Укра­ї­ні­за­ції бо­я­ться не гро­ма­дя­ни, а вла­да

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Во­ло­ди­мир КУЛИК

Як­би я мав ха­ра­кте­ри­зу­ва­ти мов­ну по­лі­ти­ку по­стмай­дан­ної вла­ди одним сло­вом, то на­звав би її обе­ре­жною.

Ко­мусь, мо­жли­во, за­про­ва­дже­ні кво­ти на укра­їн­ську мо­ву в те­ле­про­гра­мах і му­зи­чних тво­рах на ра­діо зда­ю­ться ра­ди­каль­ною укра­ї­ні­за­ці­єю, але зга­дай­мо, що по­ді­бні кво­ти існу­ва­ли до 2012 ро­ку, аж до­ки сум­но­зві­сний за­кон Кі­ва­ло­ва— Ко­ле­сні­чен­ка до­зво­лив май­же в усіх сфе­рах ужи­ва­ти ро­сій­ську мо­ву ко­му скіль­ки й де за­ма­не­ться. Крім то­го, до­ре­чно бу­де по­рів­ня­ти ці два за­ко­ни з усе­ося­жною про­гра­мою де­ко­му­ні­за­ції. Оче­ви­дно, що мов­на по­лі­ти­ка бу­ла на­ба­га­то менш ра­ди­каль­ною, ніж по­лі­ти­ка пам’яті.

Звід­ки ця обе­ре­жність що­до мо­ви? Чо­му по­стмай­дан­на вла­да не взя­ла­ся рі­шу­чі­ше до­ла­ти на­слід­ки Яну­ко­ви­че­вої по­лі­ти­ки на від­нов­ле­н­ня по­зи­цій ро­сій­ської мо­ви, хо­ча за­су­джу­ва­ла цю по­лі­ти­ку, ко­ли бу­ла в опо­зи­ції?

Вла­сне, спо­ча­тку взя­ла­ся: одним із пер­ших актів но­вої пар­ла­мент­ської біль­шо­сті пі­сля вте­чі Яну­ко­ви­ча в лю­то­му 2014 ро­ку бу­ло ска­су­ва­н­ня не­на­ви­сно­го при­бі­чни­кам укра­їн­ської мо­ви Кі­ко. Але не­гай­не ви­ко­ри­ста­н­ня цьо­го акта мо­сков­ською про­па­ган­дою як «до­ка­зу» пе­ре­слі­ду­ва­н­ня ро­сій­сько­мов­них гро­ма­дян Укра­ї­ни, а від­так ви­прав­да­н­ня їх зброй­но­го «за­хи­сту» спо­ну­ка­ло то­ді­шнє ки­їв­ське ке­рів­ни­цтво на чо­лі з О.тур­чи­но­вим не ли­ше за­бло­ку­ва­ти ухва­лу про ска­су­ва­н­ня Кі­ко, а й за­галь­му­ва­ти ого­ло­ше­ну їй на змі­ну іні­ці­а­ти­ву під­го­ту­ва­ти но­вий за­кон про мо­ви. А ко­ли міль­йо­ни ро­сій­сько­мов­ців ста­ли на за­хист Укра­ї­ни від ро­сій­ської агре­сії, ба­га­то по­лі­ти­ків при­ста­ли на ар­гу­мент, що обме­же­н­ня вжи­тку ро­сій­ської мо­ви бу­ло б не­прийня­тним на­віть з мо­раль­но­го по­гля­ду. А то­го, що де­да­лі біль­ше гро­ма­дян Укра­ї­ни пра­гну­ти­муть роз­ви­ва­ти на­сам­пе­ред укра­їн­ську мо­ву й куль­ту­ру, ці по­лі­ти­ки чо­мусь не при­пу­ска­ли.

Обра­ний не­вдов­зі на пре­зи­дент­ську по­са­ду П.по­ро­шен­ко по­пер­вах на­ма­гав­ся до­ве­сти, що збе­ре­же­н­ня ста­ту­су укра­їн­ської мо­ви як єди­ної дер­жав­ної в обго­во­рю­ва­но­му про­е­кті но­вої Кон­сти­ту­ції не озна­ча­ти­ме обме­же­н­ня прав ро­сій­сько­мов­них гро­ма­дян, на­віть не зга­ду­ю­чи, чи до­зво­ля­ти­ме збе­ре­же­н­ня Кі­ко за­без­пе­чи­ти пра­ва укра­їн­сько­мов­них. Ли­ше зго­дом пре­зи­дент по­чав звер­та­ти ува­гу на не­за­до­віль­не ста­но­ви­ще укра­їн­ської мо­ви в пев­них сфе­рах, як-от на ра­діо й те­ле­ба­чен­ні, і зре­штою під­три­мав за­ко­но­дав­чі за­хо­ди для йо­го ви­прав­ле­н­ня. Про­те но­во­го мов­но­го за­ко­ну, спря­мо­ва­но­го на під­трим­ку вжи­ва­н­ня дер­жав­ної мо­ви в усіх сфе­рах су­спіль­но­го жи­т­тя, По­ро­шен­ко так і не іні­ці­ю­вав. А ко­ли на по­ча­тку цьо­го ро­ку при­бі­чни­ки укра­їн­ської мо­ви по­да­ли на роз­гляд пар­ла­мен­ту кіль­ка про­е­ктів та­ко­го за­ко­ну, пре­зи­дент не ви­сло­вив­ся на під­трим­ку жо­дно­го з них.

Тим ча­сом со­ціо­ло­гі­чні опи­ту­ва­н­ня пе­ре­кон­ли­во свід­чать, що біль­шість гро­ма­дян Укра­ї­ни очі­кує від дер­жа­ви актив­ної під­трим­ки укра­їн­ської мо­ви за­га­лом та її обов’яз­ко­во­го вжи­ва­н­ня у пев­них ва­жли­вих сфе­рах зокре­ма. В лю­то­му 2017 ро­ку зав­да­н­ня «актив­но за­про­ва­джу­ва­ти укра­їн­ську мо­ву в усіх сфе­рах жи­т­тя» більш чи менш рі­шу­че під­три­ма­ли аж дві тре­ти­ни ре­спон­ден­тів — на­ба­га­то біль­ше, до ре­чі, ніж не­об­хі­дність «очи­сти­ти Укра­ї­ну від сим­во­лів ра­дян­сько­го ми­ну­ло­го», що є го­лов­ним мо­ти­вом де­ко­му­ні­за­ції. Те­пер мо­жна звер­ну­ти­ся до ре­зуль­та­тів но­во­го до­слі­дже­н­ня, яке КМІС про­вів у трав­ні цьо­го ро­ку, вклю­чив­ши до ньо­го низ­ку за­пи­тань не ли­ше що­до укра­ї­ні­за­ції за­га­лом, а й що­до кон­кре­тних на­прям­ків її здій­сне­н­ня. Оскіль­ки ці за­пи­та­н­ня він уже ста­вив ра­ні­ше, мо­жна про­ана­лі­зу­ва­ти не ли­ше по­то­чні від­мін­но­сті між пре­фе­рен­ці­я­ми рі­зних груп на­се­ле­н­ня та для рі­зних су­спіль­них сфер, а й змі­ну цих пре­фе­рен­цій із ча­сом.

По­чну з двох за­галь­них за­пи­тань про прі­о­ри­те­ти мов­ної по­лі­ти­ки. На за­пи­та­н­ня про те, яким має бу­ти пер­шо­чер­го­ве зав­да­н­ня «дер­жав­ної по­лі­ти­ки в мов­ній сфе­рі», аж 61% ре­спон­ден­тів від­по­вів: «Спри­я­ти по­ши­рен­ню укра­їн­ської мо­ви в усіх сфе­рах жи­т­тя», 20% — «Ви­рі­ши­ти пи­та­н­ня ста­ту­су ро­сій­ської мо­ви», 12% — «За­без­пе­чи­ти ре­а­лі­за­цію прав на­ціо­наль­них мен­шин у мов­ній сфе­рі». При­кме­тно, що за не­пов­ні три ро­ки від опи­ту­ва­н­ня ве­ре­сня 2014-го час­тка при­бі­чни­ків по­ши­ре­н­ня укра­їн­ської мо­ви ви­ро­сла аж на 11%, а під­ви­ще­н­ня ста­ту­су ро­сій­ської впа­ла на 9% (під­трим­ка тре­тьої опції за­ли­ши­ла­ся без змін). Не менш ва­жли­во, що за пер­шо­чер­го­ве спри­я­н­ня укра­їн­ській мо­ві ви­сло­ви­ла­ся чверть із тих, які са­мі го­во­рять пе­ре­ва­жно ро­сій­ською, і май­же тре­ти­на жи­те­лів Схо­ду і Пів­дня кра­ї­ни, се­ред яких ро­сій­сько­мов­ці ста­нов­лять пе­ре­ва­жну біль­шість. Втім, по­над по­ло­ви­на ре­спон­ден­тів у цих ка­те­го­рі­ях усе-та­ки вва­жає го­лов­ною про­бле­мою ста­тус ро­сій­ської мо­ви.

На до­да­тко­ве за­пи­та­н­ня про те, «яку мо­ву дер­жа­ва має під­три­му­ва­ти на­сам­пе­ред», 64% ре­спон­ден­тів від­по­ві­ли, що укра­їн­ську, 19% — «усі мо­ви одна­ко­вою мі­рою», 10% — «у ко­жній ча­сти­ні кра­ї­ни — ту мо­ву, яку там най­біль­ше вжи­ва­ють» і ли­ше 2% — ро­сій­ську (кіль­ка ін­ших опцій здо­бу­ли мі­зер­ну під­трим­ку). У цьо­му ви­пад­ку за під­трим­ку на­сам­пе­ред укра­їн­ської мо­ви ви­сло­ви­ла­ся май­же тре­ти­на ро­сій­сько­мов­ців — уче­тве­ро біль­ше, ніж за пер­шо­чер­го­ву під­трим­ку ро­сій­ської. Тоб­то аль­тер­на­ти­вою во­ни зде­біль­шо­го ба­чать рів­ну під­трим­ку всіх мов або під­трим­ку в ко­жно­му ре­гіо­ні кра­ї­ни мо­ви там­те­шньої біль­шо­сті, за якої осо­бли­ва ува­га до укра­їн­ської мо­ви бу­ла б обме­же­на за­хі­дни­ми й цен­траль­ни­ми ре­гіо­на­ми. На­то­мість укра­їн­сько­мов­ці май­же одно­стай­но вва­жа­ють, що в усіх ре­гіо­нах на­ле­жить пе­ред­усім під­три­му­ва­ти дер­жав­ну мо­ву.

Не вар­то, однак, ква­пи­ти­ся на­зи­ва­ти ці ре­зуль­та­ти пе­ре­кон­ли­вим свід­че­н­ням пе­ре­ва­жної під­трим­ки по­лі­ти­ки укра­ї­ні­за­ції. До­слі­дни­кам мов­ної си­ту­а­ції в Укра­ї­ні до­бре ві­до­мо, що гро­ма­дя­ни зов­сім не про­ти, щоб дер­жа­ва по­ши­рю­ва­ла укра­їн­ську мо­ву, але при цьо­му во­ни тра­ди­цій­но не ба­жа­ли істо­тно змі­ню­ва­ти вла­сну мов­ну пра­кти­ку. То­му го­лов­ний ін­те­рес ста­нов­лять від­по­віді на за­пи­та­н­ня, в яких ішло­ся про вза­є­мо­дію дер­жа­ви і гро­ма­дян, тоб­то про те, чо­го опи­ту­ва­ні хо­чуть не для кра­ї­ни за­га­лом, а для се­бе зокре­ма. Са­ме тут ма­є­мо свід­че­н­ня ве­ли­кої під­трим­ки ре­аль­ної укра­ї­ні­за­ції.

На за­пи­та­н­ня про те, якою мо­вою «має ве­сти­ся до­ку­мен­та­ція в дер­жав­них за­кла­дах у ва­шо­му мі­сті» (для сіль­ських ре­спон­ден­тів — ра­йо­ні), аж 68% від­по­ві­ли, що укра­їн­ською, 19% — що обо­ма, 11% — «на ви­бір (укра­їн­ською або ро­сій­ською)» і ли­ше 1% — ро­сій­ською. Тоб­то на­віть у пе­ре­ва­жно ро­сій­сько­мов­них ре­гіо­нах біль­шість гро­ма­дян усві­дом­лює, що без укра­їн­ської мо­ви не обі­йде­шся (на Схо­ді й Пів­дні за ви­ко­ри­ста­н­ня ли­ше укра­їн­ської та за вжи­ва­н­ня обох мов ви­сло­ви­ли­ся по 40% ре­спон­ден­тів, а за ве­де­н­ня до­ку­мен­та­ції тіль­ки ро­сій­ською — 2%). Ва­жли­ві­ше, що це усві­дом­ле­н­ня вже по­ши­ри­ло­ся й на усне спіл­ку­ва­н­ня, для яко­го 59% те­пер ба­жає укра­їн­ської мо­ви, 30% — на ви­бір від­ві­ду­ва­ча, 8% — на ви­бір пра­ців­ни­ка уста­но­ви і ли­ше 2% — ро­сій­ської. Зви­чай­но, в пе­ре­ва­жно ро­сій­сько­мов­них ре­гіо­нах, де близь­ко по­ло­ви­ни ре­спон­ден­тів ви­сло­ви­ли­ся за ви­бір від­ві­ду­ва­ча, лю­ди мо­жуть очі­ку­ва­ти, що за­зви­чай мо­вою ви­бо­ру бу­де ро­сій­ська, але на­віть там по­над чверть опи­та­них по­го­ди­ла­ся на укра­їн­ську. Вла­сне, в мо­жли­во­сті ви­бо­ру не­має ні­чо­го по­га­но­го, але якщо цю мо­жли­вість бу­де га­ран­то­ва­но та­кож для тих, хто во­ліє укра­їн­ської (в чо­му ба­га­то її за­хи­сни­ків ду­же сум­ні­ва­є­ться). А в укра­їн­сько­мов­них або змі­ша­них ре­гіо­нах пе­ре­ва­жна біль­шість гро­ма­дян во­ліє спіл­ку­ва­ти­ся укра­їн­ською, то­му са­ме йо­го дер­жа­ва по­вин­на за­без­пе­чи­ти.

Ще більш по­ка­зо­ви­ми є від­по­віді на чі­ткі за­пи­та­н­ня про те, «чи по­вин­ні від­по­від­а­ти укра­їн­ською мо­вою гро­ма­дя­нам, які звер­ну­ли­ся до них ці­єю мо­вою», дер­жав­ні слу­жбов­ці й «пра­ців­ни­ки тор­гів­лі та сфе­ри по­слуг» (ді­ля­нок, які ни­ні є пе­ре­ва­жно при­ва­тни­ми). Що­до держ­слу­жбов­ців, то 2017 ро­ку аж 70% (на 9% біль­ше, ніж 2014-го) від­по­ві­ло: «Так, на всій те­ри­то­рії Укра­ї­ни», а ще 15% — «Так, але ли­ше в тих мі­сце­во­стях, де ці­єю мо­вою го­во­рить біль­шість». Тіль­ки 13% під­три­ма­ли дум­ку, що чи­нов­ни­ки «мо­жуть від­по­від­а­ти ті­єю мо­вою, якою їм зру­чні­ше». На­віть у схі­дних та пів­ден­них ре­гіо­нах по­над по­ло­ви­на ре­спон­ден­тів ви­зна­ла за­галь­но­на­ціо­наль­ний обов’язок чи­нов­ни­ків від­по­від­а­ти дер­жав­ною мо­вою і менш як чверть по­го­ди­ла­ся, що ті мо­жуть ви­би­ра­ти мо­ву спіл­ку­ва­н­ня з гро­ма­дя­на­ми на свій роз­суд. Ма­ло то­го, за остан­ні три ро­ки ра­ди­каль­но зро­сла під­трим­ка по­зи­ції, що по­ва­жа­ти мов­ний ви­бір гро­ма­дян по­вин­ні та­кож на­да­ва­чі по­слуг. Аж 54% (про­ти 35% 2014-го) ска­за­ли, що ті ма­ють від­по­від­а­ти укра­їн­ською по всій Укра­ї­ні, й ли­ше 26% — що так, як зру­чні­ше. На Схо­ді й Пів­дні кра­ї­ни за обов’яз­ко­вість укра­їн­ської ви­сло­ви­ла­ся по­над тре­ти­на ре­спон­ден­тів, що тро­хи мен­ше, ніж при­бі­чни­ків тра­ди­цій­ної «зру­чно­сті», але во­дно­час аж удвоє біль­ше, ніж бу­ло три ро­ки то­му.

Мо­жна при­пу­сти­ти, що по­ча­сти це ре­зуль­тат бо­роть­би актив­ної мен­шо­сті за укра­їн­сько­мов­не об­слу­го­ву­ва­н­ня в ре­сто­ра­нах і су­пер­мар­ке­тах та від­го­мо­ну ці­єї бо­роть­би в со­ці­аль­них ме­ре­жах і на ін­ших ме­дій­них фо­ру­мах. Але не мен­шою мі­рою, га­даю, ди­на­мі­ка від­по­від­ей ре­спон­ден­тів де­мон­струє по­ши­ре­н­ня в су­спіль­стві дум­ки про те, що в де­мо­кра­ти­чно­му су­спіль­стві гро­ма­дя­нин по­ви­нен ма­ти ви­бір, а чи­нов­ни­ки й на­да­ва­чі по­слуг по­вин­ні йо­го по­ва­жа­ти. При цьо­му гро­ма­дя­ни до­бре ро­зу­мі­ють, що має бу­ти за­без­пе­че­но са­ме мо­жли­вість спіл­ку­ва­ти­ся укра­їн­ською мо­вою, то­му обов’язок на всій те­ри­то­рії Укра­ї­ни від­по­від­а­ти ро­сій­ською під­три­ма­ли на­ба­га­то мен­ше ре­спон­ден­тів: 31% для держ­слу­жбов­ців і 23% для сфе­ри по­слуг, а ще при­бли­зно стіль­ки ж обме­жи­ли цей обов’язок те­ри­то­рі­я­ми пе­ре­ва­жа­н­ня ро­сій­ської мо­ви. На­го­ло­си­мо, що на­віть у пе­ре­ва­жно ро­сій­сько­мов­них ре­гіо­нах зна­чно біль­ше лю­дей вва­жа­ють обов’яз­ко­вим ужи­ва­н­ня укра­їн­ської мо­ви, ніж ро­сій­ської, зокре­ма й у сфе­рі тор­гів­лі та по­слуг, де по­ки що ча­сті­ше при­сто­со­ву­ю­ться до ро­сій­сько­мов­них клі­єн­тів, ніж до укра­їн­сько­мов­них.

Втім, у де­яких на­прям­ках мов­ної по­лі­ти­ки гро­ма­дя­ни менш охо­че по­го­джу­ю­ться на укра­ї­ні­за­цій­ні зу­си­л­ля дер­жа­ви. На за­пи­та­н­ня, «чи має дер­жа­ва вста­нов­лю­ва­ти ви­мо­гу, щоб пев­на ча­сти­на мов­ле­н­ня на те­ле­ка­на­лах і ра­діо­стан­ці­ях про­во­ди­ла­ся укра­їн­ською мо­вою», ли­ше 33% ре­спон­ден­тів від­по­ві­ли, що во­на по­вин­на це ро­би­ти на всіх ка­на­лах і стан­ці­ях. Ще тре­ти­на ска­за­ла, що ті ма­ють ви­зна­ча­ти мо­ву сво­їх про­грам са­мо­стій­но, а ще 22% по­го­ди­ли­ся на мов­ну кво­ту ли­ше для дер­жав­них мов­ни­ків.

Хо­ча під­трим­ка ре­гу­лю­ва­н­ня в цій ді­лян­ці за остан­ні ро­ки де­що зро­сла (в лю­то­му 2012-го до всіх мов­ни­ків йо­го ла­дні бу­ли за­сто­су­ва­ти 25% ре­спон­ден­тів), її го­ді по­рів­ню­ва­ти з під­трим­кою ви­мог до чи­нов­ни­ків і на­віть до на­да­ва­чів по­слуг. Мо­жна при­пу­сти­ти, що ба­га­то з тих ре­спон­ден­тів, які по­зи­тив­но став­ля­ться до за­без­пе­че­н­ня мо­жли­во­сті спіл­ку­ва­ти­ся укра­їн­ською мо­вою тим, хто йо­го пра­гне, во­дно­час за­пе­ре­чу­ють про­ти за­хо­дів, що, як їм зда­є­ться, мо­жуть обме­жи­ти всім ін­шим мо­жли­вість ужи­ва­ти зви­чну ро­сій­ську. Якщо це при­пу­ще­н­ня слу­шне, то та­кі лю­ди хи­бно ро­зу­мі­ють при­зна­че­н­ня мов­них квот: на­справ­ді во­ни ма­ють на ме­ті не по­зба­ви­ти прав, а зро­би­ти їх ре­аль­ни­ми. В ко­жно­му ра­зі оче­ви­дно, що вла­да по­ки що за­хи­щає укра­їн­ську мо­ву не в тих ді­лян­ках, де цей за­хист най­біль­ше під­три­му­ють гро­ма­дя­ни. Я ціл­ком ро­зу­мію ва­жли­вість квот на ра­діо й те­ле­ба­чен­ні, але звер­таю ува­гу та­кож на на­галь­ну по­тре­бу га­ран­ту­ва­ти укра­їн­сько­мов­не об­слу­го­ву­ва­н­ня.

Зви­чай­но, ко­ли ді­йде до кон­кре­тних ви­мог і сан­кцій за їх не­до­три­ма­н­ня, ча­сти­на ни­ні­шніх при­хиль­ни­ків укра­їн­ської мо­ви по­чне шу­ка­ти ви­прав­да­н­ня для вла­сної зви­чки вжи­ва­ти пе­ре­ва­жно ро­сій­ську. Але про­де­мон­стро­ва­ні в цій стат­ті пре­фе­рен­ції біль­шо­сті на­се­ле­н­ня до­зво­ля­ють вла­ді про­во­ди­ти до­сить рі­шу­чу по­лі­ти­ку укра­ї­ні­за­ції. Клю­чо­вим еле­мен­том ці­єї по­лі­ти­ки по­ви­нен ста­ти но­вий мов­ний за­кон, що вста­но­вить чі­ткі ви­мо­ги до вжи­ва­н­ня укра­їн­ської мо­ви — не ли­ше в дер­жав­но­му се­кто­рі, а й в усіх сфе­рах за­до­во­ле­н­ня прав і по­треб гро­ма­дян. За­мість хо­ва­ти го­ло­ву в пі­сок від стра­ху пе­ред уяв­ним не­вдо­во­ле­н­ням ро­сій­сько­мов­ців укра­ї­ні­за­ці­єю, вла­да по­вин­на по­ясню­ва­ти по­тре­бу су­во­рі­шо­го ре­гу­лю­ва­н­ня, роз­ме­жо­ву­ю­чи пра­ва гро­ма­дян і обов’язок тих, хто ці пра­ва за­без­пе­чує. Як ба­чи­мо, це са­ме те, чо­го гро­ма­дя­ни хо­чуть.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.