Се­кре­тні фай­ли,

Або Що при­хо­ву­ють на­ші ді­ти

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Окса­на БІЛИК

«Ну до­бре-до­бре, ку­плю я то­бі мо­ро­зи­во, тіль­ки обі­цяй, що ма­мі не ска­жеш, а то во­на сва­ри­ти­ме­ться», — ба­бу­ся не ви­три­мує ка­ню­че­н­ня, при­прав­ле­но­го ар­гу­мен­та­ми «чо­му всім мо­жна, а ме­ні не мо­жна?» і «я з’їм увесь твій суп, якщо ку­пиш», і пря­мує до кі­о­ску. Отри­мав­ши омрі­я­ний рі­жок, онук про всяк ви­па­док за­пи­тує: «А та­то­ві мо­жна ска­за­ти?» — «Ні­ко­му не ка­жи. Це бу­де наш з то­бою се­крет».

Те, що роз­по­від­а­ти мо­жна не всім і не все, ді­ти по­чи­на­ють ро­зу­мі­ти ще в до­шкіль­но­му ві­ці. Де­ко­го три­ма­ти язи­ка за зу­ба­ми ці­ле­спря­мо­ва­но вчать ба­тьки — пів­бі­ди, ко­ли про­сто­ду­шне й ба­ла­ку­че ма­ля го­то­ве роз­по­ві­сти ро­ди­чам, що та­то, який за ле­ген­дою ле­жить із хво­рою спи­ною і ні­як не мо­же по­їха­ти ко­па­ти кар­то­плю, охо­че стри­бав із донь­кою на ба­ту­ті в пар­ку. А от ко­ли су­сі­до­ві в мар­шру­тці до­по­від­а­ють, що ма­ма вчо­ра отри­ма­ла пре­мію і оце пря­мо за­раз «ми з нею їде­мо до юве­лір­но­го ма­га­зи­ну», — це то­чно під­штов­хне до­ро­слих до сер­йо­зної роз­мо­ви про ре­чі, які му­си­мо тре­ба три­ма­ти в се­кре­ті, при­найм­ні від не­зна­йом­ців. Та на­віть якщо ба­тьки й не за­во­дять спе­ці­аль­ної роз­мо­ви про та­єм­ни­ці, ті одна­ко­во вхо­дять у ди­тя­че жи­т­тя — з дру­жніх і «стра­шен­но се­кре­тних» пе­ре­ші­пту­вань у ди­тсад­ку, з кни­жок, ігор і, зви­чай­но ж, спо­сте­ре­жень за до­ро­сли­ми, які ре­гу­ляр­но щось при­хо­ву­ють, щось не­до­мов­ля­ють або й пря­мо по­пе­ре­джа­ють: «Це — се­крет». І ра­но чи пі­зно са­мі ба­тьки опи­ня­ю­ться в си­ту­а­ції, ко­ли вже й во­ни опи­ня­ю­ться по­за ме­жа­ми вта­єм­ни­че­них.

Ди­тя­чі се­кре­ти бу­ва­ють рі­зни­ми, і ча­сто за «ма­мо, не ди­ви­ся» або «я не мо­жу то­бі ска­за­ти, що я ро­блю» сто­їть щось при­єм­не, на­при­клад пі­дго­тов­ка по­да­рун­ків і сюр­при­зів до свя­та або ж від­шлі­фо­ву­ва­н­ня но­вих умінь, яки­ми хо­че­ться по­ді­ли­ти­ся з ба­тька­ми тіль­ки пі­сля до­ся­гне­н­ня до­ско­на­ло­сті. Однак із ві­ком де­да­лі біль­ше та­єм­ниць бу­дуть при­хо­ва­ні від ба­тьків не то­му, що тих пла­ну­ють чи­мось по­ра­ду­ва­ти, а то­му, що ди­ти­ні стра­шно або со­ром­но ни­ми ді­ли­ти­ся. Ма­буть, ко­жен до­ро­слий мо­же при­га­да­ти си­ту­а­цію, про яку він так і не роз­по­вів ба­тькам, то­му роз­ра­хо­ву­ва­ти на уні­вер­саль­ний ре­цепт аб­со­лю­тної до­ві­ри й від­кри­то­сті ді­тей не вар­то. Але змен­ши­ти кіль­кість та­єм­ниць від ба­тьків ціл­ком мо­жли­во. «Дур­ни­ці, не вар­то й зга­ду­ва­ти» Ме­ні двад­цять ро­ків, я жи­ву окре­мо від ба­тьків. Якось ви­пад­ко­во роз­би­ваю на ку­хні гар­ну кри­шта­ле­ву са­ла­тни­цю. Ме­ні шко­да са­ла­тни­ці, але я не мо­жу не ті­ши­ти­ся тим фа­ктом, що ме­не ні­хто не сва­ри­ти­ме за те, що ста­ло­ся. Кіль­ка зма­хів ві­ни­ком — і на­слід­ки ка­та­стро­фи усу­ну­то. Не тре­ба ни­шком хо­ва­ти друз­ки, не тре­ба вда­ва­ти, що я й гад­ки не маю, ку­ди ж ця са­ла­тни­ця по­ді­ла­ся. Я про­сто йду до ма­га­зи­ну і ку­пую но­ву, не та­ку ви­шу­ка­ну, але ціл­ком фун­кціо­наль­ну. І хо­ча за­га­лом я б’ю тро­хи мен­ше по­су­ду, ніж де­сять ро­ків то­му, до­ро­слі­ша­н­ня не га­ран­тує біль­шої вправ­но­сті, мен­шої за­будь­ку­ва­то­сті чи ін­ших су­пер­ге­рой­ських рис, які вбе­ре­гли б нас від зав­да­ва­н­ня шко­ди і по­ми­лок на кшталт за­гу­бле­но­го га­ман­ця. Однак біль­шість до­ро­слих не сва­ри­ти­муть се­бе за не­згра­бність, а якщо й до­ко­ря­ти­муть со­бі, то не біль­ше ніж одну-дві хви­ли­ни. Во­ни зі­тхнуть і по­ста­ра­ю­ться ви­пра­ви­ти на­слід­ки — са­ме це на­зи­ва­є­ться від­по­від­аль­ні­стю.

То чо­му ж за­мість від­по­від­аль­но­сті ми про­по­ну­є­мо ді­тям ну­дні ле­кції, кар­та­є­мо за не­ува­жність і «кри­ві ру­ки» й усі­ма мо­жли­вим спосо­ба­ми да­є­мо зро­зу­мі­ти, що по­мил­ки й ви­пад­ко­во­сті — це те, за що те­бе по­ка­ра­ють, якщо не фі­зи­чно, то мо­раль­но? І чо­му по­тім ди­ву­є­мо­ся й на­віть обу­рю­є­мо­ся, ді­знав­шись від учи­те­ля, що ди­ти­на вже дав­нень­ко при­хо­дить у дощ до шко­ли мо­кра, бо згу­би­ла па­ра­соль­ку і бо­ї­ться при­зна­ти­ся, або ж ко­ли зна­хо­ди­мо в най­даль­шо­му ку­то­чку ша­фи свід­че­н­ня дрі­бних «зло­чи­нів» — улам­ки при­крас і друз­ки по­су­ду, зі­псо­ва­ну по­ма­ду й по­ла­ма­ні ін­стру­мен­ти? Но­ги та­кої по­ве­дін­ки ро­стуть з ча­сів де­фі­ци­ту, ко­ли ча­шка з ви­сто­я­но­го в чер­гах сер­ві­зу бу­ла справ­ді не­за­мін­ною, а при­дба­на у При­бал­ти­ці ко­сме­ти­ка ці­ну­ва­ла­ся на ва­гу зо­ло­та. Але ни­ні, ко­ли рин­ки пе­ре­на­си­че­ні то­ва­ра­ми на бу­дья­кий га­ма­нець, чи вар­ті ма­те­рі­аль­ні пре­дме­ти втра­ти че­сно­сті ди­ти­ни?

Зви­чай­но, за­ли­ша­ти по­за ува­гою си­ту­а­ції, ко­ли втра­ті чи зни­щен­ню ре­чей мо­жна бу­ло за­по­біг­ти, не вар­то. Але пси­хо­ло­ги про­по­ну­ють ба­тькам за­мість тра­ди­цій­них но­та­цій і по­ка­рань у та­ких ви­пад­ках ча­сті­ше ко­ри­сту­ва­ти­ся ме­то­дом при­ро­дних на­слід­ків, себ­то да­ва­ти ді­тям мо­жли­вість, з одно­го бо­ку, від­чу­ти на со­бі ло­гі­чні на­слід­ки ко­жної дії, а з ін­шо­го — на­вчи­ти­ся ви­прав­ля­ти шко­ду. Ро­збив ба­бу­си­ну улю­бле­ну ва­зу — і не то­му, що во­на не­без­пе­чно сто­я­ла на краю сто­ла (бо тут при­ро­дні на­слід­ки ма­ла би пе­ред­ба­чи­ти ба­бу­ся), а то­му, що грав­ся в кім­на­ті м’ячем, — за­ли­ша­є­шся без ки­шень­ко­вих гро­шей, бо во­ни по­трі­бні, щоб ку­пи­ти ба­бу­сі но­ву. Ка­тав­ся на двер­ця­тах ша­фи й зла­мав їх — твоя ша­фа якийсь час сто­я­ти­ме без двер­цят. Вчер­го­ве за­був у тро­лей­бу­сі спор­тив­ну фор­му — ра­зом із ба­тька­ми їдеш до бю­ро зна­хі­док, а якщо знай­ти не вда­сться, до­ве­де­ться хо­ди­ти на фіз­куль­ту­ру в то­му, що зна­йшло­ся вдо­ма, аж по­ки ба­тьки змо­жуть при­дба­ти но­ву. Або все ку­пу­є­мо від­ра­зу, але за ра­ху­нок по­да­рун­ків до най­ближ­чо­го свя­та. І при цьо­му ду­же ва­жли­во втри­ма­ти­ся й не сва­ри­ти на­дмі­ру, не по­вча­ти, не си­па­ти обра­зли­ви­ми ко­мен­та­ря­ми, що зму­сить при­хо­ва­ти на­сту­пну по­мил­ку. Все це си­ту­а­ції ру­тин­ні, з ко­жним мо­же тра­пи­ти­ся, не вар­то пе­ре­йма­ти­ся. Тре­ба спро­бу­ва­ти ви­пра­ви­ти шко­ду й по­ду­ма­ти, як зро­би­ти так, щоб у май­бу­тньо­му бу­ти оба­чні­шим. Вір ме­ні Се­кре­ти від ба­тьків, на жаль, не обме­жу­ю­ться втра­че­ни­ми чи зі­псо­ва­ни­ми ре­ча­ми. Що стар­ші ді­ти, то сер­йо­зні­ши­ми бу­дуть їхні не­до­мов­ки. І одна річ не ді­ли­ти­ся з ба­тька­ми фа­ктом про­гу­лю­ва­н­ня шко­ли, а зов­сім ін­ша — не роз­по­ві­сти їм про про­бле­ми з одно­лі­тка­ми чи ін­ши­ми до­ро­сли­ми. Для ди­ти­ни нор­маль­но й при­ро­дно в скла­дних си­ту­а­ці­ях звер­та­ти­ся по до­по­мо­гу до ба­тьків. Але цю до­ві­ру до­сить лег­ко зруй­ну­ва­ти бра­ком до­ві­ри до са­мої ди­ти­ни.

«Та­ту, ме­не сьо­го­дні вчи­тель­ка на­сва­ри­ла ні за що!» Не до­слу­хав­ши си­на, та­то пе­ре­би­ває: «Пря­мо­та­ки ні за що! От ти ні­чо­го по­га­но­го не ро­бив, а те­бе взя­ли й на­сва­ри­ли, так?» Сві­то­гляд та­та не пе­ред­ба­чає си­ту­а­цій, у яких ди­ти­на ви­сту­пає жер­твою об­ста­вин або упе­ре­дже­но­го став­ле­н­ня — до­ро­слі зав­жди ма­ють ра­цію. У кон­флі­кті ди­ти­на—до­ро­слий він зав­жди бу­де не на бо­ці ди­ти­ни, то­му не див­но, що за кіль­ка ро­ків син не роз­по­вість йо­му про цьку­ва­н­ня одно­кла­сни­ків, під­три­ма­ні ті­єю ж та­ки вчи­тель­кою. Ві­ри­ти ди­ти­ні не озна­чає ві­ри­ти слі­по — ко­жен кон­флікт за­слу­го­вує при­найм­ні на те, щоб ви­слу­ха­ти оби­дві сто­ро­ни. Але так са­мо не по­вин­на бу­ти слі­пою і не­до­ві­ра до ди­тя­чої по­зи­ції що­до про­бле­ми. Для хо­ро­ших сто­сун­ків кра­ще зай­вий раз по­ві­ри­ти і по­тім обго­во­ри­ти, чо­му ди­ти­на збре­ха­ла, ніж один раз не по­ві­ри­ти щи­ро­сті й від­так втра­ти­ти до­ві­ру на­зав­жди.

Але й ця си­ту­а­ція не най­стра­шні­ша. Акція про­ти на­силь­ства #Яне­бо­ю­сьска­за­ти, яка про­ко­ти­ла­ся укра­їн­ським Ін­тер­не­том рік то­му, по­ка­за­ла, що ду­же ба­га­то ді­тей і під­лі­тків, за­знав­ши се­ксу­аль­но­го на­силь­ства, не роз­по­ві­ли про ньо­го до­ро­слим, а се­ред тих, хто роз­по­вів, був жа­хли­во ви­со­кий від­со­ток тих, ко­му ба­тьки не по­ві­ри­ли. Вра­хо­ву­ю­чи те, що за да­ни­ми по­лі­ції в рі­зних кра­ї­нах від 80 до 90% від­со­тків пе­до­фі­лів — це лю­ди з най­ближ­чо­го ото­че­н­ня ди­ти­ни, які з лег­кі­стю мо­жуть ма­ні­пу­лю­ва­ти ди­тя­чим по­гля­дом на си­ту­а­цію, спро­буй­те уяви­ти со­бі, що від­бу­ва­є­ться в ду­ші ди­ти­ни, яка та­ки ви­рі­ши­ла роз­по­ві­сти про «не­зви­чай­ні се­кре­тні ігри» з дя­де­чком, дру­гом сім’ї чи ре­пе­ти­то­ром, а у від­по­відь отри­ма­ла щось на кшталт «ти ви­га­ду­єш» і «не мо­же та­ко­го бу­ти». Вже до­ро­слі жер­тви пе­до­фі­лів при­зна­ю­ться, що ті­єї не­до­ві­ри й до­сі не мо­жуть про­ба­чи­ти ба­тькам, які ма­ли слу­гу­ва­ти їм на­дій­ною опо­рою і за­хи­стом.

Ще одна при­чи­на ди­тя­чо­го мов­ча­н­ня про се­ксу­аль­не на­силь­ство — та­бу­йо­ва­ність у ро­ди­нах будь-яких тем, пов’яза­них із се­ксом. Це не обов’яз­ко­во при­со­ром­ле­н­ня за роз­мо­ви про те, звід­ки бе­ру­ться ді­ти, чи по­ка­ра­н­ня за ма­стур­ба­цію. Ча­сто са­ма атмо­сфе­ра в до­мі не пе­ред­ба­чає від­вер­то­сті в цій сфе­рі — «у нас не прийня­то про це го­во­ри­ти». У кра­що­му ра­зі ді­тям да­ють по­чи­та­ти книж­ку про се­ксу­аль­ні сто­сун­ки, у гір­шо­му вва­жа­ють, що во­ни са­мі якось роз­бе­ру­ться. І от ди­ти­на, якій стар­ший то­ва­риш за­про­по­ну­вав по­три­ма­ти йо­го за «одне мі­сце» і «вза­мін» по­ка­за­ти, що в неї є під тру­си­ка­ми, не роз­по­від­ає про це ба­тькам, бо са­ма дум­ка про те, щоб ска­за­ти про це ба­тькам, ви­да­є­ться не­при­ро­дною. Бо ба­тьки ні­ко­ли не го­во­рять про те, що в ко­го під бі­ли­зною, а якщо й го­во­рять, то за до­по­мо­гою та­ких ев­фе­мі­змів і з та­ки­ми чер­во­ни­ми ву­ха­ми, що про­сто шко­да трав­му­ва­ти їх по­ді­бною ін­фор­ма­ці­єю.

Якщо ви хо­че­те, щоб ди­ти­на не при­хо­ву­ва­ла від вас, що хтось тор­кав­ся її в ін­тим­них мі­сцях, що хтось про­по­ну­вав їй зайня­ти­ся се­ксом, щоб донь­ка-під­лі­ток не три­ма­ла в се­кре­ті, що за­ва­гі­тні­ла і хо­че зро­би­ти аборт, — будь ла­ска, го­во­ріть з ді­тьми про ін­тим­не. Це зов­сім не озна­чає, що му­си­те ді­ли­ти­ся вла­сним до­сві­дом чи зна­йо­ми­ти на­щад­ків з пор­но­гра­фі­єю, але «пра­ви­ло тру­сів» — те, що під ни­ми, мо­жна по­ка­зу­ва­ти тіль­ки ба­тькам або лі­ка­ре­ві (теж у при­су­тно­сті ба­тьків), а про всі ви­пад­ки, ко­ли ту­ди лі­зуть ін­ші зна­йо­мі й не­зна­йо­мі лю­ди, обов’яз­ко­во до­по­від­а­ти — має з’яви­ти­ся в ро­ди­ні ще ра­ні­ше, ніж ма­ма пе­ре­йме­нує «пер­чик» на пе­ніс, а «кві­то­чку» на вуль­ву.

Так чи іна­кше, а се­кре­ти від ба­тьків у ді­тей бу­ли і бу­дуть зав­жди. Аб­со­лю­тної від­вер­то­сті че­ка­ти не вар­то на­віть у най­спо­кій­ні­ших і «все­ро­зу­мі­ю­чих» ро­ди­нах, бо ко­жна лю­ди­на має пра­во на де­щи­цю при­ва­тно­сті. Однак не­хай ці та­єм­ни­ці обме­жу­ю­ться дум­ка­ми про ко­ха­н­ня в но­та­тни­ках із за­мо­чка­ми, еро­ти­чни­ми фо­то­гра­фі­я­ми у спе­ці­аль­но при­хо­ва­них па­пках у но­ут­бу­ці і су­пер­се­кре­тни­ми по­да­рун­ка­ми під ялин­ку. А про ре­шту не­хай зав­жди мо­жна бу­де по­го­во­ри­ти з ба­тька­ми. Фо­то Depositphotos

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.