо ор­га­ні­зу­ва­ти ди­стан­цій­ні кон­та­кти з пар­тне­ра­ми з CODE Club, щоб до­по­мог­ти ді­тям і вчи­те­лям опа­ну­ва­ти про­гра­му­ва­н­ня. А на­сту­пно­го ро­ку, спо­ді­ва­є­мо­ся, ці ді­ти змо­жуть по­їха­ти у най­кра­щий ай­ті­шний та­бір. — Ви ду­же пе­си­мі­сти­чно від­гу­кну­ли­ся про укра­їн­ську осві­ту. Чо­му? — Це, ма­буть, за­галь­на тен­ден­ція — спри­йма­ти ба­жа­не за дій­сне, при­пу­ска­ю­чи, що все від­бу­ва­є­ться так, як хо­че ке­рів­ни­цтво.

Ба­га­то мо­їх дру­зів за­ли­ши­ли­ся у сфе­рі осві­ти. Зро­зумі­ло, що це — прі­о­ри­те­тна га­лузь. Це — май­бу­тнє. І в неї по­трі­бно вкла­да­ти гро­ші, яких не­має. З осві­ти пі­шли май­же всі про­фе­сіо­на­ли ви­со­ко­го рів­ня, до яких за­ра­хо­вую й се­бе. Я по­вер­ну­ла­ся б, але не в цю, аб­со­лю­тно без­глу­зду, си­сте­му. До­бре від­чу­ваю тен­ден­ції й ро­зу­мію, що шко­ла в ни­ні­шньо­му ви­гля­ді вми­рає. Ми ро­би­мо ко­сме­ти­чний ре­монт бу­дів­лі, у якій про­ті­кає дах і руй­ну­ю­ться сті­ни; на­ма­га­є­мо­ся збе­рег­ти те, що тре­ба швид­ко пе­ре­бу­ду­ва­ти. Але до­сяг­ти успі­ху без фі­нан­су­ва­н­ня не­мо­жли­во. Це на­справ­ді теж те, що бо­лить. — Хі­ба в нас не всі ре­фор­ми так

від­бу­ва­ю­ться? — На жаль. Я до­бре ба­чу це на при­кла­ді Мі­н­обо­ро­ни й Мін­со­цпо­лі­ти­ки, де знаю си­ту­а­цію вза­га­лі як ін­сай­дер. Прав­да ні­ко­му не ці­ка­ва й не по­трі­бна. Ді­а­ло­гу як не бу­ло, так і не­має. В Мін­со­цпо­лі­ти­ки не­має на­віть більш-менш аде­ква­тної ре­а­кції. У чи­нов­ни­ків є та­ка со­бі іде­аль­на кар­тин­ка, яку во­лон­те­ри їм псу­ють сво­ї­ми не­при­єм­ни­ми, не­прийня­тни­ми, а то­му «не­прав­ди­ви­ми» ре­а­лі­я­ми.

Це окре­ма сум­на те­ма. І за­раз ми ро­зу­мі­є­мо, що в нас не­має силь­но­го де­пу­тат­сько­го ре­сур­су, оскіль­ки де­пу­та­ти не хо­чуть за­гли­блю­ва­ти­ся в та­кі не­пі­ар­ні те­ми. На­ша зброя — тіль­ки опу­блі­ку­ва­н­ня ін­фор­ма­ції. — На що ви жи­ве­те весь цей час? — По­ки що ме­не тер­пить і під­три­мує чо­ло­вік. До­по­ма­гає син. У ГО «Іні­ці­а­ти­ва Е+» бу­ло кіль­ка про­е­ктів, які пе­ред­ба­ча­ли го­но­ра­ри.

Зна­є­те, че­рез мої ра­хун­ки про­хо­дять ве­ли­че­зні гро­ші, але ме­ні ні­ко­ли на­віть не кор­ті­ло взя­ти звід­ти щось хо­ча б тим­ча­со­во. Ко­ли в сер­пні 2014-го я зро­зумі­ла, що не в змо­зі за­пам’ята­ти всі при­бу­тки й ви­да­тки, то зро­би­ла та­бли­чку, в якій за­зна­чаю но­ме­ри че­ків, що і де ку­пле­но.

За на­ту­рою я лю­ди­на жит­тє­ра­ді­сна і ду­же до­вір­ли­ва. Але по­дії остан­ніх трьох ро­ків ба­га­то чо­му на­вчи­ли ме­не. По-пер­ше, жи­ти з мі­ні­му­мом гро­шей, і це ра­дує. По-дру­ге, — ве­ли­че­зної не­до­ві­ри, і це при­кро. За­раз у ме­не до­сить ба­га­то сил й ча­су за­би­рає пе­ре­вір­ка ін­фор­ма­ції та лю­дей. На жаль, є чи­ма­ло тих, хто пра­гне ском­про­ме­ту­ва­ти во­лон­те­рів, у то­му чи­слі й осо­би­сто ме­не. Во­ни су­дять по со­бі й не ро­зу­мі­ють, що на­став час слу­жі­н­ня ін­шим лю­дям. — Ви не вто­ми­ли­ся? За­раз ба­га­то го­во­рять про ви­го­ря­н­ня во­лон­те­рів. — Так, це є, зві­сно. Ба­ланс вій­ни й ми­ру в мо­є­му осо­би­сто­му жит­ті, у мо­є­му вну­трі­шньо­му до­сві­ді ду­же по­ру­ше­ний. Вій­на до­мі­нує. Я ро­зу­мію, що тре­ба з со­бою щось ро­би­ти, шу­ка­ти за­со­би по­вер­не­н­ня до ми­ру. Я по­ча­ла хво­рі­ти. Фі­зи­чно — сил не­має, це прав­да. Вто­ма бо­же­віль­на. Кіль­ка ра­зів я на­ма­га­ла­ся ви­їха­ти від­по­чи­ти, але це не ви­хо­дить, ко­ли не мо­жеш ви­мкну­ти те­ле­фон. Нас за­ли­ша­є­ться де­да­лі мен­ше. Ре­сур­сів — та­кож.

Іно­ді ФБ під­ки­дає по­сти рі­чної дав­но­сті, і я ро­зу­мію, що за­йма­ю­ся одним і тим са­мим і що на­справ­ді ми за­йшли не­да­ле­ко.

Хо­ча є якісь пе­ре­мо­ги, які ре­аль­но окри­ля­ють і да­ють си­ли. Ме­ні зда­є­ться, що під­ви­щу­є­ться якість на­шої ро­бо­ти. — Чи ста­ви­те ви со­бі якісь тер­мі­ни, ко­ли «зав’яже­те» з во­лон­тер­ством? — Ра­ні­ше ста­ви­ла. Ми ма­ли за­кін­чи­ти вій­ну до 1 ве­ре­сня 2014 р. Але цьо­го не ста­ло­ся. І я пе­ре­ста­ла вста­нов­лю­ва­ти тер­мі­ни.

Але кон­це­пція до­по­мо­ги істо­тно змі­ню­є­ться. З Л.ли­тви­но­вою, О.су­хо­ру­ко­вою, Д.осмо­лов­ським, Д.бі­ло­усом та ба­га­тьма ін­ши­ми ми, фа­кти­чно, пе­ре­не­сли вій­ну в ки­їв­ські ка­бі­не­ти. Зві­сно, це сум­нів­не за­до­во­ле­н­ня, ко­ли мі­ністр со­цпо­лі­ти­ки А.ре­ва ка­же, що чи­тає мої по­сти у Фейс­бу­ці й ди­ви­ться ін­терв’ю. Однак на про­тя­гом ти­жня пі­сля одно­го з та­ких по­стів, пі­сля пів­ро­ку без дії в Оле­шках Хер­сон­ської обла­сті зби­ра­є­ться ко­мі­сія і при­ймає рі­ше­н­ня про ком­пен­са­цію за жи­тло сім’ї за­ги­бло­го бій­ця, в які є двоє ма­лень­ких ді­тей. Тоб­то як мі­ні­мум, чи­нов­ни­ки зму­ше­ні ре­а­гу­ва­ти.

На­справ­ді це ду­же бо­ля­че. У ме­не ба­га­то дру­зів за кор­до­ном. І ко­ли я за­пи­тую, як у них ви­рі­шу­ють си­ту­а­цію, ко­ли між хай не­ве­ли­кою, але актив­ною ча­сти­ною су­спіль­ства і яки­мось дер­жав­ним ор­га­ном ви­ни­кає на­пру­га, дру­зі по­ясню­ють, що та­ко­го про­сто не мо­же бу­ти. У та­кій си­ту­а­ції ді­а­лог із не­за­до­во­ле­ною ча­сти­ною су­спіль­ства іні­ці­ю­ють са­мі держ­чи­нов­ни­ки, оскіль­ки ро­зу­мі­ють: во­ни — найня­ті пра­ців­ни­ки, і їхнє зав­да­н­ня — або пе­ре­ко­на­ти акти­ві­стів, або ви­зна­ти, що во­ни бу­ли не­пра­ві. Якщо кон­флікт не вщу­хає, за­про­шу­ють зов­ні­шніх мо­де­ра­то­рів.

У на­шій си­ту­а­ції з Мін­со­цпо­лі­ти­ки все іна­кше. Чи­нов­ни­ки ре­а­гу­ють, але зде­біль­шо­го від­бу­ва­є­ться імі­та­ція ді­а­ло­гу з акти­ві­ста­ми. Хо­ча на­ша сер­йо­зна пе­ре­мо­га — те, що на офі­цій­но­му сай­ті Мін­со­цу те­пер ви­кла­да­ю­ться всі до­ку­мен­ти що­до гу­ма­ні­тар­ки. І про­ти­прав­ні дії мо­жна від­сте­жу­ва­ти. Про­сто ма­ло ко­му під си­лу до­ко­па­ти­ся, оскіль­ки з са­мо­го по­ча­тку все пе­ре­вер­ну­то з ніг на го­ло­ву. Ви­я­сни­ти фей­ко­вість гу­ма­ні­тар­но­го ван­та­жу в мо­мент по­да­чі до­ку­мен­тів не­мо­жли­во, — по­трі­бно ана­лі­зу­ва­ти зві­ти, з яких стає зро­зумі­ло, що й ку­ди пі­шло.

На­при­клад, у се­ре­дньо­му за ти­ждень по лі­нії гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги про­хо­дить 500—600 тонн то­ва­рів ти­пу се­конд-хенд. Скіль­ки їх, зре­штою, над­хо­дить у про­даж як но­ві ре­чі зі зрі­за­ни­ми бир­ка­ми?

Від по­ча­тку ми не бу­ли на­ла­што­ва­ні на вій­ну. Для цьо­го в нас не­має ні сил, ні ре­сур­сів. Ми й так іде­мо в усіх на­прям­ках одно­ча­сно. Але ко­ли ми по­ба­чи­ли, що на­ші ван­та­жі зу­пи­ня­ють без­під­став­но, а якісь ін­ші ван­та­жі так са­мо без­під­став­но про­пу­ска­ють, — ми ста­ли ста­ви­ти за­пи­та­н­ня. У ре­зуль­та­ті, ми ста­ли не­уго­дни­ми. Бу­ли іні­ці­йо­ва­ні пе­ре­вір­ки всіх отри­му­ва­чів гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги від БФ «Свої», ГО «Об’єд­на­ня во­лон­те­рів За­по­ріж­жя», ГО «Іні­ці­а­ти­ва Е+». — Львів­ські во­лон­те­ри на чо­лі з Ро­сти­сла­вом Ма­ку­хою про­ве­ли все­бі­чне і гли­бо­ке роз­слі­ду­ва­н­ня що­до гу­ма­ні­тар­ки. Не­дав­но во­но бу­ло пред­став­ле­не у про­гра­мі «Слід­ство. Ін­фо». Зі­бра­ні ни­ми да­ні фа­кти­чно є до­ка­за­ми. Це квін­те­сен­ція то­го, що від­бу­ва­є­ться під кри­лом Мін­со­цпо­лі­ти­ки. У ме­не за­пи­та­н­ня: що да­лі? Що з цьо­го при­во­ду ка­жуть за­кор­дон­ні дру­зі? — Це ви­зна­н­ня не­ком­пе­тен­тно­сті, пі­сля яко­го ма­ють бу­ти від­став­ка й су­до­ве роз­слі­ду­ва­н­ня. Та­ке не мо­же від­бу­ва­ти­ся без ко­ру­пцій­ної скла­до­вої. Від­по­від­но, це кри­мі­наль­не й адмі­ні­стра­тив­не пра­во­по­ру­ше­н­ня.

З по­ру­ше­н­ня­ми, які мо­жна по­ясни­ти тіль­ки ко­ру­пці­єю, ми сти­ка­є­мо­ся по­стій­но. Про­хо­дять со­тні ти­сяч тонн се­конд-хен­ду, ква­ше­на ка­пу­ста й ко­шер­на їжа, з яки­ми, за до­ку­мен­та­ми, від­бу­ва­ю­ться всі­ля­кі ча­рів­ні пе­ре­тво­ре­н­ня. При цьо­му ре­аль­ні ван­та­жі для вій­сько­вих і ци­віль­них в зо­ні АТО са­бо­ту­ю­ться чи­нов­ни­ка­ми.

Де­да­лі біль­ше ве­ли­ких за­кор­дон­них до­но­рів від­мов­ля­ю­ться пра­цю­ва­ти з укра­їн­ськи­ми держ­стру­кту­ра­ми. Хі­ба що в них зав’яза­ло­ся пар­тнер­ство з МЧС, із Чер­во­ним Хре­стом, з Мі­н­обо­ро­ни. На­ші за­кор­дон­ні дру­зі обу­ре­ні. І все ча­сті­ше за­пи­ту­ють: мо­же, Укра­ї­ні вза­га­лі не по­трі­бна до­по­мо­га? — Чи бу­ла якась ре­а­кція від Мін­со­цпо­лі­ти­ки на це роз­слі­ду­ва­н­ня? В ін­терв’ю DT.UA мі­ністр со­цпо­лі­ти­ки А.ре­ва за­явив, що з во­лон­те­ра­ми зу­стрі­не­ться вже в су­ді, ку­ди во­ни на ньо­го по­да­ли. Крім то­го, ска­зав, що від­діл з пи­тань гу­ма­ні­тар­ки він ро­зі­гнав, і те­пер там — но­ві лю­ди. — Я не знаю про офі­цій­ну ре­а­кцію. Але по­чне­мо з то­го, що ке­рів­ни­ка від­ді­лу гум­до­по­мо­ги Ма­кси­ма До­цен­ко звіль­не­но за вла­сним ба­жа­н­ням.

«Гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція «Іні­ці­а­ти­ва Е+» і БФ «Свя­тої По­кро­ви» по­да­ли в суд на Мін­со­цпо­лі­ти­ки 30 гру­дня 2016 р. За те, що ро­бо­ча гру­па з пи­тань ви­зна­н­ня ван­та­жів гу­ма­ні­тар­ни­ми при Мін­со­цпо­лі­ти­ки без­під­став­но ви­ма­гає до­ку­мен­ти, яких не­має в ре­ко­мен­до­ва­но­му спи­ску. І в нас є під­ста­ви вва­жа­ти, що це — са­бо­таж.

Де­нис Осмо­лов­ський із «Єди­ної слу­жби пра­во­вої до­по­мо­ги» — наш по­стій­ний юри­ди­чний пар­тнер — пі­дго­ту­вав до­ку­мен­ти про по­ру­ше­н­ня, які від­бу­ва­ю­ться. Від­по­від­но до за­ко­ну, з мо­мен­ту по­да­чі за­яви до мо­мен­ту її роз­гля­ду, а в іде­а­лі — й ви­не­се­н­ня рі­ше­н­ня, має ми­ну­ти не біль­ше мі­ся­ця. Однак суд був при­зна­че­ний аж на 5 кві­тня 2017 р. За­сі­да­н­ня бу­ло те­хні­чним. На­сту­пне при­зна­че­не... на 19 ве­ре­сня. Це — па­ра­ліч су­до­вої си­сте­ми, по­ру­ше­н­ня пра­ва на своє­ча­сний і спра­ве­дли­вий роз­гляд спра­ви, а та­кож при­від до по­зо­ву в Єв­ро­пей­ський суд. — Не­дав­но одна з мо­їх спів­ро­змов­ниць по­зна­чи­ла ці­ка­ву рі­зни­цю між мрі­єю та ба­жа­н­ням. Мрія — це щось, що не по­тре­бує обов’яз­ко­во­го вті­ле­н­ня, з чим про­сто при­єм­но пе­ре­бу­ва­ти по­руч. Ба­жа­н­ня пе­ред­ба­чає по­ста­нов­ку ці­лей, роз­ра­ху­нок і дії. Які у вас мрії та ба­жа­н­ня? Чи змі­ни­ли­ся во­ни за цей час? — Ко­лись я на со­бі ду­же го­стро від­чу­ла, що не­здій­сне­не пе­ре­жи­ти важ­че, ніж не­здій­снен­не.

До вій­ни я ба­га­то по­до­ро­жу­ва­ла, за кор­до­ном бу­ва­ла ра­зів три­чо­ти­ри на рік. Я ду­же лю­блю Іта­лію, осо­бли­во ма­лень­кі мі­сте­чка. В одно­му з та­ких синь­йор по­хи­ло­го ві­ку тра­ди­цій­но за­пи­тав ме­не, звід­ки ми. Я від­по­ві­ла — з Укра­ї­ни, й очі­ку­ва­ла тра­ди­цій­но за­хо­пле­них ви­гу­ків: «О! Шев­чен­ко, Кли­чко...» Але він ска­зав: «Я знаю про Укра­ї­ну. Там стра­шна ко­ру­пція».

Я не від­чу­ва­ла се­бе то­ді та­кою вже па­трі­о­ткою, але до­бре пам’ятаю, яким го­стрим був мій со­ром за свою кра­ї­ну. І на Май­да­ні 2013-го я зро­зумі­ла: щоб не пе­ре­жи­ти цьо­го со­ро­му ще раз, тре­ба щось ро­би­ти. Зві­сно, я то­ді не ро­зумі­ла, з якою си­сте­мо­ю­мон­стром ми зі­штов­хну­ли­ся. За­те до­бре ба­чи­ла си­лу си­нер­гії — як зро­ста­ють ін­ди­ві­ду­аль­ні мо­жли­во­сті об’єд­на­них спіль­ною ме­тою лю­дей.

Два та­ких го­стрих пе­ре­жи­ва­н­ня-ан­ти­по­ди: з одно­го бо­ку — бо­же­віль­ний со­ром за кра­ї­ну, з ін­шо­го — го­стре ба­жа­н­ня ро­би­ти все мо­жли­ве і не­мо­жли­ве, аби пи­ша­ти­ся Укра­ї­ною. Ну і кри­ти­ку­ва­ти кра­ї­ну, по-мо­є­му, має пра­во ли­ше той, хто ви­клав­ся до кін­ця.

За­раз — час ви­яв­ле­н­ня, ко­ли в лю­дях про­яв­ля­є­ться як гір­ше, так і кра­ще. Я ба­чу тих, хто на­ма­га­є­ться на­жи­ва­ти­ся на вій­ні. Є ба­га­то тих, хто вто­мив­ся бо­ро­ти­ся й ви­їхав. Але я ба­чу й чи­ма­ло тих, хто, зрі­ка­ю­чись ам­бі­цій, пра­гма­ти­ки, кар’єри та ко­ри­сті, про­дов­жує йти шля­хом слу­жі­н­ня, щоб хоч тро­хи по­кра­щи­ти на­ше май­бу­тнє.

То­му, ма­буть, мрії для ме­не — це те, що з ка­те­го­рії не­здій­сне­но­го ба­жа­н­ня жи­ти в нор­маль­ній кра­ї­ні пе­ре­йшло в те, чо­му ми мо­же­мо до­по­мог­ти здій­сни­ти­ся. Все змі­ню­є­ться. І про­яв на­ших мрій, і, вла­сне, на­шо­го шля­ху. І сло­во «во­лон­тер» дав­но вже не охо­плює всьо­го, що ми ро­би­мо. Це вже ін­ший рі­вень, ко­ли ми вчи­мо­ся ба­чи­ти і ді­я­ти на ве­ли­ку пер­спе­кти­ву. Ме­ні зда­є­ться, що лю­ди, які про­я­ви­ли­ся в цей час, — це і є май­бу­тнє. Без па­фо­су.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.