80 ро­ків стра­ху й від­ра­зи

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Те­тя­на ДРУЖЕНКО

80 ро­ків то­му, 18 ли­пня, на­ро­див­ся пи­сьмен­ник і за­снов­ник жан­ру гон­зо-жур­на­лі­сти­ки Ган­тер Том­псон — осо­би­стість не­о­дно­зна­чна й одіо­зна.

Ста­т­тя про цю лю­ди­ну мо­же ви­йти тіль­ки шо­ку­ю­чою й епа­та­жною, але аж ні­як не сі­рою, ней­траль­ною і по­лі­тко­ре­ктною. То­му я, по­ва­жа­ю­чи по­чу­т­тя ко­жно­го чи­та­ча, за­яв­ляю, що про­па­гую мир і здо­ро­ве, яскра­ве, пов­не змі­сту жи­т­тя, і в жо­дно­му ра­зі не кон­флі­кти, нар­ко­ти­ки і су­ї­цид. Та все ж та­ки ре­ко­мен­дую пе­ре­гор­ну­ти сто­рін­ку ді­тям, лю­дям із сла­би­ми нер­ва­ми та ор­то­до­ксам. Мін­здо­ров’я по­пе­ре­ди­ло.

То хто ж він, До­ктор Гон­зо? Ан­гел пе­кла Пер­ший зна­чний опу­блі­ко­ва­ний твір Ган­те­ра Том­псо­на — «Ян­го­ли пе­кла», ро­ман про жи­т­тя бай­ке­рів. Жур­на­ліст, на­чи­тав­шись у пре­сі стан­дар­тних по­ві­дом­лень про мо­то­ци­клі­стів-нар­ко­ма­нів, які руй­ну­ють усе на сво­є­му шля­ху, не уяв­ляв, «як мо­жна обі­йти­ся в стат­ті про цих мо­то­ци­кле­тних хло­пців без їхніх вла­сних су­джень». Ви­рі­шив­ши до­ско­наль­но з’ясу­ва­ти, хто, як і чо­му всту­пає до «Ян­го­лів пе­кла», пи­сьмен­ник за­про­сив чле­нів не­фор­маль­ної ор­га­ні­за­ції до се­бе до­до­му. Пі­сля ви­хо­ду пер­шої стат­ті про них Ган­тер став «сво­їм» у ту­сов­ці. ¯здив з ни­ми на «мон­страх-ко­нях з во­гне­ди­шним ану­сом», бе­ру­чи участь у п’яних об­ку­ре­них ве­чір­ках, су­про­во­джу­ва­них гру­по­ву­хою. Са­ме опо­відь від пер­шої осо­би, пов­не за­ну­ре­н­ня ав­то­ра (а от­же — і чи­та­ча) у се­ре­до­ви­ще по­дій ство­ри­ли но­вий жанр — гон­зо-жур­на­лі­сти­ку.

Кіль­ка ро­ків ті­сно­го спіл­ку­ва­н­ня з «Ян­го­ла­ми» за­кін­чи­ли­ся до­сить про­за­ї­чно: Ган­тер був по­би­тий сво­ї­ми ж ку­ми­ра­ми.

«Під роз­да­чу» пи­сьмен­ник по­тра­пив ще раз, опи­нив­шись 1968 ро­ку в епі­цен­трі ву­ли­чно­го про­ти­сто­я­н­ня де­мон­стран­тів і по­лі­ції. За­я­вив­шись до­до­му в сльо­зах (що з До­кто­ром Гон­зо тра­пля­ло­ся вкрай рід­ко, за сло­ва­ми пер­шої дру­жи­ни — дві­чі), він на­пи­сав, що «аме­ри­кан­ська мрія до смер­ті за­би­ває са­ма се­бе кий­ка­ми».

Ще одна осо­бли­вість сти­лю — оги­дний на­ту­ра­лізм. Ган­тер не про­сто ого­лює — він роз­чле­но­вує по­ро­ки су­спіль­ства, ви­пу­ска­ю­чи на­зов­ні ки­шки з їх умі­стом. От що на­пи­са­но про «за­не­па­да­ю­че і по­ро­чне» дер­бі в Кен­тук­кі: «Ти­ся­чі п’яних, які ре­пе­ту­ють, спо­ти­ка­ю­ться і де­да­лі біль­ше ша­ле­ні­ють, у мі­ру то­го як втра­ча­ють де­да­лі біль­ше гро­шей. Го­ди­ни до че­твер­тої во­ни між за­бі­га­ми бу­дуть у два гор­ла пи­ти м’ятний джу­леп і блю­ва­ти один на одно­го. По всьо­му іпо­дро­му сто­я­ти­муть пліч-о-пліч. Пе­ре­су­ва­ти­ся тут скла­дно. У про­хо­дах бу­де слизь­ко від блю­во­ти­н­ня, лю­ди бу­дуть па­да­ти й ха­па­ти пе­ре­хо­жих за но­ги, аби на них не на­сту­пи­ли. П’яні мо­чи­ти­му­ться в шта­ни у чер­гах до кас. Ро­згу­блю­ва­ти­муть жме­ні гро­шей і би­ти­му­ться за те, щоб на­хи­ли­ти­ся й під­ня­ти».

«Хі­ба не со­ром­но та­ке пи­са­ти?» — за­пи­тає оби­ва­тель. «А хі­ба не со­ром­но та­ким бу­ти?» — від­по­вість ав­тор. Чо­го бо­я­ти­ся й ко­го не­на­ви­ді­ти? Най­ві­до­мі­ший ро­ман Ган­те­ра — «Страх і оги­да у Лас-ве­га­сі», ге­рой яко­го на­ма­га­є­ться ви­ко­ну­ва­ти ре­да­кцій­не зав­да­н­ня під час пе­ре­хо­ду від чер­го­во­го ме­ска­лі­но­во­го три­пу до чер­го­во­го ефір­но­го за­пою. На від­мі­ну від біль­шо­сті тво­рів та­ко­го ро­ду, у книж­ці па­нує ціл­ко­ви­та без­ідей­ність. Ми­хай­ло Бул­га­ков («Мор­фій»), Ві­льям Бер­ро­уз («Джан­кі»), Гре­го­рі Де­від Ро­бертс («Шан­та­рам»), Крі­сті­а­на Фель­ше­рі­нов («Ми, ді­ти з вок­за­лу Цоо»), Джим Кер­ролл («Що­ден­ник ба­скет­бо­лі­ста») і без­імен­на жер­тва пе­ре­до­зу («Що­ден­ник Алі­си») бо­дай час від ча­су огля­да­ють кри­ти­чним по­гля­дом свій по­збав­ле­ний во­лі дух, сла­бо ми­сля­чий ро­зум, блі­ду змар­ні­лу плоть або ско­ло­ті не­сте­риль­ни­ми шпри­ца­ми ве­ни. А До­ктор Гон­зо пе­ре­жи­ває жи­т­тя як ко­шмар­ний сон, за­ці­пе­ні­лий чад або бо­же­віль­ний ма­ра­фон, який ні­як не за­кін­чи­ться... При цьо­му про са­ме ра­лі (якщо хтось за­був на со­тій сто­рін­ці різ­кої й яскра­вої уї­дли­во-ки­сло­тної ма­я­чні, лі­ри­чний ге­рой по­їхав до Ла­све­га­са по ре­пор­таж про мо­то­ра­лі) ска­за­но ду­же ма­ло — швид­ше, книж­ка є ка­ри­ка­тур­ним опи­сом аме­ри­кан­сько­го су­спіль­ства з йо­го го­ре­зві­сною «аме­ри­кан­ською мрі­єю».

За ро­ма­ном пі­шла екра­ні­за­ція, про­ти якої спо­ча­тку ви­сту­пав пи­сьмен­ник, ска­зав­ши про­дю­се­ро­ві: «Це один з най­кра­щих мо­їх тво­рів, а ти хо­чеш зро­би­ти з ньо­го ту­пий муль­тик».

Те­ма «стра­ху й оги­ди» — ре­френ пі­сні жи­т­тя Ган­те­ра Том­псо­на. «Страх і оги­да пе­ред­ви­бор­них пе­ре­го­нів—72», «Страх і оги­да — ли­сти», «Страх і оги­да в Аме­ри­ці. Зві­ря­ча одіс­сея жур­на­лі­ста по­за за­ко­ном». Ан­ти­мі­лі­та­рист­ський по­лі­ти­чний шарж «Страх і оги­да у бун­ке­рі», по­ту­ги фут­боль­но­го ко­мен­та­то­ра «Страх і оги­да на Су­пер­куб­ку», що пе­ре­ме­жо­ву­ю­ться ци­та­та­ми з Но­во­го За­по­ві­ту й п’яни­ми діа­ло­га­ми...

Най­біль­ше Том­псон бо­яв­ся стра­ху, го­во­ря­чи: «Жах... Жах ви­ни­щує всіх ско­тів». А вже ко­го не­на­ви­дів — ви­рі­шуй­те са­мі... Не бла­га­ю­чи про ми­ло­сер­дя й не ми­лу­ю­чи ні­ко­го У книж­ці «Кра­ще, ніж секс» зву­чить різ­ка, смі­ли­ва кри­ти­ка на адре­су го­спо­да­рів Бі­ло­го до­му. Жур­на­ліст по­рів­нює за­хват пе­ред­ви­бор­них пе­ре­го­нів з ек­ста­зом мор­фі­ні­ста або ор­га­змом збо­чен­ця.

Сам Ган­тер Том­псон чи­ма­ло знав про пе­ред­ви­бор­ні пе­ре­го­ни, і на­віть брав участь в одних із них — за по­са­ду ше­ри­фа окру­гу Пі­ткін (штат Ко­ло­ра­до, США). У йо­го пе­ред­ви­бор­ній кам­па­нії зву­ча­ли пла­ни ле­га­лі­за­ції де­яких нар­ко­ти­ків і руй­ну­ва­н­ня ву­лиць Аспе­на (адмі­ні­стра­тив­ний центр окру­гу) від­бій­ним мо­ло­тком з ме­тою їх за­сі­я­ти... Ви­го­ло­шу­ю­чи офі­цій­ні звер­не­н­ня в кро­сів­ках без шкар­пе­ток, він пе­ред­ба­чав по­раз­ку, але хо­тів бу­ти по­чу­тим.

Джим­мі Кар­тер, 39-й пре­зи­дент США, го­во­рив: «Ган­тер Том­псон не бо­яв­ся роз­гой­ду­ва­ти чо­вен, ки­да­ти ви­клик вла­ді, по­во­ди­ти­ся ра­ди­каль­но й са­мо­ви­ра­жа­ти­ся, шо­ку­ю­чи ін­ших...»

За пре­зи­ден­том по­вто­рює Ральф Сте­дман, ху­до­жник, який ілю­стру­вав книж­ки пи­сьмен­ни­ка: «Ган­тер жив без гальм. Жи­т­тя бу­ло для ньо­го ви­кли­ком».

Під­твер­джує амо­раль­ний спо­сіб жи­т­тя пи­сьмен­ни­ка Джордж Стра­на­хан, йо­го су­сід: «Він зруй­ну­вав мій шлюб і на­вчив мо­їх ді­тей ку­ри­ти дур­ман». Фут­боль­ний се­зон скін­че­но У лю­то­му 2005 ро­ку 67-рі­чний Ган­тер Том­псон за­стре­лив­ся, за­ли­шив­ши пі­сля се­бе кіль­ка де­ся­тків кни­жок. Оче­ви­дно, біг­ти вже не міг, а про­сто йти — не хо­тів. «Усе або ні­чо­го» — це про ньо­го. ***

Ще раз під­кре­слюю, що по­ва­жаю по­чу­т­тя обу­ре­но­го та­ким спосо­бом жи­т­тя чи­та­ча. Зви­чай­но, мо­жна бу­ло б по­ка­за­ти Ган­те­ра Том­псо­на ма­ми­ним ро­зум­ни­ком або, у най­гір­шо­му ра­зі, ро­ман­ти­чно на­ла­што­ва­ним бор­цем за спра­ве­дли­вість. Але яке ж це то­ді гон­зо?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.