Чо­му ді­ти не хо­чуть до­ро­слі­ша­ти

Ви­хо­ва­н­ня са­мо­стій­но­сті

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - На­та­лія МИХАЙЛЕНКО

Ба­тьки ча­сто скар­жа­ться, що ді­ти не по­спі­ша­ють до­ро­слі­ша­ти, не по­спі­ша­ють пі­клу­ва­ти­ся про своє жи­т­тя, не сте­жать за сво­їм одя­гом і ре­ча­ми, у всьо­му по­кла­да­ю­ться на до­ро­слих. Чо­му так ста­є­ться?

На­справ­ді, ме­то­ди­ку як при­вчи­ти ма­лю­ка до са­мо­стій­но­сті, чу­до­во ро­зу­мі­ють ко­жен та­то і ко­жна ма­ма. Ні­чо­го скла­дно­го в цьо­му не­має: по­ка­зав на сво­є­му при­кла­ді, по­яснив ал­го­ритм пра­виль­них дій, до­по­міг, під­ка­зав, як ви­пра­ви­ти по­мил­ки. Зви­чай­но ж, не за­бу­ва­ти про по­хва­лу й за­охо­че­н­ня. Ми­не час, і ди­ти­на са­ма з ра­ді­стю й охо­че ви­ко­ну­ва­ти­ме свої обов’яз­ки, бо так при­єм­но по­чу­ва­ти­ся до­ро­слою.

Що ж за­ва­жає нам вча­сно опі­ку­ва­ти­ся ви­хо­ва­н­ням са­мо­стій­но­сті? На пер­шо­му мі­сці — ба­наль­ний брак ре­сур­сів. До ре­сур­сів ба­тьків вхо­дять час і си­ли. Ча­сто ми вва­жа­є­мо за кра­ще все ро­би­ти за ма­лю­ків: одя­га­є­мо їх, взу­ва­є­мо, го­ду­є­мо, за­сти­ла­є­мо ліж­ко, при­би­ра­є­мо ігра­шки. Так швид­ше, так лег­ше, це за­би­рає мен­ше сил і нер­вів. Див­но, але в та­кій си­ту­а­ції ди­ти­на по­чу­ва­є­ться май­же за­не­дба­ною. Не за­до­воль­ня­ю­ться її по­тре­би в по­сту­по­во­му роз­ви­тку са­мо­стій­но­сті. ¯ї «я сам» ні­хто не чує.

На­яв­ність ре­сур­сів не мо­жна на­зва­ти сто­від­со­тко­вою від­по­від­аль­ні­стю ба­тьків. Так бу­ває, що во­ни мі­ні­маль­ні. При­чи­ни — хво­ро­би, зайня­тість на ро­бо­ті, емо­цій­не не­бла­го­по­луч­чя, про­бле­ми в ро­ди­ні. В енер­ге­ти­чній і ча­со­вій кри­зі до­ро­слі ма­ють змо­гу тур­бу­ва­ти­ся тіль­ки про на­галь­ні фі­зи­чні й емо­цій­ні по­тре­би ма­лю­ка. На­го­ду­ва­ти й при­гор­ну­ти — ось і все, на що во­ни зда­тні.

Тут ва­жли­во ро­зу­мі­ти, що є про­бле­ма: ви не да­є­те ди­ти­ні про­сто­ру для роз­ви­тку, й у май­бу­тньо­му і во­на, і ви ма­ти­ме­те тру­дно­щі. То­му по­ду­май­те, в яких ре­чах ви все ж та­ки мо­же­те до­зво­ли­ти со­бі ви­тра­ти­ти ре­сур­си на фор­му­ва­н­ня са­мо­стій­но­сті. Мо­жли­во, це бу­де якийсь ви­хі­дний, ко­ли ви більш віль­ні. Або ча­сти­на дня. Не мо­же­те до­зво­ли­ти ди­ти­ні са­мій вдя­га­ти­ся вран­ці, бо це за­дов­го і ви за­пі­зню­є­те­ся на ро­бо­ту? По­грай­те­ся з нею в одя­га­н­ня вве­че­рі. По­чніть з яко­гось одно­го пре­дме­та одя­гу. Не за­будь­те про до­бре сло­во й за­охо­че­н­ня у ви­гля­ді цу­кер­ки чи улю­бле­но­го муль­ти­ка. Не сва­ріть че­рез по­мил­ки. Ми­не час — і ма­ля вже зро­бить цю свою пер­шу ро­бо­ту са­мо­стій­но, і у вас уран­ці бу­де біль­ше ча­су. Тоб­то ви­гра­є­те обоє.

Так са­мо й з ін­ши­ми на­ви­чка­ми: від при­би­ра­н­ня ігра­шок до ми­т­тя по­су­ду. Шу­кай­те час і мі­сце, ко­ли ре­сур­си до­зво­ля­ти­муть ви­тра­ти­ти си­ли на три­ва­лі по­ясне­н­ня й спіль­ну ро­бо­ту. Хай ди­ти­на від­ра­зу не охо­пить всьо­го спе­ктра по­трі­бних умінь, але в неї бу­де ро­зу­мі­н­ня, як на­вчи­ти­ся, во­на зна­ти­ме, що її під­три­ма­ють і до­по­мо­жуть, і, го­лов­не, від­чує за­до­во­ле­н­ня від сво­їх пер­ших успі­хів.

На­сту­пний чин­ник, що за­ва­жає роз­ви­тку ди­тя­чої са­мо­стій­но­сті, — гі­пе­ро­пі­ка. Гі­пе­ро­пі­ка як то­таль­ний кон­троль жи­т­тя. Ба­тьки на­стіль­ки тур­бу­ю­ться про своє ча­до, що ре­гла­мен­ту­ють увесь йо­го час, упо­до­ба­н­ня, дру­зів, хо­бі. Зві­сно, ро­би­ться це з бла­го­ро­дною ме­тою роз­ви­тку, але пла­ти­ти до­во­ди­ться спон­тан­ні­стю ди­ти­ни. ¯ї при­ро­дні упо­до­ба­н­ня і ба­жа­н­ня га­ся­ться по­стій­ни­ми й до­сить жорс­тки­ми за­бо­ро­на­ми. Іна­кше про­сто не мо­жна втри­ма­ти­ся в рам­ках, окре­сле­них тур­бо­тли­ви­ми ба­тька­ми. Хи­бність ці­єї по­зи­ції в то­му, що са­мо­стій­ність і від­по­від­аль­ність не­мо­жли­ва без сво­бо­ди ви­бо­ру, без по­ми­лок і на­би­тих ´уль.

У ні­жно­му ві­ці гі­пе­ро­пі­ка обер­не­ться тим, що ди­ти­на що­ра­зу гу­би­ти­ме­ться в не­зна­йо­мих си­ту­а­ці­ях. Крок лі­во­руч чи пра­во­руч — ре­гла­мен­ту не­має, що ро­би­ти — не­ві­до­мо, ім­про­ві­зу­ва­ти стра­шно, бо мо­жна на­рва­ти­ся на по­ка­ра­н­ня. До­ро­слі­ші ді­ти без пра­ва ви­бо­ру стра­жда­ти­муть біль­ше. Як на пер­ший по­гляд, во­ни на­че до­сить са­мо­стій­ні й від­по­від­аль­ні. До­брі оцін­ки, чи­ма­ло ко­ри­сних умінь, на­бу­тих під час за­нять у гур­тках, в ре­чах — по­ря­док. Та все це схо­же на ма­гію, що три­ма­ла хре­бет одно­го з ге­ро­їв філь­му «До­ктор Стрейдж». Ко­ли ма­гія зни­кла, чо­ло­вік упав. Так са­мо й лю­ди­на, яка ви­хо­ва­на в ле­ща­тах гі­пе­ро­пі­ки, мо­же впа­сти, ко­ли зни­кне «ма­гія» — ба­тьків­ський су­пер­кон­троль, бо вла­сний хре­бет не сфор­му­вав­ся й не змі­цнів.

Сво­бо­да ви­бо­ру фор­мує ва­жли­вий скла­дник осо­би­сто­сті — са­мо­оцін­ку. Якщо ма­лю­ка за­пи­ту­ва­ти про йо­го ба­жа­н­ня, він від­чу­ва­ти­ме се­бе ва­жли­вим, вар­тим по­ва­ги і вчи­ти­ме­ться не­сти від­по­від­аль­ність за свою по­ве­дін­ку. До­зволь­те ви­би­ра­ти одяг і взу­т­тя в рам­ках се­зо­ну. І не зу­пи­няй­те ди­ти­ну, якщо ро­зу­мі­є­те, що во­на ро­бить по­мил­ку і це не ста­но­вить не­без­пе­ки, але пе­ред­ба­чає на­слід­ки. Мо­жна по­пе­ре­ди­ти про ці на­слід­ки, та ко­ли ма­люк впер­то на­по­ля­гає на сво­є­му, хай спро­бує. На­слід­ки да­ють йо­му змо­гу отри­ма­ти та­кий не­об­хі­дний жит­тє­вий до­свід.

Са­мо­стій­ність і від­по­від­аль­ність роз­ви­ва­є­ться ба­тьків­ською тер­пи­мі­стю. Що мен­ше ді­ти бо­я­ться, то біль­ше іні­ці­а­ти­ви во­ни про­яв­ля­ють, швид­ше осво­ю­ють світ і швид­ше зна­хо­дять своє мі­сце в ньо­му. Що­до цьо­го по­ка­зо­вий ви­па­док, який став­ся з ма­лень­ким Ге­те. Одно­го ра­зу йо­го за­ли­ши­ли вдо­ма са­мо­го, і він ви­явив, що пор­це­ля­на гар­но роз­лі­та­є­ться на друз­ки, ко­ли її ви­ки­ну­ти з ві­кна. Так він грав­ся, аж по­ки роз­бив увесь ко­штов­ний сер­віз. І як йо­го по­ка­ра­ли ба­тьки? Ні­як.

Ті, хто лю­бить ан­глій­сько­го пи­сьмен­ни­ка-ве­те­ри­на­ра Джейм­са Хер­рі­о­та, по­мі­ти­ли йо­го над­зви­чай­но бе­ре­жне, май­же по­бла­жли­ве став­ле­н­ня до ді­тей. Вра­жає роз­по­відь про не­вда­лий ви­ступ си­на на зві­тно­му му­зи­чно­му кон­цер­ті. Три­чі на­ма­гав­ся хло­пчик зі­гра­ти свій твір і що­ра­зу зу­пи­няв­ся на одно­му мі­сці. Ні­як не міг зга­да­ти но­ти. Зре­штою, вчи­тель­ка від­пра­ви­ла ма­ло­го в за­лу і за­про­си­ла зно­ву вже пі­сля всіх ви­ко­нав­ців. На ща­стя, цьо­го ра­зу но­ти зга­да­ли­ся...

Як би від­ре­а­гу­ва­ли на­ші ма­ми й ба­бу­сі? Не мо­жна ствер­джу­ва­ти, що всі, але чи­ма­ло з них ула­шту­ва­ло б гран­діо­зний скан­дал. У кра­що­му ви­пад­ку на ди­ти­ну че­ка­ла б ви­хов­на бе­сі­да. А ці ба­тьки не ска­за­ли ні­чо­го. Вза­га­лі. Ні­би так і тре­ба, і ні­чо­го не ста­ло­ся. При­чо­му ба­тько бід­кав­ся, що син єди­ний з усі­єї шко­ли згань­бив­ся, але ди­ти­ні за це не до­ко­ря­ли. І, як ві­до­мо, син пи­сьмен­ни­ка став ду­же до­стой­ною лю­ди­ною. От­же, та­кий ме­тод ви­хо­ва­н­ня ціл­ком ви­прав­да­ний.

Спи­тай­мо се­бе, чи зав­жди ми так чи­ни­мо? Чи під­три­му­є­мо ди­ти­ну, ко­ли во­на за­знає нев­дач або при­пу­ска­є­ться гран­діо­зних по­ми­лок, що обов’яз­ко­во тра­пля­ю­ться в ко­жно­му ди­тя­чо­му жит­ті? Чи не при­мно­жу­є­мо цю по­мил­ку вдві­чі-втри­чі сво­єю бур­хли­вою ре­а­кці­єю? Якщо від­по­відь ствер­дна, не­ма чо­го ди­ву­ва­ти­ся ди­тя­чій не­са­мо­стій­но­сті. Здо­ро­ва, са­мо­стій­на й від­по­від­аль­на осо­би­стість мо­же сфор­му­ва­ти­ся тіль­ки в спо­кій­них умо­вах у се­ре­до­ви­щі, де її під­три­му­ють, де є пра­во на по­мил­ку і по­мил­ка не вва­жа­є­ться ка­та­стро­фою.

Хоч як див­но, але най­більш са­мо­стій­ні й від­по­від­аль­ні ді­ти ви­ро­ста­ють у сім’ях, де ба­тькам, м’яко ка­жу­чи, не до ді­тей. Ні, мо­ва не про пов­ну без­до­гля­дність. Про­сто ба­тьки біль­шість ча­су зайня­ті со­бою, сво­ї­ми про­бле­ма­ми, тур­бо­та­ми, їм не­ма ко­ли вста­нов­лю­ва­ти су­во­рий кон­троль (чи­тай — ди­ктат), і ма­ле­ча має ши­ро­кий про­стір для екс­пе­ри­мен­тів у за­до­во­лен­ні сво­їх по­треб. Крім то­го, ба­тьки в та­ких сім’ях не ки­да­ю­ться тут-та­ки ви­ко­ну­ва­ти ко­жну за­ба­ган­ку ді­тла­хів, і ті зму­ше­ні ду­ма­ти, як це зро­би­ти са­мим.

За­зви­чай у та­ких сім’ях ді­ти ра­ні­ше на­вча­ю­ться ку­хо­ва­ри­ти, вмі­ють до­мов­ля­ти­ся з ін­ши­ми лю­дьми, зна­ють, де зна­йти по­трі­бну ін­фор­ма­цію, по­чи­на­ють за­ро­бля­ти гро­ші в під­лі­тко­во­му ві­ці. Ін­ко­ли до ран­ньо­го до­ро­слі­ша­н­ня спо­ну­кає тра­ге­дія в ро­ди­ні. До­во­ди­ло­ся чу­ти істо­рії, ко­ли хво­ро­ба одно­го з ба­тьків зму­шу­ва­ла ді­тей іти пра­цю­ва­ти в до­сить ні­жно­му ві­ці. Пі­сля за­кін­че­н­ня шко­ли во­ни вже са­мо­стій­но за­кри­ва­ли свої по­тре­би в одя­зі, га­дже­тах і со­ро­ми­ли­ся бра­ти гро­ші в до­ро­слих.

Не ро­бі­мо з усьо­го цьо­го ви­сно­вок, що ді­тей по­трі­бно злег­ка за­не­дба­ти, щоб во­ни бра­ли жи­т­тя в свої ру­ки. А от за­ми­сли­ти­ся, як ство­ри­ти мо­ти­ву­валь­ну але без­пе­чну атмо­сфе­ру, по­трі­бно. До­свід­че­ні пси­хо­ло­ги ра­дять не від­по­від­а­ти на за­пи­та­н­ня ді­тей, якщо во­ни мо­жуть отри­ма­ти ін­фор­ма­цію са­мо­стій­но. Ба­жа­но ли­ше під­ка­за­ти, де шу­ка­ти: Ін­тер­нет, ен­ци­кло­пе­дія, фа­хів­ці спе­ці­а­лі­зо­ва­но­го ма­га­зи­ну.

Те са­ме сто­су­є­ться й са­мо­стій­ної ді­яль­но­сті. Не ки­да­ти­ся від­ра­зу до­по­ма­га­ти й ви­прав­ля­ти, якщо не ви­хо­дить, а че­ка­ти, по­ки по­про­сять про до­по­мо­гу. Так ма­люк учи­ться до­ла­ти тру­дно­щі. Але тут тре­ба ува­жно спо­сте­рі­га­ти. Ін­ко­ли ди­ти­на зу­пи­ня­є­ться на пів­до­ро­зі, бо по­тра­пляє на свої «слизь­кі схо­дин­ки». Цим тер­мі­ном пси­хо­ло­ги на­зи­ва­ють рі­зні стра­хи й не­га­тив­ні пе­ре­ко­на­н­ня, що за­ва­жа­ють нам до­хо­ди­ти до кін­це­во­го ре­зуль­та­ту.

На­при­клад, ди­ти­на мо­же бо­я­ти­ся по­чу­ти сло­ва осу­ду чи на­смі­шки, не впо­ра­тись із чи­мось і від­чу­ти се­бе ні­кче­мою. У ко­жної ди­ти­ни свої «слизь­кі схо­дин­ки», де мо­жна не тіль­ки по­сли­зну­ти­ся, а й упа­сти на пів­до­ро­зі і не до­сяг­ти ме­ти. Зав­да­н­ня ба­тьків по­мі­ти­ти цю зо­ну і на­вчи­ти ди­ти­ну до­ла­ти її.

Ба­га­то до­ро­слих галь­му­ють са­мо­стій­ність сво­їх ді­тей че­рез вла­сні стра­хи. Во­ни бо­я­ться да­ти ніж чи ви­дел­ку, щоб ди­ти­на не по­рі­за­ла­ся, бо­я­ться до­зво­ли­ти ви­йти на ву­ли­цю, щоб не за­гу­би­ла­ся (а по­тім на­віть бо­я­ться до­зво­ли­ти на­вча­ти­ся в упо­до­ба­но­му ви­ші, бо «хі­ба та­ка про­фе­сія те­бе про­го­дує?»). Зви­чай­но, ці по­бо­ю­ва­н­ня ма­ють своє під´рун­тя, адже без­пе­ка і бла­го­по­луч­чя по­над усе. Але три­ма­ти ди­ти­ну бі­ля се­бе все жи­т­тя не ви­йде. І про­жи­ти за­мість неї жи­т­тя та­кож не вда­сться. То­му ва­жли­во се­бе пе­ре­бо­рю­ва­ти, а син чи донь­ка по­вин­ні отри­му­ва­ти до­кла­дні ін­стру­кції зма­ле­чку: як пра­виль­но три­ма­ти ніж і ви­дел­ку, як по­во­ди­ти­ся на ву­ли­ці, роз­мов­ля­ти чи не роз­мов­ля­ти з не­зна­йом­ця­ми то­що. Ін­ко­ли мо­жна до­зво­ли­ти щось на­по­ло­ви­ну і під на­гля­дом, по­ки не пе­ре­ко­на­є­те­ся, що ди­ти­на вже до­ста­тньо за­сво­ї­ла на­ви­чки. Ал­го­ритм та­кий, як і при на­вчан­ні пла­ван­ню: ря­тів­ний жи­лет і до­ро­слий по­ряд — ря­тів­ний жи­лет і до­ро­слий спо­сте­рі­гає з бе­ре­га — до­ро­слий спо­сте­рі­гає з бе­ре­га — са­мо­стій­не пла­ва­н­ня.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.