Ча­рів­но­ман­да­тни­ки

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ПОКАЛЬЧУК

За­ко­но­про­ект на­ро­дних де­пу­та­тів про те, що ко­жне за­сі­да­н­ня Вер­хов­ної Ра­ди слід по­чи­на­ти з мо­ли­тви «Отче наш», оше­ле­шив на­віть бу­ва­лих зав­сі­дни­ків со­ці­аль­них ме­реж.

Жор­сто­ка фру­стра­ція. З одно­го бо­ку, ке­пку­ва­ти з на­зви мо­ли­тви на­віть у наш лі­бе­раль­ний час — це якось не ду­же. А до ви­со­ких жур­на­ліст­ських стан­дар­тів «Шар­лі Ебдо» ми ще не до­ро­сли.

З ін­шо­го бо­ку — вже геть не ли­ши­ло­ся в ле­кси­ко­ні не­хо­ро­ших тер­мі­нів, ви­зна­чень і ме­та­фор (вклю­чно з не­нор­ма­тив­ною ле­кси­кою), яки­ми б іще не на­зи­ва­ли на­ро­дних обран­ців. Мо­ва стрім­ко зба­га­чу­є­ться нео­ло­гі­зма­ми, але за ша­ле­ною ре­аль­ні­стю одна­ко­во не всти­гає. І оше­ле­ше­н­ня три­ває, як без­упин­ний вдих без ви­ди­ху.

Щоб тро­хи роз­ба­ви­ти ки­є­во­цен­три­чний па­фос ви­ще­ви­кла­де­них абза­ців і по­ка­за­ти мас­штаб яви­ща, за­ува­жи­мо, що спів­ро­бі­тни­ки мі­ськра­ди і мер По­кров­ська До­не­цької обла­сті за бю­дже­тні ко­шти ре­гу­ляр­но від­ві­ду­ють пла­тні тре­нін­ги осо­би­сті­сно­го зро­ста­н­ня (лю­бо­ві, ба­гат­ства й впли­ву) Іцха­ка Пін­то­се­ви­ча, де, аби пі­дви­щи­ти на­стрій, ви­ко­ну­ють та­нець «Ту­нак-ту­нак». Ві­зу­аль­но це на­га­дує роз­га­ня­н­ня хмар ру­ка­ми під кри­ки му­е­дзи­на — мо­же­те по­гу­гли­ти, не по­шко­ду­є­те. Дрі­бні­ше, ніж «Отче наш» у Ра­ді, але теж да­рує ра­дість.

Наш гу­ма­ні­тар­ний ле­мент із цьо­го при­во­ду ні­кчем­ний. А стан зди­ву­ва­н­ня тим, що від­бу­ва­є­ться, по­ді­ляє ду­же не­зна­чний від­со­ток скіль­кись-там­міль­йон­но­го укра­їн­сько­го на­ро­ду. Спо­сте­рі­гач аб­стра­гу­є­ться від ме­ре­жі ко­му­ні­ка­цій з то­го мо­мен­ту, як по­чи­нає її опи­су­ва­ти.

Ре­шта гро­ма­дян у цьо­му ста­ні зди­ву­ва­н­ня жи­ве весь час і на­віть про це не пі­до­зрює. Існує від­по­від­ність між вну­трі­шні­ми ме­ха­ні­зма­ми ду­хов­ної ді­яль­но­сті окре­мої лю­ди­ни і вну­трі­шні­ми ме­ха­ні­зма­ми ко­ле­ктив­ної ді­яль­но­сті со­ці­аль­ної гру­пи. Гру­па, що уза­галь­не­но на­зи­ва­є­ться «еле­кто­ра­том» (бо при­пу­ска­є­ться, що во­ни спро­мо­жні ро­би­ти ро­зум­ний ви­бір), пе­ре­бу­ває в ком­фор­тно­му ста­ні за­па­мо­ро­че­н­ня. То­му що ро­зум сьо­го­дні не є кри­ти­чно не­об­хі­дним фа­кто­ром для до­ся­гне­н­ня успі­ху.

Спра­ве­дли­во­сті за­ра­ди ска­же­мо, що в су­ча­сно­му сві­ті вза­га­лі ма­ло лю­дей ма­ють стру­кту­ро­ва­ну кар­ти­ну сві­ту з пев­ною шка­лою цін­но­стей. Під впли­вом за­со­бів ма­со­вої ко­му­ні­ка­ції від­бу­ва­є­ться про­цес му­та­ції тра­ди­цій­ної куль­ту­ри в «мо­за­ї­чну».

Суть ста­рої куль­ту­ри — гу­ма­ні­тар­ної — по­ля­га­ла у вста­нов­лен­ні за­сад. Тоб­то на­бо­ру основ­них сер­йо­зних пре­дме­тів і тем для роз­ду­мів, які й на­зи­ва­ли­ся осно­во­по­ло­жни­ми. Це пе­ред­ба­ча­ло су­во­ру іє­рар­хію й ди­сци­плі­ну ро­зу­му лю­дей, яка со­тні ро­ків стра­шен­но дра­ту­ва­ла ін­те­ле­кту­аль­них люм­пе­нів. Зав­дя­ки гу­ма­ні­тар­ній куль­ту­рі будь-яке сприйня­т­тя спів­від­но­си­ло­ся з пев­ною ме­ре­жею зна­н­ня, що має чі­тко ви­ра­же­ну іє­рар­хію. А там, де іє­рар­хія — є й ни­зи. Є ме­ре­жа мар­шру­тів дум­ки зі сво­ї­ми ву­зло­ви­ми то­чка­ми, але ви­ни­кає й зро­стає кіль­кість охо­чих про­їха­ти­ся ці­єю ме­ре­жею на ха­ля­ву, а то й зов­сім зрі­зав­ши по­во­ро­ти.

Тер­мін «гу­ма­ні­тар­ний» ви­ник у XVII—XVIII сто­лі­т­тях. Йшло­ся про емо­цій­но від­кри­ту осві­че­ну лю­ди­ну, яка має ве­ли­кі пі­зна­н­ня май­же в усіх сфе­рах люд­ської ді­яль­но­сті й гли­бо­ку ро­зу­мо­ву куль­ту­ру.

У ба­га­то­ві­ко­вій жор­сто­кій кон­ку­рен­ції ві­ри й зна­н­ня цер­ква зна­йшла ком­про­міс, ви­ко­нав­ши в пев­ні пе­рі­о­ди істо­рії мі­сію збе­ре­же­н­ня куль­ту­ри, а та­кож за­про­по­ну­вав­ши най­ви­щою мі­рою умо­гля­дну, але ці­лі­сну стру­кту­ру опи­су сві­ту з від­по­від­я­ми на клю­чо­ві пи­та­н­ня бу­т­тя. Те, що сьо­го­дні ми вуль­гар­но на­зи­ва­є­мо «ду­хов­ні­стю», — є ор­га­ні­чна по­тре­ба лю­ди­ни у ві­рі, до­сить пра­гма­ти­чно ви­ко­ри­ста­на рі­зни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми й уста­но­ва­ми на кшталт цер­ков, сект і рі­зних дрі­бні­ших афе­ри­стів.

Гу­ма­ні­тар­на кон­це­пція без­на­дій­но за­ста­рі­ла. Во­на ще про­дов­жує існу­ва­ти, зав­дя­ки рі­зним кон­сер­ван­там куль­ту­ри, що зу­пи­ня­ють час. Якщо їх — кри­ти­чна ма­са, во­ни зу­пи­ня­ють роз­ви­ток кра­ї­ни. Про­грес не зав­жди по­зи­тив­ний, а про­стій на шля­ху до ка­та­клі­зму не зав­жди згу­бний. Але фа­ктом є те, що в Укра­ї­ні є мі­ні­мум дві ма­со­ві куль­ту­ри — офі­цій­но-мін­куль­тів­сько-гу­ма­ні­тар­на і пов­сяк­ден­на, по­бу­то­ва, «мо­за­ї­чна».

Су­ча­сна лю­ди­на пі­знає нав­ко­ли­шній світ за за­ко­на­ми ви­пад­ку — у про­це­сі проб і по­ми­лок. Не­об­хі­дні при­чин­но-на­слід­ко­ві зв’яз­ки во­на ося­гає в си­лу ви­пад­ко­во­стей і не­га­ра­здів осо­би­стої до­лі. Спо­ча­тку чи­ста ран­до­мі­за­ція, ста­ти­сти­ка. Ли­ше пі­сля на­ко­пи­че­н­ня пев­но­го об­ся­гу ін­фор­ма­ції в ній по­чи­на­ють ви­яв­ля­ти­ся при­хо­ва­ні за­ко­но­мір­но­сті, і ви­пад­ко­ве стає істо­тним.

У під­сум­ку зна­н­ня скла­да­ю­ться з роз­рі­зне­них урив­ків, пов’яза­них при­мі­тив­ни­ми, ви­пад­ко­ви­ми від­но­си­на­ми спо­лу­че­но­сті — за ча­сом за­сво­є­н­ня, за спів­звуч­чям, асо­ці­а­ці­єю ідей або ка­зна-чим іще. Та­кі урив­ки не утво­рю­ють стру­кту­ри, але ма­ють ве­ли­ку си­лу зче­пле­н­ня, яка не гір­ше за ста­рі гу­ма­ні­тар­ні зв’яз­ки на­дає сві­до­мо­сті су­ча­сної лю­ди­ни пев­ну щіль­ну фа­кту­ру, що в пси­хо­ло­гії на­зи­ва­є­ться па­тер­ном по­ве­дін­ки. Це мо­за­ї­чна сві­до­мість. У ній не­має «то­чок від­лі­ку» — є їх імі­та­ції, оскіль­ки цьо­го ви­ма­гає офі­цій­на куль­ту­ра. Ма­ло справ­ді за­галь­них по­нять, на­то­мість ба­га­то по­нять, що ма­ють ве­ли­кий вплив (ідеї, сло­ва, га­сла то­що). Ця куль­ту­ра біль­ше не є про­ду­ктом осві­ти, тоб­то яко­гось ра­ціо­наль­но ор­га­ні­зо­ва­но­го про­це­су пі­зна­н­ня. Зна­н­ня там фор­му­ю­ться в най­кра­що­му ра­зі за­со­ба­ми ма­со­вої ко­му­ні­ка­ції, які — суть від­обра­же­н­ня су­спіль­них про­це­сів. То­му шу­ка­ти в офі­цій­ній куль­ту­рі якусь ло­гі­ку — аб­со­лю­тно без­пер­спе­ктив­не за­ня­т­тя. Але мо­жна зна­йти ді­а­гноз.

Ді­а­гноз «мо­за­ї­чна пси­хо­па­тія» ста­ви­ться при ком­бі­на­ції па­ра­но­ї­чно­го роз­ла­ду з під­ви­ще­ною га­ря­чні­стю. Це ще не клі­ні­чна па­то­ло­гія, але десь по­руч.

Ну по­мір­куй­те са­мі. Лю­ди­на вва­жає, що во­на на­ро­дний обра­нець — не­до­тор­кан­ний і все­мо­гу­тній — і до­сить агре­сив­но в цьо­му утвер­джу­є­ться. У де­та­лях це: — гра­ни­чна бре­хли­вість; — схиль­ність усі­ма ма­ні­пу­лю­ва­ти; — не­аде­ква­тне сприйня­т­тя сві­ту й ві­ра в «те­о­рію змо­ви»; — на­яв­ність над­цін­них ідей; — по­си­ла­н­ня на са­мо­го се­бе й за­ви­ще­на са­мо­оцін­ка; — брак спів­чу­т­тя, ка­я­т­тя, пе­ре­жи­ва­н­ня про­ви­ни, а та­кож не­зда­тність отри­му­ва­ти ко­ристь з не­га­тив­но­го до­сві­ду; — нев­мі­н­ня ре­а­лі­зо­ву­ва­ти ці­лі дов­го­стро­ко­во­го ха­ра­кте­ру; — не­мо­жли­вість бу­ду­ва­ти сто­сун­ки з лю­дьми, від­су­тність дру­зів і со­ра­тни­ків; — ігно­ру­ва­н­ня со­ці­аль­них норм. Та­ка осо­би­стість, без­умов­но, справ­ляє вра­же­н­ня на ма­си, оскіль­ки має до­ста­тньо енер­гії. Але тут слід на­га­да­ти, що енер­гія за­зви­чай ви­ді­ля­є­ться при про­це­сах гни­т­тя, го­рі­н­ня, роз­па­ду або на­пів­роз­па­ду.

Ва­жли­ва ча­сти­на та­ко­го впли­ву — ма­гі­чне ми­сле­н­ня. Це су­ку­пність ві­ру­вань у мо­жли­вість си­лою ду­мок впли­ва­ти на ре­аль­ний світ. Мо­жна ви­ді­ли­ти три ба­зо­ві ві­ру­ва­н­ня.

1. Ві­ра в за­галь­ну зу­мов­ле­ність і вза­є­мозв’язок, у За­дум. Це не ре­лі­гій­на, а ква­зі­ре­лі­гій­на ві­ра, бо ре­лі­гії і цер­кви, як уже бу­ло ска­за­но, про­по­ну­ють ці­лі­сний гу­ма­ні­тар­ний опис сві­ту. Во­ни на­по­ля­га­ють, що бо­дай Бі­блію по­трі­бно про­чи­та­ти, і ре­ко­мен­ду­ють, як це зро­би­ти. Ті, що ві­рять у За­дум, у най­кра­що­му ра­зі чи­та­ють Бі­блію як ко­мікс, але за­зви­чай об­хо­дя­ться ка­лен­да­рем цер­ков­них свят, фа­за­ми Мі­ся­ця й істо­ри­чни­ми мі­фа­ми.

2. Ві­ра в об’єктив­ність вла­сно­го суб’єктив­но­го до­сві­ду. Якщо я це від­чу­ваю, то це — прав­да, якщо ба­чу — укра­їн­ська прав­да. Здо­ро­вий глузд за ви­зна­че­н­ням обме­же­ний, і він хо­ро­ший ли­ше у ви­пад­ку, ко­ли пам’ята­єш про ме­жі йо­го за­сто­су­ва­н­ня.

3. Ві­ра в зда­тність ду­мок без­по­се­ре­дньо впли­ва­ти на зов­ні­шній світ. Тут над­зви­чай­но ши­ро­кий спектр за­сто­су­ва­н­ня — від лю­бов­ної ма­гії до «Пу­тін, здо­хни!». Лю­ди­на си­лою дум­ки й ре­гла­мен­ту Вер­хов­ної Ра­ди мо­же зму­си­ти хма­ри про­ли­ти­ся до­щем, де­ре­ва — пло­до­но­си­ти, во­ро­гів — за­не­ду­жа­ти на стра­шну хво­ро­бу.

Крім цьо­го, мо­жна на­зва­ти й по­хі­дні від ма­гі­чно­го ми­сле­н­ня су­ча­сної лю­ди­ни. На­при­клад, ві­ра в осо­бли­ву зна­чу­щість сим­во­лів і по­дій. Ба­нан — це не про­сто ба­нан, си­га­ра — тим біль­ше. Зду­ло ві­нок, упав сол­дат… — не­має ні­чо­го ви­пад­ко­во­го, якась си­ла від­мі­ряє, що з на­ми має ста­ти­ся, і во­на нам у ме­сен­джер шле вся­кий спам. Це ро­зу­мі­ти тре­ба. Ді­дусь Фрейд роз­пла­кав­ся б і нер­во­во за­ку­рив.

До ре­чі, істо­рії ма­ють бу­ти кра­си­ві, роз­ка­за­ні (що ду­же ва­жли­во) упев­не­но й з на­по­ром, без сум­ні­вів у вла­сній пра­во­ті. Та­кий опо­від­ач справ­ляє зна­чно ви­гі­дні­ше вра­же­н­ня, ніж уче­ний, який сум­ні­ва­є­ться й га­ран­тій не дає. Най­кра­ще, якщо цей опо­від­ач має ман­дат ря­тів­ни­ка-ма­га. Якщо ма­жо­ри­тар­ний еле­кто­рат не ба­чить спосо­бів ви­рі­ши­ти свої про­бле­ми, то він, у си­лу ма­гі­чно­го ми­сле­н­ня, вва­жає, що слід звер­ну­ти­ся до лю­дей, які звер­та­ю­ться по до­по­мо­гу до сил, що пе­ре­бу­ва­ють по­за ме­жа­ми укра­їн­сько­го бу­ден­но­го пі­зна­н­ня. Де­пу­тат Вер­хов­ної Ра­ди, без­пе­ре­чно, спіл­ку­є­ться з ви­щи­ми си­ла­ми, які зда­тні змі­ню­ва­ти ре­аль­ність. Дрі­бні­ші де­пу­та­ти — і з ду­ха­ми дрі­бні­ши­ми, та все одно ша­ма­ни, однак.

За за­ві­сою цих вну­трі­шніх на­ста­нов хо­ва­є­ться до­сить ди­кий, ха­о­ти­чний і не­пе­ре­дба­чу­ва­ний світ. У яко­му по­трі­бно весь час пра­цю­ва­ти і вчи­ти­ся. Світ, у яко­му не­має мит­тє­вої все­мо­гу­тно­сті й усе­силь­них фі­гур — світ обме­жень і са­мо­об­ме­жень. На­ві­що він по­трі­бен уза­га­лі в та­ко­му ра­зі?

На­ша на­ціо­наль­на са­мо­сві­до­мість схо­жа на ри­бо­ло­ве­цький бар­кас, який у си­лу об­ста­вин був узя­тий на бу­ксир су­ча­сним вій­сько­вим фре­га­том. На­при­клад, су­ден­це з дво­ма що­гла­ми по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя при­най­ту­ва­ли до ко­ра­бля кла­су «Олі­вер Ха­зард Пер­рі». Вій­сько­вий ко­ра­бель до пев­но­го ча­су ща­див хо­до­ві вла­сти­во­сті ві­триль­ни­ка. Але під­ня­ли­ся си­гналь­ні пра­по­ри, си­ло­ва уста­нов­ка фре­га­та до­да­ла обер­тів, і в на­шо­го бар­ка­са по­ча­ло від­па­да­ти все, що мо­же від­па­сти. Де­я­кі чле­ни ко­ман­ди одра­зу по­чи­на­ють мо­ли­ти­ся.

Хо­ча їм са­ме час зі­стри­бну­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.