П’ять пу­дів жи­т­тя

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ВЕРГЕЛІС

У ли­пні від­зна­чає юві­лей Ада Ро­гов­це­ва. Про час і про актри­су — роз­по­відь ре­жи­се­ра Еду­ар­да Ми­тни­цько­го, ко­трий по­ста­вив з Адою Ми­ко­ла­їв­ною ле­ген­дар­ні ви­ста­ви, се­ред яких «Вар­шав­ська ме­ло­дія».

Як­би час по­вер­ну­ти на­зад, як­би вча­сно за­пи­са­ти рі­зні­рі­зні те­а­траль­ні по­ста­нов­ки 1950—1990-х, у яких на сце­ні Ки­їв­сько­го те­а­тру іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки вра­жа­ла та­лан­том Ада Ро­гов­це­ва, ох, ска­жу я вам, це бу­ла б справ­ді зо­ло­та ко­ле­кція.

¯ї щи­рі дів­ча­тка з 1950-х («Ма­шень­ка») пе­ре­тво­рю­ва­ли­ся б у не ду­же ща­сли­вих, але силь­них жі­нок із 1960-х (як Ге­ля в «Вар­шав­ській ме­ло­дії»); а по­тім стри­бок у ча­сі — і на по­ча­тку 1990-х пе­ред ва­ми її де­ка­дан­сна Па­о­ла (у Ві­ктю­ко­вій «Да­мі без ка­ме­лій»); а зго­дом нер­во­ва, зва­бли­ва й за­ко­ха­на, як кі­шка, Іри­на Ар­ка­ді­на в «Чай­ці» («П’ять пу­дів лю­бо­ві»).

Ме­ні зда­є­ться, рі­зних її жі­нок (на сце­ні й екра­ні) в ті ча­си єд­на­ла не­ймо­вір­на ча­рів­ність, ці­лі­сність ха­ра­кте­рів і люд­ська «чі­пкість». Ко­жна з її жі­нок ні­би мер­твою хва­ткою чі­пля­ла­ся за са­ме жи­т­тя (ча­сом важ­ке й не­стер­пне), бо ін­шо­го не­має і не бу­де. Ші­ст­де­ся­ті Із чо­го все по­ча­ло­ся? Моє пер­ше за­пи­та­н­ня до Еду­ар­да Ми­тни­цько­го в йо­го ро­бо­чо­му ка­бі­не­ті, ко­ли, по­пе­ре­дньо до­мо­вив­шись, при­свя­ти­ли май­же дві го­ди­ни спо­га­дам — про час і про актри­су.

Він при­га­дує, що пер­ше зна­йом­ство з іще юною Ро­гов­це­вою — це все-та­ки не те­атр іме­ні Ле­сі, а укра­їн­ське ра­діо. Тут ви­да­тний ре­жи­сер зро­бив 37 фон­до­вих ра­діо­по­ста­но­вок. Із пре­кра­сни­ми укра­їн­ськи­ми акто­ра­ми, се­ред яких Ар­ка­дій Га­шин­ський, Оль­га Ку­сен­ко, Оле­ксандр Гай, Юрій Лав­ров.

І — то­ді ж — ще юна Ро­гов­це­ва.

То був, ма­буть, їхній пер­ший спіль­ний про­ект — «Кла­ренс і Джу­льєт­та», — в яко­му зу­стрі­ли­ся Ада Ро­гов­це­ва й Аль­фред Ше­сто­па­лов, її май­бу­тній пар­тнер по «Вар­шав­ській ме­ло­дії».

Пер­ше зна­йом­ство ба­га­то в чо­му ви­зна­чи­ло до­лі актри­си і ре­жи­се­ра — подаль­ші по­ста­нов­ки на сце­ні Ки­їв­ської ро­сій­ської дра­ми бу­ли гу­чни­ми, ре­зо­нан­сни­ми.

Одна з та­ких ро­біт зго­дом ви­яви­ла­ся «бом­бою», яка пі­дір­ва­ла ево­лю­цій­ну істо­рію те­а­тру, то­му що істо­рія пі­шла де­що в ін­шо­му на­пря­мі («Чай­ка» за А.че­хо­вим, 1993 р.)

Ми­тни­цький зав­жди чуй­ний до ці­єї актри­си.

Він як ні­хто від­чу­ває твор­чу пар­ти­ту­ру.

Ще в 1980-ті пи­сав: «¯ї ду­хов­на ор­га­ні­за­ція й про­фе­сій­ний ар­ти­сти­чний ін­стру­мен­та­рій, як стріл­ка до­зи­ме­тра, бур­хли­во й не­гай­но ре­а­гу­ва­ли на най­мен­ші ко­ли­ва­н­ня, а тим біль­ше змі­ни те­а­траль­но­го тла в кра­ї­ні. Твор­ча пси­хі­ка актри­си над­зви­чай­но ру­хли­ва. Від­чу­т­тя транс­фор­ма­цій ре­жи­сер­ських ідей, а у зв’яз­ку з цим і транс­фор­ма­цій актор­ських за­со­бів ви­ра­зно­сті — її від­мі­тна вла­сти­вість».

Він на­зи­ває актри­сою.

Го­во­рить, що Ро­гов­це­ва зда­тна ма­кси­маль­но сприйня­ти ре­лі­гію ре­жи­се­ра, бо зав­жди го­то­ва до кон­тра­стних і не­стан­дар­тних по­ста­но­во­чних рі­шень.

— Із Ки­їв­ським те­а­тром іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки в ме­не, мо­жна ска­за­ти, три істо­рії, оскіль­ки йшов звід­ти три­чі, — зга­дує ре­жи­сер. — На по­ча­тку 1960-х пра­цю­вав тут як ко­ле­га-по­мі­чник ви­да­тно­го Ле­о­ні­да Ві­кто­ро­ви­ча Вар­па­хов­сько­го, який ста­вив у Ки­є­ві дві ви­ста­ви. І в одній із них — «Дім, де грю­ка­ють две­рі» — я зу­стрів­ся з Ро­гов­це­вою вже в про­це­сі ре­пе­ти­цій (май­стер то­ді був у від’їзді).

Ко­ли Вар­па­хов­ський ви­їхав з Укра­ї­ни, і в мо­є­му жит­ті ба­га­то чо­го змі­ни­ло­ся. Я опи­нив­ся в Мо­скві як ста­жист у те­а­трі «Сов­ре­мен­ник». Але 1965-го, ко­ли ху­до­жнім ке­рів­ни­ком Те­а­тру іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки став Юрій Лав­ров, ме­не за­про­си­ли до Ки­є­ва як ре­жи­се­ра-по­ста­нов­ни­ка.

І 1966-го на сце­ні Ро­сій­ської дра­ми ви­йшла моя пер­ша ви­ста­ва — «Пі­дня­та ці­ли­на» за М.шо­ло­хо­вим.

Ро­ма­ни Шо­ло­хо­ва, хай би яки­ми бу­ли істо­ри­чні ре­ві­зії, на­пи­са­но в лі­те­ра­тур­но­му пла­ні та­ла­но­ви­то. До ре­чі, я пам’ятаю, як був вра­же­ним йо­го ж «Ти­хим До­ном», ко­ли їхав у її її ре­жи­сер­ською по­їзді й слу­хав роз­ді­ли з ро­ма­ну у ви­ко­нан­ні ав­то­ра. Та­ку прав­ду спіл­ку­ва­н­ня за­бу­ти не­мо­жли­во.

«Пі­дня­та ці­ли­на» сво­го ча­су за­хо­пи­ла лі­те­ра­тур­ною май­стер­ні­стю, хо­ро­шим при­во­дом для актор­ських ро­біт: у ки­їв­ській ви­ста­ві чу­до­во гра­ли Юрій Ма­жу­га, Дми­тро Франь­ко, Ана­то­лій Ре­ше­тни­ков і Ада Ро­гов­це­ва (у ро­лі Ва­рю­хи).

По­тім на цій сце­ні бу­ла моя ви­ста­ва — «Тра­ди­цій­ний збір» за Ві­кто­ром Ро­зо­вим.

А 50 ро­ків то­му, 1967-го, на весь Ра­дян­ський Со­юз про­гри­мі­ла п’єса Ле­о­ні­да Ген­рі­хо­ви­ча Зо­рі­на «Вар­шав­ська ме­ло­дія». Ро­бо­ту над якою я зго­дом роз­по­чав в Укра­ї­ні.

…Тут я ві­зьму не­ве­ли­кий ав­тор­ський від­ступ. І на­га­даю, що п’єса на­ро­ди­ла­ся як ху­до­жня ре­а­кція на бо­же­віль­ний ста­лін­ський указ 1947 р. — про за­бо­ро­ну шлю­бів ра­дян­ських лю­дей з іно­зем­ця­ми.

Се­ре­ди­на 1960-х — епо­ха важ­ка, не­без­пе­чна. Суд над Си­няв­ським і Да­ні­е­лем; пер­ші кро­ки Та­ган­ки; ви­клик Тов­сто­но­го­ва з йо­го гри­бо­є­дів­ським «Ли­хом з ро­зу­му».

І в зо­рін­ській «Вар­шав’ян­ці» (одна з вер­сій на­зви) теж був своє­рі­дний ви­клик то­та­лі­тар­ній до­бі. Ле­о­нід Зо­рін по­ста­вив при­ва­тне жи­т­тя лю­ди­ни ви­ще за «ста­ле­ві» дер­жав­ні уста­нов­ки. Між­на­ро­дний ро­ман ра­дян­сько­го юна­ка Ві­кто­ра і поль­ської спів­а­чки Ге­ле­ни — їхні роз­лу­ки й зу­стрі­чі — де­хто спри­ймав ма­ло не як ди­си­дент­ський про­тест.

Як ві­до­мо, цю п’єсу спо­ча­тку ма­ри­ну­ва­ли в Го­лов­лі­ті. Ви­ма­га­ли від ав­то­ра від­мо­ви­ти­ся від істо­рії зі ста­лін­ським за­ко­ном 1947-го (фа­кти­чно зни­щив­ши фа­бу­лу).

Та 1966-го до ре­пе­ти­цій уже при­сту­пи­ли ва­хтан­гів­ці. Твор­чий на­тиск Ру­бе­на Си­мо­но­ва, Ми­хай­ла Улья­но­ва та Юлії Бо­ри­со­вої про­бив цен­зур­ну бло­ка­ду: п’єса ді­ста­ла зе­ле­не сві­тло. Че­рез рік її ста­ви­ли дев’ять де­ся­тків ра­дян­ських те­а­трів. Зокре­ма і ки­їв­ський.

Поль­ка Ге­ле­на — у ви­ко­нан­ні Ро­гов­це­вої — спри­йма­ла­ся дів­чи­ною-мрі­єю й ек­зо­ти­кою з дру­жньої дер­жа­ви. Зда­ва­ло­ся, актри­са за­ко­ху­ва­ла в се­бе не тіль­ки сце­ні­чно­го пар­тне­ра (йо­го гра­ли А.ше­сто­па­лов і А.ре­ше­тни­ков), во­на за­ко­ху­ва­ла в се­бе зал, гля­да­чів рі­зних міст. Ро­гов­це­ва го­во­ри­ла на сце­ні з фір­мо­вим поль­ським шар­мом: і йо­го на­слі­ду­ва­ли.

Якщо у мо­сков­ської Ге­ле­ни, зі­гра­ної Бо­ри­со­вою, був твер­дий ха­ра­ктер; якщо в Ге­ле­ні, зі­гра­ній в Пі­те­рі Алі­сою Фрейн­дліх, про­зи­ра­ла ра­ціо­наль­на гор­до­ви­тість єв­ро­пей­ки, то ки­їв­ська Ге­ле­на (Ро­гов­це­ва) — чут­тє­вість, іде­а­лі­зо­ва­не чо­ло­ві­че ба­жа­н­ня, справ­жня «дів­чи­на тво­єї мрії», яка до то­го ж (у чер­во­ній су­кні) гар­но спів­ає.

— Я ні­ко­ли не пре­тен­ду­вав на ста­тус ди­си­ден­та, але у зв’яз­ку з «Вар­шав­ською ме­ло­ді­єю» у Ки­є­ві ви­ни­кли тру­дно­щі, — зга­дує Еду­ард Ми­тни­цький. — Ки­їв­ська ра­дян­ська пре­са спо­ча­тку ви­ста­ву зни­щу­ва­ла. У га­зе­ті «Ра­дян­ська Укра­ї­на», на­при­клад, пи­са­ли, що від мо­го тлу­ма­че­н­ня до «ан­ти­со­вє­ти­зму» — ли­ше один крок. Та й де­які ко­ле­ги то­ді ж зни­зу­ва­ли пле­чи­ма: як йо­го не по­са­ди­ли пі­сля ці­єї ви­ста­ви? — Але одна­ко­во то­ді, в 1967— 1968 рр., ви, ма­буть, пе­ред­ба­ча­ли май­бу­тній успіх? — Зна­є­те, «Вар­шав­ська ме­ло­дія» не бу­ла мо­єю про­грам­ною ви­ста­вою, якщо мо­жна так ска­за­ти. Бо бу­ли й ін­ші ро­бо­ти, пе­ре­ві­ре­ні ча­сом.

І, при­сту­па­ю­чи до ті­єї чи ін­шої п’єси, я ні­ко­ли ні­чо­го не по­рів­нюю — бу­де успіх чи не бу­де.

Однак у той істо­ри­чний час для ба­га­тьох гля­да­чів істо­рія ко­ха­н­ня ра­дян­сько­го хло­пця й поль­ської дів­чи­ни бу­ла не про­сто од­кро­ве­н­ням, для ба­га­тьох та­ке — гро­ма­дян­ська смі­ли­вість. — От ви го­во­ри­те про Ро­гов­це­ву як ре­жи­сер­ську актри­су. Якою во­на бу­ла, на ваш по­гляд, са­ме в «Вар­шав­ській ме­ло­дії»? — Во­на бу­ла для ба­га­тьох жі­нок в 1960-ті — сво­єю, рі­дною і близь­кою. Дів­ча­та кра­ї­ни хо­ті­ли бу­ти схо­жи­ми на неї.

Вла­сне, це й ви­кли­ка­ло над­зви­чай­ний гля­да­цький ажі­о­таж.

По­пу­ляр­ність ви­ста­ви бу­ла ве­ли­че­зна. І тут ба­га­то чо­го зі­йшло­ся — зокре­ма й пре­кра­сна п’єса, і хо­ро­ший актор­ський ду­ет. І, при­ро­дно, не­без­пе­чна те­ма.

І якщо спо­ча­тку в Ки­є­ві про­ти ви­ста­ви опол­чи­ли­ся пар­тій­ні кри­ти­ки — іде­о­ло­гі­чні вер­ту­хаї, то ко­ли ви­йшла по­зи­тив­на ре­цен­зія в «Ле­нин­град­ской прав­де» (під час га­стро­лей у Пі­те­рі), во­ни від­ра­зу за­спо­ко­ї­ли­ся… — Справ­ді, це пе­ре­ві­ре­на ча­сом істо­рія — якщо в Мо­скві стри­гли ніг­ті, то в Ки­є­ві ру­ки ру­ба­ли по лі­коть, пе­ре­стра­хо­ву­ю­чись у цен­зур­них спе­цо­пе­ра­ці­ях. ...І ще один мій від­ступ. Фра­гмент із книж­ки Ади Ро­гов­це­вої «Сви­де­тель­ство о жи­зни». «Вар­шав­ську» в по­ста­нов­ці Е.ми­тни­цько­го я зі­гра­ла 670 ра­зів. 12 се­зо­нів. У всіх мі­стах Укра­ї­ни, в Мо­скві, в Пе­тер­бур­зі, в Бі­ло­ру­сі — скрізь, де ми гра­ли, нас ви­кли­ка­ли ще і ще.

У Він­ни­ці під час ви­ста­ви по­га­сло сві­тло. Пів­хви­ли­ни три­ва­ла па­у­за. А по­тім лю­ди за­па­ли­ли сві­чки, за­паль­ни­чки й ти­хень­ко по­про­си­ли: «Да­лі, будь ла­ска, грай­те да­лі!». Ці­лу сце­ну, хви­лин де­сять, ми гра­ли при ме­ре­хтін­ні цих во­гни­ків у за­лі. А сце­на бу­ла в пі­тьмі. Гля­да­чі ста­ли слу­ха­ча­ми...

Ще пі­сля ге­не­раль­ної ре­пе­ти­ції Еду­ард Мар­ко­вич Ми­тни­цький ска­зав: «Ти про­ки­не­шся зна­ме­ни­тою».

І я про­ки­ну­ла­ся зна­ме­ни­тою. Ме­ні бу­ло 30 ро­ків. І, пра­цю­ю­чи над ці­єю ро­л­лю ра­зом із тон­ким ро­зум­ним і ду­же та­ла­но­ви­тим ре­жи­се­ром, я під­су­му­ва­ла весь свій рі­зно­ма­ні­тний і чи­ма­лий актор­ський до­свід і ви­йшла на но­вий про­фе­сій­ний рі­вень…

Пам’ятаю, в До­не­цьку лю­ди, які не по­тра­пи­ли на ви­ста­ву, штур­му­ю­чи те­атр, проби­ра­ли­ся на дру­гий по­верх, ви­кли­ка­ли мі­лі­цію. Шум, га­мір. Ви­ста­ву за­три­ма­ли, по­ки не на­ве­ли лад. А я си­ді­ла в гри­мер­ці — і бу­ла ща­сли­вою». — Еду­ар­де Мар­ко­ви­чу, як ви і Ро­гов­це­ва то­ді пе­ре­жи­ва­ли все це: злі­сне мов­ча­н­ня чи­нов­ни­ків, на­тиск пар­тій­ної пре­си на ви­ста­ву? — Зви­чай­но, і я пе­ре­жи­вав, і Ада. Ми че­ка­ли рі­шу­чих кро­ків — від «них». Але, оче­ви­дно, «во­ни» не на­ва­жи­ли­ся. Хо­ча в га­зе­ті «Куль­ту­ра і жи­т­тя» на­шу ви­ста­ву спо­ча­тку на­зва­ли ма­ло не без­дар­ною і без­по­мі­чною (бу­ла роз­гром­на ре­цен­зія від Га­ке­бу­ша).

Однак уже пер­ші по­ка­зи ви­кли­ка­ли гля­да­цький ре­зо­нанс.

«Вар­шав­ську ме­ло­дію» до то­го ж по­ди­вив­ся пер­ший се­кре­тар Ки­їв­сько­го міськ­ко­му пар­тії, член по­літ­бю­ро ЦК КП Укра­ї­ни О.бо­твін. На то­му по­ка­зі акто­рів ви­кли­ка­ли на уклін ба­га­то ра­зів. І то­ді член ЦК по­ра­див нам не звер­та­ти жо­дної ува­ги на стат­ті. А не­вдов­зі бу­ли га­стро­лі в Ле­нін­гра­ді, успіх яких сан­кціо­ну­вав дов­ге твор­че жи­т­тя «Вар­шав­ської ме­ло­дії» в Укра­ї­ні.

За мо­ї­ми під­ра­хун­ка­ми ви­ста­ва про­йшла по­над 700 раз. Але на­віть це бай­ду­же. Га­даю, во­на і біль­ше про­йшла б. Але ви­ни­кли по­дії, пов’яза­ні з поль­ською «Со­лі­дар­ні­стю». Тер­пі­ти в ре­пер­ту­а­рі ки­їв­сько­го те­а­тру п’єсу з «су­пе­ре­чли­вою» поль­ською те­ма­ти­кою бу­ли го­то­ві не всі пар­тій­ні бо­си. Ви­ста­ву зня­ли.

На жаль, за­ле­жність ре­пер­ту­а­ру від по­лі­ти­чних ка­та­клі­змів — у Те­а­трі Ле­сі Укра­їн­ки осо­бли­во — зав­жди бу­ла ду­же зна­чною. — Як прийняв ки­їв­ську вер­сію «Вар­шав­ської» ав­тор п’єси — Ле­о­нід Зо­рін (він же ав­тор зна­ме­ни­тих «По­кров­ських во­ріт»)? — Він по­ди­вив­ся ви­ста­ву. Але в те­а­трі з ним са­ме вча­сно по­спіл­ку­ва­ли­ся «дру­зі» ви­ста­ви. До ме­не — пре­тен­зії…

І от про­хо­дить уже трьо­хсо­та ви­ста­ва, він при­їжджає, ме­не за­про­шує — я не йду на зу­стріч.

Про­хо­дить 400-та — він зно­ву при­їжджає, і я зно­ву не йду на зу­стріч із ним.

Зго­дом нас по­ми­рив дра­ма­тург Афа­на­сій Са­лин­ський.

Я лю­ди­на не зло­пам’ятна, але не міг зро­зу­мі­ти, як чу­до­вий дра­ма­тург міг по­ві­ри­ти під­сту­пно­сті не­до­бро­зи­члив­ців, які на­ше­пта­ли йо­му, ні­би я щось «ра­ди­каль­но» змі­нив у п’єсі.

Одну сце­ну пе­ре­не­сли в ко­стьол. Але та­ка змі­на, на мій по­гляд, тіль­ки по­си­ли­ла п’єсу і ви­ста­ву.

Річ у тім, що в Те­а­трі іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки, в дав­ні ча­си, один ар­тист — це вже угру­по­ва­н­ня. А якщо їх кіль­ка, чи­мось об’єд­на­них, це вже ці­ле фор­му­ва­н­ня.

Вла­сне, пам’ятаю си­ту­а­ції, ко­ли де­які актри­си, які по­ба­чи­ли Ро­гов­це­ву в ро­лі Ге­ле­ни, го­во­ри­ли: «Але ж на цьо­му мі­сці мо­гла б бу­ти й я…» І це — «те­атр». — Еду­ар­де Мар­ко­ви­чу, якщо роз­ви­ва­ти те­му Ро­гов­це­вої, то ви одно­го ра­зу ка­за­ли, що ве­ли­че­зний вплив на її фор­му­ва­н­ня спра­вив Влад Нел­лі. — Так, зви­чай­но. Це був зна­чний пе­рі­од ду­хов­но­го і про­фе­сій­но­го фор­му­ва­н­ня Ади Ро­гов­це­вої, ін­ших акто­рів Те­а­тру іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки. Та­кі осо­би­сто­сті, як Во­ло­ди­мир Оле­ксан­дро­вич Нел­лі, Ми­хай­ло Фе­до­ро­вич Ро­ма­нов, Юрій Сер­гі­йо­вич Лав­ров, Ми­хай­ло Ми­хай­ло­вич Бі­ло­усов — справ­жні апо­сто­ли ду­хов­но­сті в те­а­трі. І во­ни не мо­гли не впли­ва­ти на мо­ло­дих акто­рів, на акто­рів рі­зних по­ко­лінь. — Пі­сля «Вар­шав­ської ме­ло­дії» Ро­гов­це­ва зі­гра­ла в 1960-тих ще в одній ва­шій ви­ста­ві — «Спра­ве­дли­вість — моє ре­ме­сло» за п’єсою Ле­о­ні­да Жу­хо­ви­цько­го. Як уже цю п’єсу прийня­ли цен­зо­ри і гля­да­чі? — П’єса на­ро­ди­ла­ся з по­ві­сті Жу­хо­ви­цько­го, а її за­го­ло­вок — жур­на­ліст­ське кре­до «Спра­ве­дли­вість — моє ре­ме­сло». У ви­ста­ві гра­ли Ада Ро­гов­це­ва, Юрій Ма­жу­га, Во­ло­ди­мир Ско­ма­ров­ський. У тій по­ста­нов­ці — те­ма «роз­гні­ва­но­го по­ко­лі­н­ня». Те, що сво­го ча­су про­лу­на­ло й у зна­ме­ни­тій п’єсі Джо­на Ос­бор­на «Озир­нись у гні­ві».

Оформ­ле­н­ня сце­ни — шрифт га­зе­ти «Прав­да». І са­ме це сло­во збіль­ше­ним ке­глем — «ПРАВ­ДА».

Ада Ми­ко­ла­їв­на гра­ла жур­на­ліс­тку Тань­ку Му­хі­ну, до­сить смі­ли­ву дів­чи­ну. Во­на ви­хо­ди­ла на сце­ну в за­бав­ній ке­пці, у мі­ні-спі­дни­ці. Бу­ла схо­жа на під­лі­тка.

Щой­но ми при­го­ту­ва­ли­ся зда­ва­ти ви­ста­ву від­по­від­аль­ним осо­бам, як ме­ні те­ле­фо­нує Іван Ку­ни­ця: «Еду­ар­де Мар­ко­ви­чу, вже вся Пу­шкін­ська ву­ли­ця в чор­них «Вол­гах»! Во­ни при­їха­ли…».

Ви­ста­ву «ухва­лю­ва­ли» 25 чо­ло­вік. І, при­ро­дно, їх спан­те­ли­чив шрифт «ПРАВ­ДА». Во­ни по­ба­чи­ли й у цьо­му іде­о­ло­гі­чну про­во­ка­цію.

А ху­до­жни­ком ви­ста­ви бу­ла Те­тя­на Сель­він­ська — до­чка по­е­та Іл­лі Сель­він­сько­го. І, зви­чай­но ж, у її «Прав­ді» був на­тяк на те, чо­го бра­ку­ва­ло ра­дян­сько­му су­спіль­ству — са­ме прав­ди.

До то­го ж цен­зо­рів — охо­рон­ців мо­ра­лі — на­сто­ро­жи­ла ще й без­не­вин­на фра­за: «Усі Джу­льєт­ти — ма­те­рі­о­ди­на­чки!».

На­ка­за­ли зня­ти фра­зу. Ав­тор від­мо­вив­ся.

Зна­є­те, бу­ло ба­га­то не тіль­ки три­во­жних, а й анек­до­ти­чних си­ту­а­цій із ци­ми охо­рон­ця­ми й іде­о­ло­гі­чни­ми вер­ту­ха­я­ми. Ко­ли кри­тик Ві­ри­на по­ди­ви­ла­ся «Вар­шав­ську ме­ло­дію», її спан­те­ли­чи­ла «не­при­стой­на» сце­на на ро­я­лі, на яко­му бу­ла Ро­гов­це­ва.

На­віть ро­яль ви­явив­ся ар­гу­мен­том у бо­роть­бі...

І зна­є­те, мо­жли­во вро­дли­ва, пла­сти­чна Ро­гов­це­ва в цих ви­ста­вах — «Спра­ве­дли­во­сті» і «Вар­шав­ській» — дра­ту­ва­ла кри­ти­ків-цен­зо­рів сво­єю жі­но­чою сво­бо­дою, чут­тє­вою не­при­бор­ка­ні­стю.

Де­ко­трі — і ко­ле­ги, і осо­бли­во кри­ти­ке­си — по­мі­тно нер­ву­ва­ли­ся. Сім­де­ся­ті — У 1978 р. в ре­пер­ту­а­рі Ро­сій­ської дра­ми з’яви­ла­ся ва­ша ви­ста­ва «Ха­зяй­ка» за п’єсою Му­зи Га­ра­є­вої. Роз­по­відь про до­лю дів­чи­ни з на­ро­ду — На­ді Гав­ри­лен­ко­вої, яка зго­дом ста­ла ке­рів­ни­ком ве­ли­ко­го під­при­єм­ства. Ви­ста­ва за­пи­са­на, її мо­жна зна­йти в Ін­тер­не­ті. Я зна­йшов. І, че­сно ка­жу­чи, не ви­явив со­цре­а­лі­сти­чних до­гма­тів. На мій по­гляд, там істо­рія про бі­дних лю­дей, які ві­рять в «іде­а­ли» і, як мо­жуть, за них зма­га­ю­ться. — По­ста­нов­ка п’єси, якщо не по­ми­ля­ю­ся, це іні­ці­а­ти­ва дра­ма­тур­га Му­зи Га­ра­є­вої. Текст во­на пе­ре­да­ла в те­атр. І я чи­тав йо­го тру­пі.

Не лу­кав­лю: чи­та­ю­чи п’єсу тру­пі, — роз­пла­кав­ся. У за­лі сто­я­ла не­ймо­вір­на ти­ша.

Во­ни, оче­ви­дно, від­чу­ли мій стан.

Ме­не пев­ні ре­чі в тій істо­рії роз­чу­ли­ли по-люд­ськи. Бо в рі­зних до­лях рі­зних ге­ро­їв Га­ра­є­вої — від­го­мін дра­ма­ти­чних доль близь­ких ме­ні лю­дей.

Я дві­чі зу­пи­няв­ся під час чи­та­н­ня. Стри­му­вав се­бе.

І, як ме­ні зда­є­ться, у ви­ста­ву пе­ре­йшов мій емо­цій­ний стан — спів­чу­т­тя до близь­кої, ма­лень­кої лю­ди­ни, яка опи­ни­ла­ся в пі­сля­во­єн­них ру­ї­нах — ре­аль­них і мо­раль­них. — У вас хо­ро­ший актор­ський склад у «Ха­зяй­ці»: Ле­о­нід Ба­кшта­єв, Ган­на Ні­ко­ла­є­ва, Ва­ле­рія За­клун­на, ба­га­то ін­ших. Ви­ста­ва вра­жає силь­ни­ми актор­ськи­ми ро­бо­та­ми. — У ви­пад­ку з «Ха­зяй­кою» по­вто­рив­ся ка­зус «Вар­шав­ської ме­ло­дії», ко­ли де­які актри­си те­а­тру го­во­ри­ли: «На мі­сці го­лов­ної ге­ро­ї­ні мо­гла бу­ти і я…»

Пов­то­рю­ся: це теж — «те­атр».

Ада Ми­ко­ла­їв­на в «Ха­зяй­ці» ре­пе­ти­ру­ва­ла пре­кра­сно. І хо­ча го­лов­ний образ у п’єсі спи­са­но з ре­аль­ної лю­ди­ни, актри­са йшла не від про­то­ти­пу, а від се­бе, від сво­єї ор­га­ні­ки.

У її ро­лі був обе­ре­жний гу­мор.

І, зви­чай­но, у цій же ро­лі бу­ла її ве­ли­ка актор­ська сер­де­чність. Спів­чу­т­тя ге­ро­ї­ні, ро­зу­мі­н­ня епо­хи, у якій во­на жи­ве. — «Ха­зяй­ка» — як істо­рія ра­дян­ської По­пе­лю­шки… Так, і та­кий мо­тив у ви­ста­ві вга­ду­є­ться. Тоб­то мо­тив со­ці­аль­ної каз­ки для до­ро­слих.

Каз­ки для до­ро­слих бу­ли по­пу­ляр­ні не тіль­ки в ра­дян­ські ча­си. Та­кі каз­ки за­тре­бу­ва­ні й те­пер. — До ре­чі, а як іде­о­ло­гі­чні вер­ту­хаї від­ре­а­гу­ва­ли на «Ха­зяй­ку»? — Все бу­ло спо­кій­но. Те­му п’єси й обра­зи прийня­ли. — По­ста­вив­ши «Вар­шав­ську» і «Ха­зяй­ку» з Ро­гов­це­вою, тоб­то ра­дян­ські п’єси, вам не хо­ті­ло­ся «при­мі­ря­ти» на най­по­пу­ляр­ні­шу укра­їн­ську актри­су, ска­жі­мо, образ Бланш Дю­буа з «Трам­ваю «Ба­жа­н­ня» Ві­льям­са? У Гон­ча­ро­ва в 1970-ті, як ві­до­мо, цю роль успі­шно гра­ла Сві­тла­на Не­мо­ля­є­ва. — Ви зна­є­те, на­пев­но, мо­гла б бу­ти й Бланш Дю­буа з «Трам­ваю», і Аль­ма в п’єсі «Лі­то и дим», і Аман­да в «Скля­но­му зві­рин­ці». Усе мо­гло бу­ти. Бо Ада — рі­зно­пла­но­ва актри­са, во­на зда­тна на будь-який не­без­пе­чний по­во­рот з бо­ку ре­жи­се­ра.

Ада Ми­ко­ла­їв­на чує мо­ву ре­жи­се­ра і мо­ву дра­ма­тур­га.

¯ї ви­рі­зняє пси­хо­фі­зи­чна пла­сти­чність. Так що ба­га­то чо­го мо­жна бу­ло б по­ста­ви­ти й зі­гра­ти. Дев’яно­сті — В 1993—1994 рр. у те­а­трі іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки ви пра­цю­ва­ли над п’єсою Фер­ди­нан­да Бру­кне­ра «Єли­за­ве­та Ан­глій­ська». П’єса на­пи­са­на 1930-го. Ста­рі кри­ти­ки пи­са­ли, що текст ви­рі­зняє ан­ти­фа­шист­ський па­фос. А за су­ча­сним сприйня­т­тям йо­го ви­рі­зняє ан­ти­то­та­лі­тар­ний па­фос. Ви­ста­ва не ви­йшла. Че­рез при­чи­ни по­лі­ти­чні. У яко­му ста­ні то­ді бу­ла ро­бо­та над п’єсою? — Справ­ді, п’єса Бру­кне­ра про вла­ду. І, мо­жли­во, є пев­ний істо­ри­чний па­ра­докс? Адже са­ме вла­да (на по­ча­тку 1990-х) і зу­пи­ни­ла ро­бо­ту над ці­єю по­ста­нов­кою. Вла­да спри­я­ла від­тор­гнен­ню від те­а­тру іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки ме­не, зго­дом Ади Ми­ко­ла­їв­ни Ро­гов­це­вої. Вла­да в осо­бі Та­ба­чни­ка…

На ре­пе­ти­цію «Єли­за­ве­ти» при­йшов за­сту­пник ди­ре­кто­ра те­а­тру Ва­дим Ав­дє­єн­ко зі сло­ва­ми: «З ва­ми хо­че зу­стрі­ти­ся Та­ба­чник… У го­те­лі…»

А до цьо­го в пре­сі ор­га­ні­зу­ва­ли цьку­ва­н­ня ви­ста­ви «Чай­ка» («П’ять пу­дів лю­бо­ві»). Цьку­ва­ли ме­не й Ро­гов­це­ву. Бу­ло зро­зумі­ло, хто це ор­га­ні­зу­вав…

Я то­ді від­мо­вив­ся від зу­стрі­чі «у го­те­лі»: мо­жли­во, йшло­ся про ке­ру­ва­н­ня Те­а­тром іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки під чу­же ди­кту­ва­н­ня?!

Але та­ке уяви­ти не­мо­жли­во.

Пі­сля мо­єї від­мо­ви на­ді­йшло за­про­ше­н­ня з Мі­ні­стер­ства куль­ту­ри. Ви­ко­ну­ю­чим обов’яз­ки мі­ні­стра куль­ту­ри був п. Яко­ви­на. Ро­змо­ва з ним бу­ла див­на. Він чо­мусь тор­кнув­ся де­яких по­дій, пов’яза­них з Ми­хай­лом Во­дя­ним, з яким ми дру­жи­ли і пра­цю­ва­ли.

Я за­пи­тав в.о.мі­ні­стра: «А ви аде­ква­тні?!»

Зго­дом з’явив­ся указ про ре­ор­га­ні­за­цію в те­а­трі іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки.

Во­ни ска­су­ва­ли по­са­ду ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка.

Пе­ред цим во­ни по­збу­ли­ся мі­ні­стра куль­ту­ри Іва­на Дзю­би — ви­да­тно­го куль­ту­ро­ло­га, укра­їн­сько­го па­трі­о­та, який за­про­сив ме­не до те­а­тру іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки.

Це бу­ла ди­я­воль­ська ком­бі­на­ція амо­раль­но­го тим­ча­со­во­го «пра­ви­те­ля»...

Пов­то­рю­ся, про ди­я­воль­ську вла­ду — п’єса Бру­кне­ра. Мо­жли­во, ще і п’єса їх під­штов­хну­ла до актив­них дій? Хто зна? — Ада Ро­гов­це­ва в ро­лі Єли­за­ве­ти Ан­глій­ської — до­сить смі­ли­ве ре­жи­сер­ське рі­ше­н­ня. У та­кій ро­лі мо­жна бу­ло б уяви­ти Ал­лу Де­ми­до­ву або Ва­ле­рію За­клун­ну. Актрис, у яких вла­дність і твер­дість є до­мі­нан­тою. — Актор­ський ді­а­па­зон Ади Ми­ко­ла­їв­ни ши­ро­кий. Во­на мо­гла б бу­ти й ко­ро­ле­вою ан­глій­ською, і Ка­ба­ни­хою у п’єсі «Гро­за». Те, що в змо­зі зро­би­ти на сце­ні са­ме во­на, да­но не всім. Че­рез її зов­ні­шню м’якість і лі­ри­чність — уже на сце­ні — мо­же роз­кри­ва­ти­ся зов­сім ін­ший, не­пе­ре­дба­чу­ва­ний і не­о­чі­ку­ва­ний па­ра­до­ксаль­ний жі­но­чий ха­ра­ктер. — Як в «Чай­ці», на­при­клад? Свою Ар­ка­ді­ну, до ре­чі, актри­са не ду­же жа­ліє. Пи­ше про неї: «Не най­більш улю­бле­ний мій пер­со­наж, не най­кра­ща моя роль, але я бу­ла ща­сли­ва пра­цю­ва­ти в пре­кра­сній ви­ста­ві». А от на мій по­гляд, її образ ви­йшов ці­ка­вим — жи­вим, упі­зна­ва­ним. Ко­го са­ме то­ді гра­ла Ро­гов­це­ва у Іри­ні Ар­ка­ді­ній — ма­тір, ка­бо­тин­ку, ко­хан­ку? — Ада Ми­ко­ла­їв­на в «Чай­ці» гра­ла жін­ку, яка в пев­ний мо­мент не знає, що най­го­лов­ні­ше в її жит­ті. І то­му во­на по­стій­но на­ма­га­є­ться ді­я­ти нав­ма­н­ня… У сво­їх вза­є­ми­нах із си­ном, Три­го­рі­ним, За­рі­чною, Со­рі­ним… Во­на шу­кає се­бе, свій зви­чний ду­шев­ний ком­форт.

…І ще один мій від­ступ. За зов­ні­шньою лег­кі­стю Ар­ка­ді­на (Ро­гов­це­ва) при­хо­ву­ва­ла справ­жній дра­ма­тизм: го­стре ро­зу­мі­н­ня всьо­го, що від­бу­ва­є­ться нав­ко­ло: вдо­ма, в сім’ї, в те­а­трі. Так, са­ме та­ка Ар­ка­ді­на мо­гла шпа­ри­ти на­пам’ять Не­кра­со­ва, під­кре­слю — гро­ма­дян­сько­го по­е­та. Са­ме та­ка Ар­ка­ді­на — на гір­кій по­смі­шці — мо­гла до­гля­да­ти хво­рих, «як ан­гел» (за ав­то­ром).

Во­на мо­гла ми­ти в но­чвах ді­тей пра­лі, мо­гла ро­би­ти ба­га­то чо­го рі­зно­го — за ве­лі­н­ням жі­но­чо­го сер­ця. На­віть не ро­зу­му. А са­ме сер­ця.

Пре­кра­сні сце­ни в Ар­ка­ді­ної (Ро­гов­це­вої) з си­ном (Лев Со­мов). «Не­має в ме­не гро­шей! Я актри­са, а не бан­кір­ша!» — кри­чить, а зго­дом ду­шить си­на в ма­те­рин­ських обі­ймах.

Во­на ка­же йо­му: «Го­ло­дра­нець, ні­кче­ма». Але в цю мить її очі за­сте­ля­ють сльо­зи. Ху­день­ка, жва­ва, на­віть вер­тка, во­на, ма­буть, грає в про­він­ції не че­рез хо­ро­ше жи­т­тя, і з ім­пе­ра­тор­сько­го те­а­тру 47-рі­чна Ар­ка­ді­на пі­шла яв­но не зі сво­єї во­лі — так скла­ло­ся. П’ять пу­дів лю­бо­ві пе­ре­ва­жи­ли в ній п’ять пу­дів актор­ської му­дро­сті. — Кри­ти­ки пи­са­ли, що ва­ша «Чай­ка» — тіль­ки й тіль­ки про лю­бов. — Так, про лю­бов. Але та­кож про нев­мі­н­ня лю­би­ти. Бо лю­бов — це та­лант. Ар­ка­ді­на лю­бить се­бе. І з огля­ду на це, во­на хо­че, щоб нав­ко­ло неї ні­що не за­ва­жа­ло цій лю­бо­ві. — Та Ар­ка­ді­на з 1990-х — ве­ли­ка актри­са? Чи по­се­ре­дня? Те­тя­на До­ро­ні­на в 1990-ті мрі­я­ла зі­гра­ти Ар­ка­ді­ну як актри­су ве­ли­ку, як Єр­мо­ло­ву. — У на­шій «Чай­ці» Ар­ка­ді­на — то­чно не ве­ли­ка. Во­на шу­кає в нав­ко­ли­шніх те, чо­го не да­ла їй сце­на. — А як її при­йма­ли в Хар­ко­ві? Ге­ро­ї­ня Ро­гов­це­вої все це ви­га­да­ла про Хар­ків? Чи так бу­ло? — Не ду­маю, що Ар­ка­ді­на бре­ше. ¯й не­ви­гі­дно. На­ві­що? До то­го ж у Хар­ко­ві її мо­гли чу­до­во при­йма­ти, адже це не Па­риж, не Пі­тер. Там усе мо­гло бу­ти. — Що бу­ло най­важ­чим у ро­бо­ті з акто­ра­ми в 1990-ті над п’єсою Че­хо­ва? — Най­важ­че до­по­мог­ти акто­рам по­ба­чи­ти «те» жи­т­тя. Зро­зу­мі­ти, «що» то­ді бу­ло со­ро­мі­цьким, а «що» узви­ча­є­ним. — Від­но­сно «со­ро­мі­цько­го». Да­руй­те, що зга­дую ста­рі за­мов­ні стат­ті, але са­ме цю ви­ста­ву де­які кі­ле­ри обви­ну­ва­чу­ва­ли в «ораль­но-ге­ні­таль­них» від­хи­ле­н­нях. — На те во­ни й кі­ле­ри. Це був один з епі­зо­дів спла­но­ва­ної Та­ба­чни­ком кам­па­нії — з роз­пра­ви над ви­ста­вою, над ре­жи­се­ром.

Цьку­ва­н­ня на по­ча­тку 90-х ма­ло під­го­ту­ва­ти во­люн­та­ри­сти­чний при­хід у цей же те­атр ін­шої лю­ди­ни.

Во­ни бу­ли го­то­ві при­че­пи­ти­ся на­віть до на­зви — «П’ять пу­дів лю­бо­ві». Хо­ча во­на че­хов­ська. І та­кий Че­хов — у йо­го ли­стах, «їм» не­ві­до­мих ав­тор­ських од­кро­ве­н­нях.

То­ді ще не бу­ло книж­ки До­наль­да Рей­філ­да. Ще не бу­ло ні­чо­го близь­ко. Але я від­чу­вав, що справ­жній жи­вий Че­хов не тіль­ки в йо­го ве­ли­ких п’єсах, а й у йо­го ли­стах. І «П’ять пу­дів лю­бо­ві» про те, що в лю­ди­ни не збу­ло­ся, що в неї не скла­ло­ся...

Зре­штою, змі­на на­зви — не прим­ха ре­жи­се­ра, не пі­ді­гру­ва­н­ня ка­сі, а пра­гне­н­ня змі­ни­ти на­стрій і сприйня­т­тя че­хов­сько­го ше­дев­ру. Від­чу­ти в ньо­му ін­ший пульс, ого­ли­ти нерв. У тих «П’яти пу­дах» — йо­го ту­га, іро­нія, че­хов­ська гір­ко­та і че­хов­ські пе­ред­чу­т­тя. Бо не­пі­д­йом­ні ці «п’ять пу­дів лю­бо­ві» для зем­ної лю­ди­ни. І во­на на­дри­ва­є­ться… — Ви ста­ви­ли «Чай­ку» в Ні­меч­чи­ні, Ли­тві. Чим єв­ро­пей­ські вер­сії від­рі­зня­ли­ся від укра­їн­ської? — Від­рі­зня­ли­ся во­ни акто­ра­ми. Акто­ри — рі­зні. У Ки­є­ві гра­ли пре­кра­сні акто­ри: Ро­гов­це­ва, Ба­кшта­єв, Ка­до­чни­ко­ва, Ре­ше­тни­ков, Со­мов, Сер­дюк, Си­вач… І в Ні­меч­чи­ні бу­ли силь­ні акто­ри. ¯м по­до­ба­ла­ся ро­бо­та.

Для єв­ро­пей­ських акто­рів бу­ло ве­ли­ким ща­стям до­тор­кну­ти­ся до Че­хо­ва. ¯х за­хо­плю­вав ме­тод ро­бо­ти над Че­хо­вим: ді­є­ва ре­жи­сер­ська пар­ти­ту­ра.

Ні­ме­цькі акто­ри від­чу­ва­ли, що всі йо­го сло­ва — жи­ві. Бу­кваль­но ко­жне ав­тор­ське сло­во — об’єм­не. Во­ни та­кож від­чу­ва­ли, на­скіль­ки ва­жли­ва ін­ди­ві­ду­аль­ність акто­ра в роз­крит­ті че­хов­ської п’єси і че­хов­сько­го під­текс­ту. — Ми­ну­ло по­над 20 ро­ків. Де­яких ва­ших во­ро­гів «по­ва­ле­но», во­ни да­ле­ко від ба­тьків­щи­ни. Як би так де­лі­ка­тно за­пи­та­ти: ви ща­сли­ві, за­до­во­ле­ні? — «На све­те сча­стья нет, но есть по­кой и во­ля», ска­зав по­ет. Але я ща­сли­вий тим, що в на­шо­му Те­а­трі на Лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра є свій гля­дач. Те­атр жи­вий, по­пу­ляр­ний, за­тре­бу­ва­ний. В на­шо­му ре­пер­ту­а­рі є ви­ста­ва за уча­стю Ро­гов­це­вої «Ва­ся має по­дзво­ни­ти»: в пам’ять про чу­до­ву лю­ди­ну, ви­да­тно­го ар­ти­ста Ко­стян­ти­на Пе­тро­ви­ча Сте­пан­ко­ва. У на­сту­пно­му се­зо­ні, спо­ді­ва­юсь, по­ба­чи­мо Аду Ми­ко­ла­їв­ну й у но­вій юві­лей­ній ви­ста­ві у по­ста­нов­ці Ка­те­ри­ни Сте­пан­ко­вої. Це ща­стя, що мої учні актив­но став­лять на рі­дній сце­ні, в укра­їн­ських те­а­трах, за кор­до­ном. Ща­стя — са­ме в цьо­му. А не в то­му, про що ви за­пи­та­ли. Фо­то з ар­хі­ву Ки­їв­сько­го те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки та осо­би­сто­го ар­хі­ву ав­то­ра

Ада Ро­гов­це­ва у ви­ста­вах «Вар­шав­ська ме­ло­дія», «П’ять пу­дів лю­бо­ві»

Ада Ро­гов­це­ва, 1970 р.

Еду­ард Ми­тни­цький

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.