Жі­но­чі облич­чя вій­ни

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Юлія ВОВКОДАВ

Вій­на, во­на хоч і жі­но­чо­го ро­ду, але су­тність її зов­сім не жі­но­ча. То­му що вій­на — це смерть, а жін­ка — жи­т­тя.

Але не­зва­жа­ю­чи на це, ко­ли при­хо­дить вій­на, є жін­ки, які не мо­жуть бу­ти осто­ронь неї. То­ді жи­т­тя і смерть пе­ре­плу­ту­ю­ться в го­стро-щем­ли­во­му сюр­ре­а­лі­змі. Зга­ду­ю­ться обра­зи. Жі­нок. З рі­зни­ми облич­чя­ми, з рі­зно­го ча­су, з рі­зних міст…

***

... 2015-й, по­тяг Ма­рі­у­поль—ки­їв. Він зав­жди пов­ний вій­сько­вих. У ва­го­ні сто­яв мі­цний чо­ло­ві­чий дух, пе­ре­мі­ша­ний з за­па­ха­ми пи­ва, ков­ба­си й сві­жо­го хлі­ба. Хтось спів­ав про Укра­ї­ну і вій­ну. Хри­пкий чо­ло­ві­чий го­лос, роз­ла­дна­на гі­та­ра, про­ни­кли­ві сло­ва… В кін­ці ва­го­ну, на «бо­ко­ву­шці», си­ді­ла дів­чи­на в одно­строї, гар­на-пре­гар­на. Дов­ге пше­ни­чне во­лос­ся, за­тя­гну­те в ту­гий хвіст, ве­ли­че­зні бла­ки­тні очі й губ­ки бан­ти­ком. Дів­чи­на щось кла­ца­ла в те­ле­фо­ні, по­де­ко­ли по­гля­да­ю­чи у ві­кно. По­тім за­мо­ви­ла чай. Я теж за­мо­ви­ла. По­кли­ка­ла її до се­бе, роз­кри­ла па­чку пе­чи­ва, за­про­по­ну­ва­ла. Во­на пи­ла чай і по­віль­но жу­ва­ла пе­чи­во. Ро­змо­ва не кле­ї­ла­ся, їй не хо­ті­ло­ся го­во­ри­ти. Роз­по­ві­ла ли­ше, що їде у від­пус­тку, са­ма — ме­дик у тан­ко­во­му ба­таль­йо­ні, кон­тра­ктни­ця. Слу­жить май­же рік. — Чо­му пі­шла в АТО? — Так ста­ло­ся, — а в очах ці­лий вир ду­мок і по­чут­тів, які не пе­ре­да­ти сло­ва­ми. Ні­би й хо­ті­ла щось роз­по­ві­сти, але не­си­ла.

Чай швид­ко охо­лов, але дів­чи­на, на­пев­но за зви­чкою, грі­ла ру­ки ко­ло ледь те­плої ча­шки. Май­же ди­тя­чі за­шка­ру­блі паль­чи­ки, ко­ро­ткі, гру­бо обрі­за­ні ніг­ти­ки, дрі­бні трі­щин­ки на су­хій шкі­рі. Але дів­чи­ні на те бу­ло бай­ду­же, во­на грі­ла ру­ки і ду­ма­ла про своє. Про те, що ви­по­від­а­ти по­ки що не­си­ла...

За ві­кна­ми тем­ні­ло. У ва­го­ні ще ти­хень­ко спів­а­ли. Кіль­ка мо­ло­ди­ків у ци­віль­но­му на­ма­га­ли­ся за­го­во­ри­ти до дів­чи­ни, але зов­сім не­зна­йо­мий сол­дат ро­ків п’ят­де­ся­ти ду­же до­хі­дли­во по­яснив, що цьо­го ро­би­ти не вар­то. А во­на ще трі­шки по­кла­ца­ла в те­ле­фо­ні, по­тім ді­ста­ла з гі­гант­сько­го на­плі­чни­ка спаль­ник, пір­ну­ла в ньо­го і швид­ко за­сну­ла. Без ма­тра­ца, без ков­дри. За­па­ко­ва­на бі­ли­зна з си­нім на­пи­сом «Укр­за­лі­зни­ця» так і ли­ши­ла­ся ле­жа­ти на верх­ній по­ли­ці…

***

Чо­му всу­пе­реч тра­ди­цій­но­му уяв­лен­ню укра­їн­ців про жін­ку-бе­ре­ги­ню, яка має си­ді­ти вдо­ма і че­ка­ти на сво­го чо­ло­ві­ка, пред­став­ни­ці «слаб­кої» ста­ті йдуть на вій­ну? Жін­ки-ве­те­ра­ни на це за­пи­та­н­ня за­зви­чай від­по­від­а­ють про­сто — не мо­гла вси­ді­ти вдо­ма. На­то­мість пси­хо­ло­ги за­ува­жу­ють, що, крім мо­жли­вих тра­гі­чних жит­тє­вих об­ста­вин, які спо­ну­ка­ють жін­ку йти на фронт, пси­хо­ло­гі­чни­ми сти­му­ла­ми та­ко­го рі­ше­н­ня є вій­сько­ва ро­ман­ти­ка і під­ви­ще­н­ня са­мо­оцін­ки. Зві­сно, бо­ро­ни­ти Ба­тьків­щи­ну, ри­зи­ку­ю­чи сво­їм жи­т­тям у зо­ні бо­йо­вих дій, — це вчи­нок. Та жін­ка має ти­ся­чу ра­зів зва­жи­ти, адже вій­сько­ва ро­ман­ти­ка з кни­жок і філь­мів да­ле­ка від дій­сно­сті. В блін­да­жах і око­пах жін­ки за­зви­чай по­тер­па­ють від не­мо­жли­во­сті до­три­ма­н­ня еле­мен­тар­ної жі­но­чої гі­гі­є­ни. Ні­би дрі­бни­ця, але в лю­тий хо­лод або не­ща­дну спе­ку — це жа­хли­во. В умо­вах бо­йо­вих дій жін­ка та­кож му­сить за­бу­ти про ги­дли­вість і блю­во­тний ре­флекс, адже вій­на — це ті­ла, по­шма­то­ва­ні сна­ря­да­ми, за­пах кро­ві і тру­пи. І ко­ли на те­бе див­ля­ться бла­галь­ні очі сол­да­ти­ка, яко­му ро­зір­ва­ло че­рев­ну по­ро­жни­ну і пе­ре­мі­ша­ло всі ну­тро­щі, ти ма­єш зці­пи­ти зу­би і ро­би­ти свою спра­ву, аби ста­ло­ся ди­во і він за­ли­шив­ся жи­вим. Крім то­го, під час бою жін­ка аб­со­лю­тно за­бу­ває про свою ва­го­ву ка­те­го­рію та слаб­кі ру­ки. Во­на вдя­гає бро­не­жи­лет ва­гою 12 кг, ка­ску — 3 кг і ви­тя­гає з по­ля бою по­ра­не­них, удві­чі, а то й втри­чі важ­чих за се­бе.

***

2016-й. Дні­про. Пло­ща бі­ля за­лі­зни­чно­го вок­за­лу. Близь­ко шо­стої ран­ку. Се­ред стро­ка­то­го на­тов­пу — лю­ди в ка­му­фля­жі, за­сма­глі, з ве­ли­ки­ми ви­цві­ли­ми на­плі­чни­ка­ми за спи­на­ми. Во­ни ні­би окре­ма ка­ста, три­ма­ю­ться ку­пка­ми. Ро­здив­ля­ю­ться нав­ко­ло зверх­ньо-втом­ле­но, на­че зна­ють щось осо­бли­ве. В одній з ка­му­фля­жних ком­па­ній жін­ка ро­ків со­ро­ка. ¯ї важ­ко від­рі­зни­ти від чо­ло­ві­ків. Теж у ка­му­фля­жі, теж ко­ро­тка стриж­ка. Але во­лос­ся сві­жо­по­фар­бо­ва­не в ка­шта­но­вий ко­лір. І тем­ні оку­ля­ри. Не та­кти­чні, а ве­ли­кі жі­но­чі, із стра­за­ми. Ра­зом із ка­му­фля­жем ви­гляд де­що див­ний. Жін­ка по­во­ди­ться з чо­ло­ві­ка­ми по­чо­ло­ві­чо­му, щось го­ло­сно роз­по­від­ає, актив­но же­сти­ку­лює одні­єю ру­кою. А в ін­шій при­ту­ли­ло­ся ма­ле­сень­ке ру­де ко­ше­ня. По­тім жін­ка одні­єю ру­кою ви­тя­гла з ки­ше­ні па­чку ци­га­рок. Чо­ло­ві­ки до­по­мо­гли під­ку­ри­ти. Ко­ше­ня по­ча­ло від­чай­ду­шно пру­ча­ти­ся, на­ма­га­ти­ся вте­кти. Але жін­ка мі­цно об­хо­пи­ла йо­го тіль­це, при­ти­сла до гру­дей. Ма­ля за­спо­ко­ї­ло­ся. Че­рез кіль­ка хви­лин жін­ка ки­ну­ла не­до­па­лок, зви­чним ру­хом роз­то­пта­ла йо­го бру­дним бер­цем і ні­жно по­гла­ди­ла тва­рин­ку. Тим ча­сом один з хло­пців при­ніс пля­шку ко­ка-ко­ли і па­кет мо­ло­ка. Да­мі — ко­ла, ко­ше­ня­ті — мо­ло­ко в обрі­за­но­му пла­сти­ко­во­му ста­кан­чи­ку. Хло­пці вті­ша­ли­ся. Зго­дом до вій­сько­вих пі­ді­йшов та­ксист, і вся ка­му­фля­жна ком­па­нія всі­ла­ся до срі­бля­стої іно­мар­ки. Спе­ре­ду вмо­сти­ла­ся па­ні з ко­ше­ням. Двер­ця­та за­чи­ни­ли­ся. А жін­ка зно­ву щось го­ло­сно роз­по­від­а­ла й актив­но же­сти­ку­лю­ва­ла одні­єю ру­кою. Та­ксі ру­ши­ло…

***

Уявіть со­бі дів­чи­ну з пев­ним на­бо­ром ком­пле­ксів і ку­пою осо­би­стих про­блем. Ко­ли во­на опи­ня­є­ться в ко­ле­кти­ві 120 чо­ло­ві­ків, зві­сно по­чу­ва­є­ться бо­ги­нею, і всі її ком­пле­кси зни­ка­ють. На­віть жа­хи вій­ни ста­ють вже не та­ки­ми жа­хли­ви­ми, адже рі­вень жі­но­чої са­мо­оцін­ки під­ви­щу­є­ться до не­чу­ва­них ви­сот. А якщо па­ні ще й фа­хо­во ви­ко­нує свою ро­бо­ту, став­ле­н­ня до неї вза­га­лі осо­бли­ве. Слід за­ува­жи­ти, що де­які ре­чі на вій­ні жін­ка справ­ді мо­же ро­би­ти кра­ще, ніж чо­ло­вік. По­при емо­цій­ність, жін­ка в бо­йо­вих умо­вах більш ди­сци­плі­но­ва­на і май­же не схиль­на до вжи­ва­н­ня мі­цних на­по­їв. Во­на має не­аби­яку зда­тність до кон­цен­тра­ції ува­ги і роз­ви­не­ну дрі­бну мо­то­ри­ку, от­же са­ме жін­ки — не­пе­ре­вер­ше­ні снай­пе­ри і зв’яз­ків­ці. Ці ж яко­сті жін­кам-ме­ди­кам до­по­ма­га­ють вря­ту­ва­ти на пе­ре­до­вій ти­ся­чі жит­тів. Ну і, зви­чай­но, як не ска­за­ти про жі­нок, які на фрон­ті ку­хо­ва­рять і пе­руть бі­ли­зну, во­ни у вій­сько­вих ча­сти­нах ста­ють та­ки­ми со­бі ма­ту­ся­ми. ¯х по­ва­жа­ють, з ни­ми ра­дя­ться і на­віть до­ві­ря­ють сер­де­чні та­єм­ни­ці.

Ко­ли жін­ка-во­єн­чи­ня по­вер­та­є­ться в мир­не се­ре­до­ви­ще, про­бле­ми і ком­пле­кси з’яв­ля­ю­ться зно­ву. Крім то­го, до­да­ю­ться «осо­бли­ві бо­ну­си» у ви­гля­ді ПТСР і упе­ре­дже­но­го став­ле­н­ня ото­че­н­ня. Ая­кже, мов­ляв, «усім ві­до­мо, чим жін­ки на вій­ні за­йма­ю­ться». Це бо­ля­че і не­спра­ве­дли­во, от­же, са­ме то­ді па­нян­ці в ка­му­фля­жі зно­ву стра­шен­но по­чи­нає кор­ті­ти на вій­ну. І хай там жах, бруд і смерть, во­на там — Жін­ка…

***

Лі­то 2015-го. Вол­но­ва­ха. Дар­ма що зов­сім по­руч вій­на, на вок­за­лі кра­су­є­ться ве­ли­че­зна клум­ба кві­ту­чих тро­янд. Ба­га­то вій­сько­вих із збро­єю. Від цьо­го не­зви­клій лю­ди­ні з мир­ної те­ри­то­рії стає тро­хи мо­то­ро­шно, мі­сце­ві зви­кли. Во­ни сну­ють ту­ди-сю­ди, ні­би й не по­мі­ча­ю­чи вій­ни нав­ко­ло.

Щоб у Вол­но­ва­сі по­тра­пи­ти на вок­зал, тре­ба обов’яз­ко­во пе­ре­йти за­лі­зни­чний міст зі стрім­ки­ми схо­да­ми. Ци­ми схо­да­ми не­згра­бно спу­ска­є­ться на пе­рон пу­хкень­ка жін­ка в ли­ня­ло­му ка­му­фля­жі з дво­ма спор­тив­ни­ми ва­лі­за­ми, на­плі­чни­ком і ро­же­вою ко­сме­ти­чкою, яка на­пев­но не влі­зла ні у ва­лі­зи, ні у на­плі­чник. Тор­би важ­кі, во­на тя­гне їх по одній, спу­ска­ю­чись і під­ні­ма­ю­чись по про­льо­тах. Але не­зва­жа­ю­чи ні на що, жін­ка усмі­ха­є­ться. Во­на ні­би за­до­во­ле­на усім, що від­бу­ва­є­ться, і пев­но то­му ні­хто не під­хо­дить, аби їй до­по­мог­ти. Я не ви­три­мую, за­ли­шаю свій ба­гаж на су­сі­дів і під­хо­жу. Жін­ка так са­мо з усмі­шкою по­го­джу­є­ться на до­по­мо­гу. Не­спо­ді­ва­но нас по­мі­ча­ють чо­ло­ві­ки, ви­хо­плю­ють ва­лі­зи і, на­че пір’їн­ки, не­суть до ла­во­чок у за­ті­нок під ка­шта­ни. Ми роз­го­во­ри­ли­ся. — До ді­тей їду, — очі аж сві­тя­ться ра­ді­стю. По­мі­чаю обру­чку на паль­ці. — А чо­ло­вік? — Удо­ма. Че­кає. — ? — Я мед­се­строю бу­ла в лі­кар­ні, при­йшла роз­на­ряд­ка — по­трі­бні ме­ди­ки в АТО. Я не ду­же й хо­ті­ла. Але роз­мір­ку­ва­ла, все ж та­ки зар­пла­та біль­ша. І піль­ги. Я в ре­а­ні­ма­ції пра­цю­ва­ла, то вже ні­чо­го не бо­ю­ся, кур­си про­йшла і гай­да — на фронт. А за­раз оце їду до­до­му, до ді­тей.

Про чо­ло­ві­ка во­на не го­во­ри­ла, а я й не пи­та­ла…

***

Со­ці­ум уже звик до то­го, що жін­ка-бе­ре­ги­ня під час вій­ни мо­же пе­ре­тво­ри­ти­ся на сол­да­та. Со­ці­у­му на­віть по­до­ба­є­ться пле­ка­ти но­вих укра­їн­ських ге­ро­їнь. За­бу­ва­є­ться якось, що ва­жли­ва фун­кція жін­ки та­ки на­ро­джу­ва­ти ді­тей і бе­рег­ти ро­дин­не во­гни­ще. Сьо­го­дні вже ні­ко­го не ди­вує, якщо жін­ка йде на вій­ну, а чо­ло­вік за­ли­ша­є­ться вдо­ма з ді­тьми. Ні­хто не за­гля­дає тим жін­кам у ду­шу. Ре­зуль­та­том та­ко­го жі­но­чо­го ге­ро­ї­зму є по­дру­жні кон­флі­кти і руй­ну­ва­н­ня ро­дин. Якщо рік то­му роз­па­да­ли­ся 30–60% сі­мей атов­ців, то сьо­го­дні пси­хо­ло­ги до­по­від­а­ють, що ци­фри ся­гну­ли 60–90%.

***

Пам’ята­є­те ле­ген­дар­ний твір Сві­тла­ни Алє­ксі­є­вич «У вій­ни не жі­но­че облич­чя»? Ба­га­то ро­ків то­му, ко­ли чи­та­ла, ду­ма­ло­ся, як же до­бре, що та стра­шна вій­на дав­но в ми­ну­ло­му і той жах уже ні­ко­ли не мо­же по­вто­ри­ти­ся. Сьо­го­дні див­лю­ся нав­ко­ло, і ду­ма­є­ться, що, не зва­жа­ю­чи ні на що, все по­вто­рю­є­ться, а у вій­ни вза­га­лі не­має облич­чя. Є ли­ше облич­чя, в яких вій­на.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.