Іри­на Са­зо­но­ва: «У ді­тей, які їдуть із та­бо­ру, ду­же гар­ні очі»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ал­ла КОТЛЯР

Ди­тя­чий та­бір пси­хо­ло­гі­чної ре­а­бі­лі­та­ції «Лі­со­ва за­ста­ва» (смт Ди­мер Ки­їв­ської обл.), ку­ди ось уже тре­тій рік рі­зні гру­пи во­лон­те­рів ці­лий рік при­во­зять по­тер­пі­лих від вій­ни ді­тей, я хо­ті­ла від­ві­да­ти дав­но.

Ви­йшло тіль­ки те­пер. І хо­ча я чу­ла про цей та­бір ду­же ба­га­то, по­ба­чив­ши все на вла­сні очі й осо­би­сто взяв­ши участь в одно­му з за­нять із кон­флі­кто­ло­гії, все-та­ки бу­ла ура­же­на. Не ши­кар­ни­ми умо­ва­ми про­жи­ва­н­ня ді­тей. Із цьо­го по­гля­ду все до­во­лі аске­ти­чно (два окре­мі кор­пу­си й чо­ти­ри лі­тні бу­ди­но­чки), хо­ча та­бір по­стій­но роз­бу­до­ву­є­ться (за пар­ка­ном ко­па­ють ма­лень­кий ста­вок, до­бу­до­ву­ють цер­ков­ку, лі­тню ве­ран­ду то­що). На­ро­див­шись із ве­ли­че­зно­го ба­жа­н­ня ба­га­тьох не­бай­ду­жих лю­дей ство­ри­ти мі­сце, в яко­му ді­ти, зму­ше­ні че­рез вій­ну змі­ни­ти зви­чний ритм жи­т­тя, змо­жуть від­чу­ти се­бе за­хи­ще­ни­ми, лю­бле­ни­ми, ото­че­ни­ми те­плом і тур­бо­тою, «Лі­со­ва за­ста­ва» вра­жає уяву тим, що у вкрай на­си­че­ній про­гра­мі та­бо­ру, яка не по­вто­рю­є­ться в то­чно­сті що­змі­ни, не­має аб­со­лю­тно ні­чо­го ви­пад­ко­во­го. Будь-яка актив­ність обов’яз­ко­ва для ко­жної ди­ти­ни й спря­мо­ва­на на здо­бу­т­тя пев­но­го ре­зуль­та­ту. Про­гра­му по­бу­до­ва­но на трьох ки­тах: пси­хо­ло­гі­чних тре­нін­гах, ру­хли­вих іграх на сві­жо­му по­ві­трі й ди­тя­чо­му во­лон­тер­сько­му ру­сі «До­бро­во­зик», адже най­лі­пший спо­сіб до­по­мог­ти со­бі — до­по­мог­ти ін­шо­му. Є в та­бо­рі й вла­сна ва­лю­та — «лі­со­ви­чки», їх мо­жна за­ро­би­ти на су­спіль­но ко­ри­сних спра­вах, а ви­тра­ти­ти на по­за­пла­но­ві стриб­ки на ба­ту­ті, їзду на ве­ло­си­пе­ді то­що. Діє «Мі­сто про­фе­сій» і ба­га­то ін­ших ці­ка­вих за­хо­дів, і спи­сок їх по­стій­но до­пов­ню­є­ться й роз­ви­ва­є­ться.

Про те, з чо­го все по­чи­на­ло­ся, як пра­цює і як са­ме це до­по­ма­гає ді­тям, DT.UA роз­мов­ля­ло з пси­хо­ло­гом «Лі­со­вої за­ста­ви» Іри­ною Са­зо­но­вою. — Іри­но, з чо­го по­ча­ла­ся

«Лі­со­ва за­ста­ва»? — У бе­ре­зні 2014-го ми по­ча­ли до­по­ма­га­ти дру­жи­нам вій­сько­во­слу­жбов­ців, які ви­їжджа­ли з Кри­му. Ба­га­то вій­сько­вих, збе­ріг­ши при­ся­гу Укра­ї­ні й за­ли­ша­ю­чись у Кри­му, від­прав­ля­ли свої сім’ї в Укра­ї­ну — щоб на них не мо­жна бу­ло якось впли­ну­ти. Ми ж про­сто сти­ку­ва­ли між со­бою лю­дей — тих, хто го­то­вий був на­да­ти да­чу або квар­ти­ру, по­ді­ли­ти­ся ре­ча­ми, і тих, хто ви­їжджав.

На­ша гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція «За пра­во на жи­т­тя» має від­ді­ле­н­ня в 15 ре­гіо­нах. Але так ви­йшло, що тіль­ки чо­ти­ри з них (у Кри­му, До­не­цькій, Лу­ган­ській і Ки­їв­ській обла­стях) пра­цю­ва­ли які­сно й по­стій­но. Ре­шта про­дов­жу­ва­ли на День за­хи­сту ді­тей їзди­ти в ін­тер­на­ти, а на День лю­дей по­хи­ло­го ві­ку — до бу­дин­ків для ста­рих. То­му по на­шій ор­га­ні­за­ції вда­ри­ло від­ра­зу й силь­но.

З ін­шо­го бо­ку, ви­во­зи­ти ді­тей бу­ло лег­ше, бо це ро­би­ли пси­хо­ло­ги з цих ре­гіо­нів. Ба­тьки їх зна­ли й до­ві­ря­ли їм ді­тей. Але по­тім пси­хо­ло­ги ста­ли не ду­же в’їзни­ми й ба­жа­ни­ми на оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях, адже во­ни ви­во­зи­ли ді­тей. Пев­ний час во­ни бу­ли зму­ше­ні пе­ре­бу­ва­ти в та­бо­рі, до­по­ки не зна­йшли жи­тло й ро­бо­ту і не по­їха­ли ку­дись да­лі. Отож на пер­шо­му ета­пі, ко­ли ні­хто не ро­зу­мів, що ро­би­ти з ви­ве­зе­ни­ми ді­тьми (як на­да­ва­ти їм пси­хо­ло­гі­чну під­трим­ку, як про­во­ди­ти ре­а­бі­лі­та­цію), в нас на ба­зі ви­яви­ло­ся ба­га­то хо­ро­ших пси­хо­ло­гів з До­не­цька й Лу­ган­ська. Вла­сне, про­гра­му «Лі­со­вої за­ста­ви» ство­рю­ва­ли лю­ди, які са­мі ба­чи­ли, від­чу­ва­ли й пе­ре­жи­ли те ж, що і ді­ти, яких сю­ди при­во­зи­ли. — Як ви те­пер доби­ра­є­те во­лон­те­рів, які пра­цю­ють з ді­тьми в та­бо­рі? — Охо­чі за­пов­ню­ють про­файл, по­тім про­хо­дять спів­бе­сі­ду — осо­би­сто, че­рез скайп або те­ле­фо­ном. За два дні до по­ча­тку змі­ни во­ни ма­ють при­їха­ти до та­бо­ру, ви­вчи­ти про­гра­му, ін­стру­кції й прой­ти на­вча­н­ня, аби бу­ти го­то­ви­ми до ро­бо­ти,

У про­фай­лі є те­сти. На­при­клад, один із них по­ка­зує, яким чи­ном лю­ди­на ви­яв­ляє агре­сію: чи мо­же вда­ри­ти ди­ти­ну — це пер­ше за­пи­та­н­ня. І дру­ге — якщо лю­ди­на спря­мо­вує агре­сію на се­бе, то в стре­со­вій си­ту­а­ції це озна­ча­ти­ме, що во­на се­бе «зже­ре». А ме­ні б хо­ті­ло­ся, щоб лю­ди ма­ли за­до­во­ле­н­ня від ро­бо­ти, а не їха­ли від нас роз­би­ти­ми. То­му ва­жли­во ро­зу­мі­ти, що з лю­ди­ною тут від­бу­ва­ти­ме­ться.

Зви­чай­но во­лон­те­ри при­їжджа­ють на один за­їзд. Але бу­ває — і на все лі­то. Де­хто жар­тує, що в них тут від­би­ра­ють па­спор­ти. Бо не мо­жуть по­ясни­ти нав­ко­ли­шнім, чо­му во­ни по­ки­ну­ли до­мів­ку й ро­бо­ту і си­дять із чу­жи­ми ді­тьми в лі­сі.

Че­сно ка­жу­чи, ме­ні са­мій не зав­жди зро­зумі­ло, чо­му при­їжджа­ють де­я­кі лю­ди. — Ви не за­пи­ту­є­те про мо­ти­ва­цію? — Цін­но­сті й мо­ти­ва­цію я про­пи­сую в про­фай­лі. Це має при­бли­зно та­кий ви­гляд: чо­му ти їдеш на це ста­жу­ва­н­ня? На­при­клад, від­по­відь «щоб на­бу­ти но­во­го до­сві­ду, до­по­мог­ти ді­тям» — це мо­ти­ва­ція «до» (на­бу­ти, ру­ха­ти­ся до чо­гось). А від­по­відь «не си­ді­ти вдо­ма, не де­гра­ду­ва­ти» — це мо­ти­ва­ція «від». Від­по­від­но я ви­бу­до­вую від­но­си­ни за мо­ти­ва­ці­єю в ро­бо­ті. Якщо мо­ти­ва­ція «до», я го­во­ри­ти­му: ко­ли ми зро­би­мо це, то ді­ти бу­дуть ща­сли­ві, ми вря­ту­є­мо світ то­що. Якщо мо­ти­ва­ція «від» — ко­ли ми цьо­го не зро­би­мо, то не вря­ту­є­мо весь світ, не отри­ма­є­мо пре­мію, ді­ти не бу­дуть ща­сли­ви­ми. Ключ — у спря­мо­ва­но­сті мо­ти­ва­ції. — Тоб­то не­має хо­ро­шої або по­га­ної мо­ти­ва­ції? — Ні­ко­ли не­має хо­ро­шо­го-по­га­но­го. Про­файл — це чі­ткі кри­те­рії, ко­ли ти ро­зу­мі­єш, хто то­бі по­трі­бен на ту чи ін­шу по­са­ду і ба­чиш це в те­сті. На­при­клад, якщо я шу­каю лю­ди­ну на рік, щоб жи­ти в та­бо­рі й роз­ви­ва­ти про­гра­му, то ме­ні по­трі­бна лю­ди­на-мо­жли­во­сті, зда­тна при­ду­му­ва­ти но­ві актив­но­сті, роз­ви­валь­ні або ре­а­бі­лі­та­цій­ні про­гра­ми. Якщо я шу­каю лю­ди­ну, яка за­йма­ти­ме­ться з 160 ді­тьми про­тя­гом одно­го за­їзду, то ме­ні не тре­ба, щоб во­на при­ду­му­ва­ла, як лі­пше. Тре­ба, щоб во­на чі­тко до­три­му­ва­ла­ся ко­жної бу­кви ін­стру­кції. То­му я ви­бе­ру лю­ди­ну-про­то­кол. — Про­фе­сія й осві­та ва­жли­ві? — Це мо­жуть бу­ти лю­ди бу­дья­кої про­фе­сії й осві­ти. На­віть ві­та­є­ться, якщо це не пси­хо­ло­ги, не со­ці­аль­ні пра­ців­ни­ки й не пе­да­го­ги, бо це озна­чає, що во­ни вмі­ють щось іще. На­при­клад, астро­ном мо­же роз­по­ві­сти ді­тям про зір­ки, а біо­лог — зби­ра­ти з ни­ми тра­ви. Це зба­га­тить про­гра­му, до­зві­л­ля ді­тей і те, що з ни­ми від­бу­ва­ти­ме­ться у та­бо­рі.

Ін­стру­кто­ра­ми мо­жуть бу­ти й ді­ти, ко­трі ра­ні­ше про­хо­ди­ли в та­бо­рі ре­а­бі­лі­та­цію. Во­ни то­чно зна­ють, яка з про­грам та­бо­ру на що спря­мо­ва­на, зна­ють цьо­му ці­ну й за прин­ци­пом «ди­ти­на — ди­ти­ні», «рів­ний — рів­но­му» мо­жуть да­ти чи­ма­ло. — Не­стан­дар­тний під­хід… — Ви­ро­бле­ний кров’ю, по­том і сльо­за­ми. У лю­дей, що не ма­ють пси­хо­ло­гі­чної осві­ти, є спе­ці­аль­ні шпар­гал­ки — на що слід звер­та­ти ува­гу і в яку гра­фу це за­пи­са­ти. На­при­клад, у тих, хто сто­їть на ло­ка­ції «Дра­кон», де ді­ти про­хо­дять пе­ре­шко­ду «Ла­ва», ме­тою якої є ко­ман­до­утво­ре­н­ня, ви­яв­ле­н­ня лі­де­ра, ау­тсай­де­ра, за­мкне­ної ди­ти­ни, то­го, хто вклю­чає ан­та­го­нізм або кло­у­на, щоб за­смі­я­ти вну­трі­шнє на­пру­же­н­ня.

На­справ­ді в будь-яко­му ру­хли­во­му кве­сті мі­сти­ться ва­жли­ва ін­фор­ма­ція: для нас — як про­чи­та­ти ди­ти­ну, а для ді­тей — як во­ни ма­ють спра­цю­ва­ти­ся. В «Ла­ві» ді­ти ма­ють, три­ма­ю­чись за ру­ки, прой­ти по ко­ло­дах, що ко­тя­ться, жо­дно­го ра­зу не «стра­тив­ши». Ма­лень­кі зав­жди зі­сков­зу­ють із ко­лод, і то­му ви­про­бу­ва­н­ня по­чи­на­є­ться зно­ву. Зви­чай­но на шо­стий—во­сьмий раз стар­ші хло­пчи­ки бе­руть ма­лень­ких ді­тей на пле­чі. Ви­про­бу­ва­н­ня вми­кає те, що в ко­ман­ді (а в нас во­ни рі­зно­ві­ко­ві — від 7 до 17 ро­ків) стар­ші ді­ти по­чи­на­ють опі­ку­ва­ти­ся ма­ля­та­ми. Пі­сля «Ла­ви» во­ни по­чи­на­ють по­мі­ча­ти, що ди­ти­ні не ви­ста­чи­ло та­бу­ре­тки в їдаль­ні або її пор­ція сто­їть да­ле­ко і тре­ба її до неї при­су­ну­ти. Це ва­жли­во, бо мо­лод­ші ді­ти з трав­мою вій­ни ста­ють ма­лень­ки­ми ста­ри­ми, і тут нам тре­ба по­вер­ну­ти їх у біо­ло­гі­чний вік. 7—9-рі­чна ди­ти­на не по­вин­на від­по­від­а­ти за свою сім’ю, се­ло, яке роз­бом­би­ли, і за всю вій­ну в прин­ци­пі. Во­на має ху­лі­га­ни­ти й пу­сту­ва­ти. А стар­ші ді­ти ма­ють за­кли­ка­ти її до по­ряд­ку, по­ка­зу­ю­чи при­клад.

Щоб ді­ти швид­ше до­лу­ча­ли­ся, ми та­кож пу­ска­є­мо в дію зву­ко­ві си­гна­ли. Ко­ман­ди рі­зно­ві­ко­ві. У них є рух, кве­сти, ве­чір­ні за­хо­ди. А от за­го­ни — для за­нять пси­хо­ло­гі­єю, арт­те­ра­пі­єю то­що — фор­му­ю­ться за ві­ком, оскіль­ки рі­вень роз­ви­тку й пси­хо­ло­гі­чні осо­бли­во­сті в ді­тей рі­зно­го ві­ку рі­зні. На­при­клад, на «Кон­флі­кто­ло­гії» для 11–12-рі­чних ді­тей актив­ну ро­бо­ту моз­ку тре­ба змі­ню­ва­ти на ро­бо­ту з ті­лом че­рез го­ди­ну, а для ма­лят — ко­жні 10 хви­лин.

За си­сте­ми «ко­ман­ди-за­го­ни» ді­тям важ­ко втя­гну­ти­ся. То­му ми за­про­шу­є­мо їх на за­ня­т­тя за до­по­мо­гою за­бав­них зву­ко­вих си­гна­лів.

Ми за­мов­ка­є­мо не­на­дов­го й усмі­ха­є­мо­ся, бо з ди­на­мі­ків са­ме лу­нає го­ло­сно, не ви­кли­ка­ю­чи жо­дних рі­зно­чи­тань, «Ням-ням­ням» — час обі­ду. — Як фі­нан­су­є­ться та­бір? — Не­бай­ду­жи­ми лю­дьми. — Я знаю, що, на­при­клад, на ді­тей із Крим­сько­го в ми­ну­ло­му за­їзді во­лон­те­рам уда­ло­ся зі­бра­ти ли­ше по­ло­ви­ну по­трі­бної су­ми. — Ну, так усі три ро­ки. На цих ді­тей бу­ли хоч якісь гро­ші. Ча­сті­ше бу­ває: «До­по­мо­жіть, їдуть ді­ти, не­має кви­тків, не­має по­стіль­ної бі­ли­зни».

Ще не­дав­но на­сту­пна змі­на бу­ла під сум­ні­вом, але та­бір отри­мав грант від спе­ці­аль­ної про­гра­ми Ва­ти­ка­ну «Па­па для Укра­ї­ни». Зав­дя­ки цій до­по­мо­зі ми не тіль­ки змо­же­мо охо­пи­ти на­ба­га­то біль­шу кіль­кість ді­тей, а й за­ку­пи­мо в та­бір пре­дме­ти для ре­а­бі­лі­та­цій­ної про­гра­ми, про які на­віть не мрі­я­ли. На­при­клад, афри­кан­ські ба­ра­ба­ни для му­зи­чної те­ра­пії, спо­ря­дже­н­ня для скай­пар­ку й вер­хо­вої їзди, без­ліч спор­тив­но­го ре­ма­нен­ту арт-ма­трі­а­лів. — Ді­ти, що при­їха­ли з одно­го на­се­ле­но­го пун­кту, три­ма­ю­ться ра­зом? Ви зва­жа­є­те на це, роз­се­ля­ю­чи й роз­би­ва­ю­чи їх на ко­ман­ди? — Ні, зви­чай­но. Обов’яз­ко­во роз­ки­да­є­мо їх у рі­зні ко­ман­ди й рі­зні за­го­ни. Бра­тів і се­стер теж. Ми пи­ше­мо про це в пам’ятці й по­ясню­є­мо чо­му. На­при­клад, із Крим­сько­го при­їха­ло 25 ді­тей рі­зно­го ві­ку. Але че­тве­ро — ро­ве­сни­ки, і во­ни дру­жать. Якщо їх не роз­би­ва­ти, то во­ни так до кін­ця змі­ни й дру­жи­ти­муть учо­ти­рьох. А так у кім­на­ті по 10 ді­тей, і в ко­жно­го з них з’яви­ться ще дев’ять дру­зів.

Ва­жли­во, щоб ді­ти ко­му­ні­ку­ва­ли одне з одним. Для цьо­го ми та­кож змі­шу­є­мо рі­зні ка­те­го­рії — тих, хто при­їхав із при­фрон­то­вих те­ри­то­рій, з ти­ми, що пе­ре­їха­ли в ін­ші ре­гіо­ни, і з ді­тьми бій­ців. На­при­клад, ди­ти­на за­кін­чи­ла 9-й клас. Що да­лі? Мо­жли­во, во­на всту­па­ти­ме до те­хні­ку­му в сво­є­му мі­сті, але, мо­жли­во, за­хо­че ви­про­бу­ва­ти свої си­ли в ін­шо­му. Те­пер у неї є дру­зі в рі­зних ку­то­чках Укра­ї­ни, і во­ни обов’яз­ко­во спи­шу­ться, ді­ти спіл­ку­ю­ться он­лайн. — Я знаю, що дні в та­бо­рі ду­же

на­си­че­ні. Є роз­по­ря­док? — На ві­сім ко­манд — ві­сім роз­по­ряд­ків. У за­ня­т­тях не­має ні­чо­го ви­пад­ко­во­го, ко­жен має своє зав­да­н­ня й ме­ту. Але не­має й ні­чо­го за­лі­зно­го. Роз­по­ря­док для ко­жної змі­ни гну­чкий. Є якісь обов’яз­ко­ві ре­чі, які ми пла­ну­є­мо да­ти й ува­жа­є­мо ва­жли­ви­ми — ро­бо­та з трав­мою (про­жи­ва­н­ня, осми­сле­н­ня), кон­флі­кто­ло­гія (якісь еле­мен­тар­ні на­ви­чки не­на­силь­ни­цько­го спіл­ку­ва­н­ня й умі­н­ня до­мов­ля­ти­ся), іпо- й арт­те­ра­пія, про­жи­ва­н­ня по­чут­тів че­рез щось — ру­хли­ві стриб­ки, кри­ки в лі­сі, по­хід на ви­жи­ва­н­ня. В ін­шо­му ми йде­мо за ді­тьми. Ті са­мі ре­чі мо­жна да­ти че­рез ті­ле­сну або арт­те­ра­пію, че­рез по­хо­ди або му­зи­ку. Ми ди­ви­мо­ся, чо­го ді­ти біль­ше по­тре­бу­ють, і да­є­мо їм цьо­го біль­ше. Жо­дної одна­ко­вої змі­ни не бу­ло. — Яки­ми при­їжджа­ють ді­ти? — Між тим, яки­ми во­ни при­бу­ва­ють і яки­ми їдуть, ду­же ве­ли­ка рі­зни­ця. У тих, хто їде, ду­же гар­ні очі. Ті, хто щой­но при­їхав, в очі не див­ля­ться, від­во­дять по­гляд, на­віть не ви­дно, що очі в них вза­га­лі є. А ще стан «зав­мри». Йо­го ви­дно від­ра­зу — за по­ста­вою, хо­дою, під­тя­гну­ти­ми плі­чка­ми, зве­де­ни­ми ви­ли­ця­ми у ді­тей, які по­стій­но під об­стрі­ла­ми, і в тих, чиї ба­тьки слу­жать в АТО. От­же, ді­ти весь час че­ка­ють хо­ро­ших або по­га­них но­вин і по­стій­но пе­ре­бу­ва­ють у на­пру­зі. У та­ко­му зав­мер­ло­му ста­ні ми на­віть ди­ха­є­мо ти­хо, на­чеб­то нас не­має. Від то­го, що ді­ти не ди­ха­ють на пов­ні гру­ди, змі­ню­є­ться ко­лір облич­чя, з’яв­ля­ю­ться син­ці під очи­ма. Уже ві­зу­аль­но мо­жна ви­зна­чи­ти, що ди­ти­на щой­но при­їха­ла.

У та­бо­рі, ко­ли ди­ти­на ба­га­то пра­цює з ті­лом, про­жи­ває по­чу­т­тя, за­мкне­ні в цьо­му ті­лі, до то­го ж хо­дить до лі­су, ла­зні, їздить вер­хи, й усе це в ком­пле­ксі, во­на по­чи­нає ди­ха­ти. І то­ді пле­чі опу­ска­ю­ться, роз­ти­ска­ю­ться жов­на, ті­ло на­пов­ню­є­ться ки­снем, змі­ню­є­ться ко­лір облич­чя, зни­ка­ють син­ці. Іпо­те­ра­пія — це ще й кон­такт ті­ла ди­ти­ни з ті­лом ко­ня, який має ви­щу тем­пе­ра­ту­ру. Ди­ти­на ля­гає на спи­ну тва­ри­ни, ди­ви­ться на вер­хів­ки де­рев, на не­бо: ого, є не­бо! По­тім ди­ви­ться вниз — є зем­ля. Утво­рю­є­ться зв’язок: не­бо — зем­ля, ті­ло ко­ня — я. То­му змі­ни, яких на пси­хо­ло­гії, ру­хах й ін­ших актив­но­стях мо­жна до­мог­ти­ся за 10 днів, пі­сля іпо­те­ра­пії ви­дно пра­кти­чно від­ра­зу. — Пси­хо­ло­ги роз­по­від­а­ли ме­ні, що в сі­рій зо­ні, де по­стій­но стрі­ля­ють, пер­шо­кла­сни­ки по­га­но роз­мов­ля­ють, і це якраз на­слід­ки зав­ми­ра­н­ня. — Так. Але в пер­шо­кла­сни­ків є ще й ін­ша фі­шка. Ді­ти, трав­мо­ва­ні вій­ною, ста­ють або ма­лень­ки­ми ста­ри­ми, які від­по­від­а­ють геть за все, або, нав­па­ки, — ін­фан­тиль­ни­ми, від­ко­чу­ю­ться в мо­лод­ший вік, при­ли­па­ють до ба­тьків. Ко­ли стар­ші па­ні­ку­ють і не мо­жуть упо­ра­ти­ся з си­ту­а­ці­єю, це озна­чає, що від­бу­ва­є­ться щось ду­же стра­шне. І то­ді ді­ти ста­ють ма­лень­ки­ми. Мен­ши­ми за свій біо­ло­гі­чний вік. — Чи прав­да, що ба­га­то ба­тьків із при­фрон­то­вих те­ри­то­рій ду­же не­охо­че від­пу­ска­ють ді­тей у та­бір? — Я ка­те­го­ри­чно про­ти то­го, щоб ді­тей ева­ку­ю­ва­ли без ба­тьків. Та­кий до­свід був у нас 2014 р., і ми ба­чи­ли на­слід­ки. Я вва­жаю, що для ди­ти­ни це ще біль­ша трав­ма, ніж, вла­сне, вій­на. Цьо­го ро­би­ти не мо­жна, це зло­чин. З-під об­стрі­лів тре­ба ева­ку­ю­ва­ти всіх ра­зом, сім’ю не роз­лу­ча­ти, ді­тей не від­ри­ва­ти від ба­тьків. — Ну а якщо ба­тьків умо­ви­ли від­пу­сти­ти ді­тей у та­бір? Як во­ни по­во­дя­ться? — На­дзво­ню­ють. Че­рез те, що їм до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти, во­ни більш три­во­жні, ніж зви­чай­ні ба­тьки. То­му на на­шій сто­рін­ці у Фейс­бу­ку ми на­ма­га­є­мо­ся роз­мі­сти­ти ма­кси­мум ін­фор­ма­ції — фо­то­гра­фії, ре­пор­та­жі, які пи­шуть ді­ти, ві­део. Одна річ по­го­во­ри­ти з ди­ти­ною. Ін­ша — по­ба­чи­ти, що во­на чимсь зайня­та, бі­гає, що їй до­бре й ве­се­ло. Ба­тьки за­спо­ко­ю­ю­ться. А від їхньо­го ста­ну пря­мо за­ле­жить і стан ди­ти­ни. Якщо ба­тько від­пу­стив, але три­во­жи­ться й не зна­хо­дить со­бі мі­сця, то й ді­тей так са­мо «ков­ба­сить». То­му не­ма сен­су від­прав­ля­ти ди­ти­ну в та­бір си­ло­міць, їй не бу­де до­бре. — Чи тра­пля­ли­ся важ­кі ді­ти, яким по­трі­бна на­ба­га­то три­ва­лі­ша те­ра­пія? — Зви­чай­но, так. Зде­біль­шо­го ми на­ма­га­є­мо­ся пе­ре­да­ва­ти ді­тей фа­хів­цям на мі­сцях, звід­ки во­ни при­їха­ли. Але, ска­жі­мо, у 2014 р., ко­ли трав­ма бу­ла сві­жа, ре­а­бі­лі­та­ція бу­ла зов­сім ін­шою.

Те­пер 2017-й. І пси­хі­ка ді­тей, які по­стій­но жи­вуть у вій­ні або дав­но ви­їха­ли, на­вчи­ла­ся жи­ти з ці­єю трав­мою, на­вчи­ла­ся за­мо­ро­жу­ва­ти пов’яза­ні з нею по­чу­т­тя, за­ко­пав­ши їх да­ле­ко. То­му те­пер, щоб пра­цю­ва­ти з ці­єю трав­мою, її спо­ча­тку тре­ба ви­тяг­ти на­зов­ні. А це по­тре­бує на­ба­га­то біль­ше ча­су й без­пе­чно­го мі­сця.

Та й фор­ма ре­а­бі­лі­та­ції ін­ша. У 2014 р. бу­ло зро­зумі­ло: якщо ди­ти­на при­їха­ла з ену­ре­зом або за­їку­ва­ті­стю, то, гру­бо ка­жу­чи, до сьо­мо­го дня це при­пи­ни­ться. А те­пер це вже гли­бо­ко, і жи­т­тя у вій­ні ста­ло ча­сти­ною ха­ра­кте­ру ди­ти­ни. Зно­ву ж, при­пу­сті­мо, ни­ні ди­ти­на пе­ре­бу­ває в без­пе­чно­му мі­сці, во­на ви­їха­ла до ін­шо­го ре­гіо­ну. І якщо від спле­ску в до­ло­ні во­на пі­ся­є­ться і ля­гає на зем­лю, то ми мо­же­мо з цим пра­цю­ва­ти, мо­же­мо зня­ти ці ре­а­кції. Але якщо во­на пе­ре­ста­не па­да­ти на зем­лю від го­ло­сних зву­ків, а че­рез два ти­жні зно­ву по­вер­не­ться ту­ди, де стрі­ля­ють, то зав­тра во­на під­да­сться ри­зи­ку. Ми не ма­є­мо пра­ва зні­ма­ти ці ре­чі. — Ну хо­ча б ену­рез… — Ену­рез про­хо­дить пер­шо­го ти­жня. Як і ні­чні ко­шма­ри. — А ко­ли ди­ти­на по­тра­пляє в та­ку ж си­ту­а­цію, во­ни від­нов­лю­ю­ться?.. — На­віть якщо во­на в без­пе­чно­му мі­сці, будь-яка стре­со­ва си­ту­а­ція мо­же спро­во­ку­ва­ти від­кіт на­зад у про­я­ві трав­ми. То­му ми на­ма­га­є­мо­ся на­ших ді­тей не ви­пу­ска­ти з очей, пе­рі­о­ди­чно во­ни при­їздять до нас на ко­ре­кцію. Ве­чо­ра­ми ми про­во­ди­мо в та­бо­рі «по­ді­льож­ки» — за­хо­ди, на яких ді­ти ді­ля­ться одне з одним тим, як ми­нув їхній день, що бу­ло по­зи­тив­но­го, що не­га­тив­но­го, зав­дя­ки чо­му вда­ло­ся впо­ра­ти­ся з си­ту­а­ці­єю, хто на­дав під­трим­ку, як ще мо­жна до­по­мог­ти со­бі. І ко­ли во­ни їдуть із та­бо­ру, ко­жен у свій ре­гіон, то ор­га­ні­зо­ву­ють чат «По­ді­льож­ка».

На­справ­ді ба­га­то ді­тей не пла­чуть пе­ред ма­ма­ми. Адже ма­мі й так важ­ко на при­фрон­то­вій те­ри­то­рії або на но­во­му мі­сці, ма­му не мо­жна тур­бу­ва­ти. А во­на за­сму­чу­є­ться, якщо ди­ти­на ка­же, що їй стра­шно. А якщо во­на спі­зни­ла­ся до шко­ли, то­му що бом­би­ли, то вчи­тель ка­же їй: «Бом­би­ли о сьо­мій ран­ку, а ти при­йшов на­ба­га­то пі­зні­ше. Що зна­чить «бу­ло стра­шно ви­хо­ди­ти, ра­птом знов по­чне­ться»? По­ра вже зви­кну­ти». І ді­тям стає со­ром­но за свій страх, осо­бли­во, якщо це під­лі­тки, в яких це ви­яв­ля­є­ться на­ба­га­то го­стрі­ше. Адже во­ни вже ні­би до­ро­слі й не ма­ють пра­ва бо­я­ти­ся. У них чор­но-бі­ле ми­сле­н­ня: якщо ти по­бо­яв­ся або не впо­рав­ся, на­при­клад, з вій­ною, то ти — лох і сла­бак, і то­бі не­має мі­сця в цьо­му жит­ті.

Ви­яв­ля­ти якісь по­чу­т­тя вдо­ма під­лі­тки не вмі­ють, бо або ма­му за­сму­тять, або хтось при­со­ро­мить. А от на та­ких «по­ді­льож­ках» між со­бою во­ни мо­жуть го­во­ри­ти віль­но. Усі во­ни від­чу­ва­ють те ж са­ме, і ні­хто не зне­ці­нить це від­чу­т­тя. Нав­па­ки, ска­же: «Зна­єш, у ме­не вчо­ра та­ке ж бу­ло. У нас ти­хо те­пер, а ме­ні на­сни­ло­ся…» То­му це ду­же ва­жли­во. — Мо­жли­во, у ко­гось із ба­тьків се­пар­ські по­гля­ди. Це якось ви­яв­ля­є­ться? — Ні. Якщо 2014 р. до нас по­тра­пля­ли рі­зні ді­ти, впе­ре­міш, то з 2015-го та­кі ба­тьки ді­тей сю­ди про­сто не від­прав­ля­ють. Але й ті, хто жи­ве на оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях, при­чо­му то­чно не се­па­ри й ра­ні­ше від­прав­ля­ли до нас ді­тей, те­пер цьо­го ро­би­ти не мо­жуть: шко­ли там не ві­та­ють, якщо ди­ти­на влі­тку їде на оздо­ров­ле­н­ня або до ро­ди­чів в Укра­ї­ну. У Ро­сію — мо­жна. В Укра­ї­ну — ні. — Ни­ні ба­га­то го­во­рять про ви­го­ря­н­ня. Як ви з ним бо­ре­те­ся? — Я вва­жаю, що в на­шій ко­ман­ді ко­жен зо­бов’яза­ний бу­ти від­по­від­аль­ним за своє ви­го­ря­н­ня. Якщо ти го­риш, то ко­ри­сті ді­тям при­не­сеш не­ба­га­то, а шко­да то­чно бу­де. Ко­жен десь бе­ре якийсь свій ре­сурс. Хтось бе­ре йо­го в ді­тях якраз.

У нас є пра­кти­ка — у пе­ре­змін­ки ми про­во­ди­мо во­лон­тер­ську май­стер­ню. На три дні з рі­зних ку­то­чків Укра­ї­ни зби­ра­ю­ться во­лон­те­ри, які пра­цю­ють з рі­зни­ми ка­те­го­рі­я­ми лю­дей — у при­фрон­то­вій зо­ні, з ді­тьми бій­ців, з пе­ре­се­лен­ця­ми у сво­їх ре­гіо­нах.

Та­кі збо­ри — ду­же ре­сур­сна річ. По-пер­ше, ро­зу­мі­єш, що ти не один та­кий псих: нас ба­га­то, от­же, ми то­чно пе­ре­мо­же­мо. По­дру­ге, у нас спіль­ні про­бле­ми. Як пе­ре­за­ван­та­же­н­ня у рам­ках май­стер­ні є по­хід на ви­жи­ва­н­ня. Є ла­зня. Ба­га­то «обі­йма­шок», те­пла, чаю. Па­ра­лель­но про­во­дя­ться су­пер­ві­зії для пси­хо­те­ра­пев­тів і те­ра­пія для про­сто во­лон­те­рів. Крім то­го, за­про­шу­є­мо тре­не­рів, які мо­жуть при­їха­ти на во­лон­тер­ських за­са­дах і про­ве­сти для во­лон­те­рів тре­нін­ги, на­при­клад, із стре­со­стій­ко­сті, пе­ре­орі­єн­та­ції ди­тя­чої по­ве­дін­ки, ті­ле­сної або арт­те­ра­пії. От лю­ди з Дні­пра при­їжджа­ли з трид­ця­тьма ба­ра­ба­на­ми, по­ка­за­ли нам те­хні­ку му­зи­чної те­ра­пії. Це кла­сно. У ба­га­тьох сен­сах. — Хоч би як див­но це зву­ча­ло, чи да­ло ді­тям щось по­зи­тив­не те, що їм ви­па­ло пе­ре­жи­ти? — Зви­чай­но. Будь-яка трав­ма мо­же ста­ти ре­сур­сом. Узя­ти хо­ча б ді­тей-ін­стру­кто­рів. Це то­чно їх змі­ни­ло, зро­би­ло силь­ні­ши­ми, більш чуй­ни­ми. Во­ни вже ні­ко­ли не бу­дуть та­ки­ми, як ра­ні­ше. Але й слаб­ки­ми або по­стра­жда­ли­ми їх не на­звеш. Во­ни на­ба­га­то силь­ні­ші за ба­га­тьох до­ро­слих.

На­при­клад, у рам­ках ми­ну­ло­го за­їзду в нас упер­ше з’яви­ла­ся ін­клю­зив­на гру­па. Отож, я жо­дно­го ра­зу не ба­чи­ла, щоб хтось обі­звав ко­гось із цих ді­тей або скрив­див. Нав­па­ки, це ре­сурс: якщо ти мо­жеш до­по­мог­ти ко­мусь, зна­чить то­чно змо­жеш упо­ра­ти­ся зі сво­єю про­бле­мою.

Ді­ти їдуть у при­ту­лок для без­дом­них со­бак, но­сять їм во­ду, сте­лять сі­но. Во­ни їх ря­ту­ють, аби со­ба­ки не за­ги­ну­ли від спра­ги, не змер­зли й не за­не­ду­жа­ли. Во­ни — силь­ні. Во­ни — пе­ре­мож­ці. Во­ни не жер­тви вій­ни.

Ко­ли ді­ти труть і су­шать бу­ряк на борщ, щоб по­тім пе­ре­да­ти в при­фрон­то­ву зо­ну ба­га­то­ді­тним сім’ям, во­ни зна­ють: зав­дя­ки ним сім’я, яка ни­ні си­дить без сві­тла в під­ва­лі, змо­же за 10 хви­лин при­го­ту­ва­ти на ба­гат­ті борщ. І це во­ни, ді­ти, отак «при­ла­шту­ва­ли» цю вій­ну, пе­ре­мо­гли її в цьо­му. Во­лон­тер­ство ро­бить їх силь­ні­ши­ми. Це ду­же ве­ли­кий ре­сурс.

Іри­на Са­зо­но­ва

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.