Ае­ро­ро­зві­дни­ця Ма­рія Бер­лін­ська: «У ме­не не­має по­ня­т­тя «мрія», є по­ня­т­тя «зав­да­н­ня»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Юлія ВОВКОДАВ

Во­на — ма­гістр істо­рії, юда­їс­тка, ви­пу­скни­ця Мо­ги­лян­ки, та ще під час на­вча­н­ня ре­гу­ляр­но їзди­ла на пе­ре­до­ву як до­бро­во­лець і за­сну­ва­ла во­лон­тер­ський Центр під­трим­ки ае­ро­ро­звід­ки, який учить бій­ців ке­ру­ва­ти без­пі­ло­тни­ми лі­таль­ни­ми апа­ра­та­ми та по­ста­чає на пе­ре­до­ву без­пі­ло­тни­ки рі­зно­го ти­пу.

Во­на очо­лює й ко­ор­ди­нує про­ект «Не­ви­ди­мий ба­таль­йон», у рам­ках яко­го впер­ше бу­ло до­слі­дже­но роль жі­нок під час вій­ни в Укра­ї­ні, і, крім то­го, зна­хо­дить мо­жли­вість гра­ти на гі­та­рі, по­до­ро­жу­ва­ти, во­ди­ти ма­ши­ну й пі­ло­ту­ва­ти лі­та­ки. А ще — во­на ко­ле­кціо­нує ві­део з ву­ли­чни­ми му­зи­кан­та­ми, які вла­сно­руч зні­має там, де до­во­ди­ться бу­ва­ти. Це все — про Ма­рію Бер­лін­ську, ту са­му, яка роз­бур­ха­ла укра­їн­ське су­спіль­ство сво­єю жорс­ткою від­вер­тою про­мо­вою у пря­мо­му ефі­рі на по­лі­ти­чно­му шоу «Пра­во на вла­ду». Цю про­мо­ву по­тім по­ди­ви­ли­ся в Ін­тер­не­ті су­ку­пно по­над міль­йон ко­ри­сту­ва­чів, і са­ме зав­дя­ки цьо­му ефі­ру Центр під­трим­ки ае­ро­ро­звід­ки отри­мав від укра­їн­ців близь­ко 2 млн грн, на які бу­ло за­ку­пле­но но­ву роз­ві­ду­валь­ну те­хні­ку для на­ших вій­сько­вих на пе­ре­до­вій.

Ма­рію Бер­лін­ську впер­ше я по­ба­чи­ла са­ме на то­му по­лі­ти­чно­му шоу. То­ді ме­не вра­зи­ли її щи­рість і смі­ли­вість. Во­на ка­за­ла в очі по­лі­ти­кам те, що ду­ма­ють біль­шість укра­їн­ців, але го­во­рять ли­ше на сво­їх ку­хнях.

По­тім був за­хід у Pizza Veterano під на­звою «Жін­ки про вій­ну», ор­га­ні­зо­ва­ний у рам­ках про­е­кту «Не­ви­ди­мий ба­таль­йон». Там я по­чу­ла Ма­рі­ї­ну про­зу. Во­на чи­та­ла її сто­я­чи, пря­мо з те­ле­фо­ну. Це бу­ли кіль­ка ма­лень­ких опо­відань, що, за її сло­ва­ми, пи­са­ли­ся для се­бе, «в шу­хля­ду». Во­ни бу­ли про вій­ну — ду­же про­сті, без хи­тро­му­дрих сю­же­тів, але не­ймо­вір­но емо­цій­ні. У при­су­тніх в очах бри­ні­ли сльо­зи, не­си­ла бу­ло на­віть апло­ду­ва­ти. А Ма­рія сто­я­ла і про­сто ди­ви­ла­ся ку­дись крізь на­товп, ні­би ба­чи­ла ду­ші тих, про ко­го щой­но чи­та­ла свої опо­віда­н­ня… Це бу­ло не­ймо­вір­но, ве­те­ран­ська кав’ярень­ка то­ді за­ви­сла між дво­ма ви­мі­ра­ми: вій­ною і ми­ром…

А осо­би­сто ми по­зна­йо­ми­ли­ся ли­ше че­рез кіль­ка ти­жнів пі­сля то­го за­хо­ду. От­же, пер­ше, про що за­пи­та­ла, – зви­чай­но, про «Не­ви­ди­мий ба­таль­йон». — Ма­ріє, що вас спо­ну­ка­ло по­ру­шу­ва­ти пи­та­н­ня ген­дер­ної рів­но­сті в ар­мії, зокре­ма на вій­ні? — Все до­во­лі про­сто. На фрон­ті я по­ба­чи­ла, що ча­сто жін­ки офі­цій­но обі­йма­ють одні по­са­ди, а фун­кції ви­ко­ну­ють аб­со­лю­тно ін­ші. Бу­ває, що жін­ка оформ­ле­на шва­чкою, а пра­цює снай­пе­ром або штур­мо­ви­ком. Я зі­штов­ху­ва­ла­ся з ці­єю про­бле­мою по лі­нії фрон­ту в рі­зних ча­сти­нах, і ме­ні ста­ло ці­ка­во – чо­му? Та­ким чи­ном, я за­го­рі­ла­ся іде­єю з’ясу­ва­ти, як усе на­справ­ді. Зі­бра­ла ко­ман­ду, і ми впер­ше зро­би­ли со­ціо­ло­гі­чне до­слі­дже­н­ня цьо­го пи­та­н­ня. Па­ра­лель­но ство­ри­ли ве­ли­кий фо­то­про­ект – пів­со­тні порт­ре­тів жі­нок, які про­йшли вій­ну. Все це ре­а­лі­зу­ва­ли за спри­я­н­ня Укра­їн­сько­го жі­но­чо­го фон­ду та пред­став­ни­цтва ООН «Жін­ки в Укра­ї­ні». Це до­слі­дже­н­ня пе­ре­кла­де­не ан­глій­ською мо­вою, йо­го мо­жна зна­йти в обох вер­сі­ях у ме­ре­жі.

Ми бу­ли вра­же­ні мас­шта­ба­ми про­бле­ми. Фа­кти­чно, на­ша ар­мія сьо­го­дні орі­єн­ту­є­ться на ще ра­дян­ські нор­ма­тив­ні до­ку­мен­ти. З цим пи­та­н­ням я ста­ла звер­та­ти­ся на рі­зно­ма­ні­тних за­хо­дах до очіль­ни­ків Мі­н­обо­ро­ни, але ме­ні від­по­від­а­ли, що це не жі­но­ча спра­ва. Або, як ку­лу­ар­но по­жар­ту­вав один із ке­рів­ни­ків Ген­шта­бу, жін­ка в ар­мії не мо­же бу­ти пол­ков­ни­ком, а тіль­ки — під­пол­ков­ни­ком. Ра­дян­ські жар­ти та­кі. І, вла­сне, це ме­не до­бря­че роз­дра­ко­ни­ло. Бо лю­ди, які так ка­за­ли, на­віть не ню­ха­ли вій­ни, во­ни не зна­ють, що та­ке страх і що та­ке втра­ча­ти, але до­зво­ля­ють со­бі та­кі ре­чі. До то­го ж во­ни вва­жа­ють, що мо­жуть сві­до­мим гро­ма­дя­нам жі­но­чої ста­ті ре­гла­мен­ту­ва­ти пра­во за­хи­ща­ти ба­тьків­щи­ну. При­чо­му якщо до­пу­ска­ють до ці­єї спра­ви, то ли­ше на по­са­дах ку­ха­рок, шва­чок, при­би­раль­ниць…

На той мо­мент я до­брих ро­ків два ба­чи­ла, як слу­жать жін­ки. Зро­зумі­ло, що все за­ле­жить від лю­ди­ни, все ін­ди­ві­ду­аль­но, але ті, ко­трі во­ю­ють, ро­блять це ду­же по­ту­жно. В ан­ке­ті «Не­ви­ди­мо­го ба­таль­йо­ну» бу­ло за­пи­та­н­ня: «Скіль­ки ви пла­ну­є­те за­ли­ша­ти­ся на пе­ре­до­вій?» В опи­ту­ван­ні бра­ли участь чо­ло­ві­ки й жін­ки. Май­же всі чо­ло­ві­ки ска­за­ли – до мо­бі­лі­за­ції або до за­кін­че­н­ня кон­тра­кту, а жін­ки, пра­кти­чно, сто­від­со­тко­во від­по­ві­ли – до пе­ре­мо­ги.

От­же, я по­ста­ви­ла за ме­ту до­не­сти до су­спіль­ства ін­фор­ма­цію про на­ших дів­чат на фрон­ті. Бу­ли чи­слен­ні ін­терв’ю й ефі­ри, я за­лу­ча­ла до про­це­су по­ши­ре­н­ня ін­фор­ма­ції між­на­ро­дні гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції, на­ро­дних де­пу­та­тів. Це все ство­ри­ло та­кий тиск, що мі­ністр обо­ро­ни був ви­му­ше­ний упер­ше в укра­їн­ській істо­рії під­пи­са­ти на­каз, яким істо­тно роз­ши­ре­но спи­сок по­сад для жі­нок. Це 63 по­зи­ції для всіх по­сад сер­жант­сько­го, сол­дат­сько­го і стар­шин­сько­го скла­ду. Однак у цьо­му спи­ску дві тре­ти­ни по­сад для жі­нок за­кри­ті. Окре­ме пи­та­н­ня — по­са­ди для офі­цер­сько­го скла­ду. Там теж є не­об´рун­то­ва­ні обме­же­н­ня, час­тко­во за­кри­ті пев­ні спе­ці­аль­но­сті у вій­сько­вій осві­ті. Що­до жі­нок є й ві­ко­ві обме­же­н­ня: під­пи­са­н­ня кон­тра­кту мо­жли­ве тіль­ки до 40 ро­ків, на­то­мість чо­ло­ві­ки мо­жуть ста­ти кон­тра­ктни­ка­ми до 60-ти.

Крім то­го, ми ви­рі­ши­ли зня­ти пов­но­ме­тра­жний до­ку­мен­таль­ний фільм про участь на­ших жі­нок у вій­ні. Це 6 жи­вих істо­рій, які ми по­ка­же­мо як є — прав­ди­во, без ку­пюр, без при­кра­шань і цен­зу­ри. На жаль, сьо­го­дні в ін­фор­ма­цій­них вій­нах ми про­гра­є­мо. Тож хо­че­мо по­ка­за­ти сві­то­ві прав­ду й на­га­да­ти, що в нас іде вій­на. Крім то­го, про­ект по­кли­ка­ний зруй­ну­ва­ти ген­дер­ну сті­ну в се­кто­рі без­пе­ки і обо­ро­ни, – має бу­ти тіль­ки про­зо­рий про­фе­сій­ний від­бір. Са­ме так пра­кти­ку­є­ться в най­силь­ні­ших ар­мі­ях сві­ту.

Кі­но­про­ект вті­лює в жи­т­тя Ін­сти­тут ген­дер­них про­грам за під­трим­ки агент­ства США з між­на­ро­дно­го роз­ви­тку че­рез про­ект USAID «У-ме­діа», що ре­а­лі­зу­є­ться Ін­тер­ньюз Не­творк. Прем’єра філь­му від­бу­де­ться в жов­тні. — Ма­шо, але є й ін­ший бік «Не­ви­ди­мо­го ба­таль­йо­ну». Пі­сля на­ка­зу, що роз­ши­рив пе­ре­лік вій­сько­вих по­сад, які до­сту­пні жін­кам, у де­яких ча­сти­нах, дис­ло­ко­ва­них на мир­ній те­ри­то­рії, з’яви­ли­ся дів­ча­та-снай­пе­ри, ко­трі пе­ре­би­ра­ють па­пе­ри в кан­це­ля­рі­ях. Офі­це­ри-чо­ло­ві­ки жар­ту­ють, що ці кра­лі не те що не стрі­ля­ли, а на­віть ав­то­ма­та в ру­ках не три­ма­ли. На­то­мість ці жін­ки отри­му­ють від­по­від­ну зар­пла­тню, а ко­ли по­ща­стить — то оформ­ля­ють і ста­тус УБД. Дер­жа­ва ви­тра­чає на них чи­ма­лі ко­шти. Але справ­жня бі­да мо­же ста­ти­ся то­ді, ко­ли вій­сько­вій ча­сти­ні, в якій про­хо­дять слу­жбу та­кі ось спе­ци, бу­де на­ка­за­но ста­ти на бо­йо­ві по­зи­ції і прийня­ти бій. Про яку боє­зда­тність та­кої ча­сти­ни мо­жна го­во­ри­ти? — Без­пе­ре­чно, бу­ває й та­ке. Це на­зи­ва­є­ться зло­вжи­ва­н­ня. Від­по­від­аль­ність за та­кі при­зна­че­н­ня, оче­ви­дно, ма­ють не­сти ко­ман­ди­ри. Тре­ба роз­би­ра­ти­ся в ко­жно­му окре­мо­му ви­пад­ку, як ці жін­ки по­тра­пи­ли в ар­мію і чо­му не за­йма­ю­ться сво­ї­ми про­фе­сій­ни­ми обов’яз­ка­ми. Ду­маю, без ко­ру­пцій­ної скла­до­вої тут не об­хо­ди­ться. Ще раз на­го­ло­шую: на­каз про роз­ши­ре­н­ня по­сад пра­виль­ний. Але про­бле­ма у зло­вжи­ва­н­нях, які ста­ті не ма­ють: так са­мо «по зна­йом­ству» при­ла­што­ву­ють і хло­пців. — Як, на ва­шу дум­ку, мо­жна цьо­му

за­по­біг­ти? — Так са­мо, як ма­є­мо за­по­бі­га­ти си­ту­а­ці­ям, ко­ли дів­чи­на при­хо­дить слу­жи­ти і зра­зу йде в де­кре­тну від­пус­тку. Зві­сно, ми не мо­же­мо за­бо­ро­ни­ти жін­кам на­ро­джу­ва­ти, але це пи­та­н­ня ви­бо­ру: або ти слу­жиш кіль­ка ро­ків і тіль­ки то­ді йдеш у де­крет, або йдеш у де­крет, а по­тім при­хо­диш на слу­жбу. Бо дер­жа­ва втра­чає на та­ких при­зна­че­н­нях, а жін­ка отри­мує ко­шти, ро­сте у зван­ні, по­тім на­ро­джує дру­гу ди­ти­ну, тре­тю і, май­же не про­хо­дя­чи слу­жби, йде на пен­сію під­пол­ков­ни­ком. — Як із цим бо­ро­ти­ся? — Тут пи­та­н­ня не в то­му, щоб про­сто за­чи­ни­ти пе­ред жін­ка­ми ці две­рі. На­пев­но, ма­ють бу­ти ду­же су­во­рі по­ка­ра­н­ня. І це сто­су­є­ться не тіль­ки жі­нок, а й чо­ло­ві­ків. За зло­вжи­ва­н­ня, роз­кра­да­н­ня, зло­чин­ні на­ка­зи (не­за­ле­жно від то­го, якої ста­ті вій­сько­во­слу­жбо­вець їх від­дає), має бу­ти по­ка­ра­н­ня: від ди­сци­плі­нар­но­го до кри­мі­наль­но­го. Тіль­ки так мо­жна на­ве­сти лад. Сьо­го­дні про про­фе­сій­ну ар­мію по­ки що вза­га­лі не йде­ться. — Ма­шо, роз­ка­жіть, будь ла­ска, про Центр під­трим­ки ае­ро­ро­звід­ки. Як мо­ло­да жін­ка, істо­рик-юда­їст по­ча­ла за­йма­ти­ся без­пі­ло­тни­ка­ми? — Все про­сто — по­ча­ла­ся вій­на, кра­ї­на за­хли­на­ла­ся кров’ю. Ко­ли я по­їха­ла на фронт у ве­ре­сні 2014-го, зро­зумі­ла, що си­ту­а­ція з ае­ро­ро­звід­кою в Укра­ї­ні ка­та­стро­фі­чна. Лю­дей ки­ну­ли на пе­ре­до­ву без ні­чо­го, аб­со­лю­тно слі­пи­ми під во­ро­жу ар­ти­ле­рію. Я по­ча­ла про це го­во­ри­ти пу­блі­чно. — Щоб ке­ру­ва­ти без­пі­ло­тни­ком, тре­ба бу­ти про­фе­сіо­на­лом. А ви як на­вчи­ли­ся цьо­го? — Я й за­раз на­вча­ю­ся, бо це ду­же ди­на­мі­чна про­фе­сія. Спо­ча­тку я про­йшла кіль­ка­ден­ні кур­си ке­ру­ва­н­ня най­про­сті­шим без­пі­ло­тни­ком. По­тім по­їха­ла на фронт, по­пра­цю­ва­ла і зро­зумі­ла, що бра­кує знань. У Ки­є­ві зна­йшов­ся ін­стру­ктор, який по­го­див­ся ме­не на­вча­ти. Це Дми­тро Ста­ро­стін — ін­же­нер, авіа­мо­де­ліст, май­стер спор­ту. По­тім по­ча­ла лі­та­ти на без­пі­ло­тних лі­та­ках. Зго­дом зро­зумі­ла, що тре­ба ство­рю­ва­ти Центр під­трим­ки ае­ро­ро­звід­ки. По­сту­по­во аку­му­лю­ва­ла люд­ські ре­сур­си. Пра­цю­ва­ла з ін­стру­кто­ра­ми, ін­же­не­ра­ми, ко­ор­ди­на­то­ра­ми. Бу­ло спри­я­н­ня від ке­рів­ни­цтва Ки­є­во-мо­ги­лян­ської ака­де­мії. З ми­ру по ни­тці ста­ли за­ку­по­ву­ва­ти те­хні­ку. — Ваш Центр спів­пра­цює з Мі­н­обо­ро­ни, СБУ? — Ні, ми пра­цю­є­мо з під­роз­ді­ла­ми на пе­ре­до­вій без­по­се­ре­дньо. За цей час наш Центр під­го­ту­вав по­над 200 фа­хів­ців. Ко­ман­ди­ри вій­сько­вих ча­стин пи­шуть за­пи­ти на отри­ма­н­ня обла­дна­н­ня й на­вча­н­ня, і ми над цим пра­цю­є­мо. Ра­ні­ше ми ор­га­ні­зо­ву­ва­ли на­віть без­ко­штов­не ме­шка­н­ня і хар­чу­ва­н­ня лю­дей, ко­трі при­їзди­ли в Ки­їв на­вча­ти­ся ке­ру­ва­ти без­пі­ло­тни­ка­ми, те­пер — ли­ше без­ко­штов­не на­вча­н­ня. Хо­ча, якщо по­рів­ня­ти, у Ла­твії чи Поль­щі під­го­тов­ка та­ко­го фа­хів­ця ко­штує, мі­ні­мум, кіль­ка ти­сяч єв­ро. На­ше най­біль­ше до­ся­гне­н­ня – ми да­є­мо сол­да­там мо­жли­вість ба­чи­ти, від­так во­ни по­вер­та­ю­ться з фрон­ту жи­ви­ми. — Ае­ро­ро­звід­ка — це стра­те­гі­чна га­лузь. Ма­буть, у май­бу­тньо­му без спів­пра­ці з Мі­н­обо­ро­ни не обі­йти­ся? — Справ­ді, це стра­те­гі­чна га­лузь. І це не тіль­ки на­вча­н­ня. Це пи­та­н­ня осна­ще­н­ня і ви­ро­бни­цтва, пи­та­н­ня кон­суль­та­ції, збо­ру, ана­лі­зу ін­фор­ма­ції, вза­є­мо­дії з ін­ши­ми ро­да­ми військ. Ае­ро­ро­звід­ка – це очі на­ших вій­сько­вих. Лі­так при­зна­че­ний, зокре­ма, для гли­бин­ної роз­від­ки, ко­птер кра­ще під­хо­дить для ко­ри­гу­ва­н­ня во­гню. Я вва­жаю, що ко­птер має бу­ти всю­ди на пе­ре­до­вій хо­ча б на рів­ні ро­ти. Лі­та­ки ма­ють бу­ти в ко­жно­му ба­таль­йо­ні. Вся роз­ві­д­ін­фор­ма­ція має опе­ра­тив­но зби­ра­ти­ся й по­да­ва­ти­ся у штаб для швид­ко­го прийня­т­тя рі­ше­н­ня що­до ті­єї чи ін­шої ді­лян­ки. У ме­не за­раз ле­жить стос за­пи­тів від ком­ба­тів на отри­ма­н­ня без­пі­ло­тни­ків за мо­їм про­е­ктом «Око не­бе­сне», во­ни про­сять при­вез­ти бо­дай най­про­сті­ший ки­тай­ський «Фан­том». На­справ­ді та­ка те­хні­ка при­зна­че­на для кра­си­вої па­но­рам­ної зйом­ки кра­є­ви­дів, а не для фрон­ту. Однак на­віть «Фан­то­ми» ви­ру­ча­ють. За­раз якщо на фрон­ті є хо­ча б 10% не­об­хі­дно­го обла­дна­н­ня для ае­ро­ро­звід­ки — вже до­бре. У дер­жа­ві за цю про­бле­му не від­по­від­ає ні­хто. Мі­н­обо­ро­ни і Ген­штаб ки­ва­ють одне на одно­го. У ке­рів­ни­цтві всьо­го се­кто­ра без­пе­ки і обо­ро­ни не на­бе­ре­ться то­го кри­ти­чно­го від­со­тка, який би га­ран­ту­вав ре­аль­ні змі­ни в ар­мії. Ще успі­шно пра­цює ра­дян­ська си­сте­ма, що ви­штов­хує із се­бе тих офі­це­рів, ко­трі пра­гнуть змін і бе­руть на се­бе ре­аль­ну від­по­від­аль­ність. — У яко­му ре­жи­мі сьо­го­дні пра­цює

Центр під­трим­ки ае­ро­ро­звід­ки? — Вза­га­лі, за час ро­бо­ти Цен­тру зі­бра­но по­над 2 млн грн, які пі­шли на за­ку­пів­лю без­пі­ло­тни­ків і спе­ці­аль­но­го обла­дна­н­ня для них. Я ли­сту­ю­ся з бі­зне­сме­на­ми у Фейс­бу­ці, з пред­став­ни­ка­ми укра­їн­ської ді­а­спо­ри за кор­до­ном, на­при­клад Єв­ро­май­дан­лон­дон, які весь час нам фі­нан­со­во до­по­ма­га­ли. Ро­зво­жу без­пі­ло­тни­ки по вій­сько­вих ча­сти­нах, на­вчаю осо­бо­вий склад із ни­ми пра­цю­ва­ти. Сол­да­ти опа­но­ву­ють ке­ру­ва­н­ня ко­пте­ра­ми ду­же швид­ко, бу­кваль­но за кіль­ка го­дин. Бо зна­ють, що сьо­го­дні во­ни ува­жно по­слу­ха­ють, отри­ма­ють дрон, а зав­тра це вря­тує їм та їхнім по­бра­ти­мам жи­т­тя і здо­ров’я. Крім то­го, са­ма з ни­ми лі­таю, ко­ри­гую во­гонь, пра­цюю з ар­ти­ле­ри­ста­ми і роз­ві­дни­ка­ми. На­справ­ді роз­ві­дни­ків ду­же ма­ло, і є ба­га­то ро­бо­ти. Я пра­цю­ва­ла сво­їм без­пі­ло­тним лі­та­ком пів­то­ра ро­ку, але йо­го зби­ли в 2016му над Ав­ді­їв­ською пром­кою. На­віть по­тра­пив у ро­сій­ські й до­не­цькі но­ви­ни. За­раз ме­ні ком­пле­кту­ють ін­ший лі­так, а по­ки що лі­таю дро­ном. — Ма­шо, ви бе­ре­те на се­бе сер­йо­зну на­двід­по­від­аль­ність і пе­рі­о­ди­чно їде­те на вій­ну за­йма­ти­ся ае­ро­ро­звід­кою. Як во­но — з та­кою но­шею? — Лю­ди ду­ма­ють, що для по­їзд­ки на фронт по­трі­бні ге­ро­їзм або смі­ли­вість. Я їха­ла не по ге­ро­їзм, я ро­блю це то­му, що не мо­жу іна­кше. Про­сто влі­тку 2014-го, ко­ли до­бро­воль­ці за­кри­ва­ли со­бою фронт, ста­ло со­ром­но си­ді­ти в Ки­є­ві. Ко­ли че­сно — я не хо­ті­ла їха­ти, ме­ні бу­ло стра­шно. До­ро­сла лю­ди­на за­зви­чай ці­нує жи­т­тя. Я до­бре усві­дом­люю, на що йду. Ро­зу­мію, що мо­жу не по­вер­ну­ти­ся, і най­гір­ше — мо­жу по­вер­ну­ти­ся ка­лі­кою. Але їду, бо не мо­жу іна­кше. Я лю­блю бу­ти по­руч зі сво­ї­ми. — Що ви ду­ма­є­те про зне­ці­не­н­ня ста­ту­су уча­сни­ка бо­йо­вих дій? Ча­сто-гу­сто йо­го отри­му­ють лю­ди, ду­же опо­се­ред­ко­ва­но при­че­тні до вій­сько­вих дій. — Я не маю цьо­го ста­ту­су. — Це не­пра­виль­но, що до­бро­воль­ці, лю­ди, ко­трі пер­ши­ми взя­ли до рук зброю й пі­шли за­хи­ща­ти кра­ї­ну, не мо­жуть отри­ма­ти цьо­го ста­ту­су. На­то­мість дер­жа­ва ви­тра­чає ша­ле­ні ко­шти на піль­ги та ви­пла­ти лю­дям, які їзди­ли у при­фрон­то­ві мі­ста в не­три­ва­лі від­ря­дже­н­ня. — Я не за­ми­слю­ва­ла­ся над за­зна­че­ним пи­та­н­ням. Я не маю цьо­го ста­ту­су, бо не під­пи­су­ва­ла офі­цій­но­го кон­тра­кту. Мо­жна цю істо­рію до­во­ди­ти че­рез суд, при­во­ди­ти свід­ків то­що. Але в ме­не за­раз не­має на це ча­су. При­то­му ме­ні справ­ді ві­до­мо про та­ку не­спра­ве­дли­вість. Бер­ку­тів­ці й мі­лі­ція, що сто­я­ли на Май­да­ні про­ти на­ро­ду, ма­ють ста­тус УБД, на­то­мість до­бро­воль­ці, які за­хи­ща­ють кра­ї­ну, – ні. Ні­чо­го но­во­го в цій істо­рії не­має. Зав­жди бу­дуть по­кидь­ки, що ко­ри­сту­ва­ти­му­ться за­галь­ною на­ро­дною бі­дою. — Ма­шо, ба­га­то ана­лі­ти­ків ствер­джу­ють, що ар­мія з ча­су по­ча­тку вій­ни змі­ни­ла­ся на кра­ще. Як ви га­да­є­те, це так? — Зро­зумі­ло, що та­кої стра­шної си­ту­а­ції пов­ної не­го­тов­но­сті во­ю­ва­ти, як у 2014 р., за­раз не­має. Але за ра­ху­нок чо­го змі­ни­ла­ся ар­мія? Во­че­видь не зав­дя­ки тим, хто весь цей час хо­див у ге­не­раль­ських по­го­нах. Во­на змі­ни­ла­ся за ра­ху­нок тих, хто при­йшов у ЗСУ з вій­ною, під гро­мад­ським ти­ском та кон­тро­лем. До ар­мії сьо­го­дні при­ку­тий пиль­ний по­гляд су­спіль­ства. Однак я знаю, що про­цві­та­ють від­ко­ти, зло­вжи­ва­н­ня, гі­гант­ські ко­ру­пцій­ні схе­мі. Лю­дей, які цим за­йма­ю­ться, не зу­пи­няє те, що во­ни на­жи­ва­ю­ться на кро­ві. ¯х не зу­пи­ня­ють ге­кта­ри без­імен­них мо­гил. Щоб щось змі­ни­ло­ся, по­трі­бен час. Але цей час не вар­то про­сто мар­ну­ва­ти, слід пра­цю­ва­ти. — В одно­му з ін­терв’ю на по­ча­тку вій­ни ви ка­за­ли: те, що від­бу­ва­є­ться в кра­ї­ні, є по­штов­хом до са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції укра­їн­ців, до про­бу­дже­н­ня на­шої на­ції. Сьо­го­дні, ко­ли лік за­ги­блим пі­шов на ти­ся­чі, що ви ду­ма­є­те про вій­ну? — Зві­сно, кра­ще б вій­ни не бу­ло. Але по­за­як до­ля роз­су­ди­ла іна­кше, вій­на ста­ла рент­ге­ном для на­шої кра­ї­ни. В су­спіль­стві про­я­ви­ли­ся при­хо­ва­ні на­строї і пра­гне­н­ня, ду­же яскра­во за­сві­ти­ли­ся по­лі­ти­ки. Все ста­ло аб­со­лю­тно зро­зумі­ло. Сьо­го­дні не­має жо­дних ілю­зій. Крім то­го, осо­би­сто для се­бе я зро­зумі­ла, що маю роз­ра­хо­ву­ва­ти тіль­ки на вла­сні си­ли й на си­ли та­ких са­мих лю­дей, як я. Так бу­ло на Май­да­ні, так є на вій­ні. Свій за сво­го. Ме­не не по­ли­шає від­чу­т­тя, що ми сьо­го­дні ба­лан­су­є­мо над прір­вою. Іде бо­роть­ба не тіль­ки за те­ри­то­рію, а й за сен­си, за на­прям роз­ви­тку на­шої кра­ї­ни. Пі­сля то­го, як ця бо­роть­ба по­ча­ла за­би­ра­ти жи­т­тя на­ших най­кра­щих лю­дей, во­на ста­ла сер­йо­зною, як ні­ко­ли до то­го в су­ча­сній укра­їн­ській істо­рії. І ми всі вже за­над­то ба­га­то втра­ти­ли, щоб зра­ди­ти пам’ять за­ги­блих і про­сто опу­сти­ти ру­ки. — Ма­шо, у ва­шій зна­ме­ни­тій різ­кій про­мо­ві на пря­мо­му ефі­рі по­лі­ти­чно­го шоу «Пра­во на вла­ду» ви ска­за­ли в очі по­лі­ти­кам те, про що ду­ма­ють біль­шість укра­їн­ців. Не стра­шно бу­ло? — А чо­му я маю бо­я­ти­ся? Хай во­ни бо­я­ться. Я знаю, що під впли­вом стра­ху від­бу­ва­ю­ться най­гір­ші ре­чі. Страх ско­вує, ство­рює умо­ви для узур­па­ції вла­ди, для ма­со­вих убивств. Зга­дай­мо істо­рію Пів­ні­чної Ко­реї. У ці­єї істо­рії один по­ча­ток – страх. Пів­ні­чна і Пів­ден­на Ко­рея – це ж одне су­спіль­ство, але пі­шли во­ни рі­зни­ми шля­ха­ми, бо одним ста­ло стра­шно, а ін­шим – ні. Так са­мо на Май­да­ні. Лю­ди по той бік хо­ті­ли ма­ні­пу­лю­ва­ти на­ми че­рез страх, во­ни від­стрі­лю­ва­ли без­за­хи­сних лю­дей. І як­би ми то­ді від­сту­пи­ли, страх би в цій кра­ї­ні пе­ре­міг. Не тре­ба бо­я­ти­ся. Іна­кше не всти­гне­мо зо­гле­ді­ти­ся, як опи­ни­мо­ся в раб­стві, пе­ре­д­усім — вла­сно­го стра­ху. На­два­жли­во бу­ти смі­ли­ви­ми. — Я бу­ла вра­же­на, ко­ли дів­ча­та з «Не­ви­ди­мо­го ба­таль­йо­ну», які ще во­ю­ють, від­кри­ли свої облич­чя. Аб­со­лю­тно без­стра­шно. Це ж не­без­пе­чно. — Ро­сій­ської аген­ту­ри нав­ко­ло справ­ді не бра­кує. Су­то моя по­зи­ція — моє облич­чя вже дав­но є на їхніх сай­тах і в їхніх роз­стріль­них спи­сках. Пам’ятаю, хтось ще у 2014-му злив ро­сі­я­нам шта­тку «Ай­да­ра», де є прі­зви­ща, па­спорт­ні да­ні, те­ле­фо­ни, адре­си. Тож нам від­сту­па­ти ні­ку­ди, бо­я­ти­ся не­має сен­су. Якщо яки­мось чи­ном, не дай Бо­же, по­тра­пиш у по­лон, зро­зумі­ло, що по­ща­ди не бу­де. За за­ко­на­ми Лу­ган­до­нії, я, ма­буть, за­слу­го­вую, що­най­мен­ше, на 10 роз­стрі­лів. Тож одним ін­терв’ю біль­ше, одним мен­ше…

Я ви­рі­ши­ла не хо­ва­ти­ся, і дів­ча­та так са­мо. Страх – це рак, який пу­скає ме­та­ста­зи. Він, як па­вук, за­плу­тує в па­ву­ти­ну все су­спіль­ство, па­ра­лі­зує йо­го. Все по­чи­на­є­ться з дрі­бниць: про­мов­ча­ти зай­вий раз, не на­ра­жа­ти­ся на не­без­пе­ку. І по­сту­по­во су­спіль­ство при­хо­дить до то­го, що на пло­щах па­лять книж­ки, що бо­я­ться су­сі­да, який на те­бе на­сту­кає, чор­них во­рон­ків, кон­цта­бо­рів, ма­со­вих роз­стрі­лів. І все це — з ма­лень­ко­го стра­ху. — Ма­шо, про що ви мрі­є­те? — У ме­не не­має по­ня­т­тя «мрія», є по­ня­т­тя «зав­да­н­ня». Хо­чу, щоб в Укра­ї­ні скін­чи­ла­ся вій­на і кра­ї­на уві­йшла в топ успі­шних по­ту­жних дер­жав сві­ту. Ду­маю, ми цьо­го вар­ті. А для се­бе хо­чу, ко­ли за­кін­чи­ться вій­на, взя­ти та­йма­ут і отри­ма­ти ще одну осві­ту за кор­до­ном. Аби при­вез­ти в Укра­ї­ну но­ві зна­н­ня.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.