До­зво­ли­ти со­бі бу­ти,

Або Вну­трі­шні за­бо­ро­ни та їх на­слід­ки

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ана­ста­сія СУХОРУКОВА

Не­має ні­чо­го ва­жли­ві­шо­го й скла­дні­шо­го, ніж бу­ти со­бою.

У скла­дне по­ня­т­тя «Я» вхо­дить стіль­ки на­шо­го і стіль­ки чу­жо­го, що ми мо­же­мо й не по­мі­ти­ти, як втра­ти­ли се­бе. У мо­мен­ти, ко­ли ми втра­ча­є­мо се­бе й свої по­тре­би, ми від­чу­ва­є­мо справ­жній біль. То­му так ва­жли­во ро­зу­мі­ти, як це — бу­ти со­бою й при цьо­му по­чу­ва­ти­ся ком­фор­тно.

Емо­цій­ний дис­ком­форт у на­шо­му жит­ті най­ча­сті­ше пов’яза­ний з тим, що ми не мо­же­мо ви­бра­ти між «хо­чу» і «тре­ба». Це мо­же ви­яв­ля­ти­ся в ді­яль­но­сті (хо­чу від­по­чи­ти, тре­ба пра­цю­ва­ти), у по­чу­т­тях (хо­чу пла­ка­ти, тре­ба три­ма­ти облич­чя). Ви­бір цей ми від­чу­ва­є­мо у ви­гля­ді сум­ні­вів, до­ко­рів сум­лі­н­ня або са­мо­кри­ти­ки. Жи­ти в гар­мо­нії зі сво­ї­ми ба­жа­н­ня­ми мо­жна й тре­ба.

По­чні­мо з то­го, звід­ки бе­ре­ться та­кий вну­трі­шній кон­флікт. Щоб ми мо­гли ро­зу­мі­ти цей про­цес пов­ні­стю, про­по­ную ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти тер­мі­но­ло­гію. Я пра­ктик та­ко­го на­пря­му, як тран­з­актний ана­ліз. Ве­ли­кою пе­ре­ва­гою цьо­го ме­то­ду пси­хо­те­ра­пії є про­сті на­зви для скла­дних про­це­сів.

Так, ча­сти­на осо­би­сто­сті, у якій мі­сти­ться до­свід ва­жли­вих для нас до­ро­слих лю­дей, со­ці­аль­ні нор­ми й пра­ви­ла, спосо­би тур­бо­ти про се­бе, на­зи­ва­є­ться Вну­трі­шній Ба­тько. У цій ча­сти­ні не­мов жи­вуть від­обра­же­н­ня цих са­мих лю­дей з ми­ну­ло­го — мам, тат, ба­бусь і ді­ду­сів, опі­ку­нів, учи­те­лів і ку­ми­рів. Із ці­єї ж ча­сти­ни ми се­бе під­три­му­є­мо або кри­ти­ку­є­мо.

Ін­шою ва­жли­вою ча­сти­ною осо­би­сто­сті є ві­до­ма ба­га­тьом Вну­трі­шня Ди­ти­на. На від­мі­ну від ви­ще­зга­да­но­го Ба­тька, Ди­ти­на — це вже на­ші вла­сні ви­снов­ки з при­во­ду тих чи ін­ших по­дій, наш осо­би­стий до­свід і всі су­пу­тні йо­му пе­ре­жи­ва­н­ня. Са­ме з Ди­ти­ни ми бо­ї­мо­ся й ра­ді­є­мо, бун­ту­є­мо або тво­ри­мо. Ди­ти­на — це кон­тей­нер для на­ших ба­жань і очі­ку­вань.

На жаль, між Ба­тьком і Ди­ти­ною ча­сто ви­ни­ка­ють кон­флі­кти, але, на ща­стя, є тре­тя ча­сти­на на­шої осо­би­сто­сті, зда­тна їх за­ла­го­ди­ти. Йде­ться про Вну­трі­шньо­го До­ро­сло­го. Це по­слі­дов­ний, пра­кти­чно без­емо­цій­ний і ду­же та­ла­но­ви­тий ана­лі­тик, який у нор­мі до­по­ма­гає утри­ма­ти ба­ланс.

Ко­ли ми зу­стрі­ча­є­мо­ся з емо­цій­но важ­ким ста­ном, є сенс при­пу­ска­ти, що ви­ни­кла по­тре­ба в Ди­ти­ні й Ба­тько з яко­їсь при­чи­ни не зда­тний або не до­зво­ляє її за­до­воль­ни­ти. Ще один ва­рі­ант — існує якесь «якщо», умо­ва, пі­сля ви­ко­на­н­ня якої по­тре­ба мо­же бу­ти за­до­во­ле­на. Усі ці умо­ви, обме­же­н­ня та ін­ші по­сла­н­ня про те, як і ко­ли тре­ба, а як і ко­ли не мо­жна — це так зва­ні Ба­тьків­ські по­сла­н­ня. Во­ни існу­ють у на­шій сві­до­мо­сті у фор­мі вну­трі­шніх за­бо­рон і до­зво­лів. Це по­сла­н­ня з Вну­трі­шньо­го Ба­тька у Вну­трі­шню Ди­ти­ну.

До­бре, ко­ли у нас є на­бір до­зво­лів і про­грам. Але в на­шо­му пост­то­та­лі­тар­но­му су­спіль­стві біль­ше в мо­ді за­бо­ро­ни. Ми мо­же­мо за­сво­ю­ва­ти їх як вер­баль­но (нам так го­во­ри­ли), так і не­вер­баль­но (до нас так ста­ви­ли­ся).

Я про­по­ную озна­йо­ми­ти­ся з ни­ми й по­ду­ма­ти, чи сто­су­ю­ться до вас якісь із них. Усьо­го тран­з­актний ана­ліз ви­ді­лив два­над­цять за­бо­рон, які мо­жуть роз­га­лу­жу­ва­ти­ся під ко­жен кон­кре­тний ви­па­док: Не жи­ви!

За­бо­ро­на на за­до­во­ле­н­ня жит­тє­вих по­треб або на пра­во жи­ти. Як во­на мо­гла бу­ти за­сво­є­на? Це мо­гли бу­ти ціл­ком кон­кре­тні сло­ва «На­ві­що ти вза­га­лі на­ро­див­ся?», «Кра­ще б те­бе не бу­ло». А ще це мо­гли бу­ти дії — на­при­клад, ко­ли є факт фі­зи­чно­го на­силь­ства, ко­ли не за­до­воль­ня­ють ба­зо­ві фі­зіо­ло­гі­чні по­тре­би. На­слід­ка­ми та­кої вну­трі­шньої за­бо­ро­ни є та­кі жит­тє­ві си­ту­а­ції, як ігно­ру­ва­н­ня го­ло­ду або вто­ми, а та­кож та­кі тра­ге­дії, як са­мо­губ­ство або по­ка­лі­че­н­ня. Не будь здо­ро­вим пси­хі­чно або фі­зи­чно!

За­бо­ро­на, ча­сто сфор­мо­ва­на у ро­ди­нах із хво­ри­ми лю­дьми (яким при­ді­ля­є­ться ба­га­то ува­ги), або по­руч зі зго­рьо­ва­ни­ми й де­пре­сив­ни­ми ро­ди­ча­ми (бу­ти ра­ді­сним і здо­ро­вим не­до­ре­чно). Ва­рі­ан­тів роз­ви­тку ба­га­то, але на­слід­ки за­зви­чай та­кі: ча­сті хво­ро­би, де­пре­сії, нев­ро­зи, по­ру­ше­н­ня хар­чо­вої по­ве­дін­ки, пси­хо­со­ма­ти­чні за­хво­рю­ва­н­ня, емо­цій­на не­ста­біль­ність. Не ду­май!

Ре­зуль­тат зне­ці­ню­ва­н­ня ви­снов­ків, умо­ви­во­дів, мір­ку­вань. Ча­сто та­ка за­бо­ро­на мо­же озву­чу­ва­ти­ся пря­мо: «Ма­лий ще мір­ку­ва­ти», «Не ду­май про це», «Ви­кинь із го­ло­ви», «Не ду­май так». Але ми мо­же­мо за­сво­ї­ти її й не­вер­баль­но, ко­ли на­ти­ка­є­мо­ся на не­при­єм­ну або агре­сив­ну ре­а­кцію у від­по­відь на свої дум­ки й су­дже­н­ня.

На­слід­ком є не­зда­тність ана­лі­зу­ва­ти, страх ви­слов­лю­ва­ти свою дум­ку, не­впев­не­ність у сво­їх зді­бно­стях. Отри­му­ю­чи під­ви­ще­н­ня, при­мі­ром, лю­ди­на щи­ро ду­має, що ні­чим йо­го не за­слу­жи­ла, це якась по­мил­ка. Не від­чу­вай!

Цю за­бо­ро­ну ми одер­жу­є­мо, ко­ли на­шим близь­ким не­зру­чні на­ші емо­ції. При­мі­ром, хло­пчик, за­сму­че­ний про­гра­шем у шкіль­но­му ма­тчі, пла­че, а ба­тько кри­чить: «Ти ж не дів­чин­ка, чо­го роз­ре­вів­ся!» Мо­же бу­ти й більш трав­ма­ти­чна си­ту­а­ція: ма­лень­ка дів­чин­ка су­мує, а ма­ти де­мон­стра­тив­но ігно­рує це. На­слід­ком за­бо­ро­ни «не від­чу­вай» є не­зда­тність ви­яв­ля­ти емо­ції, при­ду­ше­н­ня по­чут­тів, не­зда­тність ви­три­му­ва­ти емо­ції ін­ших. Ці­ка­во те, що за­бо­ро­на мо­же сто­су­ва­ти­ся всіх по­чут­тів або тіль­ки тих, які не зви­чні в цій ро­ди­ні. Крім то­го, за­бо­ро­на мо­же про­яв­ля­ти­ся й у ви­гля­ді не­зда­тно­сті від­чу­ва­ти са­ме свої по­чу­т­тя, але ви­со­ка чу­тли­вість до по­чут­тів ін­ших лю­дей. Не будь близь­ким!

З та­кою за­бо­ро­ною ми мо­же­мо жи­ти, якщо нам до­ве­ло­ся зі­штов­хну­ти­ся з хо­ло­дним від­сто­ро­не­н­ням. Во­но мо­гло бу­ти нав­ми­сним («При­пи­ни ці те­ля­чі ні­жно­сті») або не­нав­ми­сним (ба­тьки важ­ко пра­цю­ва­ли й не мо­гли бу­ти по­руч, а пі­сля ро­бо­ти бу­ли за­над­то стом­ле­ни­ми для спіл­ку­ва­н­ня з ді­тьми). Ма­лень­ка ди­ти­на вкрай чу­тли­ва до ди­стан­ції. За­бо­ро­на мо­же бу­ти за­сво­є­на й по-ін­шо­му — на до­сві­ді на­силь­ства або смер­ті близь­ких. На­слід­ком за­бо­ро­ни «Не будь близь­ким» є страх пе­ред фі­зи­чним кон­та­ктом, емо­цій­ною близь­кі­стю. У цьо­му ра­зі ми мо­же­мо ду­же по­тре­бу­ва­ти від­но­син і від­чу­ва­ти жа­хли­вий дис­ком­форт, пе­ре­бу­ва­ю­чи в них. Не ро­би!

Ми мо­же­мо отри­ма­ти за­бо­ро­ну на ді­яль­ність, якщо нас над­то ба­га­то кон­тро­лю­ва­ли й не до­зво­ля­ли на­бу­ва­ти до­сві­ду «від і до». Та­ка по­ве­дін­ка ча­ста бу­ває в гі­пер­тур­бо­тли­вих ба­тьків (не да­ють ди­ти­ні за­кін­чи­ти, до­ро­бля­ють са­мі) або ж у за­над­то кри­ти­чних (усе не­пра­виль­но, так не ро­би­ться). Лю­ди­на з актив­ною за­бо­ро­ною «Не ро­би» не мо­же за­кін­чи­ти роз­по­ча­те, бо­ї­ться при­сту­па­ти до чо­гось, але ду­же ефе­ктив­на у пла­ну­ван­ні. Не будь ва­жли­вим!

Іна­кше ка­жу­чи «Не ви­со­вуй­ся». Ця за­бо­ро­на на­кла­дає обме­же­н­ня на до­ся­гне­н­ня ре­зуль­та­ту й пе­ре­мо­гу. У на­шій куль­ту­рі так за­ве­де­но, що ми не го­во­ри­мо ба­тькам про на­шу ви­со­ку зар­пла­ту, не хва­ли­мо­ся пе­ре­мо­га­ми й вов­ком ди­ви­мо­ся на тих, хто ди­вом збе­ріг цю зда­тність. Вер­баль­но ми мо­гли чу­ти «Не ви­хва­ляй­ся!», «Не ви­став­ляй­ся», «Будь скром­ним». Більш ра­ди­каль­не по­сла­н­ня — «Не будь успі­шні­шим за ме­не». Ре­зуль­тат та­ко­го ви­хо­ва­н­ня — від­су­тність ам­бі­цій, страх успі­ху, при­ду­ше­н­ня лі­дер­ських яко­стей. Не на­леж!

На­ле­жа­ти для нас ва­жли­во. Нам кон­че по­трі­бно ро­зу­мі­ти, що ми є ча­сти­ною чо­гось. Але бу­ває так, що ко­ли ми хо­че­мо про­я­ви­ти­ся як ця ча­сти­на, нас від­штов­ху­ють. При­мі­ром, у від­по­відь на про­яв ко­ле­ктив­но­сті (хо­чу пі­ти з хло­пця­ми у двір) ди­ти­на чує: «Ти ж із по­ря­дної сім’ї, хі­ба ми так те­бе ви­хо­ву­ва­ли?» Зво­ро­тна си­ту­а­ція — зай­ве під­кре­сле­н­ня ви­ня­тко­во­сті: «Ти зав­жди був не від сві­ту сьо­го», «Ти за­над­то сла­бий для цьо­го, ти ж хво­рі­єш». Під­су­мок — від­чу­т­тя «бі­лої во­ро­ни», не­при­ка­я­но­го й не­при­на­ле­жно­го. Не будь ди­ти­ною!

На­слі­док пе­ре­кла­да­н­ня від­по­від­аль­но­сті на ди­ти­ну. При­чи­на та­ко­го па­ра­до­ксу — від­чу­т­тя вла­сної не­зрі­ло­сті й не­зда­тність ви­не­сти ще одну ди­ти­ну, окрім вла­сної, вну­трі­шньої. То­ді 10-рі­чний хло­пчик мо­же чу­ти «Ти вже до­сить ве­ли­кий, щоб пі­клу­ва­ти­ся про хво­ру ба­бу­сю», 6-рі­чна дів­чин­ка мо­же по­чу­ти: «Ти вже до­ро­сла, мо­жеш ро­зі­бра­ти­ся й са­ма». Ре­зуль­тат — за­би­та у гли­би­ни під­сві­до­мо­сті Вну­трі­шня Ди­ти­на, не­зда­тність до ви­яву ди­тя­чих рис (ра­ді­ти свя­ту, тво­ри­ти, ду­рі­ти й від­по­чи­ва­ти). Та­ким лю­дям ду­же важ­ко да­є­ться спіл­ку­ва­н­ня з ді­тьми. Не ро­сти!

За­бо­ро­на, про­ти­ле­жна по­пе­ре­дній. За та­кої си­ту­а­ції для ба­тьків мо­же бу­ти не­стер­пна са­мо­стій­ність ча­да. При­мі­ром, ма­ти, що прив’яза­ла до се­бе 40-рі­чно­го си­на зі сло­ва­ми «Ти ж без ме­не не впо­ра­є­шся, ти та­кий не­са­мо­стій­ний». Лю­ди­на, що жи­ве із за­бо­ро­ною на до­ро­слі­ша­н­ня, мо­же бо­я­ти­ся від­по­від­аль­но­сті й бу­ти не­зда­тною до прийня­т­тя від­по­від­аль­них рі­шень. Не будь со­бою!

Ча­сто це «хрест» ди­ти­ни, яка не ви­пра­вда­ла на­дій. При­мі­ром, ба­тько хо­тів хло­пчи­ка, а на­ро­ди­ла­ся дів­чин­ка. Як під­су­мок, дів­чин­ку во­дять на бокс і фут­бол і ку­пу­ють ви­клю­чно чо­ло­ві­чі ре­чі. Ще один ва­рі­ант — «будь та­ким як…» або «ти по­во­ди­шся як…» У цьо­му ра­зі ми ма­є­мо за­бо­ро­ну на ви­яв се­бе й во­дно­час втра­ча­є­мо уяв­ле­н­ня про те, «який я». А от­же, не мо­же­мо са­мо­ви­зна­чи­ти­ся й зро­зу­мі­ти, які ба­жа­н­ня йі­по­тре­би на­ші, а які — ні. Не до­ся­гай!

До­сить ча­ста за­бо­ро­на. Зде­біль­шо­го во­на за­сво­ю­є­ться не­вер­баль­но. На­при­клад, ма­ти ви­ро­сла в се­лі й не ма­ла ви­щої осві­ти. Але во­на щи­ро хо­ті­ла, щоб до­чка її здо­бу­ла. Во­на зму­шує до­чку хо­ди­ти на кур­си, іде­аль­но вчи­ти­ся і в ра­зі всту­пу де­мон­струє не­зро­зумі­лу агре­сію, від­тор­гне­н­ня або зне­ва­гу. Якщо дів­чин­ка до­сить чу­тли­ва — у неї мо­же сфор­му­ва­ти­ся та­ка стра­те­гія: во­на зав­жди до­кла­дає ба­га­то зу­силь і по­ка­зує гар­ні ре­зуль­та­ти в про­це­сі, але на фі­ні­шній пря­мій — здає.

Упі­зна­ли се­бе десь? Це нор­маль­но, усі ми ма­є­мо свій на­бір за­бо­рон і до­зво­лів. Що ж ро­би­ти, якщо во­ни вам за­ва­жа­ють? Те, що ви усві­до­ми­ли свої за­бо­ро­ни, — вже по­ло­ви­на шля­ху. Те­пер спра­ва за ма­лим — отри­ма­ти до­зво­ли. Для цьо­го по­трі­бно від­сте­жу­ва­ти про­я­ви за­бо­рон (при­мі­ром, при­ду­ше­н­ня по­чу­т­тя гні­ву), від­сте­жу­ва­ти свої від­чу­т­тя, ті­ле­сні ре­а­кції й вну­трі­шні діа­ло­ги.

Ко­ли ви ро­зу­мі­є­те, що ви ро­би­те, аби не по­ру­ши­ти за­бо­ро­ни й не від­чу­ти гні­ву, ви мо­же­те по­ду­ма­ти про те, що ще ви мо­же­те зро­би­ти. При­мі­ром, які існу­ють спосо­би про­я­ву гні­ву. Зна­ю­чи, де про­бле­ма, — ви про­сто йде­те ту­ди, де є рі­ше­н­ня. При­мі­ром, тре­нінг з ке­ру­ва­н­ня гні­вом, пси­хо­те­ра­певт, спорт­зал, йо­га.

Ко­ли ви до­ся­га­є­те на­віть най­мен­шої пе­ре­мо­ги над сво­єю вну­трі­шньою за­бо­ро­ною — свя­ткуй­те це і хва­літь се­бе, да­вай­те со­бі силь­ні й упев­не­ні по­сла­н­ня про те, що ви мо­же­те. На­при­клад: «Я мо­жу зли­ти­ся й ро­би­ти це без­пе­чно для ін­ших і се­бе. Я знаю — як».

Го­лов­не — да­ти со­бі час, мо­жли­вість і ін­стру­мен­ти для змін. Я мо­жу аб­со­лю­тно то­чно за­пев­ни­ти, що ва­ше жи­т­тя змі­ни­ться на кра­ще, ко­ли ва­ші за­бо­ро­ни ста­нуть здо­ро­ви­ми до­зво­ла­ми і рі­ше­н­ня­ми що­до то­го, як ви мо­же­те бу­ти со­бою, жи­ти, бу­ти здо­ро­вим, від­чу­ва­ти, при­йма­ти рі­ше­н­ня і до­ся­га­ти успі­ху.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.