На Іва­на, ой, на Ку­па­ла

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Во­ло­ди­мир ОЛІЙНИК

7 ли­пня — свя­то Рі­здва Свя­то­го Про­ро­ка Пред­те­чі і Хре­сти­те­ля Іва­на.

Хри­сти­ян­ський пра­зник, який ди­во­ви­жно по­єд­нав­ся з дав­ньо­слов’ян­ським свя­том Іва­на Ку­па­ла — свя­том лі­тньо­го сон­це­сто­я­н­ня, куль­ту Сон­ця, під­го­тов­ки до зби­ра­н­ня вро­жаю; свя­том мо­ло­ді, очи­сної та шлю­бної ма­гії...

На­вряд чи зна­йде­ться в Укра­ї­ні лю­ди­на, яка б не зга­да­ла вве­че­рі 6 ли­пня, що на­стає ніч на Іва­на Ку­па­ла: зна­ме­ни­та, по­е­ти­чна і ра­зом із тим мо­то­ро­шна, ко­ли цві­те па­по­роть і від­кри­ва­ю­ться скар­би. На ву­ли­ці чи в ро­дин­но­му ко­лі обов’яз­ко­во хтось зга­дає про на­бли­же­н­ня ку­паль­ської (іва­нів­ської) но­чі. На­га­да­ють сво­їм ону­кам про цю ніч ба­бу­сі та­єм­ни­чи­ми істо­рі­я­ми про цвіт па­по­ро­ті, не­влов­ний скарб, лі­со­ви­ків, відьом і ру­са­лок. Зга­да­ють про неї юна­ки і дів­ча­та, бо це най­кра­щий при­від пі­ти вве­че­рі до лі­су, на бе­рег рі­чки і там, без на­до­ку­чли­вої ба­тьків­ської опі­ки, на во­лі по­стри­ба­ти че­рез ку­паль­ський во­гонь, по­во­ди­ти нав­круг ба­га­т­тя хо­ро­во­ди, пу­сти­ти з ви­со­ко­го бе­ре­га сим­вол Сон­ця — за­па­ле­не ко­ле­со — або по­во­ро­жи­ти.

Про свя­то Іва­на Ку­па­ла є згад­ки в ста­ро­дав­ніх дже­ре­лах, зокре­ма в Іпа­ті­їв­сько­му лі­то­пи­сі (ХV ст.). Ось як опи­сує ку­паль­ське свя­то Гу­стин­ський лі­то­пис (ХVІ ст.): «Ку­па­ло, бог оби­лия, яко же у элин Це­рез (Це­ре­ра. — В.О.). Ему же без­ум­нии за оби­лие бла­го­да­ре­ние при­но­ша­ху, егда имя­ше на­ста­ти жни­ва... Се­му Ку­па­лу — би­су еще и до­ныне по ни­коих стра­нах без­ум­нии па­мять со­вер­ша­ют, на­чен­ше ию­ня 23 дня (за гри­го­рі­ан­ським ка­лен­да­рем. — В.О.) в на­ве­че­рие ро­жде­ства Ио­ан­на Пред­те­чи, да­же до жа­твы и да­лий, си­це­вим обра­зом и с ве­че­ра соби­ра­ю­тся про­стая чадь обо­е­го по­ла и со­пле­та­ют се­би вин­цы из ядо­мо­га зе­лия или ко­ре­ния и... во­згни­та­ют огни, ин­ди по­став­ля­ют зе­ле­ную ве­твь и, ем­ше­ся за ру­ци око­ло, обра­ща­ю­тся окрест оно­го огня, по­я­ще свои пи­сни, пе­ре­пли­та­ю­ще ку­па­лом, по­том че­рез оний огнь пре­ска­ку­ют».

У че­хів, сер­бів, бол­гар і по­ля­ків ку­паль­ська ніч на­зи­ва­є­ться «Со­бу­тки». Поль­ський уче­ний Мар­тин Бєль­ський (1495–1575), опи­су­ю­чи Со­бу­тки, за­зна­чав, що в пе­ред­день свя­та дів­ча­та при­но­си­ли в жер­тву (па­ли­ли) тра­ву чор­но­биль, пле­ли він­ки і ни­ми при­кра­ша­ли се­бе. Цьо­го ди­я­воль­сько­го дня во­ни роз­па­лю­ва­ли во­гонь, який до­бу­ва­ли тер­тям, спів­а­ли «са­та­нин­ських» пі­сень, і з ни­ми стри­ба­ли «від ра­до­сті ди­я­во­ли, яким во­ни мо­ли­ли­ся і їх ви­хва­лю­ва­ли, а Бо­га за­бу­ва­ли». У день Рі­здва свя­то­го Іва­на хра­ми сто­я­ли пус­ткою, «бо всі про­во­ди­ли Со­бу­тки з бі­са­ми з уся­ки­ми без­чин­ства­ми». Жін­ки спо­за­ран­ку хо­ди­ли в по­ле зби­ра­ти «ча­рів­не зі­л­ля»: іва­нів цвіт, ло­пух, бо­го­ро­ди­цьку тра­ву — че­брець, ве­дме­же ву­хо — ко­ров’як, які цьо­го дня ма­ли ма­гі­чну си­лу. Дів­ча­та пле­ли з усьо­го то­го він­ки, пу­ска­ли на во­ду й во­ро­жи­ли: чий то­нув, та дів­ка не ви­йде за­між. Та­кож він­ки свя­ти­ли в цер­квах і збе­рі­га­ли їх як обе­ріг про­тя­гом усьо­го ро­ку. Хво­рих лю­дей і тва­рин на­пу­ва­ли на­сто­єм із зі­л­ля тих він­ків.

Сер­би ві­рять, що «Іван-дан» та­кий ве­ли­кий, що сон­це три­чі зу­пи­ня­є­ться на не­бі, по­тім тан­цює і ру­шає да­лі. До цьо­го дня сер­би скла­ли без­ліч пі­сень, в яких зга­ду­ю­ться язи­чни­цькі слов’ян­ські бо­же­ства Ко­ля­да і Ку­па­ло. Серб­ські дів­ча­та на Ку­па­ла зби­ра­ють «іва­нів­ські» кві­ти й тра­ви, во­дять хо­ро­во­ди, стри­ба­ють з па­руб­ка­ми че­рез ба­га­т­тя. А па­сту­хи на­пе­ре­до­дні Іва­но­во­го дня за­па­лю­ють смо­ло­ски­пи й об­хо­дять з ни­ми ове­чі за­го­ро­жі й ко­рів­ни­ки, пі­сля чо­го скла­да­ють смо­ло­ски­пи на най­ближ­чо­му па­гор­бі й спа­лю­ють.

У Бол­га­рії це свя­то зве­ться «Енєв ден». Удо­сві­та дів­ча­та й мо­ло­ди­ці зби­ра­ють кві­ти та лі­кар­ські тра­ви (енє­ві біл­кі), по­тім до схо­ду сон­ця ва­рять їх і від­ва­ром ми­ю­ться для «очи­ще­н­ня від злих ду­хів». Спле­те­ний з кві­тів «енєв ве­нєц» збе­рі­га­ють ці­лий рік і за по­тре­би кла­дуть до ка­диль­ни­ці й оку­рю­ють хво­рих. Зві­сно ж, стри­ба­ють че­рез во­гонь, спа­лю­ють опу­да­ла Ку­па­ла та йо­го жі­но­чо­го від­по­від­ни­ка Ма­ре­ни, во­дять хо­ро­во­ди, спів­а­ють ку­паль­ських пі­сень...

Утім, Ку­па­ла свя­тку­ва­ли не ли­ше в Укра­ї­ні й не ли­ше слов’яни. Обря­ди ку­паль­ської но­чі (роз­па­лю­ва­н­ня ба­гать, стри­ба­н­ня че­рез во­гонь, пле­ті­н­ня він­ків) ще в ХІХ ст. від­бу­ва­ли­ся чи не в усіх зем­лях Ні­меч­чи­ни й граф­ствах Ан­глії. У нім­ців це Іва­нів день, або се­ре­ди­но­лі­тня ніч (Hanstag, Mitte Sommernacht). Са­ме «се­ре­ди­на лі­та» якнай­пов­ні­ше по­яснює ха­ра­ктер і зміст ку­паль­сько­го свя­тку­ва­н­ня, йо­го обря­до­вість. Це за­ли­шки ста­ро­вин­но­го мі­фі­чно­го вша­ну­ва­н­ня куль­ту Сон­ця, яке до­ся­гає на ту по­ру сво­го най­біль­шо­го впли­ву на Зем­лю, пе­ре­ро­джу­ю­чись з те­пло­го в па­лю­че. У до­хри­сти­ян­ські ча­си це бу­ло свя­то вша­ну­ва­н­ня одно­го з со­ня­чних бо­гів слов’ян — Яри­ла. Із ча­сом, під впли­вом хри­сти­ян­ства, з пам’яті стер­ся пер­ві­сний зміст ку­паль­ської но­чі, уяв­ле­н­ня зли­ли­ся, і лю­ди за­бу­ли Яри­ла, свя­тку­ють те­пер ніч під Іва­нів день, а свя­то­му Іва­ну да­ли на­зви­сько Ку­па­ло.

Вша­ну­ва­н­ня лі­тньо­го сон­це­во­ро­ту в язи­чни­ків збі­гло­ся з хри­сти­ян­ським він­шу­ва­н­ням Рі­здва Іва­на Пред­те­чі, так са­мо, як зи­мо­ве сон­це­сто­я­н­ня з Рі­здвом Хри­сто­вим. Звід­си ра­зю­ча ана­ло­гія цих свят: во­ро­жі­н­ня, мі­фі­чні обра­зи, ди­ва при­ро­ди. Під Рі­здво мо­жна чу­ти го­ло­си тва­рин, на­пе­ре­до­дні Ку­па­ла роз­мов­ля­ють тра­ви й де­ре­ва. Та якщо ра­зом із зи­мо­вим сон­це­во­ро­том з’яв­ля­ла­ся на­дія на на­бли­же­н­ня сві­тла й те­пла, з лі­тнім, ко­ли по­чи­нає змен­шу­ва­ти­ся три­ва­лість дня, у сві­до­мо­сті дав­ньої лю­ди­ни ми­мо­во­лі ви­ни­ка­ло уяв­ле­н­ня про не­ми­ну­че осла­бле­н­ня си­ли Сон­ця, про на­ста­н­ня зи­мо­вої тем­ря­ви й хо­ло­дів. Від­так в обря­до­во­сті свя­та, се­ред мо­ро­ку ку­паль­ської но­чі, з’яв­ля­ю­ться злі си­ли, відьми й ча­клу­ни. В Укра­ї­ні в де­яких мі­сце­во­стях іще й до­сі го­спо­ди­ні зве­чо­ра на­пе­ре­до­дні Іва­на Ку­па­ла кла­дуть на під­ві­ко­н­ня й по­ро­ги по­ме­шкань кро­пи­ву — як за­хист від відьом, які в цю мо­то­ро­шну ніч «бу­ва­ють злі­ші, ніж за­зви­чай». А те, що ця ніч справ­ді стра­шна, ви­дно з то­го, що пі­сля Іва­на Ку­па­ла ве­чо­ра­ми з’яв­ля­ю­ться сві­тля­ки («іва­нів­ські хро­ба­ки»), що в на­ро­днім уяв­лен­ні уосо­блю­ють по­мер­лі ду­ші, які тим­ча­со­во ви­йшли «на бі­лий світ».

Роз­па­лю­ва­н­ня ба­гать і стри­ба­н­ня че­рез во­гонь бу­ло ві­до­ме в ба­га­тьох дав­ніх на­ро­дів. У черв­ні, в День во­гню, пер­си здій­сню­ва­ли во­гня­не й во­дя­не очи­ще­н­ня, бо во­ни, як за­зна­чав Ди­ми­трій Ро­стов­ський у Че­тьї­мі­не­ях, скла­де­них на осно­ві ві­зан­тій­ських дже­рел ІХ ст., «ша­ну­ють най­сві­тлі­шу во­гня­ну си­лу». Під час елев­син­ських мі­сте­рій на честь бо­гинь Де­ме­три та її до­чки Пер­се­фо­ни у гре­ків або Це­ре­ри в Ри­мі стри­ба­ли для очи­ще­н­ня че­рез свя­щен­ні во­гні. Ові­дій у сво­їх «Фа­стах» роз­по­від­ає, що й він пе­ре­стри­бу­вав че­рез «три во­гні» і був окро­пле­ний лав­ро­вою гіл­кою, змо­че­ною у во­ді.

Те, що мон­го­ли бу­ли во­гне­по­клон­ни­ка­ми, ві­до­мо. Ни­ко­нів­ський лі­то­пис опо­від­ає істо­рію про кня­зя Ми­хай­ла Все­во­ло­до­ви­ча, який 1246 ро­ку ви­ру­шив ра­зом зі сво­їм ону­ком Бо­ри­сом Ро­стов­ським і бо­я­ри­ном Фе­до­ром до Ба­тия, роз­ра­хо­ву­ю­чи отри­ма­ти Чер­ні­гів­ське кня­зів­ство. За до­ру­че­н­ням ха­на, жер­ці за­про­по­ну­ва­ли кня­зе­ві здій­сни­ти та­тар­ський ри­ту­ал «про­хо­дже­н­ня че­рез очи­сний во­гонь». Це був зви­чай­ний обряд, який мон­го­ли про­хо­ди­ли ледь не що­дня — по­ча­сти для очи­ще­н­ня від хво­роб, а та­кож для за­до­брю­ва­н­ня ті­ней по­мер­лих душ, ко­трі че­рез во­гонь до­лу­ча­ли­ся до «на­дзо­ря­но­го сві­ту». Ру­си­чі від­мо­ви­ли­ся від обря­ду, за що бу­ли стра­че­ні. Зго­дом Цер­ква ка­но­ні­зу­ва­ла му­че­ни­ків.

Утім, во­гню по­кло­ня­ли­ся не всі й не в усі ча­си, де­які пра­ви­те­лі бо­ро­ли­ся з во­гне­по­клон­ством. Карл Ве­ли­кий у сво­їх ка­пі­ту­ля­рі­ях су­во­ро за­бо­ро­няв не­че­сти­ві во­гні. Єпи­скоп Бо­ні­фа­цій Свя­тий 731 ро­ку в Тю­рін­гії під час на­вер­не­н­ня мі­сце­вих жи­те­лів у хри­сти­ян­ство мар­но на­ма­гав­ся пра­зник Яно­во­го во­гню за­мі­ни­ти цер­ков­ним обря­дом.

В Укра­ї­ні гу­ля­н­ня на Іва­на Ку­па­ла цер­ков­на вла­да зав­жди за­су­джу­ва­ла і при­рів­ню­ва­ла до бі­сів­ських обря­дів. У «Жи­тії Во­ло­ди­ми­ра» (XVI ст.) ска­за­но: «В ве­чер зо­брав­ши­ся мла­ден­цы и пан­ны пле­тут вен­ки из зе­лия ра­зно­го, ко­то­рые кла­дут на го­ло­ву и опо­ясу­ю­тся ими; кла­дут зась огонь и бе­ру­тся за ру­ки и око­ло огня оно­го ска­чут, спи­ва­ю­чи пи­сни, в ко­то­рых ча­сто спо­ми­на­ют Ку­па­ла, а по­том през оный огонь пре­ска­ку­ют, би­су оно­му Ку­па­ле офи­ру­ю­чи са­ми се­бе и иных мно­го вымыслов би­сов­ских брид­ких на той час на оных со­бо­ри­щах чи­нят».

Під ти­ском хри­сти­ян­ства від­бу­ло­ся зли­т­тя язи­чни­цько­го обря­ду Ку­па­ла і хри­сти­ян­сько­го свя­та Рі­здва Іва­на Хре­сти­те­ля. Змі­нив­шись змі­стом, язи­чни­цьке дій­ство збе­ре­гло свої ар­ха­ї­чні ри­си, се­ред яких най­ха­ра­ктер­ні­ши­ми є ря­же­н­ня в зі­л­ля, роз­кла­да­н­ня ба­гать, спів­а­н­ня ста­ро­дав­ніх пі­сень: Ку­па­ло, ку­па­ло, де ти зи­му­ва­ло? Зи­му­ва­ло в лі­сі, но­чу­ва­ло в стрі­сі, Зи­му­ва­ло в пір’ячку, лі­ту­ва­ло в зі­л­ля­чку.

Бо­ро­ли­ся з язи­чни­цькою спад­щи­ною Іва­но­во­го дня і в Мо­ско­вії. 1505 ро­ку ігу­мен Спа­со-єлі­а­за­рів­сько­го мо­на­сти­ря Пам­філ у по­слан­ні до Псков­сько­го на­мі­сни­ка пи­сав: «Егда при­хо­дит ве­ли­кий пра­здник Ро­жде­ства Пред­те­чи, исхо­дят огнев­ни­цы му­жи и же­ны ча­ров­ни­цы по лу­гам и по бо­ло­там и в пу­стыни и в ду­бро­вы, ищу­щи смер­тные отра­вы, от тра­вя­но­го зе­лия на па­гу­бу че­ло­ве­ком и ско­том; ту­же и ди­вия ко­ре­нья ко­па­ют на по­тво­ре­ние му­жем своим. Сия вся тво­рят дей­ством дья­во­лим в день Пред­те­чев с при­го­во­ры са­та­нин­ски­ми. А в са­мую свя­тую но­чь ма­ло не весь го­род во­змя­те­тся, и в се­лах взбе­ся­тся в бу­бны и в со­пе­лы, и гу­де­ни­ем струн­ным и вся­ки­ми не­по­до­бными игра­ми са­та­нин­ски­ми, пле­ска­ни­ем и пе­ща­ни­ем, же­нам же и дев­кам и гла­ва­ми ки­ва­ни­ем, и уста­ми их не­при­яз­щнен клич, вся сквер­ная, бе­сов­ския пе­сни, и хреб­том ви­хля­ние, и но­га­ми ска­ка­ние и то­пта­ние. Так то день Ро­жде­ства Ве­ли­ка­го Пред­те­чи пра­здну­ют по своим древ­ним обыча­ям». Але вже 1837 ро­ку про­фе­сор Мо­сков­сько­го уні­вер­си­те­ту Іван Снє­гі­рьов кон­ста­ту­вав: «Ми­фи­че­ская под­клад­ка у ве­ли­ко­рус­ских обыча­ев Ива­но­ва дня дав­ным-дав­но исче­зла, да­же имя Ку­па­лы не со­хра­ни­лось. В Ма­ло­рос­сии же до сих пор уце­ле­ли пе­сни, в ко­то­рых упо­ми­на­е­тся Ку­па­ло. На Украи­не, По­до­лии и Во­лыни в Ку­па­лу, по за­ка­те солн­ца, де­ви­цы соби­ра­ю­тся в одно ме­сто, ку­да при­но­сят ве­твь вер­бы, убран­ную цве­та­ми, и, утвер­див ее в зем­лю, хо­дят во­круг это­го де­ре­ва, на­зыва­е­мо­го у них Ку­пай­ло, и по­ют пе­сни».

Най­більш ав­тен­ти­чно ста­ро­дав­ні до­хри­сти­ян­ські ку­паль­ські обря­ди збе­ре­гли­ся в Бі­ло­ру­сі, де во­ни не­о­дмін­но пов’яза­ні з куль­том во­гню й від­рі­зня­ю­ться від ана­ло­гі­чних обря­дів в Укра­ї­ні. І хо­ча те­пер це свя­тку­ва­н­ня має по­ста­но­во­чний, те­а­траль­ний ха­ра­ктер, уче­ні ХІХ ст. упов­ні до­не­сли до на­ших днів опис тих не­по­втор­них дійств. Зокре­ма Ми­хай­ло За­би­лін 1880 ро­ку пи­сав, що в Мін­ській гу­бер­нії вве­че­рі на­пе­ре­до­дні Іва­на Ку­па­ла вся сіль­ська мо­лодь схо­ди­ла­ся до дво­ру за­вча­сно обра­но­го роз­по­ря­дни­ка свя­та — «ура­дни­ка». За йо­го на­ка­зом одна ва­та­га ру­ша­ла по дво­рах зби­ра­ти всі­ля­кий мо­тлох, а тим ча­сом ін­ша скла­да­ла во­за. Всі де­та­лі для ньо­го бра­ли в рі­зних го­спо­да­рів: в одно­го — ко­ле­са, в ін­шо­го — го­ло­блю, ще в ін­шо­го — ко­ня, шво­рінь... На цьо­му во­зі ви­во­зи­ли не­по­тріб у по­ле і роз­кла­да­ли з ньо­го ба­га­т­тя. Ко­ли во­но роз­го­ра­ло­ся (ма­ло ви­гляд дов­гої лі­нії), «ура­дник» роз­во­див хло­пців і дів­чат по рі­зні бо­ки. Спер­шу стри­ба­ли дів­ча­та, по­тім па­руб­ки. До ку­паль­ської ва­та­ги при­хо­ди­ла най­стар­ша се­лян­ка — «по во­гонь». Щой­но во­на бра­ла го­ло­ве­шку, її по­чи­на­ли про­га­ня­ти, би­ти по­ли­ном, аж по­ки «відьма» не вте­че. У Ві­теб­ській гу­бер­нії ба­га­т­тя роз­па­лю­ва­ли з де­рев, що сто­я­ли у дво­рах на Зе­ле­ні свя­та.

На­сам­кі­нець на­га­да­є­мо най­ро­ман­ти­чні­ше ку­паль­ське по­вір’я про цвіт па­по­ро­ті, який роз­цві­тає ли­ше в ку­паль­ську ніч. Зна­йти та­ку кві­тку пра­кти­чно не­мо­жли­во, бо вся лі­со­ва не­чисть цьо­му про­ти­ви­ться. Однак той, ко­му вда­сться від­шу­ка­ти жа­да­ний цвіт, отри­має ба­гат­ство, дар про­зрі­н­ня май­бу­тньо­го і зда­тність ро­зу­мі­ти мо­ву тва­рин. А ще існує ле­ген­да про роз­рив-тра­ву, яка зна­до­би­ться тим, хто охо­чий до чу­жо­го до­бра, бо це зі­л­ля від­ми­кає будь-які за­су­ви. Та цю тра­ву мо­жуть від­шу­ка­ти тіль­ки ча­клу­ни, відьми або ща­сли­ві во­ло­да­рі цві­ту па­по­ро­ті. Не менш ва­жли­ва пла­кун-тра­ва, що та­кож кві­тне в ку­паль­ську ніч. Це зі­л­ля має ці­лю­щі вла­сти­во­сті: якщо йо­го при­крі­пи­ти до хре­ста бісну­ва­то­го, зці­ле­н­ня не за­ба­ри­ться. А ще на­ші пред­ки ві­ри­ли в мі­фі­чну тра­ву-ар­хи­лін: «хто на­зби­рає че­рез зо­ло­ту або срі­бну грив­ну і бу­де но­си­ти її зав­жди при со­бі, той ні­ко­ли не бо­я­ти­ме­ться ні чор­та, ні ан­ци­хри­ста чи злої лю­ди­ни; а ро­сте зі­л­ля бі­ля ве­ли­кої рі­чки». Про­те ці тра­ви лег­ко не ді­ста­ю­ться про­стим смер­тним. Без хре­ста, сам-один у глу­пу ніч, у дрі­му­чо­му лі­сі, «за­чу­рав­ши» се­бе свя­че­ним ко­лом, шу­кач мо­ли­тов­но зав­ми­рає в очі­ку­ван­ні. Рів­но опів­но­чі лу­нає тріск — це роз­пу­сти­ла­ся брунь­ка і за­ся­я­ла роз­кі­шною чер­во­ною кві­ткою. З пуп’ян­ка чу­ю­ться го­ло­си й ще­бе­та­н­ня, але на ті бі­сів­ські хи­тро­щі не мо­жна зва­жа­ти, тре­ба мер­щій ха­па­ти кві­тку й біг­ти до ха­ти. До­ро­гою во­ло­да­ря цві­ту пе­ре­слі­ду­ва­ти­ме не­чи­ста си­ла, стра­шні чу­до­ви­ська гро­мо­ви­ми го­ло­са­ми стра­ха­ти­муть уті­ка­ча — однак го­ре то­му, хто обер­не­ться: по­гань ро­зір­ве йо­го на шма­тки.

Куль­мі­на­ція лі­та, сон­це вві­йшло у свою най­ви­щу фа­зу, слі­дом за чим по­сту­по­во, але не­від­во­ро­тно на­сту­пає спад при­ро­дної актив­но­сті. За­вер­ши­ло­ся й свя­то Іва­на Ку­па­ла — свя­то, яке ді­йшло до нас з гли­бо­кої дав­ни­ни, свя­то язи­чни­ків і хри­сти­ян, свя­то ду­хов­но­го очи­ще­н­ня че­рез во­гонь і во­ду, свя­то ма­гії і во­ро­жі­н­ня, свя­то ле­генд і по­вір’їв, свя­то мо­ло­ді й не тіль­ки, свя­то ро­ман­ти­ків і за­ко­ха­них.

Не за го­ра­ми осінь — по­ра ве­сіль, які не­о­дмін­но на­во­ро­жив ве­се­лий Ку­пай­ло…

Ніч на­пе­ре­до­дні Іва­на Ку­па­ла. Ген­ріх Се­ми­рад­ський, 1880-ті рр. Львів­ська кар­тин­на га­ле­рея

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.