На­пів­мер­тве мо­ре

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ПОКАЛЬЧУК

Усі чу­ли про Мер­тве мо­ре, без­сті­чне со­ло­не озе­ро між Ізра­ї­лем та Йор­да­ні­єю, кон­цен­тра­ція со­лі в яко­му пе­ре­ви­щує три­ста від­со­тків. Щіль­ність збіль­шу­ють і не­очи­щу­ва­ні по­бу­то­ві від­хо­ди з па­ле­стин­сько­го бо­ку. Жо­дна ри­ба, зро­зумі­ло, в та­ко­му се­ре­до­ви­щі жи­ти не мо­же, то­му й на­зи­ва­ють йо­го мер­твим, ель-мейт. Але по­то­ну­ти там лю­ди­ні фі­зи­чно не­мо­жли­во. От­же, у пев­но­му сен­сі во­но ду­же на­віть жит­тє­ве.

Ми та­кож усі чу­ли про див­ну не­по­то­плю­ва­ність рі­зних укра­їн­ських гро­ма­дян — де­пу­та­тів, чи­нов­ни­ків, ша­хра­їв, бан­ди­тів (що ча­сто одне й те са­ме). За­зви­чай пре­са зі­штов­хує нас із цим у фор­ма­ті бу­цім-ве­ли­ко­ду­шних-спра­ве­дли­вих пе­чер­ських су­дів, ко­ли всі уча­сни­ки шоу, вклю­ча­ю­чи гля­да­чів, у фі­на­лі син­хрон­но зі­тха­ють і кра­си­во роз­во­дять ру­ка­ми.

Ко­ме­дія не те щоб фі­ні­та, але всі, ро­зу­мі­ю­чи за­ко­ни жан­ру, на­рі­ка­ють на не­до­ско­на­лість су­до­вої си­сте­ми, не­об­хі­дність ре­форм і вро­чи­сто роз­хо­дя­ться у сво­їх ан­ти­ко­ру­пцій­них і ко­ру­пцій­них спра­вах (що теж най­ча­сті­ше одне й те са­ме) до на­сту­пної зу­стрі­чі.

Однак со­ці­аль­ні ме­ре­жі не гра­ють за за­ко­на­ми пре­си, не під­ко­ря­ю­ться ви­мо­гам зба­лан­со­ва­но­сті ду­мок і стан­дар­там Бі-бі-сі. То­му во­ни, вла­сне, на­стіль­ки й по­пу­ляр­ні. Бо не тіль­ки став­лять не­при­стой­ні у при­стой­но­му ко­ру­пцій­но­му су­спіль­стві за­пи­та­н­ня. Але, за­га­лом, від­ра­зу й да­ють не­при­стой­ні від­по­віді.

І ро­блять це у фор­ма­ті об­сцен­ної ле­кси­ки, яка зна­чно пов­ні­ше від­обра­жає су­ча­сні со­ці­аль­ні трен­ди і пов­ні­стю пе­ре­кре­слює ви­со­ко­ми­сте­цьку пра­цю спі­чрай­те­рів і ре­жи­се­рів па­ра­дів.

То ко­ли­шній се­пар (хо­ча чо­му ко­ли­шній?) про­дов­жує пра­цю­ва­ти в се­ре­дній шко­лі на­че ні­чо­го й не бу­ло.

То ко­ли­шній єна­кі­їв­ський про­ку­рор з біо­гра­фі­єю пля­ми­стою, мов шку­ра гі­є­ни, на­си­лає об­шу­ки на во­лон­те­рів, отри­му­ю­чи мат­до­по­мо­гу як пе­ре­се­ле­нець.

То фі­зи­чно вже би­ті за оце ось усе псев­до­ве­те­ра­ни, які при­смо­кта­ли­ся до Мі­н­обо­ро­ни і да­лі отри­му­ють фі­нан­су­ва­н­ня, на­че так і має бу­ти.

Із та­ких за­пи­сок уже ціл­ком скла­де­ться но­ва — укра­їн­ська Сті­на Пла­чу.

Спра­ве­дли­во­сті за­ра­ди по­трі­бно ска­за­ти, що це не яви­ще остан­ніх ро­ків. Вій­на за­го­стри­ла від­чу­т­тя спра­ве­дли­во­сті, не біль­ше. Але на від­чу­т­тя від­по­від­аль­но­сті в тих, у ко­го во­на за по­са­дою має бу­ти, — не впли­ну­ла.

Роз­по­від­ав ме­ні при­бли­зно ро­ків де­сять то­му один дрі­бний крим­ський «ре­гіо­нал», або як там во­ни то­ді на­зи­ва­ли­ся: «При­кинь, По­ма­ран­че­ва ре­во­лю­ція», «бан­ди­там — тюр­ми», усе та­ке. Ми всі на ва­лі­зах, хто — на до­ро­жніх, а хто — й зов­сім на тю­рем­них. По­звіль­ня­ли нас із по­сад, зви­чай­но, швид­ко. Але да­лі — якось ста­ло пі­до­зрі­ло ти­хо. Ти­ждень ні­ко­го не са­дять, дру­гий не са­дять... Ми — гін­ців до тих, ко­го на на­ше мі­сце при­сла­ли».

— Па­ца­ни, при­віт, як спра­ви? Обла­шту­ва­ли­ся? Ви ж, на­пев­но, рва­ли­ся на ці мі­сця, пла­ни вже є, як усе бу­де­те змі­ню­ва­ти в кра­ї­ні, по­ді­ли­те­ся?

— Та не осо­бли­во кон­кре­тно сю­ди рва­ли­ся. При­зна­чи­ли, як лю­дей з хо­ро­шою біо­гра­фі­єю. Кра­ї­на ве­ли­ка, а ка­дрів не­за­пля­мо­ва­них ма­ло.

— Ро­зу­мі­є­мо... ну а ро­би­ти що бу­де­те? У мі­сце­вих про­бле­мах роз­би­ра­є­те­ся? — Та звід­ки ж? Не мі­сце­ві. — О! Так ми все під­ка­же­мо! («І тут ми зро­зумі­ли, що жи­т­тя на­ла­го­джу­є­ться»).

Тоб­то про­цес «не­по­то­плю­ва­но­сті» одіо­зних чи­нов­ни­ків на­сам­пе­ред пов’яза­ний з тим, що при да­ній кон­кре­тній вла­ді прийня­то вва­жа­ти «одіо­зні­стю». Тут слід тро­хи зу­пи­ни­ти­ся на те­мі ко­ру­пції. Якої на­справ­ді в Укра­ї­ні не­має. Яви­ще, яке ми на­зи­ва­є­мо цим гар­ним іно­зем­ним сло­вом, має до ньо­го та­кий са­мий сто­су­нок, як ву­ли­чна ша­ур­ма до аме­ри­кан­сько­го стей­ка. Це си­сте­ма вза­єм­них по­слуг, що пов’язує в єди­не дер­жав­не ці­ле пос­тфе­одаль­не, ста­но­ве су­спіль­ство. Стан — со­ці­аль­на гру­па, яка за­ймає пев­не ста­но­ви­ще в іє­рар­хі­чній стру­кту­рі су­спіль­ства від­по­від­но до сво­їх прав, обов’яз­ків і при­ві­ле­їв, що за­крі­пле­ні у зви­чаї або за­ко­ні й пе­ре­да­ю­ться як спад­щи­на. Роз­по­діл благ між ни­ми від­бу­ва­є­ться за роз­по­діль­ною со­ці­аль­ною спра­ве­дли­ві­стю, а не за за­ко­ном. При то­му оця са­ма іє­рар­хі­чність, вклю­ча­ю­чи ди­кі роз­ри­ви в рів­нях до­бро­бу­ту і мо­жли­во­стях, якраз і вва­жа­є­ться спра­ве­дли­вою.

Гро­ма­дян­ське су­спіль­ство так не вва­жає. Так, во­но роз­ви­ва­є­ться, і це не­о­бо­ро­тний про­цес. Але йо­го пи­то­ма ва­га у всьо­му су­спіль­стві усе ще над­то ма­ла, щоб ди­кту­ва­ти свої умо­ви. А якщо ви не­упе­ре­дже­но по­ди­ви­те­ся на де­мо­гра­фію, то лю­дей, які по­стій­но жи­вуть на цій те­ри­то­рії, ви­яви­ться при­бли­зно 36 міль­йо­нів, з них ве­ли­че­зна час­тка — тих, хто до­жи­ває. Ди­ка іє­рар­хі­чність, сми­рен­ність, ві­чне са­мо­об­ме­же­н­ня ста­нов­лять основ­ну ча­сти­ну їхньо­го жит­тє­во­го до­сві­ду, і змі­ню­ва­ти ці на­ста­но­ви в них не­має жо­дної мо­ти­ва­ції.

При втра­ті ав­то­ри­те­ту сім’ї як фор­мо­твор­чо­го фа­кто­ра, з подаль­шим її роз­па­дом і транс­фор­ма­ці­я­ми як ар­ха­ї­чно­го со­ці­аль­но­го ін­сти­ту­ту, мо­тив, «щоб на­ші ді­ти й ону­ки жи­ли кра­ще», зни­кає, бо ко­жна со­ці­аль­на транс­фор­ма­ція осо­би­сто цим лю­дям по­хи­ло­го ві­ку до­во­дить про­ти­ле­жне. (Ді­ти й ону­ки, якщо ка­за­ти че­сно, зов­сім не пі­до­зрю­ють, що во­ни так дра­ма­ти­чно по­га­но жи­вуть. Але во­ни й на ви­бо­ри не хо­дять.)

Укра­їн­ська ко­ру­пція — це фор­ма рен­ти, ко­ли при­бу­ток ав­то­ма­ти­чно за­кла­де­ний у ста­тус. Бо­роть­ба із цим яви­щем (яка, на ви­мо­гу спон­со­рів кра­ї­ни, все ж -та­ки ве­де­ться) ні­як не за­чі­пає са­му стру­кту­ру ста­нів. Па­трі­о­ти­чні пе­ре­йме­ну­ва­н­ня со­ці­аль­них ін­сти­ту­тів, які об­слу­го­ву­ють ста­ни, ма­ють ви­клю­чно ху­до­жню цін­ність. (Бо­роть­ба з ко­ру­пці­єю, до ре­чі, — про­сто більш су­ча­сна фор­ма рен­ти.)

По­вер­ні­мо­ся до не­по­то­плю­ва­но­сті «одіо­зних».

Є схо­жі, але не то­то­жні по­ня­т­тя ком­пе­тен­ції і ком­пе­тен­тно­сті. За­зви­чай їх плу­та­ють, але це пи­та­н­ня осві­ти, до яко­го ниж­че по­вер­не­мо­ся.

Ком­пе­тен­ція — це фун­кція по­са­ди. Щось пе­ре­бу­ває у тво­їй ком­пе­тен­ції, і ти за цей се­гмент від­по­від­а­єш.

Ком­пе­тен­тність — це ква­лі­фі­ка­цій­на озна­ка. Ти в цьо­му «щось» справ­ді роз­би­ра­є­шся і мо­жеш йо­го пе­ре­тво­ри­ти на «де­що».

Ра­ні­ше до скла­дни­ка ком­пе­тен­тно­сті вхо­ди­ла ви­ща осві­та. Але во­на вже ба­га­то ро­ків зов­сім не пов’яза­на ні з по­тре­ба­ми рин­ку пра­ці, ні з со­ці­аль­но зна­чи­мою ін­фор­ма­ці­єю вза­га­лі.

ВНЗ та­кож пе­ре­став бу­ти: а) фор­мою пе­ре­їзду з се­ла до мі­ста; б) мі­сцем по­шу­ку шлю­бно­го пар­тне­ра; в) умо­вою отри­ма­н­ня до­від­ки про ро­зу­мо­ву пов­но­цін­ність у ви­гля­ді ди­пло­ма.

По­гу­гліть «укра­ї­на ди­плом ку­пи­ти» — і ста­не зро­зумі­ло, чо­му на­ше че­твер­те мі­сце у сві­ті за кіль­кі­стю «осві­чен­щи­ни» вмить пе­ре­тво­рю­є­ться се­ред при­стой­них ро­бо­то­дав­ців на Berufsverbot, фа­ктор за­бо­ро­ни на про­фе­сію. (Утім, Ernst & Young за­яви­ла, що ди­плом біль­ше не є обов’яз­ко­вим при при­йо­мі на ро­бо­ту.) По­сту­по­во це все по­чи­нає по­ши­рю­ва­ти­ся й на се­ре­дню осві­ту в йо­го бі­дня­цькій держ­бю­дже­тній вер­сії.

Вла­сне, й жо­дна осві­та у сві­ті не дасть зна­н­ня пра­вил між­ста­но­вої гри в Укра­ї­ні, що не­об­хі­дні для то­го, аби ві­чно за­ли­ша­ти­ся на пла­ву.

З одно­го бо­ку, во­ни ду­же при­мі­тив­ні, з ін­шо­го — їх не мо­жна на­вчи­ти­ся, вас мо­жуть тіль­ки іні­ці­ю­ва­ти, вта­єм­ни­чи­ти, про­во­дя­чи че­рез пев­ні сту­пе­ні зро­ста­н­ня до­ві­ри. Від­мін­ність на­ших від ста­рої ра­дян­ської но­мен­кла­ту­ри в то­му, що біль­шо­ви­цька ма­ла жорс­тко фі­ксо­ва­ні пра­ви­ла кор­по­ра­тив­ної по­ве­дін­ки і вну­трі­шню си­сте­му по­ка­рань за їх по­ру­ше­н­ня. Зго­дом во­на зжер­ла са­му се­бе, але пра­ви­ла все ж та­ки бу­ли.

А на­ша но­мен­кла­ту­ра ці пра­ви­ла змі­нює зі швид­кі­стю зву­ку про­мов, які ви­го­ло­шу­ю­ться пе­ред ви­бор­ця­ми. Си­сте­ма по­ка­рань роз­ша­ру­ва­ла­ся по ста­нах. По­лі­ція ка­рає по­лі­цію, вій­сько­ві — вій­сько­вих, суд­ді — суд­дів, а бі­зне­сме­нів, від­по­від­но, — най­го­лов­ні­ший бі­зне­смен.

В ін­шо­му від­мін­но­стей не­має, тут пра­во­на­сту­пни­цтво від «чер­во­них ди­ре­кто­рів» до «ре­фор­ма­то­рів» пов­не. І те, що одно­го ра­зу вта­єм­ни­че­ний, на­віть той, який «обла­жав­ся» най­біль­ше, за­ли­ша­є­ться в спи­ску при­зна­че­н­ня на­ві­чно — у цій чи в на­сту­пній вла­ді, не суть ва­жли­во.

У си­лу йо­го по­пе­ре­дніх ком­пе­тен­цій-при­пи­сів якнай­мен­ше спіл­ку­ва­ти­ся з на­ро­дом і бу­ти в ре­жи­мі 24/7 «чо­го зво­ли­те?» сто­сов­но тих, хто дав по­са­ду, та­ка осо­ба ви­ро­бляє в со­бі ха­ра­кте­ро­ло­гі­чну при­кме­ту — ко­му­ні­ка­тив­ну не­ком­пе­тен­тність.

Про­сті­ше ка­жу­чи, з та­кою лю­ди­ною не­мо­жли­во спіл­ку­ва­ти­ся у прин­ци­пі. При звер­тан­ні до неї во­на го­во­рить про що зав­го­дно, тіль­ки не про суть звер­та­н­ня, і зав­жди від­по­від­ає агре­сив­но-обра­же­ним то­ном. Від клі­ні­чно­го ду­шев­но­хво­ро­го її від­рі­зняє те, що во­на чу­до­во ро­зу­міє вла­сну ні­кчем­ність і зро­ста­ю­чі ри­зи­ки єв­ро­пе­ї­за­ції кра­ї­ни, то­го й кри­кли­во пи­ха­та.

По­вер­та­ю­чись до ана­ло­гії «мер­тво­го мо­ря», юне гро­ма­дян­ське су­спіль­ство пе­рі­о­ди­чно на­ма­га­є­ться то ви­лу­чи­ти ці дис­фун­кціо­наль­ні ті­ла з ку­пе­лі, то бо­дай їх при­то­пи­ти. У ре­зуль­та­ті — ли­ше ба­га­то ме­ту­шні та бризк.

Усе це бу­ло б до­сить по­ті­шно, як­би від­бу­ва­ло­ся в ін­шій кра­ї­ні або хо­ча б у кі­но. І не пов’язу­ва­ло­ся з об­ста­ви­ною втра­ти ві­ри у ви­щі цін­но­сті цим са­мим гро­ма­дян­ським су­спіль­ством.

З одно­го бо­ку, цін­но­сті — це те, що ви справ­ді го­то­ві за­хи­ща­ти будь-яким спосо­бом. Ось вдер­ся до вас у по­ме­шка­н­ня гра­бі­жник і за­зі­хає на цін­но­сті, вклю­чно з жи­т­тям ва­ших близь­ких. Нав­ряд чи ви бу­де­те пи­са­ти про це гнів­ний пост у Фейс­бу­ку з фо­то­до­ка­зом, як вас гра­бу­ють, зби­ра­ти кру­глі сто­ли та­ких са­мих екс­пер­тів-тер­пил і звер­та­ти­ся до Єв­ро­пей­сько­го су­ду з прав лю­ди­ни.

Якщо ви не за­хи­ща­є­те це не­гай­но, то ва­ші справ­жні цін­но­сті збе­рі­га­ю­ться в бан­ку, а «ти­пу близь­ких» ви не­на­ви­ди­те, і на­справ­ді ти­шком мрі­є­те, щоб їх хтось убив за­мість вас. Бо са­мим стра­шно на­віть кур­ку за­рі­за­ти, але ку­ря­ти­ну лю­би­те.

У гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства без­ліч цін­но­стей ви­яви­ли­ся на­справ­ді ві­ру­ва­н­ня­ми, і жо­дні кри­ва­ві жер­тво­при­но­ше­н­ня не пе­ре­тво­ри­ли їх ав­то­ма­ти­чно на щось віль­но кон­вер­то­ва­не в еко­но­мі­ку, бі­знес, пра­во і вза­га­лі в ло­гі­ку. Це як зі сло­вом «ко­ру­пція». Сло­во «цін­но­сті» існує в по­бу­ті, і за­кли­на­н­ня про цін­но­сті — теж актив­ні. Але со­ціо­ло­гі­чні опи­ту­ва­н­ня по­ка­зу­ють, що опи­ту­ва­ні став­лять де­мон­стра­тив­ні скла­дни­ки ду­хов­но­сті і куль­ту­ри в ни­жню ча­сти­ну рей­тин­гу, ко­ли за­пи­та­н­ня став­лять про пра­кти­чні прі­о­ри­те­ти. Цін­но­сті ще ма­ють ви­ни­кну­ти.

Про­бле­ма (і ра­дість) у то­му, що на­ше гро­ма­дян­ське су­спіль­ство не мо­же іє­рар­хі­зу­ва­ти­ся хо­ча б то­му, що в пе­ре­ва­жній біль­шо­сті це фі­зи­чно мо­ло­ді лю­ди, ні­як не уку­ше­ні есе­се­се­ром. Во­но, мо­же, й хо­ті­ло б зру­ба­ти гро­шей по-швид­ко­му, але ста­ти но­вим ста­ном йо­му не до­зво­лить від­су­тність вла­сних ста­но­вих ре­сур­сів (It-сфе­ра по­ки що над­то ін­ди­ві­ду­а­лі­сти­чна, щоб ста­ти для цьо­го ба­зи­сом).

А Єв­ро­па про­по­нує ду­же зро­зумі­лі, ле­галь­ні, лег­ко дося­жні й рі­зно­ма­ні­тні ва­рі­ан­ти осо­би­сто­го май­бу­тньо­го. Тоб­то ро­бо­ту.

І тут нас спі­ткає на­сту­пний фа­ктор, а са­ме — від­плив тру­до­вих (і по­тен­цій­но управ­лін­ських) ре­сур­сів у менш на­пря­жне й більш пер­спе­ктив­не ко­му­ні­ка­тив­не се­ре­до­ви­ще. Ну на­ві­що мо­ло­дій лю­ди­ні ста­ва­ти го­ло­вою се­ли­щної ра­ди або на­віть ці­лим де­пу­та­том мі­ськра­ди, якщо во­на за рік-два спро­мо­жна ви­вчи­ти ін­те­р­актив­но кіль­ка іно­зем­них мов на рів­ні, не­по­рів­нян­но­му зі шкіль­ним чи Вн­зів­ським, осми­сли­ти, як пра­цю­ють стар­та­пи, чи на­віть по­рів­ня­ти ці­ни на ру­чну ма­ло­ква­лі­фі­ко­ва­ну пра­цю з на­ши­ми, і по­шу­ка­ти уда­чі в Схі­дній Єв­ро­пі? І що ха­ра­ктер­но — зна­хо­дять же!

От­же, по­бо­ю­ва­ти­ся кон­ку­рен­ції «одіо­зним» тут не осо­бли­во ви­па­дає. Кра­ї­на, як ка­за­ли, ве­ли­ка, а на­ро­ду в ній де­да­лі мен­ше й мен­ше. Ро­зум­но­го в то­му чи­слі. Під­ви­ще­н­ня кон­цен­тра­ції ро­зум­них у мі­стах-міль­йон­ни­ках за­галь­но­укра­їн­ської кар­ти­ни не змі­нює, це «се­ре­дня тем­пе­ра­ту­ра по па­ла­ті». У ці­ло­му во­на нор­маль­на.

Си­ту­а­ція мо­же змі­ни­ти­ся при за­галь­ній змі­ні щіль­но­сті на­шо­го «на­пів­мер­тво­го» со­ці­аль­но­го мо­ря. Або ста­рі стру­кту­ри усо­хнуть оста­то­чно (що не­ми­ну­че при єв­ро­ін­те­гра­ції і є клю­чо­вою ви­мо­гою спон­со­рів, які вто­ми­ли­ся сте­жи­ти за ру­ка­ми ша­хра­їв). Ри­нок не тер­пить без­пре­дме­тно­сті.

Або це се­ре­до­ви­ще бу­де роз­бав­ле­не ве­ли­кою кров’ю, в якій по­то­нуть не тіль­ки «не­по­то­плю­ва­ні». Про­гно­зу­ва­ти та­ких «чор­них ле­бе­дів» — річ нев­дя­чна, бо за­ко­но­мір­но­сті зна­хо­дять ті, хто ви­жив. Та й ро­зум, осві­та і мо­раль­ні прин­ци­пи зов­сім не обов’яз­ко­во спри­я­ють ви­жи­ван­ню.

Роз­мо­ви про ре­фор­му­ва­н­ня адмін­си­сте­ми схо­жі на за­кли­ки Па­ні­ков­сько­го до Шу­ри Ба­ла­га­но­ва пи­ля­ти ча­вун­ні ги­рі Ко­рей­ка, то­му що во­ни на­справ­ді зо­ло­ті.

Якщо го­во­ри­ти про її при­ро­дне зно­ше­н­ня, то во­на по­чне руй­ну­ва­ти­ся ла­ви­но­по­ді­бно при­бли­зно че­рез два ро­ки, але ра­зом зі ста­ри­ми ін­фра­стру­ктур­ни­ми об’єкта­ми (за­вод­ською си­сте­мою, ша­хта­ми) і си­сте­мою енер­го­за­без­пе­че­н­ня. ¯м при­го­то­ва­но роль край­ніх ви­ну­ва­тців, для то­го щоб ви­що­му по­лі­ти­ку­му бу­ло ви­гі­дно вча­сно ві­ді­йти від ко­на­ю­чих схем і отри­ма­ти ам­ні­стію в МВФ.

У ре­аль­но­сті ці про­це­си від­бу­ва­ти­му­ться вна­клад­ку. Осо­бли­во брид­ких ча­сті­ше би­ти­муть і на­віть тро­шки вби­ва­ти­муть, якщо Ген­про­ку­ра­ту­ра їх не по­за­кри­ває вча­сно, і не під до­ма­шній арешт з еле­ктрон­ною бі­жу­те­рі­єю. Десь мо­лодь справ­ді при­йде на гу­чні по­са­ди (є кон­кур­си, і во­ни про­во­дя­ться), але ма­ло­мас­шта­бні або бю­дже­тно ні­кчем­ні.

Десь ско­ро­чу­ва­ти­му­ться ці­лі управ­лі­н­ня й від­ді­ли ра­зом із ке­рів­ни­ми ідіо­та­ми (гу­ман­ний пост­ра­дян­ський ва­рі­ант звіль­не­н­ня, най­більш пер­спе­ктив­ний для ЗСУ).

Ви­ни­ка­ти­муть та­кож но­ві (як НАБУ) або тро­шки но­ві (як НГУ) стру­кту­ри, які не над­то об­тя­же­ні ста­ри­ми зо­бов’яза­н­ня­ми й то­му ро­стуть швид­ко. Тут бу­дуть сер­йо­зні ба­та­лії за кон­троль над усім ци­клом, у яко­му бе­ре участь да­на держ­стру­кту­ра, від бю­дже­ту до пе­ре­вір­ки ре­зуль­та­тів.

На­ра­зі ж на­ше на­пів­мер­тве мо­ре чи­нов­ни­ків (до ре­чі, ін­ша на­зва істо­ри­чно­го Мер­тво­го мо­ря — Со­домськ») ле­жить у шти­лі. Про всяк ви­па­док за­го­ту­вав­ши рі­зні текс­ти клятв на вір­ність рі­зним топ­по­лі­ти­кам. Від­бу­ва­ю­ться актив­не ви­хо­ва­н­ня й ре­кру­ти­за­ція «ки­шень­ко­вої гро­мад­сько­сті» з під­трим­кою ве­те­ра­нів за най­мом і при­двор­них бло­ге­рів, хо­ча й з рі­зних дво­рів. Ві­тер змін та­ку щіль­ність се­ре­до­ви­ща не ко­ли­ше.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.