Штур­мо­вик Ан­дрі­а­на Су­сак: «Я про­сто на­ді­ла ба­ла­кла­ву і пі­шла звіль­ня­ти мі­сто Ща­стя»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Юлія ВОВКОДАВ

Штур­мо­ва гру­па під час бо­йо­вих дій при­зна­че­на для ра­пто­во­го на­па­ду і за­хо­пле­н­ня бо­йо­вих по­зи­цій во­ро­га. Щоб штурм був успі­шним, штур­мо­ви­ки ма­ють бу­ти осна­ще­ні й під­го­тов­ле­ні кра­ще, ніж во­рог. Або ма­ти зна­чну чи­сель­ну пе­ре­ва­гу, бо під час штур­му сто­ро­на, що ата­кує, як пра­ви­ло, за­знає чи­ма­лих втрат. Чи­сель­ну пе­ре­ва­гу за­зви­чай ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли ра­дян­ські ко­ман­ди­ри під час Ве­ли­кої Ві­тчи­зня­ної вій­ни. То­ді штур­мо­ві ча­сти­ни фор­му­ва­ли зі штраф­ба­тів, і люд­ських ре­сур­сів не шко­ду­ва­ли. Під час укра­їн­сько­ро­сій­ської вій­ни 2014 ро­ку штур­мо­ви­ка­ми ста­ва­ли пе­ре­ва­жно до­бро­воль­ці, сві­до­мі, мо­ти­во­ва­ні па­трі­о­ти.

Штур­мо­вик по­ви­нен бу­ти фі­зи­чно під­го­тов­ле­ним, ви­три­ва­лим і пси­хо­ло­гі­чно стій­ким. Чи мо­же жін­ка бу­ти штур­мо­ви­ком? Уза­га­лі-то на­віть сло­во­спо­лу­че­н­ня «жін­ка-штур­мо­вик» — не­ло­гі­чне. Але якщо йде­ться про ви­зво­ле­н­ня від за­гар­бни­ка рі­дної зем­лі і в жін­ки про­сто не­має ін­шо­го ви­хо­ду, ніж іти на штурм, — мо­же.

Зна­йом­те­ся: Ан­дрі­а­на Су­сак, по­зив­ний «Ма­лиш». Во­на — штур­мо­вик ба­таль­йо­ну «Ай­дар». Про­йшла клю­чо­ві опе­ра­ції на Лу­ган­сько­му на­прям­ку. В ми­ну­ло­му — пе­ре­кла­дач ві­до­мої фар­ма­цев­ти­чної ком­па­нії.

Ми зу­стрі­ли­ся в ма­лень­ко­му за­ти­шно­му ка­фе... Пів­то­ри го­ди­ни. Час лі­мі­то­ва­ний — по­ки спить ма­лий Ма­кар­чик. «Аме­ри­ка­но» і ті­сте­чка у ви­гля­ді тро­ян­до­чок... Бо­же, яка ж во­на ма­лень­ка, про­сто дів­чин­ка — зро­зумі­ло, чо­му «Ма­лиш». Я не уяв­ляю, як во­на но­си­ла на со­бі 25 кг бо­йо­вої аму­ні­ції. Мій мир­ний світ вко­тре пе­ре­вер­та­є­ться. І я пи­таю її про вій­ну і про те, як во­на по­тра­пи­ла в «Ай­дар». Во­на роз­по­від­ає з усі­ма по­дро­би­ця­ми. Спо­ча­тку про Май­дан, про на­ціо­наль­не усві­дом­ле­н­ня, а по­тім про те, як з май­да­нів­ськи­ми по­бра­ти­ма­ми по­їха­ла на Дон­бас.

***

— 8 трав­ня при­хо­дить до ме­не по­кій­ний Ді­ма Гру­ша і ка­же: «У те­бе є па­спорт?». — «Є». — «¯де­мо». — «Ку­ди?» — «По­ба­чиш. На п’ять днів». — «До­бре».

А це якраз 9—10 трав­ня, ви­хі­дні. Я ду­ма­ла, по­дзво­ню на ро­бо­ту, ві­зьму від­гу­ли ще на три дні і по­їду. У ме­не на фір­мі ке­рів­ни­ки зна­ли, що я на Май­да­ні. Під­три­му­ва­ли. То­го ж дня до ме­не при­йшли хло­пці: «Ви­їжджа­є­мо вве­че­рі». — «А що бра­ти з со­бою?» — «Ро­зра­хо­вуй на п’ять днів».

Узя­ла з со­бою ке­ди, май­ку, светр те­плий, рюк­зак. Нам іще ви­да­ли ка­ре­ма­ти, рюк­за­ки, спаль­ні мі­шки, тер­мо­ча­шку і ко­те­лок. Ска­за­ли, що їде­мо охо­ро­ня­ти Лу­ган­ське СБУ. Яко­го ми так і не по­ба­чи­ли…

…Сві­до­мість укра­їн­ців у ті ча­си пе­ре­вер­ну­ла­ся: са­фа­рі на Май­да­ні, Не­бе­сна Со­тня, зда­ний Крим… Схі­дні обла­сті тру­си­ла ли­хо­ман­ка се­па­ра­ти­зму. Але в мо­жли­вість справ­жньої вій­ни з Ро­сі­єю ві­ри­ти не хо­ті­ло­ся.

Я, пам’ятаю, не ро­зумі­ла, чо­му ми про­їжджа­є­мо Хар­ків з бро­ни­ка­ми на ві­кнах. І нас су­про­во­джу­ва­ла мі­лі­ція. Тоб­то їде­мо ми, укра­їн­ці, про­сто ав­то­бу­сом по на­шій те­ри­то­рії і ма­є­мо бо­я­ти­ся, що в нас мо­жуть стрі­ля­ти. Ду­ма­ло­ся то­ді, що за­раз при­їде­мо, швид­ко все зро­би­мо. По­тім Крим по­вер­не­мо, теж швид­ко. Він же не­за­кон­но ане­ксо­ва­ний. І ні­якої вій­ни не бу­де. Все це ма­кси­мум до ве­ре­сня…

…При­ї­ха­ли в се­ло Нян­чи­не. Це бі­ля ро­сій­сько­го кор­до­ну. Нас уже че­ка­ли. Не­да­ле­ко сто­я­ли ЗСУ. Че­рез три-чо­ти­ри дні о 3-й ран­ку при­ве­зли зброю. Ви­да­ли під за­пис у зо­ши­ті в клі­тин­ку. По­тім по­їха­ли в По­ло­вин­ки­не. Там бу­ла основ­на ба­за.

***

Спо­ча­тку Ан­дрі­а­ну від­ря­ди­ли в штаб. По хо­ду спра­ви во­на вчи­ла­ся пра­цю­ва­ти з до­ку­мен­та­ці­єю. Але з до­ку­мен­та­ми до­бро­воль­ців ви­яви­ло­ся не все так про­сто.

***

— На той час зі­бра­ло­ся при­бли­зно 250 до­бро­воль­ців, без пи­тань офор­ми­ли 130 осіб. Ре­шта бу­ли про­блем­ні: ді­ти, які ма­ли при­зи­ва­ти­ся в ар­мію на стро­ко­ву слу­жбу; стар­ші лю­ди, які не під­хо­ди­ли для мо­бі­лі­за­ції за ві­ком; і осо­би, які ма­ли ко­лись про­бле­ми з за­ко­ном.

25 трав­ня у на­ших хло­пців бу­ла пер­ша бо­йо­ва опе­ра­ція. З по­ра­не­ни­ми. У день ви­бо­рів на­ші взя­ли по­ло­не­них з ро­сій­ською збро­єю. Ви­яви­ло­ся, що во­ни з Кри­му, а за го­лов­но­го в них був свя­ще­ник. Пі­сля ці­єї опе­ра­ції я зро­зумі­ла, що по­ки хло­пці там во­ю­ють, з до­ку­мен­та­ми не си­ді­ти­му. Ви­йти на пер­шу свою опе­ра­цію я ви­про­си­ла на­ка­зу в ком­ба­та Мель­ни­чу­ка Сер­гія Пе­тро­ви­ча. На­ді­ла ба­ла­кла­ву й пі­шла. Про­сто пі­шла в мі­сто Ща­стя звіль­ня­ти мі­сто Ща­стя. Це бу­ла моя пер­ша бо­йо­ва опе­ра­ція.

Спо­ча­тку все спри­йма­ло­ся як ей­фо­рія — ти від­во­йо­ву­єш у во­ро­га свою те­ри­то­рію. Але це був тіль­ки по­ча­ток. Дру­га бо­йо­ва опе­ра­ція — у нас троє дво­хсо­тих. Один з них був уби­тий за два ме­три від ме­не. Я по­дзво­ни­ла сво­їм ба­тькам і по­про­си­ла в них ви­ба­че­н­ня. Роз­по­ві­ла їм бай­ку, що про­йшла курс ме­ди­ци­ни на Май­да­ні і мо­бі­лі­зу­ва­ла­ся як мед­се­стра. Во­ни за­те­ле­фо­ну­ва­ли до військ­ко­ма­ту, щоб під­ня­ли мою облі­ко­ву кар­тку. А там роз­ве­ли ру­ка­ми: «Яка кар­тка? Яка мо­бі­лі­за­ція?» Та зго­дом ме­не та­ки мо­бі­лі­зу­ва­ли — як ді­ло­во­да шта­бу. Сла­ва Бо­гу, маю ви­щу осві­ту.

До ве­ре­сня, до Мін­ських угод, роз­по­від­а­ла ба­тькам, що я в шта­бі. Одно­го ра­зу на­віть ви­йшла в ефір че­рез Скайп, щоб во­ни по­ба­чи­ли ме­не в ка­бі­не­ті з ча­шкою ка­ви. Але ба­тьки є ба­тьки, во­ни пі­до­зрю­ва­ли, що бре­шу, бо весь час бу­ли про­бле­ми зі зв’яз­ком.

По­тім я при­їха­ла у від­пус­тку. Ба­тьки все зро­зумі­ли. Я мов­ча­ла, а во­ни зро­зумі­ли. Ви­ба­чи­ла­ся і по­їха­ла. ¯м важ­ко. Во­ни до­сі не пе­ре­гля­да­ють ві­део з вій­ни, мо­їх бо­йо­вих фо­то­гра­фій. Ви­хо­дять, ко­ли при­їжджа­ють мої по­бра­ти­ми, і ми про­сто роз­мов­ля­є­мо. ¯м ду­же важ­ко…

***

Ан­дрі­а­на хо­че роз­по­ві­сти все — де­таль­но, з іме­на­ми, по­зив­ни­ми, емо­ці­я­ми і дум­ка­ми. Я ро­зу­мію: для неї це ва­жли­во, щоб хтось ви­слу­хав. Хтось, хто не був на тій вій­ні. Щоб за­пам’ятав, за­кар­бу­вав у пам’яті і пе­ре­дав ін­шим. Слу­хаю, за­кар­бо­вую…

***

— Ан­дрі­а­но, ко­ли зга­ду­є­те вій­ну, які

кар­ти­ни зри­на­ють у пам’яті? — Що­ра­зу по-рі­зно­му. Со­ня­шни­ки, пер­си­ки… Очі бій­ця, який по­мер на ру­ках. КАМАЗ, на­ван­та­же­ний ві­дір­ва­ни­ми ру­ка­ми і но­га­ми, — близь­ко со­ро­ка п’яти тру­пів. Пі­сля Мін­ських угод. Кін­ців­ки тре­ба бу­ло скла­сти, щоб хо­ча б но­ги схо­ди­ли­ся за роз­мі­ром… Во­ро­ги... Ко­ли не ба­чиш во­ро­га — лег­ше. А ко­ли ба­чиш йо­го очі і ро­зу­мі­єш, що ро­биш, то… рі­зні мо­мен­ти бу­ва­ють. По­чут­тів так ба­га­то…

Єди­не, чо­го хо­чу, — по­ча­ти за­пи­су­ва­ти. Про­сто для се­бе, щоб по­тім роз­по­ві­сти прав­ду ону­кам. Бо вже за­раз плу­та­ю­ся в да­тах, по­зив­них. Але я то­чно знаю, хто ко­ли за­ги­нув. Яко­го чи­сла ко­го зга­ду­ва­ти. Вчо­ра якраз ду­ма­ла, що хтось свя­ткує і ба­жає дов­го­лі­т­тя, а ми з по­бра­ти­ма­ми п’ємо за упо­кій. — Ба­га­то за­ги­ну­ло? — В «Ай­да­рі» — одні з най­біль­ших втрат. За три мі­ся­ці 2014-го я втра­ти­ла по­над со­тню дру­зів. Ко­ли їха­ла до­до­му, ра­ху­ва­ла іме­на, по­зив­ні тих, ко­го втра­ти­ла. До Хар­ко­ва до­ра­ху­ва­ла до 70 — да­лі не змо­гла, по­ча­ла плу­та­ти­ся в по­зив­них, зби­ва­ла­ся, ко­го вже зга­да­ла, ко­го ні… Ме­та­ліст — один у по­ло­ні, троє під час бо­йо­вої опе­ра­ції, Лу­ту­ги­не — 12 осіб… Учо­ра бу­ла кар­тин­ка — Ді­ма. У Хря­щу­ва­то­му ми йде­мо на блок­пост, якраз іде штурм. І він від ме­не лі­во­руч. По­вер­та­є­ться, усмі­ха­є­ться, ма­хає ме­ні… по­тім до спо­сте­ре­жно­го пун­кту до­їжджає і… все…

***

Ми си­ди­мо на лі­тній те­ра­сі. По­чи­на­є­ться дощ. Зли­ва. Хо­че­ться по­ди­ви­ти­ся в не­бо й по­ба­чи­ти пта­хів. А там ли­ше дощ...

***

— Ко­лись я на­пи­шу про Ща­стя. 5 ве­ре­сня, у день під­пи­са­н­ня Мін­ських угод, був на­каз зда­ти мі­сто Ща­стя і ві­ді­йти до Хар­ків­ської обла­сті. Лі­нія фрон­ту ма­ла зу­пи­ни­ти­ся в Хар­ко­ві. Ме­ні те­ле­фо­нує та­то, ка­же: «Ан­дрі­ан­ко, там уже пе­ре­мир’я». Від­по­від­аю: «Так, та­ту, я в ка­сці і в бро­ни­ку, я го­то­ва до «пе­ре­мир’я»... Ко­ли зник зв’язок, де­які під­роз­ді­ли ЗСУ за­ли­ши­ли свої по­зи­ції. Ми з по­бра­ти­ма­ми на мо­сту сто­я­ли з гра­на­та­ми, щоб не пу­сти­ти остан­ні три тан­ки і не зда­ти пов­ні­стю Лу­ган­ську область. Це був один з най­тра­гі­чні­ших днів. За три дні бу­ла зда­на те­ри­то­рія, яку від­во­йо­ву­ва­ли три мі­ся­ці. Ар­мія па­ні­ку­ва­ла. Основ­ною при­чи­ною цьо­го бу­ла не так ре­гу­ляр­на ро­сій­ська ар­мія, як не­спро­мо­жність ко­ман­ду­ва­н­ня прийня­ти рі­ше­н­ня, вте­ча ча­сти­ни офі­цер­сько­го скла­ду, за­ли­ше­н­ня сол­да­тів на по­лі бою на­при­зво­ля­ще. То­ді я зро­зумі­ла, що ар­мія втра­ти­ла кон­троль. Ми бі­га­ли як ті ко­ше­ня­та, шу­ка­ли сво­їх. По­тім я по­їха­ла в штаб, там був ком­бат і ге­не­рал Бо­кій. Я про­си­ла їх не зда­ва­ти Ща­стя. По­тім був на­каз тан­кам сто­я­ти до ран­ку. Че­рез три дні при­йшла 92-га бри­га­да. Ща­стя втри­ма­ли. Зна­є­те, там у мі­сті бу­ли ді­ти, яких ми зна­ли. Во­ни бі­га­ли з на­ши­ми пра­по­ра­ми і кри­ча­ли: «Сла­ва «Ай­да­ру»!», «Сла­ва Укра­ї­ні!». Зви­чай­но, ко­ли ми ту­ди тіль­ки за­їха­ли, біль­ша ча­сти­на жи­те­лів нас не спри­йма­ла, але по­тім бу­ло по­ін­шо­му. І це був знак для нас: Дон­бас — це Укра­ї­на. — Ан­дрі­а­но, штур­мо­вик — це ж аб­со­лю­тно не жі­но­ча про­фе­сія. — Але я й не ме­дик. Хо­ча на­да­ва­ла ме­ди­чну до­по­мо­гу. Го­лов­не для ме­не бу­ло до­вез­ти бій­ця жи­вим до мед­пун­кту. І хло­пці зна­ли: якщо є ма­ши­на і є я, то під час будь-яко­го штур­му від­ве­зу і при­ве­зу. — То як ста­ли штур­мо­ви­ком штур­мо­вої гру­пи? — Вза­га­лі в «Ай­да­рі» бу­ли «аф­ган­ці» (во­ни стар­ші, з до­сві­дом — «елі­та») — со­тні, як на Май­да­ні. Во­ни весь час тре­ну­ва­ли­ся, го­ту­ва­ли­ся до сер­йо­зних опе­ра­цій. І бу­ла гру­па «чор­них» — це рі­зні лю­ди: і мо­лодь, і по­хи­ло­го ві­ку, і ко­ли­шні за­су­дже­ні, але всі від­сто­я­ли Май­дан. Во­ни рі­зні, але най­кра­щі. Ко­ли ме­не спи­та­ли, з ким ти пі­деш, я по­ду­ма­ла, що «аф­ган­ці» ме­не не ві­зьмуть, а ко­ли й ві­зьмуть, то по­став­лять десь зза­ду. «Елі­та» — теж нав­ряд. То­му й ска­за­ла: «Йду з «чор­ни­ми».

Мій ко­ман­дир — з До­не­цька, і це бу­ла йо­го че­твер­та вій­на. «Те­ро­рист» Ко­ля з Він­ни­ці — йо­му бу­ло 19 ро­ків, а Ан­дрю­ха «Ста­рий» — йо­му 52. Мій по­бра­тим Ко­ля «Нін­дзя» йшов у бій з ма­че­те, бо в ньо­го не бу­ло ав­то­ма­та. Ота­ка штур­мо­ва гру­па. Во­ни мо­гли під час штур­му жар­ту­ва­ти, під­тан­цьо­ву­ва­ти і спів­а­ти Гімн Укра­ї­ни. У нас бу­ла своя по­лі­ти­ка, і ми жи­ли сво­їм окре­мим жи­т­тям. На по­лі бою ко­ман­ду­вав наш ко­ман­дир, але пі­сля бо­йо­вих дій рі­ше­н­ня ми при­йма­ли всі ра­зом.

Я при­йшла до них і ка­жу: «Я йду з ва­ми, у ме­не на­каз ком­ба­та». Во­ни в шо­ці. А я на­ді­ла ба­ла­кла­ву і про­сто пі­шла з ни­ми. Я бу­ла дру­гим но­ме­ром у по­кій­но­го Гу­лі. Мій по­кій­ний Гу­ля… він був та­кий ви­со­кий­ви­со­кий, але до­брий, як ди­ти­на. Я йшла за ним, і ме­не вза­га­лі не бу­ло ви­дно. — Як це дру­гим но­ме­ром? — Штур­мо­ви­ки йдуть по двоє. Пер­шим іде ко­ман­дир із сво­їм дру­гим но­ме­ром, а по­тім усі ін­ші двій­ка­ми. Ме­не ні­хто са­му не пу­стив би. Для хло­пців є рі­зни­ця — втра­ти­ти ме­не чи ко­гось із хло­пців. Хто зва­жи­ться дів­чи­ну вез­ти ба­тькам? І хло­пці ви­га­да­ли бай­ку, що ме­не тре­ба бе­рег­ти, ме­ні не мо­жна по­тра­пи­ти в по­лон, бо я слу­жи­ла в шта­бі і ба­га­то знаю. Крім то­го, на ме­ні зв’язок. То­му я зав­жди йшла в че­твер­тій чи п’ятій двій­ці. А по­тім Гу­ля за­ги­нув. І ко­ли він по­ми­рав у Ко­лі «Нін­дзі» на ру­ках, ска­зав: «Те­пер ма­ла на то­бі». По­тім я хо­ди­ла на штурм з Ко­лею. Те­пер «Нін­дзя» в ме­не кум. Ми — сім’я. — Ан­дрі­а­но, за­зви­чай вій­на не від­пу­скає. То­бі сня­ться сни про вій­ну? — Ні, сни ме­ні вза­га­лі не сня­ться. За все своє жи­т­тя пам’ятаю два­над­цять снів. Пе­ред бо­єм під Хря­щу­ва­тим ме­ні сни­ли­ся тан­ки, як во­ни йдуть. А по­тім — як ро­сій­ський офі­цер стрі­ляє ме­ні пря­мо в лоб. Я то­ді про­ки­ну­ла­ся. Сон був ві­щий, бо бій був важ­кий... — Ко­жен вій­сько­вий пе­ред бо­єм має стра­те­гію дій на ви­па­док по­ло­ну. У вас бу­ла та­ка стра­те­гія? — А я б не по­тра­пи­ла в по­лон. — Гра­на­та? — Так. Ме­не хло­пці на­вчи­ли, як пі­ді­рва­ти­ся так, щоб не тіль­ки я, а й во­ни. Все про­сто. А по­тім, уже пі­зні­ше, ко­ли ми зу­стрі­ча­ли­ся, мої хло­пці ска­за­ли ме­ні, що не допу­сти­ли б, аби ме­не взя­ли в по­лон, на­віть, як­би я са­ма не змо­гла. Во­ни би при­стре­ли­ли ме­не. І я із вдя­чні­стю прийня­ла б цю смерть. Бо ба­чи­ла, які при­хо­дять хло­пці з по­ло­ну і що роз­по­від­а­ють…

Вза­га­лі, як­би я не бу­ла дів­чи­ною, дав­но б уже за­ги­ну­ла, то­чно. Одно­го ра­зу о 5-й ран­ку я пі­шла в ту­а­лет. А ту­а­лет був де­рев’яний, як у се­лі. Пі­дво­джу го­ло­ву, і в цей час ку­лі про­би­ва­ють до­шки на рів­ні люд­сько­го зро­сту. Я звід­ти повз­ком. Ду­маю, як до­бре, що я не хло­пець. То­го дня бу­ли ще тан­ки, га­у­би­ці, а по­тім іще й фо­сфор­ні сна­ря­ди. — Але фо­сфор­на зброя за­бо­ро­не­на в усьо­му сві­ті. Ви на вла­сні очі ба­чи­ли це? — Так. Але я спо­ча­тку не зро­зумі­ла, що до чо­го. Ду­ма­ла, якісь осві­тлю­валь­ні ра­ке­ти, і по­ча­ла шу­ка­ти те­ле­фон, щоб за­філь­му­ва­ти: «Ой, яке гар­не зо­ря­не сяй­во!» А ко­ман­дир ка­же: «Ні­чо­го со­бі зо­ря­не сяй­во, пі­шли звід­си!» — Як чо­ло­вік ста­вив­ся до то­го, що

ви ри­зи­ку­ва­ли сво­їм жи­т­тям? — Йо­му бу­ло важ­че, ніж ме­ні. Ми по­зна­йо­ми­ли­ся на вій­ні. Спо­ча­тку бу­ли в рі­зних ро­тах, а зго­дом він став у ме­не ко­ман­ди­ром. Ми обе­рі­га­ли одне одно­го, під­три­му­ва­ли, але на той час я не хо­ті­ла бу­ти прив’яза­ною. Ко­ли йо­го по­ра­ни­ло, він ду­же про­сив по­їха­ти з ним у го­спі­таль, а я не по­їха­ла. Бо бу­ла бо­йо­ва опе­ра­ція. По­ки він ле­жав у го­спі­та­лі, за­ги­ну­ла май­же вся йо­го гру­па, 12 осіб. А він знав мій ха­ра­ктер і пе­ре­жи­вав.

***

Дощ пе­ре­став. Ка­ва прохо­ло­ла… Ті­сте­чка так і ле­жа­ли ці­лі на блю­де­чку. Від по­піль­ни­чки зді­йма­ла­ся тон­ка ців­ка тер­пко­го ди­му.

***

— Хо­че­ться ту­ди. Ко­жен день. На­віть ко­ли на­ро­ди­ла си­на, не спри­йма­ла, що я тут. До по­ло­гів про­сто си­ді­ла вдо­ма. Нас із чо­ло­ві­ком ні­хто не чі­пав. Ба­тьки зро­зумі­ли, що нам тре­ба вчи­ти­ся жи­ти зно­ву. Тре­ба зви­кну­ти, що є душ, що по­ряд не стрі­ля­ють. Я не спри­йма­ла мир­но­го жи­т­тя. Ду­ма­ла, що шви­день­ко на­ро­джу ди­ти­ну, за­ли­шу ма­мі й по­їду. Не ви­йшло...

***

За­дзво­нив те­ле­фон. Чо­ло­вік Ан­дрі­а­ни Ма­ксим по­ві­до­мив, що син про­ки­нув­ся. Про­те кіль­ка хви­лин іще ма­ли.

***

— Як ста­ло­ся, що ви бу­ли на вій­ні

до п’ято­го мі­ся­ця ва­гі­тно­сті? — Про­бле­ми з до­ку­мен­та­ми. Я ма­ла їха­ти до­до­му на тре­тьо­му. — Важ­ко бу­ло ва­гі­тній на пе­ре­до­вій? — Важ­ко. Я ро­зумі­ла, що це нон­сенс. Бро­ни­ка не но­си­ла, бо він за­важ­кий, їсти весь час хо­ті­ло­ся, в ту­а­лет бі­га­ти ча­сто до­во­ди­ло­ся. І хо­ло­дно, ми­ші й ка­пу­стян­ки в блін­да­жах, спа­ли з чо­ло­ві­ком на ліж­ку з під­до­нів. Але там бу­ло своє ща­стя… Хло­пці їсти при­но­си­ли. Щось сма­чнень­ке, сві­жу ка­пу­сту, фру­кти якісь, ко­ли при­во­зи­ли. Я в той час бе­ре­гла­ся, не хо­ди­ла в роз­від­ку, не но­си­ла важ­ких бо­йо­вих ком­пле­ктів. На­то­мість на­ла­го­джу­ва­ла зв’язок, су­про­во­джу­ва­ла во­лон­те­рів, їзди­ла, ку­ди тре­ба, на ма­ши­ні. Іно­ді ри­зи­ку­ва­ла. Бу­ла опе­ра­ція, ко­ли ми ма­ли зай­ти в Пер­во­майськ. Ме­ні ка­за­ли, що там ко­за­чки три­ма­ють на­ших по­ло­не­них. І я так хо­ті­ла зай­ти до них у під­вал і ко­жно­го обійня­ти, ска­за­ти: «Хло­пці, Укра­ї­на при­йшла». То­му я впро­си­ла чо­ло­ві­ка до­зво­ли­ти взя­ти участь в опе­ра­ції як ме­ди­ку. Пе­ре­бу­ва­ла від хло­пців ме­трів за п’ятсот. Я зна­ла, що Бог нас бе­ре­же, що все бу­де до­бре. — Ан­дрі­а­но, як зва­жи­ли­ся взя­ти участь у про­е­кті «Не­ви­ди­мий ба­таль­йон»? — Я ду­же ва­га­ла­ся. А по­тім по­го­во­ри­ла з Ма­шею Бер­лін­ською і зро­зумі­ла, що ме­ні є що ска­за­ти лю­дям. Я чи­сли­ла­ся шва­чкою, а фа­кти­чно бу­ла штур­мо­ви­ком. Йшла у свій пер­ший бій з гра­на­тою, яку ме­ні на­ка­за­ли… по­вер­ну­ти. Я сво­ї­ми ру­ка­ми ви­тя­гу­ва­ла дво­ме­тро­вих по­ра­не­них чо­ло­ві­ків з по­ля бою. На мо­їх ру­ках по­ми­ра­ли лю­ди. Я ви­кли­ка­ла ар­ти­ле­рію, на­ла­го­джу­ва­ла зв’язок. Але най­го­лов­ні­ше — я під­ба­дьо­рю­ва­ла хло­пців, бо ко­ли дів­чи­на йде впе­ред, на­віть у най­бо­яз­кі­ші чо­ло­ві­ки ста­ють смі­ли­ві­ши­ми. Я по­ча­ла на ка­ме­ру роз­по­від­а­ти ре­чі, які бо­лять, — прав­ду, якою б во­на не бу­ла. Я не знаю, чи бу­де ці­ка­ва моя істо­рія лю­дям, бо на по­лі бою в нас не бу­ло ка­мер. Та й що там зні­ма­ти — як хло­пці па­да­ють? Па­да­ють і па­да­ють… У філь­мі я впер­ше за­пла­ка­ла пе­ред лю­дьми, і ме­ні ста­ло лег­ше. По­тім був ве­чір «Жін­ки про вій­ну», де я теж ма­ла змо­гу роз­по­ві­сти те, що ду­маю. Лю­ди слу­ха­ли. Це на­ди­хає на подаль­ше жи­т­тя. І я від­чу­ваю, що ми зно­ву гур­ту­є­мо­ся для чо­гось ва­жли­во­го.

Ще хо­ті­ла ска­за­ти про «Ай­дар». Уза­га­лі до­бро­воль­ців мо­жна спри­йма­ти по-рі­зно­му. Ка­жуть, що во­ни їха­ли за на­жи­вою, за сла­вою, з яки­хось сво­їх осо­би­стих мір­ку­вань. Бу­ли рі­зні лю­ди, це прав­да. Ді­ти 17— 18 ро­ків, лю­ди з дво­ма-трьо­ма ви­щи­ми осві­та­ми, ко­ли­шні за­су­дже­ні, кри­мі­наль­ні ав­то­ри­те­ти, бі­зне­сме­ни, елі­та. Це — зріз на­шо­го су­спіль­ства. І ми по­вин­ні усві­до­ми­ти, що са­ме во­ни зу­пи­ни­ли в 2014-му ро­сій­ську на­ва­лу. Я зга­дую той час. Там бу­ло по-справ­жньо­му. І ко­ха­н­ня, і страх, і біль, і ща­стя. Аб­со­лю­тне ща­стя, яке ні від чо­го не за­ле­жить. І ко­жен день я хо­чу ту­ди, на пе­ре­до­ву. Мо­жли­во, хтось вто­мив­ся від вій­ни. Але ж ми її не за­кін­чи­ли...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.